Державність

Михайло Грушевський

Я продовжу ще тільки що порушену тему. Нашій народній державі ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а переведення й поглиблення правдивого, послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, оскільки воно можливе в реальних обставинах кождого даного моменту, на кождім новім щаблі нашого життя.

Буржуазні республіки, як я тільки що сказав і як се й так усім звісно, ставлять собі чисто зверхні, формальні завдання, зіставляючи внутрішню політику грі інтересів, по принципу laissez faire, laissez passer [давати волю, не заважати], що кінець кінцем неминуче приводить до панування економічно сильніших верств або й свідомо таки віддають впливи державної машини на службу сим економічно сильнішим елементам.

Нашій же народній республіці ставимо завдання якраз відмінні. Хочемо охорони прав, інтересів і впливів економічно слабших, регуляції економічних і політичних прав на їх користь, сотворення можливо сприятливих інтересів для праці активної, а не для економічних впливів рантьє-капіталістів. Бажаємо перебудови всеї державної й соціальної будови в інтересах можливо збільшеної продуктивності і можливо рівномірного розпреділення її продуктів між громадянством.

Але, ставлячи такі грандіозні завдання нашій державності, ми, свідоме громадянство, котре тяжкими жертвами й муками творило її, менше всього само можемо стати супроти неї на позиції laissez faire, laissez passer – лишити кермування державою, будування державного ладу, охорону державних інтересів новій українській бюрократії, самій чи на спілку з провідними партійними групами, фракціями правлячих партій. Ми всі, все свідоме громадянство, повинні вважати се все своїм ділом, не випускати з своїх рук і стати елементом державним!

Се може звучати неприємно, бо державність ми призвичаїлись нерозривно зв’язувати з одного боку з бюрократизмом, з другого – з імперіалізмом. Тому соціалістичні партії звичайно ставляться на опозиційне становище супроти держави й державного управління, а у нас під впливом російського життя й культури, глибоко перейнятих елементами противодержавними, анархістичними, завсіди вважалось добрим тоном не мати нічого спільного з державою, зводити до мінімуму її ролю в громадськім житті, обходитись у всім без неї, а навпаки, будувати все, рахуючись з нею як силою ворожою, руїнною, а не конструкційною.

Ся спадщина, яка, між іншим, так яскраво виявила себе в пресі не тільки російській, а й українській: в кампанії против українського правительства по його повороті до Києва, в бажанні спихнути на чиїсь сторонні, несоціалістичні і навіть неукраїнські руки державну керму в такий незвичайно небезпечний, критичний момент, се, безперечно, нездорова і небезпечна для наших державних і народних інтересів спадщина. Українське громадянство повинно отрястись з неї якнайскорше. Українська демократія повинна приложите всі старання до того, щоб мати таку державу, яку їй треба й якої вона хоче, а не обертатись до неї спиною, ставитись до неї байдуже. Навпаки, вона повинна вважати діло держави своїм ділом і віддати її будуванню [та] кермуванню всю душу і силу.

Що ся держава повинна бути свобідна від імперіалістичних забаганок, від потягів до панування, до експлуатування інших народів, я вже сказав. Але вона повинна бути міцним захистом і обороною свого народу і краю і відповідно до того конструйована. І знов-таки її сили сопротивления, сили охоронної повинна пильнувати, як ока в голові, так само українська демократія. Повинна зробити її силу своєю справою й держати її в своїх руках, не здаючи в руки чи власних преторіанців, чи сторонніх держав-охоронниць.

Се повинно бути ясним і не лишати місця для хибних толкувань. І от, власне, в сім значінні, виходячи з сих міркувань, я й кажу, що українське громадянство, українська демократія повинна перейнятись почуттями державності – патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати на державнім фундаменті, а від держави, навпаки, жадати забезпечення своїх потреб і сповнення своїх жадань соціалізувати державу і заразом удержавнювати соціальне життя в широкім значінні сього слова. Се вона мусить зробити тим більше, що так, як її мислимо й її будуємо на підставах щиро демократичних, наша держава не може спиратись на ті органи й підстави, на які спираються держави іншого типу та за їх поміччю й посередництвом виховують чи обробляють своє громадянство в патріотизмі чи в лояльності до своєї держави.

Держави інших типів комбінують свої підстави різними способами. В одних головна вага лежить на добре організованій і незвичайно впливовій, просто-таки всевластній бюрократії або на сильно впливовім, перейнятім державним світоглядом духовенстві, яке «виховує» в лояльності, в відданості державі, в патріотизмі широкі маси. Інші опираються на школу, уйняту в сильну державну контролю, введену і направлювану в провідних ідеях державності, або на армію, що має становити заразом громадянську чи політичну школу людності, яка через неї переходить. На що з того може рахувати наша Українська держава?

Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій й хочемо оперти нашу управу на широких основах самоврядування, зіставляючи адміністрації міністеріальній тільки функції загальної контролі, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені.

Церква має бути відділена від держави, духовенство таким чином виходить з-під усяких формальних впливів її й перестає бути державними урядовцями тої чи іншої релігії, якими воно було, прикладом, в старій Росії.

Школа має стояти під завідуванням почасти загальних органів самоврядування, почасти національних органів, вибираних національними союзами, й вплив правительственного центру на напрям шкільного виховання зводиться до розмірів дуже малих.

Нарешті армія, щоб відмежуватись від того політиканства, яке привело її до повного розкладу, будується також на принципі аполітичнім.

Державність наша зрікається тих формальних засобів, тих, так би сказати, каналів, котрими інші державні організації проводять і закріплюють в верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму для неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина. Чи значить се, що наша державність має зістатись безпомічною?

Там, де нема формальних органів для такого виховування громадянства в ідеях державності, очевидно, повинно взяти на себе се виховування саме громадянство в інтересах самоохорони, в інтересах забезпечення того добра, котрим воно користується: громадянських вільностей і демократичного устрою. Американська демократія не розпоряджає ні одним з тих органів, про котрі я сказав тільки що, для проведення ідей своєї державності, але вона ціла вважає своїм ділом охорону її і проводить державну ідею у всіх тих формах, в яких виявляє взагалі свою діяльність.

Очевидно, те саме повинно бути завданням і всеї демократії української. Вона повинна взяти за свою справу укріплення ідеї української демократичної державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуттях обов’язку перед нею, як найвищого стимулу громадського життя, який повинний об’єднати всю людність, весь нарід її в однім пориві, перемагаючи партійні різниці й розбіжності там, де зачинаються основні інтереси держави.

Американська демократія пережила тяжку, огняну пробу, поки дійшла такої міцної консолідації на сім пункті. Українське громадянство переживає зараз теж тяжку школу. Чим скорше воно навчиться в ній цінити свою демократичну державність і її інтереси вважати початком і кінцем всякого діла, тим скорше воно вийде з сеї тяжкої шкільної проби.

Примітки

Ся спадщина, яка, між іншим, так яскраво виявила себе… – М.Грушевський подає позицію партії есерів, які мали на той час перевагу в уряді. Решта українських партій (есери, соціал-демократи, самостійники-соціалісти) вважали, що відповідно до нових політичних реалій Центральній Раді слід вдатись до корекції політичного курсу, розширити свою соціальну базу. Детально див.: Бойко О. Політичні розбіжності між українськими партіями в Центральній Раді (березень – квітень 1918 р.) // Центральна Рада і український державотворчий процес. – К., 1997. – Ч. II. – С. 204 – 211.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 259 – 262.