О. Кобилянська. «Царівна»
Михайло Грушевський
Оповідання Ольги Кобилянської.
Чернівці, 1896, накладом редакції «Буковини», ст. 424.
Оповідання в формі дівочого дневника на звиш 400 сторін – брр! – думав я собі, споглядаючи на сю книжку і вислухуючи похвальні замітки про неї; книжка лежала довгі місяці, а я все не здобувався на відвагу, щоб її перечитати. Але якось злегка захорувавши, взяв я сю книжку, переїхав кількадесят вступних сторін – і вже не міг відірватись, аж докінчив цілу. Коли зважити, що дневникова форма взагалі не належить до більш інтересних, а фабула оповідання дуже проста, то інтересність книжки свідчить виразно, що книжка написана справді талановито, і ми маємо в її авторці діло з справжнім талантом.
Зміст «оповідання», як його назвала авторка, справді дуже простий: бідна сирота по руськім священику Наталя Верковичівна виростає в малім буковинськім містечку в домі свого вуйка гімназіального професора Івановича; Іванович сам чоловік добрий та ограничений і слабкий характером, але його жінка – німкеня, втілена туполоба життєва проза, дуже незадоволена з обов’язку годувати бідну своячку й уміє їй допекти своєю ласкою. Діти її – син і донька повиходили теж на тривіальних егоїстів. «Бездумна одностайність, що пригнітає душу, вузькоглядність, самолюбство», як характеризує сама героїня.
В сім неможливім стані рятують дівчину книжки, за дозволом вуйка вона читає з запалом, багато, береться до серйознішої лектури, інтересується жіночим питанням, постановляє собі здобути вищу освіту і ту здобуту освіту віддати на користь загалу, чи то спеціально жіноцтву. Вона пробує писати – «статейку про положення жінок найнижчої і середньої верстви», але в родині її так висміяли, що вона покинула се. Роля її чисто пасивна, вона мовчить, терпить і мовчки боліє.
Припадком знайомиться вона з сусідом на ім’я Орядин; се молодик, дитина з дуже романтичного й нещасливого подружжя – син цигана-музики і руської попадянки, вихований в домі свояка скупаря-лісничого. Його намовляють на теологію, він не хоче, він соціаліст з переконання й хоче служити свому народу. Се дуже гарний панич, а Верковичівна – гарна дівчина, до того в їх духових інтересах багато спільного; вони знайомляться, залюблюються і вечером перед виїздом Орядина признаються в своїй любові.
Орядин розсварився з свояками й поїхав до Відня слухати прав та власними силами себе удержувати, полишивши свою «царівну», як її називав. Але про нього приходять злі вісті; лісничий не дає йому нічого з тих грошей, що мав від родини Орядина, той впав з біди в розпуку, почав грати в карти, розпочав процес з лісничим; його уважають пропащим. Верковичівна не має від нього ніяких звісток два роки; вона переймається загальним поглядом на Орядина: він упав, забрукався в життєвій боротьбі, надії на нього пропали.
Тим часом до неї сватається колєга її вуйка, гімназіальний професор Льорден, удовець, старший, дуже несимпатичний, узькоглядний чоловік. Наталі він противний, але свояки досить легко її намовляють: вона годиться в розпуці: «Мені ні на кого ждати, люди в моїх обставинах не ждуть», – вона не має жадної надії на Орядина, хоч матеріальні обставини його поправились, від дістав спадщину і помиривсь з лісничим.
Орядин приїздить скоро втомлений боротьбою, роздражнений, розчарований. Наталя переконується, що він за ті роки про неї не думав і відчужився: вони стрічаються, але як чужі собі. Він чисто теоретично намовляє її порвати з Льорденом. Вона промовчує, але сама вже прийшла до того ж рішення, шукає для себе місця дами для компанії, аби забратись з вуйкового дому, і найшовши, зриває з Льорденом. Івановичі не дуже тим журяться, бо Льорден сватає натомість їх доньку. Перед виїздом Наталя оповідає все Орядину; той каже, що її любить, намовляє вийти за нього, йти з ним господарити на село, між нарід (він дістав газдівство по свояку селянині), але Наталя не вірить в тривкість такого «буденного щастя», тим більше, бо Орядин казав, що не любить простого народу; вона намовляє його працювати далі над собою, щоб стати «твердим, могучим і гідним поваги».
Наталя поїхала до Чернівець, де знайшлося їй місце дами для товариства при пані Марко, вдовиці по лікарю, хорватці; се ідеальна фігура: багата, освічена, пішла вона з замилування виховувати діти в аристократичних родинах (се хибна, здається мені, подробиця, бо аби чоловік з замилування вчив спеціально аристократичні діти, треба, аби був льокайської вдачі); вона дуже любила свого другого чоловіка д-ра Марко, і його сина від першої жінки, що зіставсь їй по його смерті. Сей син служив у флоті, щоб побачити світу, і зрідка наїздив до Чернівець, хоч дуже любив свою мачуху.
Наталя дуже прив’язалась до своєї патронки, і та ж рівно її любила; вона могла тепер свобідно віддаватись духовій роботі, читала і писала. З Орядиним, що теж перебував в Чернівцях, як адвокатський помічник, і «йшов вгору» сильно, не бачилась; мала кілька знайомих жінок, але скоро трапилась їй нагода запізнатись з молодим д-ром Марко. Ся фігура теж змальована ідеально: він широко освічений, благородний чоловік, Наталя все більше любується в його товаристві, а він закохується в ній, та підозріваючи, що вона, мабуть, кохає Орядина, замикається в собі і зражає тим її; він від’їздить, не порозумівшись, але натякнувши Наталі про свою любов.
Вона зістається надалі при пані Марко; на її руках вона умирає; д-р Марко приїздить на кілька день і полишає дім знову, де зістається Наталя на підставі тестаменту небіжки як управителька дому. Вона заробляє, учачи дітей та шиючи; її інтереси скуплені на літературі: вона пише повість і покладає на неї великі надії. Зрідка бачить Орядина, що все ще не перестає її інтересувати: він все ще подобається їй, відзивається та колишня любов, крім того, Наталя завзята русинка й її в’яже з ним національне почуття й спільна ненависть до гнобителів Русі – поляків.
Але з Орядиним діється недобре; чуємо, що він, піддобрюючись до свого патрона, попускає з переконань; бачимо його дуже несимпатичні відносини до дурної кокетки – якоїсь румунської пані; нарешті він жениться з донькою свого принципала – полькою, не люблячи її, для кар’єри; він сам приходить оповісти про се Наталі – пімститись над нею за колишню відмову і сповідається в своїх нових, «тверезих» поглядах на життя – «заховуватися пасивно і дбати передовсім о себе».
Наталю опанувало почуття погорди, особливо – ся женячка з полькою понизила Орядина в її очах. Але заразом її огорнуло почуття самотності: Орядин загинув для неї, Марка вона сама відіпхнула, й він пробував в далеких краях. І надія на літературну роботу обманула її: її повість, що так хвалили знайомі, звернена раз і другий їй назад. Вона прийшла була до розпуки й думала про смерть, але переборола своє горе і постановила йти далі тою самою дорогою, в надії на побіду.
Тим властиво кінчиться сама повість. З останньої глави, якби з епілогу, довідуємось з розмови Івановичів, що Наталя вийшла за д-ра Марко; він осівся в Чернівцях, Наталя з ним незвичайно щаслива, особливо коли він, звернувшись до якогось літературного авторитета, довідавсь, що у Наталі є літературний талант: вона тепер знаходить собі велику утіху в тій праці, черпаючи в ній надії на ліпшу будучність свого народу.
Такий зміст повісті. Вона майже вся (окрім кінцевої частини) держана в формі дневника Наталі. Ся сама форма вже скуплює цілу увагу на фігурі героїні; вона й дійсно заповняє собою повість й є центральною фігурою в її фабулі. З короткої біографії авторки, доданої (на вступі) до повісті, довідуємось, що вона внесла в повість багато з свого власного життя, вироставши в тіснім обрію малого буковинського містечка. Та воно й без того, з самої повісті видко, що головна фігура писана не з голови, що її почуття справді передумані й перечуті й описані «кровію серця» й «соком нервів».
Дійсно, ся фігура змальована правдиво, повно, живо, одно слово, зовсім талановито, в ній головна вага і вартість повісті. Се стара, але заразом і вічно молода історія про благородну душу, що нидіє в буденній, тривіальній атмосфері, історія про сандрільону, про «царівну»-сирітку, що поневіряна світом, нарешті здобуває признання для себе й доходить такого щастя, аж всі її неприятелі тільки гризуться з зависті. Повторяю, ся історія хоч стара, але правдоподібно не постаріється ніколи, і всякий раз, як буде оповіджена правдиво й талановито, буде читатись з завсіди новим інтересом.
Авторка хотіла змодернізувати сю історію; її героїня читає Ніцше й інтересується жіночим питанням, а її милий – запалений соціал-демократ, марксист; але треба признати, що ся модернізація досить механічно прив’язана до фігури героїні. Як на сучасну емансипантку, вона занадто пасивна, її роля скорше пригадує старосвітських сандрільон, для котрих дійсно світ був забитий дошками і треба було чекати якогось залетного принца, щоб визволив її з темного царства. Вона пише статтю про жіноче питання, а мовчки кориться своїм своякам і страждає, не шукаючи ніякого виходу, згоджується йти за Льордена, і тільки коли почула неможливість сього подружжя, починає шукати виходу й знаходить його в ролі, що теж пахне давніми часами, – дами до компанії.
Также механічно введеним здається нам національний елемент в повісті; авторка хотіла зробити з своєї героїні завзяту русинку, вона дійсно багато говорить про свій нарід, про його будучність, її зв’язує з Орядиним спеціально його руськість і вона погорджує ним особливо за те, що він одружився з полькою, але се знову тільки чисто зверхня прикмета, не видно її дійсного значення в житті героїні, а коли вона з своєю руською завзятістю виходить, ані застановляючись над сією національною різницею, за патріота хорвата (не знати властиво, по що сі хорватські патріоти з своїм патріотизмом сидять в Чернівцях), то читачу зістається тільки хіба самому ломити голову, яким чином було переведено компроміс між тими двома патріотизмами. Щоб в відносинах до Орядина у Наталі мало таке значення національне почуття (що він був русин), як то представляє авторка, се досить неправдоподібне; щось подібне могло б трапитись хіба при стрічі компатріотів десь цілком на чужині, а на Буковині русин не є ніякою рідкістю.
Авторка не мала заміру свою історію змалювати на грунті певних місцевих суспільних і побутових відносин, навпаки – вона якби навмисно старається затерти локальні деталі (навіть міста не названі, можна тільки догадуватись); локальної закраски в повісті дуже мало, фігури, можна сказати, написані на сірім тлі, без обстанови, й історія може бути перенесена без великих перемін в яку-небудь країну. Німецьке товариство, заїжджа румунка, заїжджі хорвати – се все дуже слабо прив’язано до буковинського грунту; буковинської Русі не видно; властиво, Карпати, гірська околиця змальована талановито, з любов ю і знанням, як звичайно у авторки, що сама жила серед тої природи, дають ще найбільшу місцеву закраску.
Таким способом історія, оповіджена в повісті, має виключно психологічний інтерес, се історія чисто особиста, інтерес лежить в характерах, все інше має в ній дуже мале значення.
Що головна фігура удалась авторці, я сказав; її характер намальовано в головнім вірно і консеквентно, психологія переведена повно і інтересно, особливо в першій половині – до від’їзду до Чернівець; деякі уваги щодо ідейних та національних інтересів висловив я вище; можна би піднести ще декотрі моменти; напр., здається мені, що Наталя занадто легко вірить оповіданням про Орядина й зараз переміняє думки про нього, не попробувавши переконатись, чи то правда; психологія її пізніших відносин до Орядина (в Чернівцях) могла б бути докладніше вияснена, бо вона не зовсім ясна, принаймні мені, вдалась авторці родина Івановичів: характери живі і правдиві, хоч, може, де в чім і перебрана мірка (в фігурі тітки і її доньки).
Зате Орядин, на мій погляд, цілком не удався авторці; його моральний упадок в Відні зістається неясним, ми чуємо якісь тільки маломіські плетки про нього, сам він теж небагато пояснює; пізніша історія його дуже незручно зроблена: се чорний характер, що совісно виконує поручену йому автором ролю й пильнує всіми силами наробити якнайбільше чорних поступків, чи потрібних, чи непотрібних. Наприклад, його роман з румункою цілком неправдивий, неумотивований психологічно, має метою тільки ще чимсь забруднити сю фігуру. Ідеальні характери пані Марко й її сина дуже мало подобають на живих людей; вони благородно говорять, благородно поступають, але за всім тим се не живі люди, а вирізані з паперу фігури. Я думаю, що сі три фігури авторка не списувала з живого життя, як свою «царівну» й її родину, а взяла з голови, і для того так мало в них жизненності.
Цікаво – вже для характеристики авторки, що німецька суспільність буковинська для неї занадто тривіальна, і з сього боку схарактеризована в кількох сценах; волоська представлена дуже непохвально для неї неосвіченою кокеткою румункою; авторка повна віри в будучність руської суспільності, хоч сі надїї не знаходять собі опертя в виведених в повісті особах, крім самої царівни, про націоналізм котрої сказав я вище; відповідного героя, мабуть, не найшлося для неї між русинами.
Композиція повісті взагалі досить зручна; дневникова форма належить до невдячних, але авторці вона не перешкодила оповідати інтересно; на деяких дрібніших похибках (от як монологи на с. 415, 417, неправдоподібні в своїй патетичності) годі застановлятись. Взагалі треба сказати, що перша половина повісті, історія життя Наталі до виїзду до Чернівець, випала далеко ліпше, більш психологічно умотивована, ніж друга – в Чернівцях.
Щодо мови, то тут я почуваю себе дуже ніяково; кождого письменника треба властиво оцінювати відповідно до того рівня, який в тім часі існує в літературі. Що ж, коли звичайний рівень мови в нашім письменстві незвичайно низький: більшість пише дуже лихою мовою, з масою чужих слів, з чужою складнею. Але що можуть собі дарувати писання, призначені тільки на сьогодня, не повинні дарувати ті, що пишуть для довгих років, бо певно, що за кільканадцять літ теперішня пересічна мова буде дивоглядом.
Шан[овна] авторка, як я підносив се вже не раз, своїм першим більшим утвором дала ясне свідоцтво свого таланту, що особливо сильний в психології, в схарактеризувати того, що пише вона з живого життя. З біографії знаємо, як енергічно працювала вона над своїми першими писаннями, не зражаючись неудачами й неприхильними оцінками; се заповідає нам, що в будучності можемо багато сподіватись від неї, – вже й тепер одної з визначних літературних сил нашого письменства.
Примітки
Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – № 3. – С. 174 – 180, у рубриці «Новини нашої літератури».
Подається за першодруком.
«Царівна» – цей твір О.Кобилянської вперше був надрукований у газеті «Буковина» у травні-серпні 1896 р. У серпні того ж року «Царівна» вийшла окремою книжкою як відбитка з «Буковини».
Зміст «оповідання» – за жанром «Царівна» визначається як повість.
З короткої біографії авторки, доданої (на вступі) до повісті – перша публікація повісті «Царівна» відкривалася статтею О.Маковея (на той час редактора «Буковини») «Ольга Кобилянська» (Буковина. – 1896. – 7 травня). Цей фактично перший друкований відгук про творчість О.Кобилянської увійшов як «Переднє слово» до окремого видання повісті 1896 p., а також до її другого видання (Венцляр, 1919).
У 1895 – 1905 pp. О.Кобилянська підтримувала тісні творчі та особисті взаємини з О.Маковеєм, про що свідчить збережене листування між письменниками, тому біографічна інформація у статті О.Маковея викликає повну довіру. На основі цієї статті О.Маковей у 1899 р. написав літературно-критичний нарис «Ольга Кобилянська» (ЛНВ. – 1899. – Т. 5. – Кн. 1. – С. 28 – 51), залучивши у сферу свого дослідження й нові твори письменниці.
вироставши в тіснім обрію малого буковинського містечка – О.Кобилянська народилася у м.Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія). Згодом родина мешкала в містечках Сучава і Кімполунг (тепер Кімполунг-Молдовенеск, Румунія). З 1891 р. сім’я оселилася в Чернівцях.
Щодо мови – на той час українська літературна мова, особливо в Західній Україні, була невироблена. Редагуючи ЛНВ та ЗНТШ, М.Грушевський приділяв велику увагу питанням мови цих часописів. У рецензії він делікатно згладив мовні зауваження до О.Кобилянської, однак тоді вона сама визнавала, що її українська мова потребує вдосконалення.
Перші літературні проби вона писала німецькою мовою, якою досконало володіла, і вплив німецької граматики згодом нерідко дуже відчутний в українських текстах письменниці. Ось як про це писала О.Кобилянська у листі до М.Грушевського 30 січня 1909 p.:
«Щодо поправок редакції, то розумію під тим виключно кореговане ортографічних похибок, тут і там складні речень, де б они «заносились» Германістикою, проти чого (признаюсь) не можу заасекуруватись, образовуючись переважно на німецькій мові» (Листування Михайла Грушевського… – Т. 3. – С. 397).
не зражаючись неудачами й неприхильними оцінками – перше коротке оповідання українською мовою «Вона вийшла заміж», написане 1886 p., О.Кобилянська подала до альманаху «Перший вінок», але І.Франко, редагуючи альманах, відхилив цей твір, що дуже вразило молоду авторку. Переробивши і розвинувши той самий сюжет німецькою мовою, письменниця надіслала твір до німецького часопису «An der schönen blauen Donau». Там його також не прийняли, але редактор Мамрот відповів прихильним листом, давши фахові поради і заохочуючи надалі до творчості.
У 1888 р. ще раз перероблений текст під назвою «Людина» О.Кобилянська надсилає до редакції «Правди». Цього разу причиною відхилення твору було недостатнє знання авторкою української мови. «Огірчена до крайності, кинула Кобилянська «Людину» у столик і стала писати «Царівну». Аж восени 1892 р. послала вона «Людину» в редакцію «Зорі», котра й видрукувала се оповідання, правда, не зараз, бо аж в р. 1894-му. Редакція мала справді клопіт з руською мовою авторки і тому так довго отягалася з друком», – писав О.Маковей (цит. за вид.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. – К., 1963. – С. 47).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 277 – 281.