Потапенко. Микулич

Михайло Грушевський

Неутомний фабрикант романів і повістей І.Потапенко, звісний нашій публіці недавнім перекладом його давнішої повісті «На действительной службе» («Зоря», 1897), протягом і сього року дав кілька більших і менших писань, почасти закінчених, почасти ще ні. Давши кілька гарних маленьких оповідань, Потапенко взагалі не мав щастя в більших, більш претензійних речах, хоч писав їх дуже, може, власне – забагато. З останніх його писань критика піднесла тільки повість з життя духовенства: «Счастье поневоле» (1897).

Сам вийшовши з духовної верстви, Потапенко знає її добре й дав кілька гарних оповідань з духовного життя. Фабула сього оповідання добре звісна і в нашій літературі – се женячка на термін кандидата духовного стану: богослов Маковеєв скінчив семінар і дістав дуже добру парафію, з тим, що за десять день має висвятитись. Сирота, без свояків і знайомих, Маковеєв трапляє до свого іменника – дякона, і той починає його возити «по невестам»; в сій панорамі духовних родин і лежить зміст повісті, що закінчується дуже щасливо: Маковеєву пощастило натрапити на симпатию».

Добродійка Микулич (псевдонім), авторка звісної сатиричної трилогії з панського життя («Мимочка невеста», «Мимочка на водах», «Мимочка отравилась») подала невеличку повість «Ветка сирени» («Северный вестник», 1898). Се історія молодої дівчини, що починається молодим, поетичним романом в Києві з молодим доктором і кінчиться дуже прозаїчним шлюбом з урядником-кар’єристом; сумна історія квітки, котрій не прийшлося розцвісти, одно слово:

Ой не всі ті сади цвітуть, що весною розвиваються.

Оповідання видержане в делікатних, слабеньких поетичних тонах і пригадує попереднє оповідання авторки: «Зарницы». Певний локальний інтерес йому надають описі Києва, де переходить той молодечий роман, чи, властиво, зав’язки роману, з котрих нічого не вийшло. Але в сумі авторка якось іде in minus і найсильнішою річчю її властиво було перше оповідання – «Мимочка невеста», дотепна й блискуча сатира порожнього панського життя.

В останнім оповіданні вона по дорозі зачіпає петербурзьке урядницьке життя, але без давнього гумору. До речі вже тут буде згадати ще два оповідання, що дають образки «великого світу», де гинуть живі люди (в тих разах все жінки), – «Жена Цезаря» Е.Шаврова («Русская мысль», 1897 – незлі паралелі мертвого петербурзького світу й старосвітського московського життя, щось á lа «Анна Кареніна», але з дуже тривіальним кінцем) і «Лідія» (підписано: С.П.Т. – «Вестник Европы», 1898) – петербурзькі аристократичні круги, описані дуже реально, аж занадто.

Примітки

недавнім перекладом його давнішої повісті «На действительной службе» – переклад повісті Г.Потапенка «На справдешній службі» здійснив О.Борковський (Зоря. – 1897. – Ч. 15–23).

дав кілька більших і менших писань – Г.Потапенко як письменник вирізнявся надзвичайною плодовитістю. Почавши друкуватись з 1881 p., вже у 1898 р. мав 12-томне видання своїх творів, далеко не повне. Писав оповідання, нариси, романи, повісті, п’єси, літературно-критичні статті. Критика зазначала, що друга половина періоду творчої активності письменника щораз більше набувала рис простого ремісництва.

женячка на термін кандидата духовного стану – тобто термінове одруження. Після закінчення освіти майбутній православний священик повинен був одружитися, інакше не міг бути висвяченим у парохи.

звісної сатиричної трилогії – з названої трилогії ЛНВ публікував уривок з повісті В.Микулич (псевдонім А.І.Веселитської) «Мімочка заручена» в перекладі Марії Грушевської (1899, т. 6, кн. 5) з передмовою Михайла Грушевського.

Ой не всі ті сади цвітуть, що весною розвиваються – неточна цитата з народної пісні «Ой у полі три криниченьки». В оригіналі:

«Не всі тії та сади цвітуть,

Що весною розвиваються,

Не всі тії та вінчаються,

Що любляться ще й кохаються».

«Жена Цезаря» Е.Шаврова – під псевдонімами Е.Шавров та Е.Шастунов публікувалася письменниця Олена Михайлівна Шаврова.

підписано: С.П.Т. – не вдалося встановити, хто публікувався під цим криптонімом.