І. Франко. «Для домашнього огнища»
Михайло Грушевський
1
Іван Франко – одна з найвидатніших сил в нашій сучасній белетристиці, і се одно дає вже право кождому утвору, що вийшов з-під його пера, на особливу увагу публіки, тим більше коли маємо якийсь значніший, більший твір, як тепер ся повість.
Повість ся, як значиться при кінці її, написана ще 1892 р., початок її надрукований сього (1897) року в «Житі й слові» (ст. 1–96), в цілості вийшла вона кілька тижнів тому в серії «Літературно-наукової бібліотеки» (нова серія кн. 11, с. 149).
Зміст її в коротких словах ось який.
Автор відразу вводить нас в саму середину події. Пані Анєля Ангаровичева, жінка капітана, що п’ять років служив в Боснії, чекає свого чоловіка назад до Львова; застаємо, як вона готує в покоях до його прийняття і тішиться з того, але присутня при тім приятелька її п. Шаблінська чекає сього приїзду з якимсь страхом. З натяків розмови приятельок догадуємось, що вони мали якесь підприємство і тепер непокояться з його поводу. Розмову перебиває капітан, що в тій хвилі несподівано впадає в хату.
Він застав великі переміни; коли трохи прийшов до себе, особливо вразило його, що обстанова виглядала значно багатше, ніж можна було сподіватись; правда, Анєля була внучка багатого краківського фабриканта Гуртера, але вийшовши заміж проти його волі, не дістала нічого, крім офіцерської кавції для чоловіка і по від’їзді чоловіка до Боснії з початку нарікала на недостачі в грошах. У голові капітана починають вставати різні прикрі підозріння, та Анєля, відгадавши його думки, разом розбиває їх, сказавши, що старий Гуртер перегнівався й помагав родині, а на доказ вона дає капітану до перегляду свої домові рахунки.
Але одна по другій спадають на душу бідного капітана нові непевності. В офіцерськім касині, куди він пішов першого ще вечора, він побачив якесь загадкове, двозначне поводження з собою офіцерів, і його приятель – Редліх радив йому взагалі не ходити до касина. Дома, коли пригадав собі якісь дивні слова про свою жінку, що чув кілька тому років з уст одного п’яниці барона фон Рейхлінгена, та почав жінку розпитувати, що за історію мала вона з тим бароном, на жінку напав пароксизм істерії і вона почала умовляти капітана, аби він покинув службу та купив собі фільварок для господарства, бо тільки на селі могла б вона прийти до здоров’я.
Капітан під намаганнями жінки навіть написав подання, що виступає з служби, але ціла ся історія занадто видавалася йому дивною й неприродною. Слідом Редліх, прийшовши з обіцяною візитою до Ангаровичів, застав тут згадану вже п. Шаблінську, що прибігла до Анєлі з якоюсь страшною для них телеграмою про арештування якогось там жида, і капітан примусив її лишитись на обід. Побачивши сю паню, Редліх остентаційно заявив, що мусить іти й не може ніяким чином лишитись у Ангаровичів, і пішов. Капітан доконче хотів мати вияснення від нього й для того пішов до касина, та тут офіцери стріли вже його цілковитою погордою, а Редліх з поручения їх пояснив Ангаровичу, що та п. Шаблінська промишляє найогиднішим ремеслом, а Ангаровичева стоїть з нею в тихій спілці.
Ангарович за се обвинувачення покликав Редліха на поєдинок. Внутрішня буря запанувала в ньому; він занадто високо цінив Редліха, щоб припустити за ним просту брехню, а з другого боку піднесене ним обвинувачення його жінки було таке дике, так не годилось з тим всім, що він знав про свою жінку, що не могло уміститись в його голові. На поєдинку він підстрілив Редліха – присутні признали його забитим; та се по закону реакції в гадках Ангаровича тільки побільшило непевності щодо жінки. Але він бореться ще з ними, він сподіється з домових рахунків жінки переконатись, що вона мала чесне джерело доходів в запомозі свого діда.
Та випадок якраз зводить його з тим Гуртером: йому довелося заопікуватися на улиці перехожим, що, посовзнувшись, розбив собі голову, і показалось, що сей перехожий був не хто як Гуртер; закликаний до нього в шпиталь, по поєдинку з Редліхом, Ангарович довідавсь від Гуртера, що він тому чотири роки цілковито збанкрутував, став жебраком, просив помочі у Анєлі, але та не помогла. Се було останнім ударом для Ангаровича: коли жінка таку рішучу неправду йому сказала про гроші від Гуртера, то з тим упадала всяка віра до неї, і він тепер вже вірив всім обвинуваченням проти неї.
Надходячи з дому, він стрівся перед дверима своєї хати з поліційним агентом, що розповів йому усю історію. Ангарович тепер вже знав усе. Агент, запрошений Ангаровичем на обід, де й оповів йому цілу справу, з вдячності, як каже, відтягає хвилю ревізії, й Ангарович має час переговорити з жінкою.
Та була приготована до сього. Ще ввечері довідалась вона, що Шаблінську арештовано з усім її предприємством; коли чоловік, пішовши до касина, цілком не вернувся ані вночі, ані рано, могла вона відгадати, що се значить. Переконавшися, що в душі чоловіка не лишилося ніякої ласки, милосердя, можливості пробачення для неї, Анєля по гарячій мові, де вона закидала чоловіку й суспільству фарисейство, гіпокризію, з котрою воно мириться з найогиднішими явищами, доки не стрінеться з ними його конвенціональний кодекс моральності, стріляється в тій хвилі, коли поліція вступає в хату для ревізії.
Її смерть викликає в свідках високе почуття пробачення. Її жертви, приведені для сконфронтування, заявляють, що то не була Ангаровичева; в душі чоловіка почуття відрази заступає жаль. Ім’я Анєлі покрилося й ні разу не вийшло наверх в огиднім процесі Шаблінської й її спільників. Ангарович міг взяти своє подання назад. Редліх, що вигоїв свою рану, разом з старим Гуртером переходять жити до нього. Діти оплакують та шанують пам’ять своєї мами. Тільки її нема в сім відновленім родиннім огнищі.
«На Анєлиній могилі нема ні хреста, ні плити з написом, тілько високий кипарис, огороджений залізними штахетами, знимаєся вгору рівно мов свічка, в своїй густій, вічній зелені – вірний образ замкненої в собі енергії і незломної рішучості».
Тими словами кінчиться повість.
2
Скільки знаємо, д. Франко взяв фабулу своєї повісті з дійсності – з процесу, що був у Львові кілька років тому. Через се саме відпадає питання про можливість, правдоподібність подій, описаних ним. Тим більше уваги можемо ми скупити на питаннях, котрі повинні собі ставити при кождім літературнім утворі: чи зручно сі події уложені в повісті (її композиція)? Чи відповідно дібрані особи до виведених подій і умотивовано їх поводження (характери, психологія)? Чи сі характери й поди сходяться в якій загальній, єдиній концепції (то, що називали ідеєю повісті) і враження, зроблене ними, чи сходиться з вложеною автором в повість ідеєю (коли вона є)?
Починаючи з композиції повісті, повинні ми признати, що уклад її незвичайно зручний, але заразом і дуже штучний. Автор відразу, без всяких вступних пояснень, вводить читача в середину події, не стрічаємо і далі майже ніяких екскурсів для пояснення попереднього. Фабула розвивається цілим рядом подій, що йдуть одна по одній crescendo [з наростаючою силою], і вся та маса фактів, вся душевна драма, що починається, переходить різні стадії й приходить до катастрофи перед очима читача, скуплена на незвичайно малім просторі часу – трьох днів, чи властиво двох діб.
Зав’язка фабули розкривається вповні тільки перед самою катастрофою. Все се напружує увагу читача й не дає їй ослабнути анітрошки до самого кінця, повість читається дуже легко, з запаленим інтересом, але заразом читач відчуває неприродність такого нагромадження фактів, такого швидкого tempo драми, й тратиться ілюзія правдивості, правдоподібність, бо припустивши навіть, що й дійсно якраз так воно мало статись, штука все має виводити більш-менш типове, не виключно виїмкове. А така стріча обставин, як арештування спільника Шаблінської якраз по приїзді Ангаровича, його стріча з Гуртером, що якраз прибув до Львова, його оповідання якраз по поєдинку Ангаровича, розмова з поліційним агентом – все се в сумі виглядає дуже виїмково.
Далі, головну ролю в фабулі повісті має пані Ангаровичева. Титул повісті теж вказує, що вона є героїня, її заходи для «домашнього огнища» мають стояти в центрі повісті. Роля Ангаровича цілком пасивна в фабулі; автор має на нім показати, як брудна історія відбивається на душі чесного, неповинного ні в чім і повного віри в свою жінку чоловіка.
Тим часом в дійсності – в повісті перше місце займає сам Ангарович, заповняє своєю особою її цілу, і тільки в антрактах виступає як другорядна фігура його жінка. Розуміється, се в повістях буває часом тільки зверхнім, формальним способом оповідання, а в дійсності при тім увага читача скупляється на тій ніби другорядній особі, що ще виразніше виглядає в сій штучно уложеній перспективі; але про Анелю Ангаровичеву сього не можна сказати: де вона й виступає, ми маємо лише зверхню, формальну сторону її ролі, вона ходить, рухається, говорить перед очима читача, але її внутрішнє життя, її характер зістається неясним, незрозумілим читачеві, а може, й самому авторові.
Справді, від часу свого виступу, себто від першої сторони повісті, вона робить враження сильної, здорової тілом і духом жінки, певної себе, розсудної, рішучої, не підточеної хробаком непевності, страху. Дивитися на неї – й зникають всякі підозріння провини, зіпсуття. Вона так жде, так любить свого чоловіка, своїх дітей, з такою любов’ю уряджує своє родинне гніздо, що тут не зістається місця ніякому підозрінню. Ми, правда, бачимо страх її приятельки, відчуваємо під рішучим і ясним поглядом Анєлі якісь тривожливі подїї, якусь небезпечність, але що найбільше – мусимо припускати якусь напасть на неї, бо сама вона втілене здоров’я, фізичне й духове.
В дальшім оповіданні читач довідується, в яку огидну історію її замішано, які страшні обвинувачення тяжать на ній, він ловить її разом з Ангаровичем на брехні, але все ще не може вірити. Нарешті оповідання поліційного агента не зіставляє у читача місця непевності. Але як була можлива ся огидна справа? Автор для пояснення дає слово самій Анєлі, та її слова нічого не пояснюють. Вона оповідає, що бажаючи увільнити себе від переслідувань барона Рейхлінгена, підставила на своє місце панночок з пансіонату своєї приятельки Шаблінської і наслідком того всього той пансіонат перейшов на казна-що, а Анєля потім брала участь в організованій торгівлі людським товаром, і то все без сліду якоїсь фатальної пресії обставин, без сліду якого невільного нещастя, якихось душевних мук. Все просто, елементарно-просто, брутально-просто. «Раз утративши пошану для людей, навчившися грати їх чуттями і віруваннями і вважати їх тілько матеріалом для визискання, я пішла дальше тою дорогою», – поясняє Анєля та докоряє світу фарисейством.
Одно з двох. Або вона була в грунті речі незіпсута людина, але поламана обставинами, збита неволею з простої стежки, що падала під пресією матеріальною чи моральною, зведена, намовлена, обдурена, падала і викупала своїми стражданнями, душевними муками той упадок, – тоді кождий міг би пробачити її, і ми зрозуміли б, чому Ангарович, «вдумуючись в її положення, починав розуміти її і тим самим починав судити її не так дуже остро». Але сього не можна сказати про Анєлю. Вона сама нічим не натякає на се (крім того, що шукала собі зарібку, шукала лекцій для удержання родини). Та й ціла її фігура, її характер, як змалював автор, не припускає якогось поламання, розбиття її натури, якихось потайних тяжких моральних мук, чужого впливу на неї… Тим-то й гіркі, демонічні закиди, вложені в її уста перед смертю, не роблять того враження, якого сподівався, певно, від них автор і яке зробили б в устах людини, що своїми муками відкупила переступ перед совістю…
Як ні, то се була безсердечна, тупа скотина, неприступна людському почуттю, людина без моральності, – морально хоре сотворіння, що відчувало тільки свої егоїстичні потреби, для котрого нічого не значило вступити й йти по тій огидній дорозі. Але чи могла ним бути та Анєля, яку показує автор, повна любові жінка, повна посвячення мати, що в рішучу хвилю все бере на себе й своєю смертю вертає добру славу родині? Чи міг би її оправдувати Ангарович і чи могла б вона викликати у самого автора співчуття до нещасливої, яке безперечно є в нім і виразно дає себе чути, той принадний образ «замкненої в собі енергії і незломної рішучості», яким він закінчує своє оповідання. Автор вправді говорить про прищеплену вихованням погорду Анєлі до упосліджених, страх до убожества, попсування етичних основ формальним релігійним вихованням та шкільною традицією. Але ще відси до того глибокого морального упадку далека дорога, не виказана цілковито автором, а результатів його не бачимо на характері Анєлі.
І ще. Автор описує Анєлю як особу незвичайно розважну і рішучу. Яким чином погодити з сим її поступовання: сподіваючись приїзду чоловіка, вона не виїхала зі Львова, де всі добре знали і вона се знала, як можна судити з її умовлянь чоловіку, аби не йшов до касина, а потім аби виступив з війська і їхав з нею на село; вона навіть не переїхала з хати, де провадила свої страшні операції й куди просто її жертви повели потім поліційного агента; не перестала приймати у себе навіть по приїзді чоловіка ту ославлену Шаблінську. Чому вона вперед не привела чоловіка до демісії, не усунула тієї можливості, яку відчула зараз по приїзді його? Адже се не була резигнація розпуки? Бо інакше пощо ж було 6 робити ті жертви для родинного огнища, коли сором і ганьба мали б упасти на нього й знищити? Та й вона тішилася приїздом чоловіка і ніякої резигнації ми в ній не бачимо на початку. Легкодушність, безрадність – але того в Анєлі не можемо припустити, судячи по даній характеристиці.
3
В результаті характер Анєлі стає суперечним, загадковим. Або він схиблений у автора, або автор не зумів його відповідно виставити, умотивувати вчинки, перевести психологію. Характеристика, дана в кінці – «замкнена в собі енергія й незломна рішучість», – прив’язана механічно, не відповідає фабулі, а враження, яке дають події, не відповідає тому враженню, яке хотів ними зробити автор. Ми навіть не можемо напевно сказати, яка ідея в остаточнім результаті мала виникати по плану автора з описаних ним подій – хіба що от, мовляв, до яких страшних подій може привести прив’язання до родини при браку міцного морального почуття, – але се можна хіба відгадувати, бо автор позбув дуже коротко, кількома словами сей процес, яким людина могла дійти до тих страшних учинків, а тим самим пропав і сей головний результат повісті. Зісталось одно інтересне, з визначним талантом написане оповідання, інтересно переповіджена дійсна подія. Талановито, інтересно – нема що й казати.
Можливо, що й сам вибір теми вплинув на побіжне трактування головної справи, коло котрої властиво обертається уся повість, її зав’язки. Вибір сей не можу назвати щасливим. Автор взяв з дійсності брудну, огидну справу; але він не належить до числа тих, для яких моральний бруд є сам по собі piquant і вони смакують собі його разом з читачами. Автор, навпаки, зробив все можливе, аби та огидна справа не вражала почуття читача, і він дійсно трактує її дуже делікатно, незвичайно для того роду тем, не ображаючи естетичного почуття, не викликаючи огиди на саме оповідання. Але через се саме він мусив тримати цілу справу в далекій перспективі, виручати себе натяками, можливо побіжними й короткими згадками, а тим часом власне коло сієї справи мусила обертатись психологічна характеристика Анєлі; разом з нею й вона пропала для читача, а хто знає, чи й автор здавав собі ясно справу з того психологічного розвою справи.
4
Отже композиція повісті, така зручна із зверхньої формальної сторони, здається нам схибленою щодо свого внутрішнього змісту. Головна справа загубилась в занадто далекій перспективі, на перший план висунена і її заповнила другорядна щодо основного плану фігура капітана Ангаровича.
Але сама по собі ся фігура написана дуже добре. Правда, ся фігура ідеалізована, але на сім ідеалізованім грунті написана живо й правдиво; головна увага читача скуплена на психології, й душевна драма капітана переведена майстерно, повно й консеквентно, крок за кроком, від перших неясних, легких на забиття підозрінь, до цілковитого розвою й катастрофи. Особа ся дуже удалася авторові й своїм контрастом полегшує тяжке враження, яке робить на читача справа, що становить головну фабулу повісті. Можна лише закинути, що автор ідеалізував військових Ангаровича й Редліха якраз на дуже малосимпатичнім грунті – конвенціонального й абсурдного кодексу воєнної честі; правда, що поєдинок викликує справа не спеціально військова, але спосіб її полагодження – поєдинком – не перестає через те тратити всього свого варварства й нерозумності.
Другорядні особи в повісті мають дуже малу ролю, змальовані кількома штрихами, часом дуже удатними, як наприклад, фігура Ангаровичевого сина, часом занадто загальними, як Шаблінська або Редліх. Деякі епізоди безпотрібно утомлюють увагу читача і вражають трохи немило, як напр., занадто довга опись сну капітана (с. 21) або історія пригоди в Боснії з Слівінськім (с. 111); кілька раз повторена автором манера вичисляти докладно улиці, котрими переходить його герой (с. 78, 89), робить неприємне враження – надужитого протоколізму.
Перша сцена в касині, де офіцери спочатку ентузіастично стрічають Ангаровича й п’ють з ним, аж потім переміняють своє поводження, виглядає теж не конче природно. Рівно ж – великодушність поліційного агента до Ангаровича теж трохи незрозуміло й не конче добре годиться з тим, як дальше поводиться той самий агент. Натомість, як особливу окрасу повісті, треба піднести сцену коло трупа Анєлі, сцену примирення з провинами небіжки, повну високої гуманності й глибокої віри в ліпші сторони людської душі. Се примирення, правдиве «очищення жалем і страхом», κάθαρσς античної драми.
Повість написана гарною мовою, є подекуди барбаризми, але їх дуже небагато. Видано книжку гарненько і поправно. Українсько-руська література в ній набуває нову гарну вкладку від автора, що дав їй уже стільки замітних утворів.
Примітки
Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – № 1. – С. 27 – 35. Зберігся автограф рецензії: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 242. – С. 145 – 157.
Подається за першодруком.
Повість ся… написана ще 1892 р. – твір написаний по-польськи в листопаді 1892 p., коли І.Франко перебував у Відні на студіях у Слов’янському семінарі В.Ягіча і готувався до захисту докторської дисертації. Детально про історію написання цього твору див.: Тодчук Н. Роман Івана Франка «Для домашнього огнища»: простір і час. – Львів, 2002. – 204 с. Зокрема, дослідниця доводить, що жанр аналізованого твору – не повість, а роман. (Там само. – С. 32 – 57).
д. Франко взяв фабулу своєї повісті з дійсності – в основу повісті лягли реальні події – скандальні судові процеси 1883 і 1892 років у Львові про продаж дівчат до публічних домів. За ходом процесів стежили кореспонденти місцевих газет і подавали детальні репортажі із зали суду. Працюючи у 1883 р. у газеті «Діло», а в 1892 р. – у «Kurjeri Lwowskim», Франко, найімовірніше, добре знав подробиці обох історій і використав їх у своєму художньому творі. Див. також: Мороз М. «Для домашнього огнища» (творча та видавнича історія повісті І.Франка) // Радянське літературознавство. – 1982. – № 4. – С. 29 – 35.
уклад її незвичайно зручний, але заразом і дуже штучний – цей закид критика, на наш погляд, не враховує специфіки «кримінального» сюжету, коли автор скупчив події в часовому проміжку двох діб, фабула стрімко розвивається з наростанням психологічного напруження. Тому повість читається з захопленням, хоч і відчувається певна неприродність такого нагромадження фактів, збігу обставин. Треба враховувати, що цей твір І.Франко писав насамперед для заробітку, отже, свідомо намагався привернути увагу читача. Тому складний соціально-психологічний твір він закамуфлював під розважальне чтиво.
штука все має виводити більш-менш типове, не виключно виїмкове – тут М.Грушевський виступає як адепт теорії реалістичного письма в літературі, де мають фігурувати «типові характери у типових обставинах».
не викликаючи огиди на саме оповідання – хоч як делікатно намагався автор обійти дражливі моральні моменти, однак польський, первісний варіант твору, пропонований свого часу кільком видавцям, не був надрукований саме через моральні застереження.
«З двох торгівок живим товаром одну показуєте… як зіпсуту жінку, а до другої викликаєте жалість та співчуття замість того, щоб викликати відразу або презирство», – писав авторові книгар і видавець Т.Папроцький (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1979. – Т. 19. – С. 497).
κάθαρσς античної драми – наведене грецьке слово буквально означає «очищення». Це термін давньогрецької філософії, естетики і медицини, яким позначали суть естетичного співпереживання глядача з стражданнями персонажів драми. Вживається також у «Поетиці» Арістотеля. У сучасній естетиці катарсис – це вища форма трагізму, яка облагороджує людські почуття, очищає від вад, просвітлює душу.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 259 – 265.