3. Звинувачення на адресу М. Грушевського

Михайло Грушевський

Перейдім до так сказати беззглядної супремації проф. Грушевського в Т[оварист]ві, а в консеквенції сього незакономірної його адміністраційної діяльності, яка йшла в напрямі ділання шкоди Т[оварист]ву і… в напрямі заробітків. Проф. Грушевський перевагу в Т[оварист]ві здобув, як виходить з брошури, відповідно прикроєним статутом і уневажнив якісь благі реформи з 1901 – 1902 pp.

Статут 1902 – 1904 pp. не був особистою справою його, він був прийнятий по довгих дебатах і виміні гадок, навіть при агітації посторонніх людей. Інституція повновластей не була ніякою новиною в тім статуті, вона була ще в статуті з 1898 року (§ 25. Див.: «Записки», т. 24, ст. 9) і мусив бути для ближчої зв’язі заграничних членів з Товариством.

[Треба сказати при сім, що при 150 – 200 членах Т[оварист]ва тих 10 – 20 заграничних повновластей не можуть мати значнішої ролі і рішати про вислід зборів, коли місцеві члени дійсно зборами заінтересовані. Чи тими повновластями розпоряджає проф. Груш[евський], показали се найкраще останні заг[альні] збори, де члени «опозиції» проти проф. Гр[ушевського] мали повновласті.]

Щодо дволітніх зборів, які ввів статут 1904 року, то се зовсім спеціальність Т[оварист]ва і брошурі нема чого відкликатися аж до статутів академій. Т[оварист]во «Просвіта» при останній зміні завело у себе також таку практику, видно, заг[альні] зб[ори] «Просвіти» признали її за добру.

Тепер приступаємо до щораз більших і безпардонних клевет брошури.

Брошура пише:

«В pp. 1894 – 1897проф. Г[рушевський] був лише науковим референтом Т[оварист]ва; ставши головою Т[оварист]ва (1897), взяв він у свої руки всю адміністраційну власть у Т[оварист]ві та держить її – з маленькою перервою в 1901-1902 pp. – до нинішнього дня».

Одно слово, Т[оварист]во стало приватною власністю проф. Гр[ушевського] – на се треба пригадати «К[омітету] гр[омадського] д[обра]» ряд фактів, які він промовчує. Отже, проф. Гр[ушевський] був референтом видань Т[оварист]ва і завідував його науковими справами не лише перед 1897 p., але й потім, як голова. То був його постійний реферат, зв’язаний з головством.

Зате адміністраційні реферати до нього не належали, вони були в руках поодиноких референтів в Виділі (референти друкарні і переплетні, книгарні, камениць, магазину). Тим самим не міг і не реферував всіх справ, як каже брошура. З початку до 1902 р. проф. Гр[ушевський] обчислював лише гонорари, але потім передав се теж референтові. Як референт видавництв він держався тої думки, що всі засоби Т[оварист]ва повинні служити головній цілі Т[оварист]ва – науковому розвиткові.

Зате правда, що проф. Груш[евський] не раз помагав адміністрації, давав почин до уліпшень, звертав увагу на потребу нормального функціонування і розвитку адміністрації. Тим самим неправдою є, що за час свого головства проф. Грушевський свідомо не давав ніякої ініціативи в напрямі упорядкування Т[оварист]ва, контрольної акції, не перестерігав ніколи перед нерозважними кроками і навіть противився їм. Протоколи Виділу, «Хроніка» Т[оварист]ва і його промови на загальних зборах говорять зовсім що інше, як брошура. Стверджуємо, що проф. Груш[евський] ургував завсіди навіть в останній час контролера, аби переводив контролю діловодства та здав справу з фінансового стану Т[оварист]ва, що наставав, аби референт книгарень поїхав до Росії і зревізував тамошні книгарні.

Брошура, зрештою, сама не знає чого хоче, підносячи з відтінком злоби заходи проф. Гр[ушевського] для здобуття більших субвенцій Т[оварист]ву. Хіба се був гріх голови Т[оварист]ва, коли він за посередництвом парламентарної репрезентації старався о більші субвенції Т[оварист]ву і хіба наші посли робили йому ласку? Що ж до загального напряму господарки – то кождоразовий Виділ і заг[альні] збори одобряли її, маючи повне право і змогу сказати своє veto, коли би та діяльність була шкідлива. Зрештою, сама брошура говорить про «широку автономію» друкарні і переплетні, які мали повну волю розвиватися поруч з книгарнями, а се, власне, найважніші галузі господарства Т[оварист]ва. Як же сей факт погодити з тим, що брошура говорить про «автократизм» проф. Груш[евського]?

Та при тім сама брошура говорить про ухвали Виділу, переведені всупереч бажанням проф. Гр[ушевського], або в його неприсутності, про галузі адміністрації Т[оварист]ва вповні від нього незалежні. Як же тут можна говорити про якусь самоволю. Правда, брошура пише про люту помсту за се голови, але нехай наведе бодай один факт, що котрийсь з виділових потерпів коли за се, що мав свою думку. І що ж голова міг зробити кому-небудь з тих людей.

Найкомічніше, що брошура, з одного боку, твердить про «корупцію» урядників, а з другого – говорить про неприхильне становище голови до їх домагань.

Та одно і друге неправда. В справі урегулювання становища урядників проф. Груш[евський] займав прихильне становище – держався того погляду, що треба урегулювати становище всіх урядників централі, що не є прецінь «корупцією».

Таким чином, слова про «низькі інтриги», «терор», «брутальну помсту» і т. д. можна звернути авторам брошури.

Перейдім до фактів, що нібито ілюструють хибну господарку в Т[оварист]ві. Отже все, що говорить брошура про «переношення значних частин агенд Т[оварист]ва поза границі Галичини» (видань, підприємств «сумнівної вартості»), вимагає від початку до кінця спростування. Починаючи від 1906 p., потреба перенесення деяких видань на російську] Україну, отворення книгарень і взагалі тісніший контакт з рос[ійською] Україною були проф. Гр[ушевським] не раз підношені і вияснювані на Виділі, на загальних зборах, навіть на скликаній ad hoc нараді членів (восени 1906 року).

Се справа великої принципіальної ваги і знаходила спочуття коли не у всіх, то у більшості членів Виділу. Треба було запобігти небезпечній розколині, яка зарисовувалася між духовим життям України і Галичини з хвилею, коли в Росії повіяло весною, і Україна ставала на власні ноги, треба було знейтралізувати фатальні наслідки заборони рос[ійським] правительством ввозити до Росії укр[аїнські] видання, забезпечити контакт і вплив Наук[ового] т[оварист]ва ім. Ш[евченка] на цілій Україні. Акція ся не була така легка і не така приємна, давала багато турбот і заводів, і проф. Гр[ушевський] міг мати лише те вдоволення, що ся праця не пішла намарно. І не робив її потайки, аби укритися перед ухом і оком Виділу, а одверто на підставі ухвал Виділу, інформуючи Виділ про все, пильнуючи, аби нові підприємства на Україні (книгарні) виказувалися перед Виділом рахунками і справозданнями, сам наглядав їх і домагався контролі Виділу на місці.

Вершком злоби авторів брошури єсть представлення ролі спасителя Т[оварист]ва, яку буцімто захотів заграти проф. Груш[евський], даючи позичку Т[оварист]ву в грудні 1912 р., і тому мусимо докладно той прецедент розказати. Отже, Т[оварист]во потребувало гроші не «наслідком звісної господарки», а просить тому, що літом 1912 р. закупило каменицю при ул. Чарнецького, ч. 24 за суму 400 000 к[орон]. Зробило се під натиском громадянських і посольських кругів, які обіцяли, що міністерство своєю субвенцією покриє ціну купна, а тим часом українські кредитові інституції дадуть кредит. Найгарячіше виступали за тим купном на Виділі м[іж] і[ншим] і члени теперішнього Виділу. Проф. Гр[ушевський] був все в резерві, не маючи гарантій від послів, а Т[оварист]во не мало зайвих грошей на купно. Вкінці Виділ рішився на купно супроти закидів, що він не користає з такої нагоди.

Але восени прийшла відома загальна фінансова криза, Т[оварист]во не могло добути на час від правительства грошей на сплату короткотермінових векслевих довгів, і опинилося дійсно в тяжкім положенні. Тоді проф. Груш[евський] скористав з своїх зв’язків і впливу на Україні, аби дістати позичку на довший час на невисокий процент. Не затаював він зовсім надії Т[оварист]ва на міністеріальну субвенцію – як пише брошура, – але ся надія не могла нічого помогти, бо гроші потрібні були зараз. Отже, певна особа згодилася позичити Т[оварист]ву 250 000 к[орон] на 4 ½% (зглядно 4 ½%); не бажаючи виступати особисто, вона поручила заряд сим капіталом шести особам, одною з котрих був і проф. Гр[ушевський].

В акті, списанім з Т[оварист]вом (підписанім виділовими п. п. М.Мочульським, О.Роздольським і С.Томашівським), виразно сказано, що розпоряджати сею позичкою можуть заступники жертводавця тільки колективно в числі трьох найменш; ніхто з них – отже й проф. Гр[ушевський] – не має права і не може особисто розпоряджати ніякою частиною позички. Т[оварист]во має еквівалент сеї позички в камениці, котрої половину ціни купна покрито сею позичкою, а амортизувати її мусить міністеріальна субвенція, котрої перша рата – 50000 к[орон] – прийшла Т[оварист]ву щойно літом 1913 p., отже, в рік по купні. Отже, «порятунок» з тої позички був дійсно порятунком, а проф. Гр[ушевський] о скілько був спасителем, то не тому, щоби любувався в таких ролях, а просто тому, що уважав за потрібне поробити всі можливі старання, аби визволити Т[оварист]во з безнадійної ситуації, спричиненої не ним!

І, власне, виєднання позички 250 000 к[орон] в часах, коли в банках трудно було кому-небудь позичити 200 к[орон] – позички на такий нечувано вигідний % (котрий, зрештою, теж призначений на національні цілі), кождий безсторонній чоловік може вважати тільки за велику заслугу проф. Гр[ушевського] перед Т[оварист]вом. Робити ж за се докори можуть тільки люди злої волі.

Як автори брошури несумлінно обходяться з правдою, показує дане нами пояснення факту, що університетська фондація в заряді Т[оварист]ва, Пелехіна не ввійшла в життя, в чому очевидно обвинувачується проф. Гр[ушевський]. Отже, треба сказати, що проф. Гр[ушевський] здавна робив всі можливі старання, аби доходи з тої фондації (поки наступила би можливість уфундувати катедру хірургії ім. П. Пелехіна – як хотів фундатор) оберталися на стипендії. Пелехін був згодився на се спочатку, відтак послухав, одначе, інших людей, змінив свою гадку, виступив з дуже складним планом уживання тих грошей, а заразом зажадав, щоб се була фондація офіціальна.

Виділ на се не приставав, про се не було двох гадок і навіть в найновішім Виділі, коли ся справа в присутності проф. Гр[ушевського] була піднесена – д-р. В.Охримович виступив речником того давнього погляду Виділу. Отже, в сій справі не було ніякої особистої волі проф. Гр[ушевського] і він не може відповідати за неї. Впрочім, хто був в останніх роках виділовим Т[оварист]ва, знає добре, чи страшив проф. Гр[ушевський] австрійським правительством, що воно фондацію віддасть полякам, коли вона стане публічною; знає також, чи прокураторія скарбу не взяла вже була тої справи в свої руки і Т[оварист]во мусило рятуватися від неї в адміністраційнім трибуналі в Відні!

Але в своїх клеветах на проф. Гр[ушевського] «Ком[ітет] гр[омадського] добра» забажав використати накінець «найсильніший» атут, який на необізнаних з справами Т[оварист]ва може мати найбільше переконуючу силу. Він рішив заглянути в кишеню проф. Гр[ушевськом]у порахувати всі зиски, які тягнув він весь час з Т[оварист]ва. Як скрізь, так і тут автори брошури перехвалюються тим, що все ними сказане «може бути кождої хвилі доказане» цифрами і фактами, з яких вони вибирають тільки дещо, мовляв, «з технічних причин». Метода дійсно характеристична для авторів, вони готові все доказати, але найбільші обвинувачення їх голослівні і опираються на клеветах та інсинуаціях, а то просто на видумках.

Постараємося їх виручити в поданні фактів.

Перший «факт». Брошура говорить про те, що проф. Гр[ушевський] зрікся своїх авторських гонорарів в користь Т[оварист]ва, за що заг[альні] збори іменували його почесним членом. Інтересно, що наводячи досить часто всякі дати засідань Виділу і протоколи, – тут на доказ сього твердження вона не знайшла нічого. Одинокий «доказ» – се цитата із статті проф. Гр[ушевського] в «Ділі» з 1898 p. Але, власне, з тої цитати виходить ясно, що проф. Гр[ушевський] не зрікався свого права до гонорарів, які йому припадали як співробітникові чи редакторові видань Т[оварист]ва на підставі загального цінника. І виразно пише там проф. Гр[ушевський], що «признані деякі ремунерації я обертав досі на користь самого Т[оварист]ва або стипендії від нього ж»!!

Гонорування праці співробітників, се ж звичайна річ, ніяка інституція, така, як Т[оварист]во, не може стояти, не оплачуючи наукової праці співробітників. Заставши вже сей принцип і в Наук[овім] т[оварист]ві ім. Ш[евченка], проф. Гр[ушевський] тим спокійніше мав право не зрікатися своїх гонорарів. А що був добре матеріально ситуований, то не обертав своїх гонорарів на прожиток, але на справи національно-корисні і гонорари з перших літ пішли, головно, на стипендійний фонд в Т[оварист]ві, який і досі там зістається.

По гонорари дальших років, не побрані в свій час, зголосився проф. Гр[ушевський] в маю 1902 року, референт К.Паньківський обчислив їх тоді на к[орон] 8400, проф. Гр[ушевський] знизив ту суму до 7000 і вона була йому ухвалена Виділом, на якому при голосуванні не було самого проф. Гр[ушевського].

[Брошура злобно і невірно представляє сей момент, говорячи: «Коли проф. Гр[ушевський] почув себе достаточно сильним в Т[оварист]ві (після реформи статуту в напрямі заведення повновластей)». Власне, в той час відносини його до Виділу були досить напружені, а повновласті були вже в статуті з 1898 р. (новий ухвалено в 1904 p.). Брошура пише про засідання Виділу з дня 15 мая 1902:

«Предложив він Виділові рахунок на всі непобрані гонорари по кінець 1901 р. в сумі понад 8000 к[орон]. Тодішні члени Виділу остовпіли і по завзятій опозиції були таки примушені мінімальною більшістю признати голові 7000 к[орон]».

Як точно все автори брошури знають! А от в протоколі того всього нема! Відки автори брошури взяли, що проф. Гр[ушевський] зажадав понад 8000, а Виділ ухвалив 7000, коли було так, що сам проф. Гр[ушевський] обнизив суму на 1400 к[орон], «умисно з огляду на якісь можливі сумніви», – як звучить його тодішня заява!

Звідки автори знають про завзяту опозицію і про остовпілість Виділу, коли за внесенням К.Паньківського, як референта тої справи, голосували без ніякої опозиції: п. п. І.Верхратський, К.Паньківський, В.Гнатюк, д-р. Гарматій, а І.Громницький як предсідатель підніс сумнів, чи належить се до компетенції Виділу (а не заг[альних] зборів) ухвалювати виплату гонорару за попередні роки!? Се характеристичне, як автори читали протоколи і як вони толкують собі ухвали Виділу.]

Гроші сі призначив проф. Гр[ушевський] на видавничі цілі і вони пішли на видання німецького передовсім перекладу «Історії» та на другі літературні потреби. Гонорари проф. Грушевського від 1902 р., про які брошура говорить, йшли на жертви на різні національні цілі, на підпирання української штуки, на закупно виробів гуцульських артистів, малярських творів, на цілі видавничі, як російські твори публіцистичні («Освобождение России и украинский вопрос») або наукові (переклад «Киевская Русь», «История козачества» і ін.). По запискам і ордерам проф. Гр[ушевського], передаваним до каси, могли би були виробити собі погляд автори брошури до того, куди й кому йшли ті гроші.

Зрештою, хоч як здібні автори брошури з правила перекручувати факти, самі признають, про все, що дотичить гонорарів проф. Гр[ушевського] «хоч як характеристичне, з формального боку досить правильне». Думаємо, що не лише з формального боку, але й з кождого іншого вповні правильне, а характеристичне непобирання гонорарів, а бажання авторів заглядати до чужої кишені і думати про те, куди пішли ті гроші. А що як би проф. Гр[ушевський] дійсно ховав свої гроші до кишені чи складав їх на проценти в банку?! Чи мав би хто право робити йому з того закид?

Ніколи проф. Гр[ушевський] не жадав для себе гонорарів вищих, як признавав цінник для кождого співробітника; ніколи не форсував своїх праць, оставляючи на боці другі праці, до часу, коли буде місце. Надзвичайних ремунерацій за свої праці не брав, гонорари обчисляв не він, а той, кому се поручив Виділ. Найвищий гонорар за аркуш розвідки платиться тепер 80 к[орон] – чи не мав би проф. Гр[ушевський] місця заробити по 250 к[орон] за аркуш (як платять російські журнали), коли би заробкування було його інтересом.

Впрочім, найбільша сума доходів проф. Гр[ушевського] з гонорарів за участь у виданнях Т[оварист]ва – се гонорар за редакцію 110 томів «Записок»! А той гонорар разом з коректою виносив все (хоч цінник в інших пунктах змінявся й був підвищуваний) 10+3 к[орон]! Але за те зредагування 110 томів!! Стягання співробітників і праць, переписка, справлювання скриптів, мови, сліпання над коректою! Хто знає сю роботу, знає, що вона коштує, що значить проредактувати тих кілька тисяч аркушів друку! І той не буде обслинювати та зогиджувати такого скромного заробітку за таку каторжну працю.

Але автори, маючи повну змогу довідатися докладно з книг Т[оварист]ва про заробітки проф. Гр[ушевського], чомусь не хочуть ближче обчисляти тої суми. Здається, не з лінивства. Не зробили сього, бо в натурі клеветника лежить нахил тікати від всього, що може його довести до правди. В данім випадку було авторам брошури далеко «зручніше» голослівно сказати, що проф. Гр[ушевський] на самих «Записках» заробив, «рахуючи скромно, кількадесят тисяч корон».

Відтак брошура подасть свої «равеляції» про те, скільки проф. Гр[ушевський] заробив на своїй «Історії», відтак ще дещо виссе з пальця і при кінці брошури напише вже, що він «на своїм проводі в Т[оварист]ві заробив не менше, як 100 000 корон». Правда – ефект, бажаний для клеветника, єсть! Забудеться при кінці, що гонорар за праці побирати кождий міг і той, хто не проводив Т[оварист]вом (єсть люди, які щонайменше 1 ½раза побирали більше гонорарів з Т[оварист]ва, як проф. Гр[ушевський]), а зробиться 100 000 к[орон] з проводу Т[оварист]вом.

Але почислимо те, чого не хотів почислити «Ком[ітет] г[ромадського] добра» і назвемо суму заробітків проф. Гр[ушевського] в Т[оварист]ві. Отже, счисливши все, що знаходиться на конті гонорарів проф. Гр[ушевського] в головній книзі Т[оварист]ва (а се записано правильно, як признає сама брошура), маємо такі цифри:

Рік 1902 побрано гонорару к[орон] 8384 [В тім – 7000, ухвалених Виділом 15 мая 1902 за попередні роки.];

в 1903 – к[орон] 3020;

в 1904 – к[орон] 1.444 09;

в 1905 – к[орон] 1.821 60;

в 1906 – к[орон] 1000;

в 1907 – к[орон] 1900;

в 1908 – к[орон] 1350;

в 1909 – к[орон] 1450;

в 1910 – к[орон] 1.517 60;

в 1911 – к[орон] 507 32;

в 1912 – к[орон] 600; в 1913 [Рахуючи до загальних зборів 29 червня 1913.] – к[орон] 1627.

Разом – к[орон] 24.621 61.

Отсе весь заробіток проф. Гр[ушевського] на Т[оварист]ві. Заробіток, за котрий проф. Гр[ушевський] дав Т[оварист]ву: 110 томів «Записок», редагуючи їх і містячи цілий ряд наукових праць і масу рецензій, 7 томів капітальної «Історії України-Руси», «Жерела до істор[ії] Укр[аїни]-Руси» і зредагування перших томів «Етногр[афічного] збірника», не числячи вже іншої роботи для Т[оварист]ва, яка була получена з обов’язками постійного референта видань і голови Т[оварист]ва. Поділивши се на 16 літ, в котрих проф. Гр[ушевський] був головою Т[оварист]ва, маємо пересічну річну суму його заробітків – к[орон] 1538.81. Порівняймо тепер ту суму з тим, що дійсно люди заробляють по укр[аїнських] інституціях і поза ними, і тоді будемо мати правдиву думку про «заробок» проф. Гр[ушевського] – і то за яку працю!

Але тих гонорарів і їх фактичної суми не хотіли вишукувати автори брошури – вони погналися обчисляти що інше, зарібки проф. Гр[ушевського] «ще цікавішим» способом, а власне, зарібки на «Історії України-Руси». Тут кульмінаційна точка брошури. Спинимося на ній докладніше.

При томах 1 – 4 брошура коротко спинюється, говорить тільки загально про те, як скоро вони вичерпувалися і як проф. Гр[ушевський] видавав другий наклад своїм коштом, маючи всякі полегші в друкарні. Отже.

Сі томи, як і пізніші, друкувалися наперед в «Збірнику істор[ично-] філос[офічної] секції», в скількості, призначеній для збірників секції. Сі томи розходилися пересічно по 5 літах, Т[оварист]во мало з них ту користь, що частина накладу покривалася з їх розпродажі, чого звичайно не буває при інших публікаціях, які розходяться в розпродажі скупо – і не обтяжувалися магазини. Щодо грубих опустів в друкарні без відома Виділу – то треба сказати, що друкувалася «Історія» на підставі умов, які друкарня робить самостійно з усякими партіями на підставі загального цінника.

Чи і оскілько інтратне було для самого проф. Гр[ушевського] видання власним накладом тих томів «Історії», про се не можемо знати, як не можуть знати про се автори брошури. Знаємо тільки, що першого тому в 1904 р. було друковано 1200 прим., ІІ-го тому друковано в 1905 р. 1800 прим., ІІІ-го т[ому] з 1905 р. – 1800 прим., 4-го – стільки ж, знаємо тільки, що сі томи не розійшлися і проф. Гр[ушевський], як не стратив, то певно не заробив. Цікаво, що брошурка інтересується «Історією Укр[аїни]» настільки, наскільки бачить в ній «заробіток».

Але сі перші 4 томи не звернули на себе такої особливої уваги авторів брошури. «Дивні практики» вони добачують аж з 5-им томом. Може й, дивні для авторів брошури, але для нас ще дивніші ті їх калькуляції і вложені в них злобні клевети, які дозволяють їм обертати все, зроблене для Т[оварист]ва проф. Гр[ушевським] в добрій вірі, проти нього – і навіть покликуватися на ухвали Виділу, в той сам час, як ті ухвали можуть одно тільки доказувати: що ті «дивні практики» проф. Гр[ушевського] були вповні легальні і опиралися ні на чому іншому, тільки на взаїмнім довір «і проф. Гр[ушевського] і членів Т[оварист]ва.

Коли яка-небудь інституція вроді Т[оварист]ва позволяє спеціально ухвалою зробити одному з співробітників більше число відбиток власним коштом, не потручуючи за се гонорару – то се уважається за річ зовсім правильну і нормальну. Коли ж проф. Гр[ушевський] попросив Виділ дозволу (12.IV. 1905) зробити для себе і своїм коштом 900 відбиток 5-го тому своєї «Історії» (із «Збірника іст[орично-]філ[ософічної] секції») і зрікся до того гонорару (який брошура обчисляє на 2000 к[орон]) – то тут автори брошури бачуть «дивну практику».

Цікава річ: сама брошура підносить, що Виділ згодився на сю «практику», як на свого роду «корисну для Т[оварист]ва трансакцію». Коли так, то чого ж більше треба? Та авторів болить, що проф. Гр[ушевський] забагато заробив – після їх обчислення кругло 4000 к[орон]? Ану почислім ще раз: ідеальний заробіток по розпродажі всіх 850 прим. 5-го тому, які дістав проф. Гр[ушевський], виносив би – по відчисленні 25 % рабату книгарням – 3600 к[орон]. Але тут єсть і гонорар за 43 арк[уші] друку – якого зрікся проф. Гр[ушевський]. А коли взяти під увагу, що з того тому в 1913 р. лишилося нерозпроданих коло 350 прим. – то де той заробок?

Тепер про VI том, при котрім проф. Гр[ушевський] знов зрікся гонорару. Том сей друкувався в Києві, при нових обставинах. Се було в часі загальної акції в напрямі розширення діяльності і впливів Т[оварист]ва на рос[ійській] Україні, акції, диктованої загальнонаціональними мотивами і веденої спільними силами і коштами Т[оварист]ва [імені] Шевченка і Видавничої спілки. VI том «Історії» був одною з перших наукових книжок, друкованих на новому грунті, вислано спеціального зецера і коректора для ведення видань. Правда, видатки Т[оварист]ва при сім і при VII т[омі] збільшилися дещо, але вони вповні покривалися зреченням проф. Грушевського гонорару за 5 – 6 томи.

Тому VI-го друкувалося всього 2000 (recte [точніше] 2034), з того Т[оварист]во дістало 600, а проф. Груш[евський] – 1434 прим. Сам проф. Гр[ушевський] платив за машину, папір і брошурування своїх примірників, рахунки з друкарнею і фабрикою паперу велися окремо для Т[оварист]ва і окремо для проф. Гр[ушевського], чого доказом відповідні документи в канцелярії Т[оварист]ва.

Зайшла тільки одна помилка – в рахунку видань Т[оварист]ва за 1907 – 1908 pp. (в «Хроніці») вставлено рахунок цілого накладу, 2000 прим., хоч в дійсності Т[оварист]во заплатило лише за своїх 600, на що є рахунок, як сказано. Відкрили її автори брошури, але не спитали про сей факт, кого треба і не розслідили, бо розслід не лежав в їх інтересі.

[Брошура, говорячи про тих 2000 прим., виданих буцімто коштом самого Т[о-варист]ва, не може здержатися від того, щоб не кинути ще одної інсинуації по дорозі. Вона пише: «Кілько він понад то друкував своїм коштом – невідомо». Ні, відомо. На се є урядове джерело, звідки можна про се довідатися: «Книжная летопись», яка нотує докладно висоту накладу кождої книжки і брошури в Росії.]

Треба сказати про заробітки проф. Гр[ушевського] і при сім томі… Отже, проф. Гр[ушевський] зобов’язався продавати свої відбитки тільки через книгарні Т[оварист]ва. Наслідок того такий, що з 6 т. «Історії» в 1913 р. було проданих всього 150 прим. проф. Гр[ушевським], що не покриває навіть відбитки, про гонорар вже не говорячи.

Тому при VII томі проф. Груш[евський] вже не зрікав своїх прав до гонорару, а друкував його на умовах загального цінника, діставши право від Виділу зробити відбитки, в якім числі буде вважати за відповідне. (Знов згадаємо, що для розпродажі своїх прим[ірників] має Т[оварист]во свої книгарні), а при VII т., часть І, згадав лише, що буде друкувати на умовах попереднього тому щодо відбиток. Друковані сі томи в числі 2000 прим., з чого Т[оварист]ву з VII тому припало 600, а з VIII – 400 (recte 420 прим.), а то тому, що на внесення д-ра С.Томашівського висоту накладу «Збірника» зменшено. Друк 1 ч. VIII тому укінчено перед заг[альними] зборами, тому рахунки ще не були предложені Виділові з Києва.

Щодо замітки брошури, що до Львова не приходить повне число примірників «Історії», то треба сказати, що з Києва відбувається експедиція членам і інституціям в Росії на адреси, уділені канцелярією Т[оварист]ва зі Львова, тому до Львова приходять не всі примірники, а й з присиланих дуже мало йде до магазину, бо більшість йде просто до книгарні.

Такі то «дивні практики» робив проф. Гр[ушевський] з своєю «Історією» і так «використовував» Т[оварист]во. Надзвичайно інтересне те місце в брошурі, де говориться, що

«видавання «Іст[орії] Укр[аїни]-Руси», книжки, задля своєї величини і змісту не дуже приступної для широких кругів, – отже, нерентовної (у найкультурніших народів автори аналогічних праць, навіть з науковою вартістю без порівняння більшого, як у проф. Гр[ушевського], нераз задоволені, як не мусять доплачувати до видання), стало дуже інтратним підприємством для автора».

Автори брошури обчислюють навіть доходи проф. Гр[ушевського] з того підприємства на десятки тисяч корон, але не пояснюють яким способом може нерентовне видавництво – як вони самі доказують – принести такі величезні доходи. Такий trie [трюк] їм не перший раз в брошурі трапляється. Зрештою, хоч би був і заробив, то не на Т[оварист]ві, а на своїй праці.

Видання німецького перекладу «Історії» не заніціював проф. Гр[ушевський], а предложив його перейняти на себе Т[оварист]ву д-р Ст. Томашівський, навіть без порозуміння з проф. Гр[ушевським]. Коли Виділ заявив згоду, член Виділу проф. О.Роздольський взяв на себе переклад – Виділ ухвалив йому кредит на се. Все діялося за відомістю і згодою Виділу, хоч не все було протоколоване.

Видання «Очерка» в німецькій мові предложене було Виділові наперед і за згодою Виділу взявся до перекладу д. Роздольський. З уваги на те, що проф. Гр[ушевський] мусив книгу приспособити для німецького видання і вести коректу, він запропонував і мав повне право запропонувати Виділові признати йому 15% з ціни книги, в міру її розпродажі. Ніхто не заявив в тім ніякого сумніву і се прийнято одноголосно.

Видання російського перекладу 7 т. «Історії» нічим не нарушує престижу українського видання, воно виразно означене, як переклад. Конкуренції українському] виданню творити теж не може, бо воно призначене для зовсім інших кругів і розпродаж укр[аїнського] видання запевнена. Впрочім, Виділ дістав від проф. Гр[ушевського] заяву, що коли б видання Т[оварист]ва мало дійсно не розійтися через переклад, то він готовий відкупити ті нерозпродані примірники за звичайним книгарським опустом.

На закінчення, одначе, подають автори брошури ще один «подібний факт». Факт той такий, що проф. Гр[ушевський], будучи в 1908 р. в Петербурзі «у своїх приватних та наукових цілях», робив притім заходи в міністерстві фінансів, аби не побирано мита від укр[аїнських] книжок з Галичини – і відтак зажадав від Т[оварист]ва звороту коштів 300 к[орон]. Отже, для своїх приватних справ їхав проф. Гр[ушевський] до Петерб[урга] не раз; покриття своїх наукових подорожей, роблених для Т[оварист]ва, не жадав ніколи від Виділу.

Тих 300 к[орон] взяв проф. Гр[ушевський] від Т[оварист]ва – перший і останній раз – не за те, а за кількаразові подорожі до Петербурга і Києва в справі знесення мита і заложення книгарні – починаючи ще з 1906 року. Всякий, хто знає бодай приблизний кошт таких подорожей в справах Т[оварист]ва, може сказати, чи тих 300 к[орон] були дійсним відшкодуванням для проф. Гр[ушевського].

Але брошурі того факту треба було, аби зараз потім пустити таку клевету: «Бачимо, отже, що проф. Гр[ушевський] нічого не робить для Т[оварист]ва без соленої зарплати». А відтак далі: «Чи в такім разі дивно, що проф. Гр[ушевський] – як впевняють знавці – заробив на своїм проводі в Н[ауковім] т[оварист]ві ім. Ш[евченка] вже не менше, як 100 000 к[орон]»! Хто хоче, хай вірить.

Автори брошурки, показуючи свою всесторонність і виганьбивши проф. Грушевського за його адміністраційну діяльність в Науковім товаристві, накидаються притім питомим собі способом на діяльність, ім’я і значення проф. Грушевського і поза сферою справ Товариства. Через те ми вже не як бувші виділові, а просто як люди доброї волі і громадяни, шануючи і високо цінячи його виїмково великі заслуги для нашої національної справи, вважаємо своїм обов’язком хоч кількома словами відповісти на ті ганебні наскоки брошурки на добре ім’я проф. Грушевського.

Безіменний «Комітет громадського добра», відмалювавши відповідно до своїх цілей проф. Грушевського, як адміністратора, добирається теж до його наукової діяльності і значення. «Комітет», бачите, боїться, щоби громадянство, з огляду на наукові заслуги і авторитет вченого, не простило проф. Грушевському його «гріхів» як адміністратора. Дурниця все те, – говорить «Комітет», – який він там вчений! Таку репутацію здобув собі проф. Грушевський тільки «майстерною авторекламою і умінням вивищити себе коштом других».

А раз проф. Гр[ушевський] сам не учений, то як редаговані ним видання Т[оварист]ва могли бути науковими. І дійсно, на думку учених авторів брошури, поміщувані в виданнях Т[оварист]ва праці являються «незрілими, безвартними а навіть скандальними!» Як бачимо – не перший, зрештою, раз – брошурка, націлившися на ненависного їй проф. Гр[ушевського], обкидує болотом ціле Т[оварист]во.

Що ж, з ученими авторами брошурки ми в сім збірнім писанні полемізувати не будемо? Ми вкажемо тільки на одну скромну обставину: проф. Гр[ушевського] вибрали Польська і Чеська академії наук своїм членом, Російська академія нагороджувала його праці почесними преміями, Харківський університет дав йому титул доктора honoris causa. Невже се також було наслідком «автореклами»? Про те, яку опінію мають наукові видавництва нашого Т[оварист]ва між чужими, ми вже згадували.

Брошурка старається вмовити в читачів, що проф. Гр[ушевський] старається відчужити закордонну Україну від Галичини! Але хто ж, спитаємо з черги ми, вложив більше праці і заходів для сполуки обидвох частин політично роз’єднаних нашого народу? Адже ж ніхто інший, як власне проф. Гр[ушевський] старався і дійсно багато успів в витворенні тої сполуки, одиноко можливим і одиноко вартісним способом, спільною, культурною роботою обидвох частин нашого народу, витворюючи спільні терени для такої праці. За те, власне, змагання творити при помочі Т[оварист]ва спільний грунт для праці з закордонною Україною посипалися на проф. Гр[ушевського] тяжкі закиди з боку самих же авторів брошури, котрі, як ми се показали, докорили йому, що він багато підприємств Т[оварист]ва старався перенести на Україну?

Так чим же проф. Гр[ушевський] відчужував Україну? «Ненавистю» (!) до Галичини, – відповідають автори брошури. Ненавистю до тої Галичини, котрої суспільність, як твердять автори, обсипала проф. Гр[ушевського] «найвищими почестями» і мало що його не укорочувала! Полишаючи на боці ті почесті, яких, мабуть, не так то вже дуже багато, – запитаємо знову авторів брошури: хто ж більше від проф. Гр[ушевського] причинився до прославлення Галичини серед чужих і своїх, за що навіть серед своїх стрічався з закидами безкритичного «галичанства».

Хто в своїй і головно в чужій (передовсім в російській) пресі написав стільки похвальних статей про Галичину, хто нарешті проголосив Галичину і утвердив за нею назву і значення «українського П’ємонту»? Широкій публіці невідомо, що те все зробив проф. Гр[ушевський] [За відомостями Київського губернського жандармського управління цієї фрази в рукописі М.Грушевського не було. – Упоряд.].

І коли що Галичині в очах чужих і закордонних українців псувало добру славу, то, власне, того роду брошурки, як «Комітету громадського добра» і того роду способи боротьби, якими послугується згадана брошура. Автори брошури на доказ «ненависті» до Галичини не вміють нічого більше навести, крім книжки проф. Гр[ушевського] «Наша політика». Хто читав сю книжку, знає, що в ній нема ніякого паплюження ані Галичини, ані тим менше поодиноких осіб, бо там нікого навіть не названо, є тільки річева критика тільки одного з проявів місцевого життя, парламентарної і соймової політики і то репрезентації одної тільки партії.

Значить проф. Гр[ушевський], критикуючи політику, зробив тільки се, що вільно кождому членові суспільності, а навіть членові даної партії. Та се, власне, одно з найважніших місць в брошурі, бо воно вказує unde irae [звідки ненависть] на проф. Гр[ушевського]. Правда, «Комітет гром[адського] добра», спостерігши, що проговорився, спішить заперечити, що мотивів його брошури не належить шукати на політичнім грунті. В такім разі, чого ж він розводиться на сю тему. На се самохіть насувається відповідь: нічого перечити – «и Ты оть Галилеи, ибо бесѣда твоя явѣ тя творить». А коли се так, то чи не думають автори брошури, що вони своєю публікацією, кинувши світло на деякі дороги, якими ходить «наша політика», зробили більше шкоди політиці, ніж інкримінована книжка проф. Гр[ушевсько]го? Се одно.

Друге, «Комітет гром[адського] добра», обкидуючи болотом адміністрацію Наук[ового] т[оварист]ва, кинув тим самим підозріння на цілий ряд виділів і людей, що працювали спільно з проф. Гр[ушевським], дальше відмовляючи проф. Гр[ушевсько]му титулу і значення ученого при тій нагоді, як ми бачили, кинув клевету на всю наукову діяльність Т[оварист]ва, заперечуючи науковий характер його публікацій.

Нарешті, «Комітет громадського добра» старається осмішити цілу галицьку українську суспільність. Бо чи суспільність, котра такого кругом чорного чоловіка, що приносить сором (!) національному імені, обсипала найвищими почестями, а навіть легко сказати! – готова була того чоловіка укоронувати – чи така, кажемо, суспільність сама не приносила б сорому «національному імені»? Та ми так зле не думаємо про нашу суспільність. Коли що на неї і кидає тінь, то, власне, можливість існування перед неї того роду людей, які зважуються на такі літературні продукти, як брошура «Комітету громадського добра».

Примітки

Статут 1902 – 1904 pp. – розробка нового Статуту та дискусії з приводу реформи Товариства тривали впродовж 1902 – 1904 pp. До статутової комісії входили С.Дністрянський, М.Павлик, В.Шухевич, О.Барвінський, І.Верхратський, О.Колесса. Проекти, розроблені С.Дністрянським та І.Франком, були оприлюднені на Надзвичайних загальних зборах 4 квітня 1904 р.

З деякими змінами і поправками пройшов проект І.Франка, проте намісництво його не затвердило. 29 червня 1904 р. загальні збори ухвалили Статут НТШ, який 25 серпня 1904 р. затвердило намісництво (Мороз М. Матеріали до хронології діяльности Наукового товариства ім. Шевченка (1873 – 1944 роки). – С. 278 – 281).

…з маленькою перервою в 1901 – 1902 pp…. – 12 липня 1901 р. на засіданні Виділу було зачитано лист М.Грушевського про його резигнацію з посади голови НТШ, Історично-філософічної секції та редактора ЗНТШ. Резигнацію Виділ не прийняв. Проте всі подальші звернення членів Товариства до вченого не вплинули на його рішення. 17 листопада 1901 р. історик пояснив причини своєї відставки внутрішніми непорозуміннями в Товаристві.

Солідаризуючись з М.Грушевським, з Виділу вийшли І.Франко, В.Гнатюк і С.Томашівський. Стурбовані долею НТШ, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, І.Шраг та інші громадські діячі Чернігівщини 1 листопада 1901 р. звернулися з письмовим проханням «не покидати роботу в Товаристві, нашій єдиній науковій інституції, яка працею таких людей, як Грушевський, Франко, Гнатюк і ті, кого вони зуміли з’єднати круг себе, стала високо на славу й добро рідному народові». Лише 2 лютого 1902 р. Грушевський заявив, що приймає вибір на голову НТШ (Мороз М. Матеріали до хронології діяльности Наукового товариства ім. Шевченка (1873 – 1944 роки). – С. 275 – 278).

…заходи проф. Гр[ушевського] для здобуття більших субвенцій… – цю проблему вчений неодноразово підносив у своїх публіцистичних працях: Грушевський М. Наукове товариство імені Шевченка // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 188 – 201; Його ж. Час не жде! // /Діло. – 1908. – 12 грудня (29 листопада). – Ч. 280. – С. 1; Його ж. Злобна напасть // Діло. – 1907. – 14 (1) листопада. – Ч. 246. – С. 1.

…се цитата із статті проф. Гр[ушевського] в «Ділі» з 1898 р. – у брошурі «Перед загальними зборами Наукового товариства ім. Шевченка» наводиться витяг зі статті М.Грушевського «Як мене спроваджено до Львова (Лист до хв[альної] редакції «Діла»)» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 117-122).

…в маю 1902 року… – йдеться про засідання Виділу 15 травня 1902 р., на якому М.Грушевський вніс проект регламенту історичного фонду, який мав би постати з його гонорарів. На наступному засіданні, 25 червня 1902 p., вчений заявив, що залишає за собою право внести зазначені кошти на рахунок Видавничої спілки (Хроніка НТШ. – 1902. – Ч. 11. – С. 2-3).

…на видання німецького передовсім перекладу «Історії… – 23 лютого 1903 р. Виділ прийняв до відома, що Грушевський вирішив використати фонд з належних йому авторських та редакційних гонорарів на видання своєї «Історії України-Руси» німецькою мовою (Хроніка НТШ. – 1903. – Ч. 14. – С. 3). Видання вийшло 1906 р.

А от в протоколі того всього нема! – в дійсності в опублікованих протоколах від 15, 25 червня 1902 р. та 23 лютого 1903 р. не вказана жодна сума гонорарів М.Грушевського. Цією реплікою вчений хотів підкреслити, що автори брошури були присутні на тих зборах і добре обізнані з внутрішніми справами Товариства і його особистими рішеннями.

Автори брошури на доказ «ненависті» до Галичини не вміють нічого більше навести, крім книжки проф. Гр[ушевського] «Наша політика» – після виходу в 1911 р. збірки М.Грушевського «Наша політика» анонімний автор подав у газеті «Діло», а згодом видав окремою брошурою, «Гльосси до брошури проф. М.Грушевського» (Грушевський М. Наша політика / У поряд. Л. Винар, Є. Пшеничний. – С. 113 – 144). Справжнє ім’я автора, С.Томашівського, було відоме ще в ті часи, про що свідчать епістолярні джерела.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 186 – 199.