Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

І. Франко. «Мій ізмарагд»

Михайло Грушевський

Поезії Івана Франка. Львів, 1898, ст. IX + 174, 16°

Шан[овний] автор на вступі пояснює титул та її характер, чи, як то кажуть, – її провідну ідею: йому давно хотілось дати своїм читачам «ряд оповідань, притч, рефлексій і інших прояв чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, східних і західних, та котрі б в’язались проте в одну органічну цілість не якоюсь одною тенденцією, не одною догмою релігійною чи естетичною, а тільки спільним діапазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму». Таким збірником різних статей з загальним моральним характером в староруській літературі був «Ізмарагд», і автор дав се ім’я сій своїй збірці, зложеній почасти з давніше писаних п’єс, а головно зі зложеного під часи хороби, в яку попав був літом минулого року.

Властиво під заповіджену тут програму підходить ближче тільки середня частина сієї книжечки, що складається з розділів (II–IV): «Паренетікон», «Притчі», «Легенди». Три інші розділи – І «Поклони», V «По селах», VI «До Бразилії» мають цілком сучасний характер і в’яжуться з рештою справді тільки хіба спільним «моральним діапазоном і темпераментом» автора, інакше сказавши – одностію авторського «я». Ми почнемо з сеї справді «Ізмарагдової» частини.

Перший розділ з тої частини – «Паренетікон» складається з коротких моральних приповідок – поучень (грецьке παραινέω – поучую); на тридцяти малих сторінках подано тут 65 дрібних таких п’єс, що досить близько підходять до гном і афоризмів наших старих збірників. Деякі з них обробляють позичену, чужу тему, але більшість оригінальна або цілком оригінально оброблена. Найліпше удались ті власне, де вложена якась сучасна, суб’єктивна думка автора, або де гномічна тема вложена в якийсь поетичний образ; там, де автор передає готову, ходячу гадку, вона часом виглядає сухо, ба навіть банально. Для порівняння наведу отсі дві:

Не звикай утертими стежками

Йти за другим сліпо як у дим,

Бо як стануть пастухи вовками,

Треба вівцям пастися самим.

Як від лютого татарина,

Що шаблюкою маха,

Всі тікають безоружниї,

Так тікай ти від гріха.

Обидва віршики наведені з категорії коротших, зібраних в числі сорок під загальним титулом: «Строфа». З ширших наведу, наприклад, отсі дві – з них перша, на мою думку, належить до більш, друга до менш вдатних:

Не слід усякого любити без розбору.

Як добрі щепи садівник плекає?

Так, що всі зайві парости втинає,

Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.

Господь сказав: «Яка тобі заслуга,

Коли кохаєш свого брата, друга?

А ви любіте своїх ворогів!»

Подумай добре, що Господь велів!

Не мовив: «Моїх ворогів любіте!»

Отсе, брати, ви добре розумійте,

Що ворог Божий, ворог правди й волі

Не варт любови вашої ніколи.

Себе самого наперед

Застав робить, що слідує,

А лиш потому інших вчи, –

Тоді з дороги не схибиш.

Ти сам себе таким зроби,

Щоб інших ти навчати міг;

Сам над собою запануй,

То запануєш над людьми.

Хто сам себе опанував,

Найтяжчу річ він доконав;

Хто сам себе оберіга,

Той безпечнійший від усіх.

Не кидай власної мети,

Щоб за чужою десь іти,

А власну ясно ціль пізнай,

До неї просто поспішай.

Не треба забувати, що подібні гноми і поучения взагалі не належать до вдячних тем для поезії, тож тілько з признанням треба піднести, що поминувши ті менш вдатні п’єси, більшість їх зроблені справді гарно, дотепно і поетично.

Якоїсь одноцільної провідної гадки, як сам автор застеріг в передмові, в сих гномах нема; панує тепле гуманітарне почуття, ідея діяльної любові і справедливості. Деякі гноми не конче підійдуть навіть і під сю характеристику, напр.,отся:

Як пчола, що квітам фарби

Ані паху не уймає,

Тілько сок їх ссе солодкий,

Так з людьми жиє мудрець:

Що хто зробить чи не зробить,

Зле чи добре, він не дбає,

Лиш про власні діла дбає,

Злий чи добрий їх конець (с. 35) –

вона містить гадку крайнього індивідуалізму, «непротивлення злого», що не в’яжеться з загальним тоном поезії автора. Як на п’єси, що навіяні темами старої літератури, не конче гармонізують з загальним тоном сеї збірочки, вкажу ще на XIII-XIV, XXIV, XXV, 13.

Відділ притч (с. 53–84) містить в собі дванадцять нумерів; переважна більшість їх переповідає готові притчі, переважно індійські; їх ряд начинав звісна, тілько раз переповіджена буддійська притча про життя (про подорожнього, що сховавсь у провалля від верблюда), вона віддана автором зручно, талановито. Подібний характер мають оповідання IV (про жіночу красу), V (про невірність приятелів), VIII (про правдиву вартість, індійська притча, трохи сухо переповіджена), XI і XII (про піст і смерть – на тему покори чоловіка перед Богом) – всі вони з повною вірністю, без домішки авторського суб’єктивізму передають різні теми з багатого, межинародного, вікового заносу, з властивим їм релігійним чи моралістичним світоглядом. Інші – коротенькі, де елемент фабули має значно меншу ролю, зближаються до п’єс паренетікона. Серед загального, повного віри і покори тону сього відділу вирізняеться своїм гірким скептицизмом «Притча про віру», що ставить знак запитання над глибокою проблемою людського життя:

На Цейлоні святому

Є кипарис великий,

Розкішний, тисячлітній,

У світі одинокий і т. д.

Щодо свого артизму, то се, безперечно, одна з найліпших п’єс цілого збірничка. Легкою, поетичною формою визначається IX притча «про нерозум». Взагалі більшість сих притч повинні знайти собі якнайширше розповсюдження в шкільних і народних читанках, бо написана легко, приступно, інтересно, гарною мовою.

Відділ легенд (с. 87–114) містить в собі 6 п’єс: дві давні легенди у властивім значенні того слова: талмудичне оповідання про ангелів-грішників («Арот і Марот») і легенда про вічне життя (особливо талановито, оригінально передана ся друга), потім дві коротенькі моральні анекдотки – «Указ проти голоду» й «Побіда», і дві травестії на агіографічні описі життя і мук святих: «Un coeur simple» («Доместика» – «Sus domestica») і «Життя і страждання і спіймання і смерть і муки і прославлення преподобного Селедія».

Травестії сі знов вносять певний дисонанс в загальний тон збірочки; перша з них до того рішучо не удалась автору: пародія не досить тонка, деякі подробиці просто несмачні (хоч би й кінець), натомість друга – історія оселедця, призначеного «для пісних русинів», оброблена дуже делікатно й дотепно і не образить, правдоподібно, нічийого почуття; своїм тоном вона найбільше пригадує звісну, чудесну Бернсову історію «Джона – Ячменного зерна».

Переходимо до інших розділів. Маленький вступний розділ – «Поклони» (с. 3–16) має характер поетичної професії автора; перші п’ять п’єс навіяно національним і горожанським почуттям – вони в певній мірі служать відповіддю на ті нападки, яких зазнав автор торік від певної частини галицько-руської суспільності і преси за свою заяву в передмові до польського перекладу своїх оповідань, що він «не любить русинів», і працює для Русі «з песього обов’язку». Відповіддю спеціально служать отсі вірші:

Ти, брате, любиш Русь, –

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво, –

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана, –

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм –

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування, –

Мене болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь і шана, –

У мене ж тая Русь –

Кровава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, –

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Остатні вірші здаються мені найліпшою й найудатнішою відповіддю автора. Зрештою, авторові брали за зле не стільки саму його сповідь, скільки те, що се сталось у польській популярній книжці, серед польської шовіністичної заїлості проти русинів.

Взагалі сі вступні вірші перейняті тужним почуттям резигнації і безрадісності сучасного українства. Приємним контрастом служить вірша «Декадент», друкована вперше в «Зорі» 1897 р., перейнята здоровим, бадьорним почуттям:

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Дві останні вірші присвячені особистим почуттям; дуже удалася перша з них:

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Остатній сей поклін!… і т. д.

Відділ п’ятий – «По селах» (с. 117–151) містить два образки з сучасного сільського життя. Перший образок побутовий, genre [жанр], малює перед нами характерну фігуру сільського богатиря-лихваря Пазюка; оповідання писане легко, мальовничо, ядерно, але не витримує цілості: у Пазюка вкрадено гроші після того, як він показував сі гроші в корчмі, він думає на кума, що просив у нього позички, частував його тоді і з корчми відвів додому; Пазюк побивсь з кумом, заскаржив, кума взято до арешту, але цілком несподівано син Пазюка признається священику, що то він вкрав гроші, але вже звернув їх нерушени-ми, не витримавши поголоски по селу, що то через нього кум сидить в арешті. Фігура сього сина виступає цілком несподівано; крадіж його неумотивована, не відомо, як вона й сталася; не знати й звідки пішла по селу поголоска на молодого Пазюка, коли думали на кума. Взагалі оповідання, хоч яке реальне (взяте воно з дійсного життя), виглядає на невикінчене, без кінця. За всім тим поодинокі образки в нім дуже гарні, от хоч би й опись села і сільської хати на вступі:

На стіні розвішані довкола

Деревляні давні богомази:

Страшний суд, Варвара і Микола,

Чорні вже від диму, мов від мази.

Тільки й всього християнства в хаті,

Але є й письменства в ній познаки:

Там під сволоком завитий в шматі

Лист небесний, писаний бозна-ким,

Йосифінський наказ панщизняний,

Прадідівський квіт на тридцять буків,

Діда скарга за грунтець забраний,

Батьків акт ліцитаційний драний –

Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.

Інший образок – «На пастівнику» малює пастухів на пастівнику, їх розмову про війну з «москалями», і проповідника близького кінця світу Сеня з його нападками на світову неправду.

Останній розділ – «До Бразилії» (с. 155–169) містить в собі п’ять п’єс, присвячені одному з найбільш пекучих питань сучасного галицького життя – еміграції; три з сих п’єс, і, на мою думку, найліпші, надрукував автор перед тим в І книжці нашого журналу. Найбільш сильне враження робить остання – «Лист із Бразилії».

Як бачимо, зміст збірника дуже різнородний, навіть пістрявий, так що замір автора дати в сій книжочці щось більш-менш одноцільне, навіть в такій мірі, як се він зазначує в передмові, не зовсім удався. Той настрій, що автор відчував під час своєї слабості і сподівавсь передати в сій книжці – «ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися з довір’ям, як дитина до батька» (с. V), – відбився тільки на частині п’єс, уміщених в ній. Може, власне, через те, що до збірника увійшли п’єси, писані іншими часами, ся одноцільність настрою не додержана.

Але се, розуміється, не уймає вартості поданих тут п’єс; власне деякі з тих, що визначаються іншим настроєм – то скептично-іронічним, то сумними безрадісними рефлексами сучасної дійсності, належать до найбільш удатних. Взагалі найліпше удались автору або його оригінальні утвори, або ті, де він мав якусь фабулу, котру міг обробити оригінально, з якнайбільшою участю свого поетичного я. Дещо з того оброблено взірцево – поетично, і книжечка навіть при деяких слабших річах становить дуже цінну вкладку автора в поетичну скарбницю нашої літератури.

Книжечка видана дуже елегантно, на веліновім папері, в гарній полотняній оправі, з золотими берегами; наклад дало львівське студентське товариство «Академічна громада» і чистий дохід з неї призначений на запомоговий фонд сього товариства. Як з огляду на сю симпатичну ціль, так і з огляду на літературну вартість сієї збірки, можемо жичити їй якнайширшого розповсюднення.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – С. 173 – 179. Автограф рецензії зберігся: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 242. – С. 158-164.

Подається за першодруком.

автор на вступі пояснює титул своєї збірки – йдеться про авторську «Передмову», яка супроводжувала перше видання збірки (1898). У 1911 р. вийшла збірка І.Франка «Давнє і нове», яка була фактично другим, значно доповненим виданням «Мого Ізмарагда».

в староруській літературі був «Ізмарагд» – так називався літературний збірник релігійно-повчального змісту, який склався на Русі у XIII–XIV ст. і поширювався серед східних слов’ян у численних списках до XVIII ст. Існували три редакції «Ізмарагда», кожна з яких містить близько 100 «Слів» і «Повчань». Збірки є зводом церковних та морально-побутових норм, викладених афористично.

під часи хороби, в яку попав був літом минулого року – ще в травні 1897 р. І.Франко :

«Останні два дні болить права рука в кості вище ліктя, здається ревматизм, так що пишу, заціпивши зуби і щохвилі випускаючи перо. Надто на мене находить часто психічна неміч, якась дика тоска, що й жити не хочеться». (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1986. – Т. 50. – С. 93).

Згодом хвороба вразила очі, і довгий час письменникові довелось лікуватись. Хоч лікарі забороняли розумову працю, однак І.Франко не міг повністю виконати ці умови. Відійшовши ненадовго від громадського життя, він поринув у поетичну творчість. У згаданій вище передмові поет писав:

«…Тяжка слабість, що зробила мене на пару місяців неспосібним до іншої праці, дала мені змогу понаписувати найбільшу часть того, що тут надруковано. Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenkinder. Я писав їх в темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима». (Там само. – Т. 2. – К., 1976. – С. 179).

гномічна тема вложена в якийсь поетичний образ – гнома – грецькою мовою – судження, висновок. У сучасній поезії – дуже стислий вірш, переважно на 2–4 рядки, який містить мудру думку, повчання. Традиція цієї форми йде від античної трагедії.

вкажу ще на XIII–XIV, XXIV, XXV, 13 – йдеться про такі твори з циклу «Паренетікон»: «Здоров, Степане!..», «Не високо мудруй…», «Хто в першій чвертині життя…», а також строфу «Гість, дитя, і цар, і жінка…»

зближаються до п’єс паренетікона – тобто до творів попереднього в збірці поетичного циклу. Характерними рисами їх також є афористичність, моралізаторське спрямування.

Бернсову історію «Джона – Ячменного зерна» – названий твір відомого шотландського поета Роберта Бернса став для М.Грушевського прикладом поезії, перейнятої гуманізмом, теплими почуттями до простого народу.

перші п’ять п’єс – тобто вірші «Поет мовить», «Україна мовить», «Важке ярмо твоє, мій рідний краю…», «Ти, брате, любиш Русь…», «Якби само великеє страждання…» (пізніші авторські назви останніх трьох поезій – «Рефлексія», «Сідоглавому», «Якби»).

нападки, яких зазнав автор торік… за свою заяву в передмові до польського перекладу своїх оповідань – у передмові «» до збірки «Obrazki galicyjskie» (Львів, 1897) І.Франко заявив, що «не любить русинів», «цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту…», різко висловився проти поширеного типу «патентованого патріота».

Після друку цієї книжки І.Франка звинувачували в тому, що він «зрадив Русь», «знеславив її перед усім світом». Найбільш показовою в цих нападках була стаття Ю.Романчука «Смутна поява» (Діло. – 1897. – 13 травня. – № 97). Про те, що ці події мали значний розголос і багато важили не лише у Франковій біографії, свідчить також і такий факт: значно пізніше в статті «Апостолові праці» М.Грушевський, згадуючи цей непростий час, навів повністю тексти передмови І.Франка «Дещо про себе самого» (українською мовою в перекладі М.Возняка) і статті Ю.Романчука (Україна. – 1926. – Кн. 6. – С. 10–13), а також зацитував вірші «Якби», «Рефлексія», «Сідоглавому» як найвлучніший коментар до ситуації.

вірша «Декадент», друкована вперше в «Зорі» 1897 р. – насправді цей вірш вперше був опублікований у 1896 р. (Зоря. – № 17. – С. 326) як відповідь В.Щуратові, який, аналізуючи Франкову ліричну драму «», назвав автора декадентом. Надсилаючи текст вірша В.Лукичеві для публікації, І.Франко :

«В тім його мудруванню, що він випотрошив із себе по поводу моєї особи, маса дурниць і помилок, та ніяк не зберуся їх направляти, та й ніяково якось самому се чинити. А отсей один пункт я скристалізував у вірш…» (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1986. – Т. 50. – С. 79-80).

Я є мужик, пролог, не епілог – цей рядок у збірці 1911 р. «Давнє і нове» автор змінив на: «Я хлопський син, пролог, не епілог».

перед тим в І книжці нашого журналу – йдеться про вірші І.Франка «Лист до Стефанії», «До Бразилії», «Лист із Бразилії» (ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – С. 27-33).

до збірника увійшли п’єси, писані іншими часами – найраніші твори зі збірки були надруковані ще в 1883 р. (Зоря. – № 23. – С. 356–357) під спільним заголовком «Приказки». Кілька віршів публікувалось також у журналі «Житє і слово» 1895 р. та ін.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 269 – 274.