Боборикін

Михайло Грушевський

З найновішої белетристики найбільше розголосу зробив новий роман Петра Боборикіна, але, як звичайно, у сього старшого вже й заслуженого в російськім письменстві белетриста – не артистичними своїми прикметами, а чисто публіцистичним інтересом. Завзятий адепт школи Золя д. Боборикін кладе в основу своїх численних романів студії сучасного російського життя, бажаючи дати в них, подібно до свого учителя, документи людського життя, і критика привикла шукати в них не артистичної вартості, а обсервацій життя, докладно схоплених напрямів і настроїв, признаючи в авторі велику обсерваційну здібність.

Давши минулого року в романі «По-другому» («Іншим способом») галерею найсвіжіших типів і настроїв російської інтелігенції, Боборикін у новому романі «Тяга» («Напрям») малює сучасні відносини фабрики і села.

Автор виводить двох робітників, властиво – репрезентантів робітничої інтелігенції, вихованої російською інтелігенцією, – се ткацький майстер Спиридонов і артист-рисовник Меньшов. Меньшов – се репрезентант пролетаріату pur sang, роздражненого, ненависного; він каже, що його звуть Суваріном (з «Germinale» Золя), тільки в нього нема ніяких планів, ніякої активності Суваріна. Він ненавидить темну, брудну, замучену селянську масу всіми силами душі і будучність бачить у фабриці: нічого доброго не буде, поки фабрика не переробить «мужицької душі», не виїсть з неї усе «мужицьке»; але й фабрики теперішньої він не ідеалізує: фабричні відносини гірше кріпацьких, а самі робітники поки що для нього тільки «стадо баранів», і впливи фабрики лежать ще в будучності. Та сьому протестантові без позитивної мети автор, очевидно, не симпатизує і не уважає його позитивним типом; він у нього безнадійно хорий і сам забиває себе.

Симпатії автора лежать більш по стороні Спиридонова. Се прихильник повільної лояльної еволюції, книжки й освіти, культурної організації; він до капіталізму ворожнечі не має, а право власності – для нього річ найсвятіша. Він репрезентант напряму з фабрики на село, як Меньшов – напряму з села на фабрику; він марить на старість вернутися на село, поставити собі хату й жити селянським життям. Але сам автор зовсім не ідеалізує села, як не ідеалізує й фабрики: з одного боку, він показує позитивні сторони робітничого життя, культурне і суспільне виховання робітника (товариство тверезості «Свет»), з другого боку – фабричну «розпусту» й всякі негативні сторони; те ж і з селом: на історії Спиридонова, ожененого батьками з жінкою недоброю, котру він б’є і забиває до смерті, автор розвертає таку страшну панораму російського села, дикого, темного, здеморалізованого, що може прохолодити й найгарячіші ілюзії.

В сім показуванні по черзі то селянських, то фабричних паскудств і полягає, властиво, план роману, і по тім всестороннім повертанні предметів спостережень автор устами Спиридонова висловлює синтезу – ідею союзу села з фабрикою:

«То до нічого – закинути зовсім село і приліпитись до самої фабрики. А як тут, на селі, свою хатку мати, господарство, корову, дітей виховувати на просторі, а не в касарняній (фабричній) клітці, – нехай фабрика лишається не головною річчю, а підмогою».

Спиридонов хоче робити на фабриці зимою, а літом – на селі, для сього ідеалу жертвує своє становище старшого і хоче стати звичайним ткачем.

Як бачимо, роман Боборикіна пробує розв’язати (розуміється, не дуже щасливо) одну з найважніших проблем сучасної суспільної еволюції і служить відгомоном теперішньої завзятої баталії в російській публіцистичній й економічній літературі між «народниками» й «марксистами», прихильниками розвою історичних форм селянського життя й оборонцями капіталізму й фабричного пролетаріату як одиноких форм дальшого поступу. Тому-то декотрі критики готові уважати сей роман ледве чи не найліпшим утвором Боборикіна і найінтереснішим явищем останніх років у російській белетристиці. Але повторяємо, інтерес його чисто публіцистичний, і ті ж критики, що займаються ним як «одним із визначніших утворів сучасної белетристики», признають, що якби взяти сей роман з артистичного становища, то про нього, властиво, не прийшлося б і згадувати.

Примітки

Завзятий адепт школи Золя – тобто натуралістичної школи в літературі, основоположником якої був французький письменник Е.Золя. Цей напрям виник у 1870-х роках, характеризувався запереченням романтизму, пильною увагою до природних фізичних та психологічних явищ, точністю деталей.

у новому романі «Тяга» («Напрям») – цей твір написаний у 1898 р.

каже, що його звуть Суваріном – персонаж роману Е.Золя «Жерміналь». Це образ соціаліста-народника, анархічного бунтівника, який вірить лише в терор, закликаючи всіма способами нищити старий світ.