2

Михайло Грушевський

Наступ на Україну реакційних сил, що грозили знищити здобутки революції й кинути її назад до старих поміщицько-поліційних порядків, кождого разу, звідки б вони не йшли, серед нашого народу – і серед селян та робітників, і серед інтелігенції – викликав великий рух наліво, що виливавсь у бажанні опертись на совітську Росію як найбільш рішучу і безоглядну силу, через се симпатичну, невважаючи на всі національні чи політичні суперечки та розходження з нею.

Так було після німецько-гетьманського перевороту. Так сталось під час загравань Директорії з антантськими генералами. Так – і ще більш – дало се відчути себе минулим літом під час Денікінського наступу на Україну, коли раптом зник українсько-большевицький фронт, забулись недавні війни з Москвою і сам собою утворивсь новий фактичний фронт – проти контрреволюції.

Подібне мусило статись і тепер, під час польського наступу, скомбінованого з походом денікінських недобитків, реорганізованих в Криму Врангелем. Не маємо ще про се докладніших відомостей, але не може бути сумніву, що приспішений марш поляків з України був наслідком не тільки, може, навіть – не стільки операцій червоних військ (скупчених на півночі), скільки ділом українських повстанців та їх кооперації з большевицькими силами. А поруч із сим з новою силою мусив піднятись і серед народних мас, і серед інтелігенції потяг до порозуміння і об’єднання з большевиками в спільнім відпорі всяким імперіалістичним реакційним силам.

Питання тільки, чи сим разом большевики виявлять більше зрозуміння ситуації та не повторять попередніх помилок.

Я не раз підкреслював се, що на Україні від самого початку була велика охота дійти до щирого й тривкого порозуміння з большевиками. Нарід симпатизував їм за рішучу, безоглядну, сувору розправу з буржуазією: дивлячись на сю рішучу поведінку з нею большевиків, їх уже ніяк не можна було підозрівати в нахилі до компромісів чи попускання панам, котрого нарід все побоювавсь у своїх політиків, бачучи, що вони не спромагаються на подібну рішучість.

Українська інтелігенція вдячно пам’ятала, що з російських партій самі тільки большевики (устами Леніна) ще перед революцією визнавали за Україною право на самостійність, а під час революції обстоювали «право народів Росії на самоозначення, аж до повного відокремлення». Обставини не раз робили їх союзниками українців в боротьбі з російським Временним правительством. Як завзяті оборонці інтересів трудового народу, вони, здавалось, повинні були прихильно ставитись до національних вимог українського народу, представленого не якою-небудь капіталістичною та імперіалістичною буржуазією, а якраз трудовими масами.

Здавалось отже, що коли з якимись російськими кругами взагалі можна буде договорюватись в українській справі, то саме з большевиками найскорше можна буде порозумітись і дійти кінця, уставивши дружні відносини, без порушення інтересів, свободи й незалежності одної й другої сторони, щоб спільно поборювати всіх, хто сягатиме на здобутки революції, дорогі однаково і одним, і другим.

Тому війна, котра натомість виникла у українців з большевиками та з перервами тяглася все далі, рік за роком, здавалась одним прикрим непорозумінням, війною більш, ніж яка інша, неприродною й братовбивчою, котру тільки якісь незрозумілі упередження чи сторонні інтриги не дають покінчити. Я цитував уже не раз в своїх статтях характеристичні постанови Кам’янецького трудового конгресу, винесені селянством під час большевицького наступу в марті минулого року:

«Директорія повинна негайно зірвати переговори з французьким військовим командуванням в Одесі.

Директорія повинна негайно приступити до переговорів з большевицьким правительством Росії і України на таких умовах:

а) Україна є самостійною і незалежною соціалістичною республікою, в якій вся власть належить об’єднаним Радам робітничих і селянських депутатів;

б) Україна може федеруватись з соціалістичними державами;

в) Українська державність має український характер і т. д.»

Після того, як на Всеукраїнськім трудовім конгресі в Києві (в січні минулого року) селянство однодушно висловилось за власть рад, не лишалось сумніву, що трохи раніше чи трохи пізніше Україна мусить стати радянською республікою і між сими двома радянськими республіками – Українською і Російською, зв’язаними стількома спільними інтересами, повинно прийти до порозуміння і уставлення коли не федерації (від війни до федерації був би занадто великий скок!), то воєнного та економічного союзу, без сумніву, дуже корисного і одній і другій республіці.

Отже, коли під час Денікінського наступу в серпні минулого року ліві укр[аїнські] соціалісти-революціонери (так звані «боротьбисти») і ліві незалежні соц[іал]-демократи, об’єднавшись, прийняли назву комуністів і виступили під гаслом незалежної Української Республіки, але радянської, заприязненої з большевиками і совітською Росією – маси покотили під їх прапор, бо, як здавалось, се гасло давало формулу, з котрою можна було вийти, нарешті, з тяжкого становища.

Троцький в тім часі виступив з своєю відозвою до червоного війська, де ясно признавав окремішність України та її право розпоряджати собою. Ленін на однім з московських конгресів різко осудив забаганки великоросійського імперіалізму та шовінізму. На Україні большевики сим разом свідчили всяку прихильність українській національності, мові, культурі. Все се давало надії на щире порозуміння.

Боротьбисти ввійшли в склад Всеукраїнського ревкому (революційного комітету), тимчасового правительства України. В організації рад і ревкомів на місцях грали вони провідну ролю – большевики давали їм у тім повну змогу. Здавалось, що в найближчім часі Україна зорганізується твердо в радянську республіку, оперту на українські організації, і вийде на дорогу самостійної творчої роботи. Укр[аїнські] соціалісти-револ[юціонери] (центр) на своїй конференції на початку лютого с. р. винесли резолюції, котрими узнавали совітський уряд України й дозволяли своїм членам також брати участь в її органах.

Але большевики або не орієнтувались в ситуації, або мусили змінити свою тактику на Україні в залежності від ширших революційних планів – в кожнім разі саме в сім часі різко завертати назад в бік централізму.

Не було й далі мови про якесь вороже відношення до української народності й культури. Навпаки, в інструкції центрального комітету большевиків, котру він дав в тім часі своїй обласній організації на Україні, поручалось їй мати всяку прихильність до української культури, упослідженої царським режимом, нести їй поміч і взагалі старатись всяко дбати про симпатії українських мас і нищити їх упередження до російського большевизму. На чолі Комісаріату нар [одної] освіти стояв весь час українець. Але в сфері політики й економіки большевики рішили безоглядно переводити централістичну програму, що мала на меті перевести відбудову великоруського центру засобами його провінцій та забезпечити гегемонію російських комуністів в провінціональнім житті б[увшої] Росії.

Було се випливом спеціального недовір’я до соціалістичності українців, до їх націоналізму, до чого могли дати підставу такі факти, як перехід галицького війська до Денікіна, як хитання різних повстанчих відділів між Директорією й совітською Україною? Чи російські комуністи рішили закинули всякі компроміси щодо України й навпростець іти за своєю програмою, яка в інтересах соціалістичних вважає кориснішою державу одноцільну, унітарну, отже й федералістичну форму вважає тільки тимчасовою уступкою національним течіям – поки соціалістичний устрій не розв’яже і не вигладить національних суперечностей? В кождім разі зворот був різкий.

Декретом 8 лютого, винесеним без волі й участі українського народу, була проголошена федерація Української Совітської Республіки з Совітською Російською Республікою. Україна мала заховати свою автономію в справах внутрішньої адміністрації, в справах земельних, організації праці, освіти, соціального забезпечення й здоровля: для сих ресортів мала дістати осібних комісарів. В справах дипломатичних і військових, економічних і фінансових, доріг, пошт і телеграфів мала підлягати безпосередньо народним комісарам московським. Український банк являвся тільки філією московського народного банку, без усякої самостійності; окремої монети Україна позбавлялась. Для економічних справ заповіджено обласну раду («совнархоз» – совіт народного хазяйства), підпорядковану московському центральному, вищому совнархозові. Донецький район («Донбас») – джерело промислової енергії України (кам’яне вугілля) – відділено від України і зв’язано безпосередньо з московським центром.

В сфері законодавства російські декрети дістали обов’язуючу силу на Україні, натомість постанови Всеукр[аїнського] ревкому скасовано. Фактично таку централізацію переведено і у внутрішнім управлінні України, хоч воно ніби признане автономним. Ревкоми виборні фактично замінено призначеними. Звичайно, се робилось так, що російська червона армія, приходячи до якогось повіту, розпускала дотеперішній ревком, організований українськими комуністами, і зав’язувала новий, до котрого входили представники червоної армії, а потім сі нові ревкоми замінялись людьми, призначеними губерніальними ревк[ом]ами, вповні большевицькими.

Боротьбистам в сих нових повітових комітетах давалось одно місце тільки подекуди – там, де большевики признавали за ними фактичний вплив на людність: таких повітів на практиці знайшлось небагато, тим часом російським лівим соц[іал]-революціонерам давалось місце скрізь, де вони тільки могли його обсадити. Таким чином, виходило, що ревкоми з трьох часто були обсаджені самими большевиками, а в ревкомах з п’яти вони мали не менше трьох місць.

Існування радянських чи комуністичних українських партій большевики вважали небажаним. Вони радо використовували їх впливи на людність в інтересах совітських, але самостійне існування їх признавалось шкідливим. В такім дусі дав комуністичний (III) московський Інтернаціонал відповідь боротьбистам, коли вони заявили йому своє бажання, щоб їх партія, укр[аїнських] соц[іалістів]-революціонерів-комуністів, була прийнята III Інтернаціоналом.

Московський Інтернаціонал постановив, що в інтересах соціалістичної революції не повинно бути конкуренції комуністичних партій, отже й на Україні не повинно бути національних комуністичних партій, а тільки одна комуністична партія большевиків України, яка являється обласною організацією Російської комуністичної партії. Сей партійний централізм мав би доповнити собою централізм політичний і економічний – зв’язати, якнайтісніше, життя України з центром.

Поставлені перед такою альтернативою: або злитися вповні з російськими комуністами, або опинитись – після сього упімнення – в ролі партії опозиційної, большевикам неприємної й підозрілої, боротьбисти в часті своїй рішили влитися в Російську комуністичну партію. Таку заяву подали їх представники (Шумський і Еланський) в Харкові, і потім конференція партії потвердила се рішення своєю більшістю, при кінці марта с. р. Але ся постанова викликала різку опозицію серед партії.

Ся опозиція, так само, як і незалежні соц[іал]-демократи, які прийняли й радянський принцип, і навіть назву комуністів («Укр[аїнська] комуністична партія»), але не вважають потрібним вливатись до партії большевиків, не годяться з централістичною політикою большевицькою. На їх погляд, ся тенденція большевиків – за всяку ціну утримати на Україні гегемонію російських комуністів і правити Україною без українців, позбавляючи її всякої самодіяльності й утримуючи в повній залежності від московського центру, – ся тенденція хибна й шкідлива.

Вона компрометує в очах української людності комуністичні гасла, вертає її назад на позиції ворожої большевикам і замикає українське село перед їх агітацією, впливами й якими-небудь мішаннями в їх справи. Тому за краще для себе вони вважають зостатися в опозиції, щоб або своєю критикою добитись від большевиків зміни їх політики, або щоб принаймні зберегти в очах української людності від компрометації комуністичні гасла, відділяючи їх від хибної централістичної політики російських большевиків.

Так описують ситуацію на Україні в переддень польського наступу звідомлення українських комуністів.

Примітки

…прийняли назву комуністів… – йдеться про завершальний етап становлення боротьбизму, який 6 серпня 1919 р. закінчився злиттям УПСР (комуністів – боротьбистів) з УСДРП (незалежними лівими) в єдину Українську комуністичну партію (боротьбистів). Партія, яка налічувала за різними даними від 5 до 15 тис. членів, виступала за радянську форму влади в Україні. Претендуючи на владу разом з КП(б)У, більшовики розглядали її як серйозного конкурента. Лідери УКП(б) – Г.Михайличенко, В.Еллан-Блакитний, О.Шумський, П.Любченко, В.Чумак, Г.Гринько.

Боротьбисти ввійшли в склад Всеукраїнського ревкому…– до Всеукрревкому (тимчасового найвищого надзвичайного органу радянської влади в Україні), створеного 11 грудня 1919 p., від боротьбистів увійшов Г.Ф.Гринько. Наприкінці лютого 1920 р. Всеукрревком припинив своє існування і дав життя Раднаркому під керівництвом Х.Раковського і ВУЦВК на чолі з Г.Петровським.

Укр[аїнські] соціалісти-револ[юціонери] (центр) на своїй конференції на початку лютого с. р. винесли резолюції… – один із пунктів резолюції конференції, що відбулася 14 – 19 лютого 1920 р. у Празі, конкретизує цю тезу М.Грушевського:

«Переходовою формою від нинішнього стану річей на Україні до організації радянського уряду, на гадку конференції, була б найкраще організація спільного уряду з тих, які тепер існують: Київського комуністичного уряду УСР і соціалістичного уряду УНР. Сей уряд мав би зайнятись негайною організацією радянської власти на місцях і скликав би Конгрес трудових рад України, який би організував дефінітивне радянське правительство» (Борітеся – Поборете! – 1920. – № 1 (Вересень). – С. 57).

На чолі Комісаріату нар[одної] освіти стояв весь час українець – йдеться про члена УКП (боротьбистів) О.Шумського, який обіймав посаду наркома освіти у 1919 р., та Г.Гринька, який змінив його на цій посаді у 1920 р.

як перехід галицького війська до Денікіна…– 6 листопада 1919 р. представники УГА у складі А.Ерле, О.Лисняка та О.Левицького підписали сепаратний договір з командуванням Добровольчої армії про перехід галицького війська у повному складі на бік останньої за умови не воювати проти Армії УНР. Детально див. коментар до «Листа від проф[есора] М.Грушевського» (30 листопада 1919 p.).

Декретом 8 лютого, винесеним без волі й участі українського народу, була проголошена федерація Української Совітської Республіки з Совітською Російською Республікою – очевидно, йдеться про перший крок до відновлення унітарної держави, здійснення централізації військового і народногосподарського управління на території радянських республік – декрет Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. (автор, ймовірно, помилково зазначив дату 8 лютого), який оформив воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії. Наступним кроком щодо обмеження суверенітету України стало підписання 28 грудня 1920 р. договору між РРФСР та УСРР про господарський і воєнний союз, але це вже відбулося після написання М.Грушевським даної статті.

…боротьбисти в часті своїй рішили влитися в Російську комуністичну партію– загальна партійна конференція УКП(б) 14 – 20 березня 1920 р. ухвалила постанову про саморозпуск партії та організований вступ до КП(б)У. Рішення про прийняття боротьбистів у ряди КП(б)У було ухвалене на її IV конференції, що відбувалася одночасно в Харкові (17 – 23 березня). Загалом до КП(б)У вступили близько 4 тис. боротьбистів, з них на відповідальних посадах в КП(б)У та державному апараті працювали 554, О.Шумський 15 квітня 1920 р. був обраний до Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б)У, В.Блакитний завідував у ЦК відділом по роботі з селом. М.Грушевський називає КП(б)У російською партією, бо такою вона була за суттю, так як засновувалася як складова і невід’ємна частина РКП(б).

…так само, як і незалежні соц[іал]-демократи…– ядро Української комуністичної партії утворила також УСДРП (незалежні ліві). Об’єднавшись у серпні 1919 р. з УПСР (комуністами-боротьбистами) в Українську комуністичну партію (боротьбистів), так само в березні 1920 р. влилися КП(б)У.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 100 – 104.