Село

Михайло Грушевський

Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом цілого століття українство і селянство стали ніби синонімами. З того часу, як усі інші верстви зрадили своїй національності, від нього черпавсь весь матеріал для національного будівництва, і на нього покладало воно свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане наново сей скинений в безодню пітьми й несвідомості титан, сей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної й національної свідомості Самсон. Треба було тільки подати йому сю чудотворну воду свідомості, тільки ж все ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму!

І от нагло обійшлось без сього титана! Себто, не зовсім і обійшлось, його присутність в нашім революційнім поході значила багато, навіть страшенно багато, але все-таки він був тільки учасником походу, не він робив його. Старий режим повалено без нього, військо зробило се, і воно ж стало пружиною нашого революційного руху. І тоді стали мінятись відносини до селянства в певних кругах нашого громадянства. На нього стали дивитись не як на силу творчу і позитивну, а скорше негативну і небезпечну, як на того «грядущого хама», котрим страшили російське громадянство всякі пророки надкультури. Пішли дотепкування з мужицьких розумувань про територію і автономію, про соціалізацію фортепіано, ставки на сильного мужичка і такі інші речі.

І якось – се почулось виразно – урвалась зв’язь з народом, власне, у блюстителів старих добрих традицій старого випробуваного українського народолюбства і радикалізму, що так довго, добре й безсумнівно щиро говорили про права й потреби народу.

Явище фальшиве й шкідне, з якого українське громадянство мусить зійти. Скажу більше, я глибоко переконаний, що в українськім житті мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в тіснім і щирім контакті з селянською масою, матимуть її потреби й інтереси на оці й ними орієнтуватимуться. І як підстава української стихії спеціально, і як основа соціальної й економічної структури нашого краю взагалі, селянство зістанеться фундаментом, на котрім треба будувати все. Тільки те буде міцне, що збудується на нім, і горе тим течіям, партіям, планам і замірам, котрі будуть іти против нього – вони осудять себе на животіння або заникання, коли не розіб’ються о сей камінь в один гарний день відразу і до решти.

Се треба мати на увазі, не захоплюючись тими зразками, які дають західні революції й західні народи, де будувала буржуазія, а революційні елементи опирались на пролетаріат. Наша історія йшла відмінними дорогами. Творчої, здорової, роботящої буржуазії у нас не було й нема, те, що зветься буржуазією – се переважно паразитарні елементи, викохані протекцією старого режиму, нездібні до творчої праці, в більшості не творці, а марнувачі економічних засобів нашого краю.

Пролетаріат український ще незвичайно слабий. Пролетаріат місцевий, свідомо зв’язаний з краєм, сильніший від українського, але також в порівнянні з загальною міркою нашого життя він теж не бозна-який і відступає перед чисельною і економічною силою селянства на другий план. Тому революція наша пішла іншими дорогами, ніж на Заході, з іншого боку підійшла до розв’язання соціальної проблеми, і сею наміченою стежкою повинно йти й дальше наше соціальне й державне будівництво, маючи своєю підставою інтереси трудового селянства.

Навіть коли розвинеться той промисловий план, який я вище начеркнув, і з села почне відпливати весь лишок, котрому фабрика чи інша праця зможе дати кращі умови існування, все-таки й чисельно, й економічно, й політично селянство зістанеться, очевидно, підставою політичного, державного й економічного життя України. Через те чим сильніша економічно, культурно, морально, національно, політично буде ся підстава, тим певніша й сильніша буде наша будова, наша Україна.

Селянське господарство мусить високо піднятись над прожиточним мінімумом, повинно рівнятись фактично по принципу трудовому, і ся трудова норма з розвитком інтенсивної культури, машин і всяких технічних уліпшень повинна підійматись все вище. Але з другого боку, з розвитком інтенсивних культур ся трудова норма вимагатиме все менше земельного обшару, поємність (йомкість) території буде зростати, на українській землі знаходитиметься місце навіть для тих хліборобів-українців, що помандрували з рідної землі, приводу ж до селянської еміграції, мабуть, не буде.

Через те селянська верства хоч не буде зростати релятивно, з розвоєм індустріалізації й культури, з зростом фабричного пролетаріату й інтелігентських занять (в широкім значінні – інтелігентської й півінтелігентської праці), абсолютно вона таки зростатиме далі й соціальна та політична роля її буде першою дуже довго, а може, й завсіди. Тому культурний і політичний рівень селянства матиме величезне значіння для нашої країни.

З тим, як підійматиметься трудовий рівень селянства, зростатимуть його вимоги до життя, його standard of life. Се вповні нормально й бажано. Селянське господарство повинно буде дати, як я сказав, не тільки мінімум прожитку селянської сім’ї, але й змогу задоволяти певні вимоги в достатку й комфорті, культурні й духові потреби, котрі повинні зростати, і на зріст їх мусить попрацювати вся державна машина, органи самоврядування, а спеціально всі ті установи, до котрих належатиме шкільна й дошкільна освіта.

Освіта в народній школі повинна в першу чергу стати обов’язковою. Але згодом і в середній школі, зреформованій відповідно, так, як сказано вище, щоб науку в ній кінчали приблизно в 15 – 16 літ, наука теж повинна зробитись обов’язковою. Ся середня школа повинна тепер же піти на село. Її повинна буде мати кожна волость, кожна група сіл з людністю в 10 тисяч. Треба буде зараз приложите всі старання, щоб через сю середню школу проходило якомога ширше селянство – «отецькі сини», ті, що потім зістануться господарями, держатимуть в руках управу своєї громади, волості, самоврядування землі.

Було б бажано також, щоб вони проходили й спеціальну агрономічну школу, щоб се в їх крузі не тільки стало добрим тоном, але й обов’язком для всіх держателів більших сільських господарств. Але й загальну середню освіту, я думаю, теж прийдеться зробити до певної міри обов’язком.

Публіцистика, школа, література, агітація живим словом, взагалі всі засоби повинні піти в тім напрямі, щоб підняти в селянстві самопочуття, навчити його дивитись на себе не як на послідніх людей, якими їх зробив старий режим, а як на хазяїв землі. А заразом перейнятись і свідомістю того, що така роля накладає й великі моральні обов’язки. Що селянин, покликаний республікою до участі в усіх органах самоврядування, в законодатній роботі, в державній діяльності в широкім значінні слова, не може бути темною, непросвіщеною, несвідомою людиною, ставити себе в смішне положення, давати кому-небудь привід до кепкувань з його невміння розібратись в справах, знайтись в обставинах.

Що виховати відповідно дітей не для того, щоб вони потім кидали батьківське господарство й тікали з села, а для того, щоб вони давали раду собі в селі й за селом, се перший обов’язок сільського господаря, який шанує себе й своє становище, обов’язок перед дітьми, котрим се буде важніше, як більший або менший інвентар, і обов’язок перед своєю громадою, обов’язок перед краєм.

Що перед сими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом, єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї вчитись жити, працювати і правити державою з становища трудящого люду.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 252 – 255.