Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Горький

Михайло Грушевський

Я лишив на кінець фігуру, що якраз тепер вирисовалася на літературнім краєвиді, – се Максим Горький (Гіркий). Він дебютував вперше при кінці 1895 р. оповіданням «Челкаш», відтоді по різних часописях, особливо в одеськім журналі «Жизнь юга», тоді заснованім і тепер вже закритім (самі оповідання Горького в значній мірі належать нашому полудневому побережжю), містились часто його оповідання і своїм оригінальним змістом стали звертати увагу в критиці, а сього року вийшли в двох томах його «Очерки й рассказы», в сумі двадцять оповідань, в котрих вже досить ясно вирисовалася літературна фізіономія автора.

Декотрі критики сю збірку готові признати «може, чи не найвизначнішим явищем» останніх років російської літератури, а декотрі з оповідань навіть і категорично оголошують «найліпшими артистичними утворами» останніх літ («Мир Божий», 1898, VII). Се може бути тільки мірою того інтересу, який збудили сі оповідання оригінальністю свого сюжету й манери.

Горький малює свій спеціальний світ – світ босяків, босої команди, як вони самі себе називають (полудневий, український термін, рівнозначний львівському батяру), і різних збомбардованих репрезентантів суспільних верств – «бувших людей». Се злодії, п’яниці, нероби, «пятое сословие», люди, що живуть «без достаточного к тому основания». Горький має своїх попередників на сім полі – в Глібі Успенськім і особливо в Левітові, що особливо мав до сих сфер інтереси й симпатії, тільки Горький добирає без лєвітовського прекраснодушія й сентименталізму, хоч теж з значною ідеалізацією.

Горького інтересують не знищені, здегенеровані суб’єкти, а сильні, тільки незрівноважені характери, протестанти з нерозрішеними проблемами життя. Його «Челкаш», портовий злодій, приклонник безграничної свободи, пишний і гордий, і при нагоді здатний на великодушність. Його «Озорник» («Збиточник»), друкарський складач Гвоздьов, виробляє різні дурні збитки й шкоди, бо його мучать аномалії життя, він чує «обиду в своем положении» й своїми «озорствами» зриває серце, на чім трапить; він жадає справедливості незалежно від різних «точек зрения» й докоряє своєму редактору, що він «під носом у себе ніяких звірств не бачить, а про турецькі звірства» дуже гарно оповідає. Сі люди в інших обставинах могли б здатись на щось ліпше.

Швець Орлов («Супруги Орловы») п’є й б’є жінку, бо його душить порожнє безцільне існування. Зворушений холерою, він опиняється з своєю жінкою в холеричній больниці, віддається з усім завзяттям роботі коло слабих, але й се не задовольняє його; з одного боку, він не може зрозуміти, чому тішаться лікарі, вирятувавши хорого: прецінь він мусить вернутися в життя, що гірше «холерної конвульсії», з другого – Орлову мало сеї роботи, йому хочеться незвичайного подвигу:

«Горить у мене душа, – каже він жінці. – Хочеться її простору… щоб я міг розвинутись на всю свою силу… Гей-гей! Силу я в собі чую – необорну! Себто коли б ся, наприклад, холера та перетворилась у чоловіка, у богатиря… хоч би в самого Іллю Муромця, – взялися б ми з нею! Іди на смертельний бій! Ти сила й я, Гріша Орлов, сила – ну, хто кого подужає? І придушив би я її й сам би ліг… Хрест наді мною в полі й напись – «Григорій Андреїв Орлов увільнив Росію від холери». Більше нічого не треба…»

Й він шукає якийсь час подвигу, але кінчиться тим, що посварившися з жінкою, котра не схотіла прийняти його каяття за колишні бійки, покинув усе, запиячив, зійшов на босяка і на тім заспокоївся.

«Я родивсь з неспокоєм у серці і моя доля – бути босяком! – пояснює він авторові. – Найліпше становище у світі: свобідно й… тісно однак. Ходив я й їздив у різні боки… ніякої потіхи… П’ю? Розуміється!? Все ж таки горілка – вона гасить серце… А горить серце великим огнем… Спротивилося все – міста, села, люди різних калібрів – тю! Невже ліпше від сього не можна нічого вигадати? Всі один на одного… от би й передушив усіх! Гей ти життя, диявольська ти премудрість».

І перечитавши сю історію, розповіджену на трьох аркушах вісімки, читач мусить признати, що автор розповів історію упадку чоловіка правдиво й зрозумів її добре, хоч бачити тут «найліпший артистичний утвір останніх років» було б великим побільшенням.

Але бувши прихильником свободи й протесту, а ворогом конвенціональностей, автор недавно непомалу зчудував критиків, приклавши сі принципи не до босяцьких, тільки до звичайних людських обставин. Його «Варенька Олесова» («Северный вестник», 1898, V) дуже прихильного йому критика не тільки «оголомшила», але й навіяла відразу («Русская мысль», 1898, VII) своїм ультрареалізмом і теорією абсолютних прав інстинкту в сексуальних відносинах. Але в сих нових сферах даймо автору поставити справу ясніше.


Примітки

дебютував вперше при кінці 1895 р. оповіданням «Челкаш» – насправді назване оповідання – друга публікація М.Горького. Першим було опубліковане оповідання «Макар Чудра» в тифліській газеті «Кавказ» 12 (24) вересня 1892 р.

сього року вийшли в двох томах його «Очерки й рассказы» – йдеться про перший двотомник М.Горького, петербурзьке видання С.Дороватського і О.Чарушникова, який викликав широке обговорення в пресі значення творчості М.Горького. Як видно далі з тексту, М.Грушевський ознайомився з великою кількістю таких рецензій.

«Мир Божий», 1898, VII – автор цитує схвальну рецензію А.І.Богдановича (підписану криптонімом «Б.Л.») на «Очерки и рассказы» М.Горького. (Тома I–II // Мир божий. – 1898. – № VII. – С. 1-13).

Глібі Успенськім і особливо в Левітові – ця паралель також запозичена М.Грушевським з рецензії А.Богдановича. Йдеться про те, що представники суспільних низів, люмпен-пролетаріату давно привертали увагу російських письменників. Зокрема, О.Лєвітов співчутливо змальовував долі нещасних, зламаних життям людей, за що його твори, як і М.Помяловського, Ф.Решетнікова та ін., на підставі царського розпорядження 1884 р., не допускалися в народні бібліотеки Росії. Ці заборонні заходи діяли до 1905 р.

«Русская мысль», 1898, VII – згадана рецензія була надрукована без підпису (с. 291 – 295) як редакційний огляд періодичних видань. Також без вказівки автора в «Книжках «Недели» (1898. – № 5. – С. 188 – 190), під заголовком «Самобытное декадентство» друкувалася ще одна негативна рецензія на оповідання М.Горького «Варенька Олесова».