Чехов
Михайло Грушевський
З артистичного погляду найважнішою новинкою російської літератури зі-стаються дві речі Чехова: оповідання «Мужики» («Селяни») і повість «Моя жизнь» («Моє життя»). Се, безперечно, найвизначніше з усього, що до тих часів написав Чехов, і сей повільний розвій його таланту (бо пише він вже яких кільканадцять літ, і декотрі збірники його оповідань перейшли вже за десяте видання – факт незвичайний в Росії!) подає надію, що в нім можемо ще побачити першорядну літературну силу.
Лев Толстой казав одному письменнику, що, на його погляд, Чехов перевищує талантом усіх сучасних російських письменників, не виключаючи і його самого, Л.Толстого, та підносив особливо його здібність на кількох сторонах дати цілі образи, цілі психологічні типи і робити враження на читача сими мініатюрами. Дійсно, вже дрібні оповідання Чехова, про котрі тут, видно, головно говорить Толстой, дали йому коли не перше, то, безперечно, – одно з найперших місць між сучасними російськими письменниками (з виїмком, розуміється, самого Толстого, Толстого «Детства и отрочества», «Войны и мира», «Анни Кареніної»), а нові утвори Чехова розвинули широку картину усіх верств суспільності, змальовану з такою силою й артизмом, як ні в кого з нових російських письменників.
Я не буду широко спинятись над сими писаннями Чехова; з його «Мужиками» читачі наші могли вже познайомитись з перекладу, поданого сього року (кн. III). Свої деякі гадки про «Мужиків» я висловив у передмові до їх перекладу; не повторяючи сказаного там, я тут тільки мушу піднести високу артистичну вартість сього оповідання.
На двох аркушах вісімки автор зумів дати незвичайно широкий й многосторонній образ селянського життя: тут змальоване й родинне життя, й порядки сільської адміністрації, й економічний стан, і культурний розвій, релігійні погляди, психологічні спостереження, цілий ряд типів, живих, з кістьми і м’ясом, з своїми індивідуальними фізіономіями, і в додатку – ще настрій тихої, бідної, милої природи.
Чехов зробив собі ім’я як незвичайно талановитий мініатюрист; одним штрихом часом уміє він дати цілий образ. Один критик висловивсь, що головка оселедця, з котрого варять у «Мужиках» юшку, малює цілий круг ідей. І в тім є правда. І власне тут цінно, що сей мініатюрист рядом таких дрібних штрихів потрафив дати великий образ, повний глибокого змісту (мініатюристи звичайно не йдуть далі мініатюрних сценок). Се – з чисто артистичного становища. Друге – що у Чехова маємо тут не бездушний протоколізм, що за сим нелюдським, диким життям чоловік чує чоловіка, і читач виносить не відразу, а співчуття, не хоробливе подражнення сим незвичайним брудом, а гуманний, ясний настрій.
Доповненням до сього оповідання служить більшенька повість «Моя жизнь», названа автором скромно: «оповіданням провінціонала» й видрукована в досить незвичайнім місці: в місячних додатках до ілюстрованого журнальця «Нива». «Моя жизнь» теж має незадовго появитись в перекладі в нашім журналі. Чехов написав її наче у відповідь на критики «Мужиків», що він, мовляв, понижає й чорнить селянське життя на користь міського. Чехов і дав панораму сього міського життя таку, що в порівнянні з нею, як він і сам висловив устами свого героя, селянський світ показується чимсь ліпшим, а головно – надійнішим.
Перед очима читача переходять урядники, інженери, купці й міщани, дами аристократки й професіональні учені, життя родинне і відносини службові, і се все до того степеня тривіальне, некультурне, позбавлене якоїсь людської моралі, що тяжко стає. Правда, Чехову часто закидали песимізм, навмисне перечорнювання життя, але образ провінціонального життя, ним намальований, відповідає дійсному життю, хоч його приклади й зібрані тут в артистичному фокусі; се признала й критика.
Фабула повісті дуже проста: син міського архітекта Полознєв не може помиритись з пробитою колією урядницького існування й по довгих експериментах над собою стає робітником-малярем в тім самім місті. Се звертає на нього увагу. Місцева grande-demoiselle донька інженера Должінова знайомиться з ним, вони закохуються, побираються й розпочинають господарство в маєтності Должінова, самі працюючи. Але се скоро надокучає Должінівні, вона кидає чоловіка, вертає до розкішного світського життя. Полознєв вертається до свого малярства. До нього переходить сестра, зведена молодим лікарем, котрої виреклося через се товариство, але вона скоро вмирає, й Полознєв зістаеться самотнім робітником надалі, з маленькою сестрінничкою на руках.
В особі Полознєва Чехов представив т[ак] зване толстовство (зване тому так, що на сі напрями мали вплив теорії Толстого про потребу фізичної праці для всіх, бо без неї, мовляв, всяке життя стає штучним і ненормальним). В Росії дійсно появлялися в останній генерації в значнім числі люди, що виходячи чи то з змагання до можливо простого й натурального життя, чи то з погляду, що фізична праця мусить бути першою умовою суспільної рівності, – розривали з своєю суспільністю, переважно осідаючи на грунті й працюючи власноручно, як селяни. Герой Чехова стає міським робітником, живе разом з ними, нічим не різнячись, і своє поступовання виводить з моральних принципів (зовсім толстовських): треба, щоб сильніші не зневолювали слабих, не експлуатували їх, треба, щоб всі однаково брали участь в боротьбі за існування, кождий сам за себе, а найліпшим нівелятором до того служить фізична праця як загальний обов’язок.
Але досить трудно зрозуміти, чому з морального становища ліпше оббивати (тапіцеровати) меблі для купця, що видає свою доньку за лікаря, або виліплювати покої в клубі, де місцеві дурні й неморальні урядники збираються грати в карти, ніж сидіти при телеграфічнім апараті, не кажучи вже за такі професії, як лікарська, ветеринарська (берім з становища безпосередньої практичної корисності)? Не знати, що здобув тим Полознєв, що по роках став, як він описує себе, малярським підприємцем, брав гроші за високі проценти (бо не ставало), наймаючи й обраховуючи робітників, нудив їх безпотрібними проповідями, а сам був понурий та уважав сьогосвітнє життя сумним? І коли, на його погляд, людський прогрес лежав в любові, в сповненні морального закону, то чи не занадто мало зробив він, відповідно своїм поглядам і силам, для сього прогресу, і чи протест його проти ненормальностей людського життя не робить трохи дивного враження в порівнянні з сими мінімальними результатами?
Взагалі трохи неясне робить враження ся фігура: чи се позитивний тип для автора? Тоді мусили б ми його признати невдатним, бо ся фігура, з її пасивністю, дуже лихий пластир на суспільну хоробу. Чи се тільки тип толстовця, з його принципіальною пасивністю («непротивление злу») і виключно суб’єктивними моральними задачами? – тоді автору випадало б, бодай кількома штрихами, як то він вміє й робить звичайно, зовсім не будучи холодним фотографом, дати сьому типу свою моральну оцінку. Взагалі, звернувши увагу головно на образ суспільності, автор, може, замало зробив для свого героя, щоб з нього вийшла зовсім жива фігура. Один з критиків зауважив, що фабула повісті служить тільки формальним способом для того, аби намалювати суспільний образ. Такий сильний артист, як Чехов, таких примітивних риштовань при будові не потребує.
Та досить про сю повість. По ній Чехов дав ще кілька дрібних оповідань, друкованих в «Cosmopolis’i», «Русских ведомостях», «Русской мысли»; вони, розуміється, не злі, але нічого не додають особливого до його давніших оповідань, малюючи постаті й фігури сірого, буденного, дуже сумного т. зв. інтелігентного життя (психологія супружих розстроїв, настрій старого кавалера, дурний, тривіальний закутковий шляхтич і т. ін.).
Остання новинка – се три оповідання, надруковані в «Русской мысли», кн. VII і VIII: «Человек в футляре», «Крыжовник» («Агрест»), «О любви». Вони зв’язані у автора в одну серію чисто формальним способом і змістом своїм мають дуже мало спільного. Артистична вага їх невелика; ще сильніше з них перше, що малює гімназіального учителя в стані хронічного переляку, ворога всього живого, свобідного; два інші зовсім слабі.
Але цікава в них одна прикмета, нова в творчості Чехова, – се ясно сформульована провідна ідея. Дотепер Чехов сим не погрішав, йому навіть закидали (хоч і несправедливо) індиферентизм; в сих же оповіданнях, хоч і устами виведених персонажів, він висловлюється дуже ясно і категорично, особливо в другім оповіданні, де виступає з гарячою проповіддю громадської активності, роботи для загалу і нападає на підпорядкування сеї роботи задачам особистого морального поліпшення (себто на те ж «толстовство»). Се так незвичайно і несподівано у Чехова, що насувається гадка – чи не зробили на нього впливу ті нападки критики, і чи не схотів він задоволити своїх критиків «ідейними» оповіданнями? Се було б дуже шкода, тим більше, що оповідання вийшли розмірно слабонькі.
Згадаю ще, що в оповіданні «Человек в футляре» автор устами персонажа, і то досить позитивного, зачепив по дорозі наших компатріотів: там виведена «хохлушка» з Гадяцького повіту з різними смішними прикметами, і по дорозі «влетіло» хохлушкам взагалі. Стара історія, від Тургенєвського Пігасова почавши, і вона повторяється взагалі з усіма малодушними суспільностями, що, не маючи честі триматися свого, чіпляються чужої «вищої культури» й ідуть їй на службу: ними послугуються – і зневажають. Я думаю, що Чехов не позволив би сьому свому персонажу сказати щось подібне за польок, фінок і т. д., а з «хохлами» які ж церемонії!
Другий корифей молодої генерації – Володимир Короленко, що обудив був такі сильні надії своїми першими писаннями («Сон Макара», «Лес шумит», «Слепой музыкант» і т. ін.), якось цілком ослаб в белетристиці. Останніми роками він пише небагато, і то здебільшого – публіцистику, студії над народним і суспільним життям («В голодный год», «Павловские очерки»). Статті, що появились в 1897 і 1898 pp. – про дуелі в сучасній суспільності, про англійських сальваціоністів – ген[ерала] Бутса («В борьбе с дьяволом»), враження від дунайської дельти і місцевих пилипонів («Над лиманом») і т. д. з признанням нотуються критикою з огляду на її талановитість і симпатичність ідей, але до белетристики не належать.
Примітки
дві речі Чехова – «Моя жизнь» була написана в 1896 р., «Мужики» – в 1897 р. Обидва твори публікувались у ЛНВ в перекладі Марії Грушевської: «Мужики» – у 1898 р., т. 2, с. 68 – 99, «Моє життя» – у 1899 р., т. 7, с. 220 – 252, 323 – 382.
пише він вже яких кільканадцять літ – літературну творчість А.Чехов розпочав наприкінці 1870-х років.
Чехов перевищує талантом усіх сучасних російських письменників, не виключаючи і його самого, Л. Толстого – Л.Толстой високо цінував літературний талант А.Чехова: «Чехова как художника нельзя уже сравнивать с прежними русскими писателями – с Тургеневым, с Достоевским или со мной. У Чехова своя особенная манера, как у импрессионистов» – цит. за: Сергеенко П. Толстой и его современники. – М., 1911. – С. 225.
т[ак] зване толстовство – релігійно-етична громадська течія, виникла в Росії в 1880-х роках на основі філософського вчення Л.Толстого. Основи цього вчення викладені в його творах «Исповедь», «В чем моя вера?», «Крейцерова соната» та ін. Толстовці мали намір змінити суспільство завдяки релігійно-моральному самовдосконаленню, проповідували всеобщую любовь», «непротивление злу насилием».
Чехов дав ще кілька дрібних оповідань – після публікації «Моей жизни» і «Мужиков» А.Чехов у 1897 p. надрукував ще оповідання «В родном углу», «Печенег», «На подводе».
від Тургенєвського Пігасова – Пігасов – персонаж роману І.Тургенєва «Рудін», який, зокрема, насміхався з українського письменства й сентиментальної вдачі, принижуючи таким чином все українське. У М.Грушевського згадується як узагальнений образ шовініста-великороса.
Володимир Короленко, що обудив був такі сильні надії своїми першими писаннями – перше оповідання В.Короленка «Эпизоды из жизни искателя» було написане в 1879 p.
про англійських сальваціоністів – ген[ерала] Бутса – йдеться про Вільяма Бутса (Буса) – англійського проповідника, організатора у 1860-х роках т. зв. «Армії порятунку», яка стала однією з найбільших філантропічних організацій (англійською – «Salvation Army», звідки походить назва «сальваціоністи»). Головна мета – пробудження і повернення до релігійних ідей якомога більшої кількості людей.