Місто

Михайло Грушевський

Та хоч би як високо оцінювали ми значіння селянства в нашім будучім житті й будівництві, не повинні ми обертатись спиною й до міста, в широкім значінні слова розуміючи міста і містечка. Хоч вони і неукраїнські по людності і являються навіть тепер часто огнищами всяких протиукраїнських настроїв, агітацій, виступів, що підкопують і зривають нашу державність й тим викликають роздражнення в українськім громадянстві, тим не менше, а навпаки, навіть тим більше ми повинні думати про те, як увести в колію нашого життя сі гетерогенні, чужорідні тіла та зв’язати їх з нашим життям, як вигладити й нейтралізувати їх відчуженість і гетерогенність, чужорідність в нашім житті.

Ми дістали тяжку спадщину нашої історії в сій справі від економічної й національної політики тих держав, в склад яких ми мали нещастя входити. Стара Польща дала нам єврейське місто і містечко як результат своєї лихої соціальної й національної політики, що задавила наше українське місто, українську міську людність, а не здатна була натомість посадити людність польську.

Місто, поставлене в неможливі господарські й адміністраційні умови, кінець кінцем захопила напливова єврейська людність, найбільш витривала на всякі недогоди, найбільш зручна в приладжуванні себе до всяких соціальних і економічних абсурдів, і так витворивсь сей дуалізм українського села й єврейського міста (містечка і міста), з котрим Україна (особливо Правобічна) перейшла під російський режим. Сей додав до польської буржуазії буржуазію московську і утворив великі гнізда робітників-великоросів з прихожих і місцевих денаціоналізованих людей по фабричних і промислових центрах. І так утворилась та картина, яка нагадує мені найбільше Чехію в епоху її відродження, де міста й аристократія були німецькі, як у нас єврейська, московська й польська.

[Я досі вживав у своїх писаннях слів: жид, жидівський, стоючи на тім, що сі слова у нас не мали й не мають образливого значіння. Але після того, як недавно представник єврейської робочої партії в Ц[ентральній] Раді заявив, що сі слова, не зважаючи на всі коментарі, таки ріжуть їх по нервах, я бачу себе змушеним відступити від свого дотеперішнього правила. Поправляю вирази в коректурі сеї книжки. Але все-таки єврейське громадянство повинно прийняти до уваги й се, що в нашім письменстві сі слова вживались без образи, й так їх приймати.]

З сих трьох елементів особливої уваги варт елемент єврейський. Насамперед він найбільш чисельний, найбільш тривкий і найтісніш зв’язаний з нашим краєм.

Серед московської буржуазії на Україні єсть багато елементів нетривких з денаціоналізованих українців («тоже малоросів») і таких великоросів, котрі вже родились на Україні, міцно зв’язались з її життям і тепер в значній часті тільки тому, що нагла зміна в обставинах застала їх не приготованими, в замішанні опинились в рядах «союза русских» і тому подібних організаціях. Правдоподібно, доволі скоро переважна частина сього елементу розійдеться: почасти вийде назад з України до Великоросії, почасти знов розплинеться в українськім елементі й зв’яжеться з ним.

Треба терпеливо вичекати сього процесу, не вносячи непотрібного роздражнення, не обгострюючи відносин гвалтовною українізацією, поступаючи розважно й можливо м’яко в переведенні тих вимог, які дійсно ставляться принципом української державності, становищем української мови як мови державної й т. ін. Я розумію, що в даний час є багато психологічних моментів, які обгострюють сі відносини: стан війни України з Московщиною, яка ставить багатьох з тутешніх «русских» в становище підданих ворожої держави, їх протидержавні виступи під час большевицького повстання і т. ін.

Але віддавши з тих справ судові, коли щось до нього належить, треба поза тим гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу й шукати для даного моменту виходу з усякої колізії можливо безболісного. Тут, як в політиці, треба взагалі уміти чекати і не форсувати справ, котрі вимагають часу, щоб дозріти й розв’язатись самі собою.

Розуміється, великоруській стороні, поскільки вона не бере на себе завдань зривати українську державність, я теж міг би дати добру пораду – в інтересах уставлення добрих і згідних відносин не обгострювати їх декларативними протестами, не брати на себе ролі авангарда єдиної й неділимої Росії на Україні і якнайскорше приймати й приладжуватись до того, що логічно й неминуче витікає з принципу державності України.

Але коли в відносинах до великоруського елементу на Україні мусимо рахуватись особливо з обставинами даного переходового моменту і ними орієнтуватись, то в відносинах до елементу єврейського треба рахувати на віки. На Україні опинилась приблизно четверта частина всього єврейського народу на світі, і ся обставина, очевидно, заставить свідоме єврейське громадянство приложити всі старання до того, щоб єврейська людність на Україні не винародовлювалась (не денаціоналізувалась), розвинула свою національну культуру й життя, а з другого боку, щоб вона виробила добрі й приязні відносини з елементом українським. Бо тільки в такім разі єврейська людність матиме обставини догідні й сприятливі для свого національного життя.

Український нарід через свою Центральну Раду дав уже досить яскравий і конкретний вираз свому бажанню дати всім народностям змогу свобідного національного розвитку й культивування своєї культури, так що з сього боку справа ясна.

Ніяких бажань винародовляти єврейську людність у української демократії нема, і тому з свого боку єврейська людність повинна чути себе заінтересованою в тім, щоб власть на Україні зісталась в руках української демократії. Ся ж ставить до єврейської людності, як і до кождої іншої народності, тільки одно бажання: щоб вона чула себе на Україні не чужинцями, не колоністами, котрих інтереси лежать поза Україною, а її громадянами, що приймають на себе не тільки права, а й обов’язки вповні й зарівно з громадянами української народності: бути сторожами прав і вільностей України й оборонцями її державності, а не якимись нейтралістами.

Ясна річ, що тільки під сею умовою можлива повна рівноправність єврейської чи якої-небудь неукраїнської народності України з українською і її право на повне культурно-національне самоозначення.

Маю всяку певність, що на сім грунті у українського елементу з єврейським може уставитись тверде порозуміння, міцна солідарність і навіть обопільна приязнь. В інтересах зближення села й міста, можливого вигладження їх антагонізмів і суперечностей та об’єднання в спільних політичних завданнях бажано се бачити якнайскорше. Тому обидві сторони повинні прикладати всякі старання до усування всього, що сіє антагонізм між сими двома стихіями.

Так, отже, з української сторони повинно робитися все для нейтралізування й викорінення антисемітизму, що раптом прокинувсь останніми часами, підігрітий вульгарним націоналізмом з одного боку, з другого – загострений участю євреїв в большевицьких ексцесах. Треба мати на увазі, що се були елементи якраз неорганізовані в національних єврейських організаціях, так що участь євреїв в протиукраїнських повстаннях нічого не має спільного з єврейським національним рухом, і він ніскільки за них не відповідає.

З другого боку антисемітизм, сей «соціалізм дурнів», як його справедливо прозвали німецькі соціалісти, затемнюючи свідомість дійсних класових відносин і соціальних інтересів, служить інтересам реакції і з становища української демократії рішучо шкідливий. За часів Хмельницького антисемітизм пускали для замилення очей селянським і козацьким масам польські пани. Тепер він може послужити інтересам інших буржуазних і реакційних кругів. Але інтересам українських трудящих мас не послужить він ні в чім.

З свого боку свідомі й політично відповідальні єврейські елементи повинні вважати своїм ділом не утрудняти, а улегшувати діло національного порозуміння. Єврейське громадянство повинно якомога скорше визволитись від старих централістичних навичок, від ідеології всеросійської єдності, від ролі наймитів обрусіння, якими євреї були досі. Ми розуміємо, що їм не так легко визволитись від сих навичок, від звички до російської мови яко мови культурної, від російської культури яко провідниці світових ідей. Єврейські діти вчились в російських школах, і їх батьки, щоб забезпечити їм можливість довчитись в російській же школі, горлають по батьківських комітетах против українізації школи.

Єврейським канцеляристам всяких категорій не хочеться перевчатися на українське, і вони агітують против української урядової мови і т. д. Все се психологічно зрозуміло, але ся нездібність глянути поверх практичних недогід моменту, сорозмірно дрібних, орієнтуватись завданнями й перспективами будучини і для них поносити певні жертви і недогоди в теперішності шкодить їм і нам. Ся короткозорість ставить євреїв в ряди тих, хто заважають перебудуванню України відповідно її новому політичному становищу, в ряди противників української стихії, і натурально викликає против них невдоволення, підозріння й обвинувачення.

В інтересах уставлення добрих і щирих відносин свідомі провідники єврейські повинні впливати на своє громадянство, щоб воно старалось вживатись в нові умови, привчалось до української мови, знайомилось з українським письменством, мистецтвом, історією, традицією. Там знайдеться багато симпатичного й для них, коли підійдуть до нього без упередження, навіяного старими балачками бутербродних общеросів про надуманість чи мізерність українського національного добутку, і на сім грунті обопільного розуміння й знання розвіється недовір’я й неохота, котра дає грунт під посів усяких недобрих плевелів.

Трудніше наладити відносини українсько-польські. Тут на перепоні стоять, з одного боку, всякі історичні рахунки й претензії, від котрих ніяк не може увільнитись польське громадянство, з другого – та незагоєна рана, яку задала польському елементові на Україні соціальна реформа.

Річ зрозуміла. Скасування земельної власності вдарило по тій економічній базі, на котрій спиралась сила й значіння польського елементу на Вкраїні. Поруч великих землевласників зачепило воно також інтереси тисяч сільськогосподарського персоналу, так званих офіціалістів, що живились з того великого землевласництва – елементів, що вважають себе демократичними і тягнуть за собою польську буржуазію міську. Всі сі елементи не можуть помиритись з захитанням своїх економічних впливів, котре оцінюють з становища своєї національної сили і впливу на Україні або й ще ширше – з становища сили польського елементу взагалі, в котрім польське землеволодіння України та зв’язані з ним засоби й ресурси становили теж дуже поважну позицію.

Все се, очевидно, настроює широкі круги польського громадянства на Україні дуже неприхильно до нашої «народної» державності, і в сих настроях польської буржуазії тонуть невеликі суголосні нам елементи соціалістичні й народницькі. Їм треба б піти назустріч, підтримати їх, протягнути руку трудовому польському елементові, де він єсть, полякам-селянам, польському робітництву й продуктивній демократичній інтелігенції.

Все се не так легко, бо, напр., на грунті культурнім і освітнім тут між ними й нами встане національно-персональна автономія, яка віддасть польську школу й культурні інституції в руки елементів буржуазно-клерикальних, настроєних націоналістично. Се та оборотна національно-персональної автономії, котру взагалі треба мати на увазі в нашім будучім будівництві: автономія може сотворити заброніровані фортеці, де засядуть елементи реакційні, несоціалістичні, настроєні шовіністично або вузько націоналістично й творитимуть в нашім організмі тіла чужорідні з становища загальнодемократичного і соціалістичного курсу нашого життя. Тому всі, кому дорогий сей курс нашого життя, повинні загодя задуматися над тими способами, якими сей вплив ідей демократичних і соціалістичних може бути розтягнений і на сі національні острови, не обмежуючи і не рушаючи їх національних інтересів.

Примітки

Хоч вони і неукраїнські по людності… – якщо брати загалом по Україні, то українці становили 21,6% міського населення, тоді як євреї – 33%, росіяни – понад 40%.

На Україні опинилась приблизно четверта частина всього єврейського народу на світі… – на 1897 р. з 5,2 млн євреїв у Російській імперії понад 2 млн мешкали в Україні.

Український нарід через свою Центральну Раду дав уже… – йдеться про Закон про національно-персональну автономію, ухвалений Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 99-101).

…викорінення антисемітизму, що раптом прокинувсь останніми часами… – про прояви антисемітизму йшлося на засіданні Малої ради 22 березня 1918 р. (Там само. – С. 223-224).

Скасування земельної власності… – йдеться про Тимчасовий земельний закон, ухвалений Українською Центральною Радою 18 січня 1918 р. (Там само. – С. 128 – 130), який передбачав проведення аграрної реформи за принципом соціалізації землі, тобто перетворення приватновласницьких земель на загальнонародну власність. Його впровадження виглядало як передача всієї землі без викупу в розпорядження земельних комітетів та розподіл серед селянства за трудовою або споживчою нормою. При цьому селяни ставали не власниками, а лише користувачами землі. Соціалізація землі була програмною вимогою УПСР, звідти була запозичена до Земельного закону Центральної Ради.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 255 – 259.