Пісня старого музики
Михайло Грушевський
Музику просили ми якось заграти
В остатній вже раз що-небудь.
Він трохи подумав, наморщивши лоба,
І сумно, поважно почав…
Він вдарив у дзвінкі кишковії струни,
Полився сумний та смутковий поспів,
Ми зараз притихли та слухали тілько
Ту пісню нудну, що музика завів:
«Тепер я сумую собі в самоті
Без мрій, без надії, без долі,
Минають забарно і ночі, і дні
Сумні – мов у тяжкій неволі…
Все живе, все кипить, де не глянь, круг мене,
Всі ждуть, всі бояться, бажають,
Я один захолов, мов той камінь, між ними стою,
Чи йти, чи стояти, не знаю…
Тра б покинути мені цей метушливий світ,
Щоб дурно отут не стирчати,
Не мулять людям очей смутком своїм,
Тра другим місце дати».
І скрипка затихла, неначе зомліла,
Не дишучи, ми головами додолу схилились,
А скрипка тим часом співала гучніш та гучніш.
І спів той ставав все міцніш, голосніш:
«А були ж такі часи, як сум та журба
І в вічі мене ще не знали,
Коли я бадьоро та міцно стояв,
Сам втішав тих, котрі сумували…
Коли ще не знав я проклятого слова «нащо?»,
Коли мав я що дать, коли міг я ще брати,
Коли кров ще гуляла кипучим струмком,
Коли мав я таке, що боявся втеряти…
І минуло, пропало, нема вже, нема,
І більше воно не вернеться…»
Скрипчина тут так божевільно кричать почала,
Що нас ухопило за серце.
І стихнула скрипка, неначе зомліла,
І так заспівала нам гарно та мило:
«Тоді й ти зо мною була,
Світили мені твої очі,
За ними темнішало сонце мені,
Із ними світлішали ночі…
Краще пташки мені голосок твій співав:
«Не бійся, коханий мій друже!
Чого нам боятись недолі-стуми?
Як прийде, обіймемось дужче»…
І мовлячи се, обіймала мене
Та міцно мене цілувала,
І ми забували недолю усю
І смуток увесь занедбали.
Ой Боже ж милий, чому ж я не вмер,
Тоді, як без неї зостався, –
Я б гіркого суму не знав ні тоді, ні тепер,
З коханням в могилу б своїм закопався.
Але я тоді не один ще зоставсь,
Зо мною були товариші,
Втішали вони й шанували мене,
Тай скоїли так, що не треба і гірше, –
Тільки що хмари над нами зібрались,
Пустилися врозтіч всі, драла,
Од всього, за що зібралися вмирать,
Одреклися і півня не чкали…
Од мене одразу усі одвернулись,
Бодай би й од них так усе одвернулось!..»
І скрипка тут знов заревла, загула,
Аж «чок» – та й струна перервалась,
Ми всі іздригнулись, зітхнули всі разом
Та й довго ще потім мовчали…
Серпня 6, р.Б. 1884
Примітки
Перша публікація: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 80–82.
Подається за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 13-15.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 42 – 44.