Нація
Михайло Грушевський
Мої слова наближаються до кінця, бо я зовсім не маю заміру говорити про все те, що треба для будучої України. Се діло спеціалістів з різних сфер життя, я ж хотів зазначити тільки найголовніше, головні контури тої Великої України, задля котрої боролись ми ціле життя і задля котрої складали свої голови найкращі сини її в останній війні.
Я мав на меті вказати перспективи визволення духового і економічного, після того як осягнене формальне визволення політичне і закріплення всіх сих здобутків в міцній організації демократичної державності. Як для людини, для її доцільної, планової роботи треба передусім «знайти себе», вияснити свої відносини до життя й його завдань, до тих умов, які його окружують, так і для народу, який вступає на новий шлях, перше діло «випростуватись» і розглянутись в нових умовах життя розумними, незасліпленими, не упорядженими очима, щоб знайти свою стежку. Сей процес національного випростовування, розпочатий самими зверхніми реальними умовами, твердими аж занадто подіями, мусить бути свідомо продовжений всіма усвідомленими елементами нашого громадянства, щоб знайти «свою долю і свій шлях широкий» в сучасних обставинах.
Україна не може йти далі старими стежками – ні тими, якими волокло її силоміць насильницьке московське правительство, ні протоптаними слідами буржуазних держав Заходу. Перше урвалось, дякувати Богові, але ми мусимо ще сильно скріпитись, щоб захистити себе від його повороту, для котрого працюватимуть і силкуватимуться ще довго різні елементи й сили, ворожі нашій державній окремішності, й виступаючи чи то під явними гаслами зломлення нашого національного життя, чи то під більш невинними окликами одності російської революції, або всеросійської демократичної федерації.
Друге – звернення українського життя на пробиті дороги буржуазної демократії чи імперіалістичної самостійності менш небезпечне на перший погляд з становища національного, але в грунті речі являється також небезпекою великою, навіть більшою, тому ще не знаходить такої різкої відправи в тих верствах нашого громадянства, які «роблять опінію», держать в своїх руках виховання, школу, пресу і т. ін. На сю ж стежку штовхають і штовхатимуть нас усі наші приятелі й союзники, де 6 ми їх не знаходили, чи по стороні Почвірного союзу, чи в рядах Антанти, – штовхатимуть навіть не тільки з якихось власних інтересів чи для охорони свого буржуазного ладу від привабних спокус соціалістичних реформ, але в добрій вірі, що тільки в буржуазних формах ми зможемо закріпити свою державність.
Безсумнівно, протертими стежками ходити легше, хоч вони кінець кінцем, як каже Євангеліє, ведуть до загибелі вищих моральних вартостей життя. Але спокуса велика, і тут от важно те, що я підчеркував вище: «знайти себе» і не збиватись на чужу дудку, а йти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого життя. Ми се повторяли десятиліттями, що Україна вийде тільки на трудових масах. Ми осуджували короткозору політику наших предків XVII віку, котрі роздмухували повстання в широких масах, які мали передусім на меті свої інтереси соціальні, своє право на землю, а добившись їх кров’ю перемоги, думали пустити сю «чернь» ні з чим, а державний лад будувати на підставах шляхетських – тої старшини, що проводила політикою.
Ми ясно бачили, що се, головно, принесло тоді крах нашій державності, нашій національності, нашій культурі, і тепер ніяк не можемо повторювати тої ж помилки і, «улегшуючи» завдання держави, спішити викидати за борт наші соціальні проблеми, і з тої дороги, которою ми пішли з початком революції, дороги, вповні відповідної реальним умовам, збиватись на буржуазні, взагалі західноєвропейські шаблони. Ні, ми мусимо «пізнати себе», і пізнавши раз, держатись твердо тої лінії, яку вказує нам се пізнання, та не збиватись «на простору путь і широкі ворота». Інакше нам загрожує небезпека по якімсь часі ще раз, вдруге проробляти революцію – соціальну, боротьбу з домашнім соціальним большевизмом, ще тяжчу і кривавішу, і даремні будуть всі ті криваві і матеріальні жертви, які ми понесли в нинішній усобиці.
Я не розвиваю сих гадок тут ширше, бо вони подані почасти в одній з дальших статей. Тут тільки додам, що як в соціальній сфері нам не можна ніяк збиватись з дороги, вказаної нам нашим минулим і сучасним складом життя, так само і в сфері нашої культури ми теж не повинні квапитись на проторені шляхи західного життя, на його шаблони, в значній мірі пережиті, що самі, можливо, переживають глибокий крах і стоять перед грунтовним оновленням і перебудовою.
Зістаньмось собою в нових формах нашого державного і соціального життя, знайдім собі в них відповідний вираз! Обезбарвлювати й обезличувати себе, стирати з нашого життя й культури їх оригінальні, тисячоліттями вироблені вартні прикмети, щоб загнати в заготовлені німецькою чи іншою культурою форми, се був би гріх против Духа Святого, якого б не простила нам сама ж та західна культура. Самі розважні представники німецької чи іншої культури, в котру ми притьмом поперлись би переодягатись, осудили б нас за таке класичне «малоросійське самоотверження».
Я старавсь показати в попереднім ту базу, на котрій спираючись, ми можемо розвиватись нормально, зберігаючи нашу фізіономію, наші політичні і соціальні здобутки, нашу державну й економічну незалежність. Ся база може утворитись тільки об’єднанням, щирим і міцним, правдиво демократичних, а передусім соціалістичних елементів України без різниці національності. Коли гасло «єдності революційного фронту України», проголошене в недавніх дебатах Ц[ентральної] Ради, було виставлено не для хвилевого ефекту, а серйозно і продумано, в повній свідомості його значіння, то воно може бути дуже цінним початком такого об’єднання.
Треба його тільки щиро і сміливо продумати до кінця всій демократії, і тоді вона прийме за свою всю ту програму твердої солідарності демократії села і демократії міста, твердого об’єднання демократичних груп українських і неукраїнських і укріплення української державності їх силами. Тоді, оцінюючи реальні обставини, рахуючи з реальними інтересами пролетаріату України й її селянського люду, вона, не лякаючись страшних слів і утертих формулок, прийме як вимогу сих умов і укріплення суверенності Української Республіки, і заведення армії для її забезпечення, і навіть зверхню українізацію життя як один з проявів признання нових форм життя і укріплення їх престижу. Все се тоді не буде бити по нервах, викликати несмак і неохоту, тому що воно витікає логічно з реальної оцінки фактів.
Але тепер ще на перешкоді стоять старі навички, упередження і просто певна інертність життя. З нею треба рахуватись, і хоч як би в інтересах укріплення нового устрою було бажано, щоб сеї інерції було б поменше, треба з нею рахуватись і не збільшати непотрібно рефлективної сили сопротивлення форсуванням того, що легко прийде само собою без такого форсування. І я, накликаючи всіх, чия мисль і почуття отверте для прийняття сього нового життя, зазиваючи прийняти його можливо глибше й повніше та піддати себе ціло його вимогам, накликаю їх також і терпеливо ставитися супроти неприготованості й інертності неприготованих.
Працюймо самі для утвердження щиро демократичного і свобідного ладу і будьмо певні, що він в такім разі захопить і збере всі щиро демократичні елементи і в однім великім пориві перетопить всі сі демократичні елементи України, об’єднуючи в однім самопочутті нації.
Але се може бути осягнене тільки процесом внутрішнього об’єднання, а ніяк не примусом, не обмеженнями, не репресіями! Се ми дуже добре знаємо з історії старої Росії й не будемо повторяти її помилок. Внесім якнайбільше свого огню, запалу й щирості в се діло, щоб сей огонь розтопив льоди упередження й інерції, і тоді сей процес довершиться сам собою. А всі чужорідні тіла, органічно нездібні з’єднатись з демократичною субстанцією, зістануться нейтралізованими, як нерозтоплені зерна в моноліті граніту.
Примітки
…гасло «єдності революційного фронту України», проголошене в недавніх дебатах Ц[ентральної] Ради… – про це йшлося на засіданнях Малої ради, присвячених обговоренню складу кабінету міністрів (19 березня 1918 р.) та першій річниці Центральної Ради (20 березня 1918 р.).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 264 – 266.