Призабута справа

Михайло Грушевський

Наше життя, розвиваючися з стихійною силою, виносить наверх все нові й нові домагання, і ті, не знаходячи собі здійснення громадяться, накопичуються і своїм навалом загребують одні одних. Не добившися здійснення, різні справи відтісняються на задній план новими, котрі в даний момент сильніше займають суспільність. Виходять з уваги з громадянства і практичної політики, хоч зовсім не заслугують сього, бо не тратять своєї ваги через те, що інші справи звернули на себе значнішу увагу. І від часу до часу приходиться витягати їх з того призабуття і ставити знову на чергу – usque ad finem!

До таких незаслужено призабутих справ, котрі я не раз уже витягав в зносинах і листах приватних, а тепер хочу витягнути перед ширші круги нашого громадянства й поручити його увазі й пам’яті, належить справа української академії наук. Вона колись була досить пам’ятна й голосна. Пізніше вийшла наперед далеко більше важна, пекуча, а заразом незмірно більше трудна і складна справа університетська, і перед нею справа академії зійшла поволі з переднього плану, була знята з денної черги, немов щоб не розбивати уваги своїх і чужих, наших політиків і правительствених сфер, не відтягати їх від справи університетської.

Одначе одна справа другій в дорогу не входить, альтернативи ніякої не становить, і як відсунення академічної справи, в тім я твердо переконаний, анітрошки не попхнуло наперед справи університетської, так і поставлення питання про академію, певно, не завадить університетові, а справа академії при відповідній увазі може справді діждатися свого розв’язання. Справа ж ся зовсім немаловажна – чи з морального боку, чи з реального становища її брати, і гріх відкладати її далі до незвісних часів після того, як уже раз вона була поставлена, продумана і відчута зовсім поважно і основно.

Власне, минуло двадцять літ з того часу, як сю справу поставлено між дезидератами нашого культурно-національного життя – при нагоді перепинення Товариства імені Шевченка в наукову інституцію. Гадка сеї реформи, здається, вийшла з-поміж прихильників Товариства ім. Шевченка на Україні, і під їх впливами була поставлена на загальних зборах Товариства в Шевченкові роковини 1890 p.; потребу реформи мотивовано тим, що треба зробити Товариство ім. Шевченка підставою, на котрій могла б згодом стати українська академія наук, подібно, як краківське Towarzystwo Naukowe було згодом перемінено на академію, а пізніше те саме сталося з сербським «Ученим дружством» в Білграді.

Для сього проектовано тоді організувати Тов[ариство] ім. Ш[евчен]ка в наукові секції, прибрати йому назву «Наукового» і приступити якнайскорше до видавання наукового видавництва. Ся реформа була потім справді ухвалена й переведена, а ще перед її завершенням приступлено до видавань наукових «Записок» Товариства. Перший том був зладжений в 1891 p., головно в Києві; фонди на видання дали теж земляки на Україні, дуже заінтересовані сею справою, в тім пересвідченні, що сим науковим виданням кладуться підвалини для української академії наук.

З того часу минуло нових двадцять літ. Багато з тих перших ініціаторів нема вже на світі. «Молоді учені», що збивалися на перші томи «Записок» своїми працями, давно посивіли. «Записки» виходили спочатку раз на рік, потім – по два, по чотири, по шість томів, стали науковим журналом українознавства. Кілька місяців тому вийшов сотий том їх [По нинішній день вийшли томи 1 – 98 і 101 – 104, томи 99 і 100 поминені, бо зіставлені для систематичного покажчика «Записок», що має вийти незабаром.] – «сто один том трудов», як жартував бувало покійний Щедрін-Салтиков з академічної діяльності наукових товариств.

Поруч «Записок» вийшло поверх сотки томів різних інших наукових видань Товариства. Робота наукова, організована в нім, давно вже зосередилася у Львові; місце більш або менш припадкових співробітників, розкиданих по широких просторах України, зайняли більш концентровані кадри постійних наукових робітників, зібраних в самім Львові, згрупованих коло Товариства і попри них та досить численних також позамісцевих членів Товариства лише дальше значення мають праці більш припадкових, сторонніх дебютантів. Наукові видання товариства здобули собі тривке місце в наукових кругах, постійно реферуються в різних спеціальних виданнях, не раз прихильно оцінювалися спеціалістами. Товариство ввійшло в широкі наукові зносини – так стоїть воно тепер близько з 250 науковими інституціями, редакціями, видавництвами.

Таким чином та наукова підстава, про котру думали і мріяли прихильники українського культурного розвою з-перед двадцяти літ, утворилася, скріпилася, скристалізувалася і на її підставі з не меншим успіхом, як на краківськім науковім товаристві 1870-х pp. або білградськім 1880-х можна б поставити ту академію, про котру думали наші люди двадцять літ тому.

Коли се не сталося досі, то в значній або головній мірі се було тому, що пізнішими часами і наше громадянство, і його парламентарні представники замало займалися сею справою. Ми вдоволялися тим, що наше Наукове товариство імені Шевченка фактично вже стало нашою українською академією наук, сповняє сю свою місію без академічного титулу і готові були обходитися без сього титулу.

Члени Наукового товариства, які бували між парламентарними нашими послами, і інші прихильники Товариства з кругів посольських, порушуючи сю справу від часу до часу в міністерських сферах, діставали відповіді, що правительство знає наукову діяльність Товариства, цінить її і справу його переміни на академію не забуває, і ми вдоволялися тим, не вважаючи потрібним дуже наставати на сій справі супроти інших більш пекучих – справи університету, середніх шкіл, і т. ін. Але повторяю, се, мабуть, не прискорить утворення університету або скасування закону з 1867 р., що стримує розвій українського середнього шкільництва, бо тут на перепоні українських заходів стоїть рішуче супротивлення польських парламентарних кругів. Зістаємося і без університету, і без гімназій.

А що тим часом вдоволяємося академією без титулу, се хоч і небагато нам шкодить, але таки нічого не помагає. Має і офіціальний титул свою вартість, навіть і в наукових кругах, а в’яжуться з ним і певні реальні користі – почавши хоч би з безплатної пересилки кореспонденції, що тепер з’їдає тисячі в науковім бюджеті Товариства [імені] Шевченка, і до інших многих і премногих справ. Цінять академічний титул скрізь і не оминають можливості його придбати.

Два роки тому завели собі академію наук фінляндці. Тепер от лежить передо мною лист новозаснованої академії болгарської. Старе «Българскo книжовно дружство» в 1907 р. на загальнім зібранні своїм ухвалило перемінитися на академію і 6 марта сього року «се прогласи за Българска академия на наукитħ, роздħлена на три клона: меторико-филологиченъ, философско-общественъ и природо-математиченъ» і постановило видавати три серії видань: «Списание» в двох серіях (одна на історичні, філософічні і соціальні науки, друга – на математично-природничі), «Сборщик» в трьох серіях (крім двох попередніх, третя – для фольклору і етнології) і «Български старини» в двох серіях (пам’ятки археографічні і артистичні).

Тепер з-поміж більших слов’янських народів тільки українці, білорусини і словенці не мають своєї національної академії наук. Великороси мають стару академію, ще з XVIII віку. Поляки і хорвати завели в 1870-х pp., потім чехи та серби: сі, не задоволяючися хорватською, заснували і у себе осібну сербську академію. Тепер зробили се болгари.

Своє «Книжовно дружство» вони й давніше називали своєю академією, тільки без титулу. Але кінець кінцем забажали й титулу. Чому не мати його, коли він має також певне значення як марка повноти національної культури?

На слов’янськім з’їзді в Софії 1909 р між різними дезидератами культурної слов’янської взаємності була поставлена також резолюція про потребу заснування союзу слов’янських академій наук та наукових товариств для спільних заходів на полі слов’янських дисциплін та взагалі культурної слов’янської спільності. Тоді сей дезидерат не звернув особливої уваги, бо взагалі той софійський з’їзд не мав особливого значення ані поваги, тому що був зложений з представників самого правого офіціозного слов’янофільства. Але план заложення спілки слов’янських академій перейняла академія Петербурзька і зайнялася організацією сього союзу. Тим самим справа ся набрала актуальності і поваги. Саме тепер виробляється статут сього союзу в Петербурзькій академії й буде потім переданий на обраду делегатському з’їздові академій.

Мушу признатися, що саме ся обставина змусила мене піднести сю призабуту справу української академії та видвигнути її під увагу і опіку ширших кругів нашого громадянства. Хоч наше Наукове товариство імені Шевченка і без «союзу академій» стоїть в зносинах і обміні виданнями з усіма слов’янськими академіями і правдоподібно по виробленні нової тої організації теж буде покликане до участі в нім, проте чому ж йому бути між неповноправними членами, котрі немов би з ласки тільки мають бути припущені до участі в тім союзі? Чому наша народність не має бути представлена як рівноцінна і рівнорядна з іншими слов’янськими народами, а має й тут бути «народом другої класи», коли її культурне життя, діяльність її учених, літераторів, суспільних робітників дають їй всяке право виступати поруч сербів, болгар, хорватів й ін.?

«Вы, конечно, поверите мне, – писав мені два роки тому звісний російський філолог, голова філологічної секції Петербурзької академії, ак[адемік] Ол. Шахматов з нагоди його вибору дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, – когда я говорю с восторгом о Вашем, теперь могу сказать нашем, обществе. Мое русское сердце бьется с гордостью при мысли о том, какое великое научное дело совершено при скудных средствах и стесненных обстоятельствах нашими собратиями, руководимыми Вами, в зарубежном Львове. Я часто говорю, что деятельности Товариства может позавидовать любая академия» [Лист з 20/VI. 1909, оголошую сей виїмок за уповажненням ш[ановного] автора його.].

Се слова великороса, нічим безпосередньо не зв’язаного з українським життям і українськими інтересами, котрого, певно, ніхто не посудить в сторонничості або нещирості. І я певний, що ніхто, ознайомлений з науковою діяльністю Товариства ім. Шевченка, а не упереджений против українських національних змагань спеціально, не здивується домаганням титулу академії для нього.

«Судилося нам послідніми бути», – писали шістдесят літ тому піонери галицького відродження, і сю фразу з тих часів та й досі залюбки повторяють при кождій оказії в смиренній резигнації представники українського народу. Не знати тільки, хто засуджує нас, крім нас самих, на таке слідкування в останніх рядах…

В справі академії, може, не схочуть наші представники чекати, аж і словенці поруч постулату університету видвигнуть також справу академії й тим змусять їх піти слідами сього маленького числом, але сильного духом племені.

Думаю, що Наукове товариство ім. Шевченка і учасники його праць чесно і солідно зробили все для того, щоб справа утворення української академії могла бути піднесена серйозно, поважно і енергічно.

Черга за українськими представниками – щоб зробити се за українською суспільністю, щоб пам’ятати сей важний національний постулат і тримати його на черзі наших національних домагань – аж до його здійснення.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 56. – Кн. 11. – С. 285 – 289.

Подається за першодруком.

Приводом до написання статті стали організаційні заходи Петербурзької академії наук щодо заснування Союзу слов’янських академій. Цей проект спонукав М.Грушевського до короткого висвітлення історії НТШ та змагань за надання йому офіційного статусу української академії наук за зразком і традицією європейських академій.

Ідею створення Союзу слов’янських академій гаряче обговорювали вчені після її проголошення на Слов’янському конгресі в Софії 24 – 27 червня 1910 р. Справа просувалася досить повільно через розбіжність під час погодження статуту Союзу та небажання ввійти до нього Празької та Краківської академій. З цими подіями пов’язане також звернення М.Грушевського до голови Українського парламентського клубу у Відні К.Левицького про заснування української академії, рукопис (автограф) якого зберігся серед листів ученого до свого учня І.Джиджори:

«Відповідно до інформацій, уділених Вами голові нашого Товариства, пересилаємо матеріали про розвій і стан нашого Товариства як ранше меморіал в справі заснування чеської академії. Заразом вважаємо потрібним пояснити, що і в данім випадку, формально беручи, мало би місце не надання [нерозбірл.] і перетворення в Академію наук Тов[ариства] ім. Шевченка, а вилучення певних наукових функцій його і передачі субвенцій Академії.

Бо фундація українська, котра лежить в основі Наук[ового] тов[ариства], мусить зістатись, [нерозбірл.] не може виключати членів звичайних і основателів, рівно ж не було вказанки обтяжити Академію різними культурними, а не науковими підприємствами, які веде Наук[ове] тов[ариство] Шевченка (друкарня, книгарні, числом три вже, Академічний дім); для того, як би правительство згодилося на наданнє титула, треба було б восени, мабуть, провести на загальних] зборах Товариства ім. Шевченка поділ його. […]

Але з огляду на се, як і за прикладом історії чеської, не було б бажаним, аби Тов[ариство] Шевченка яко таке від себе просило [підкреслення М.Грушевського. – С.П.] правительство, аби надало йому титул академії, ліпше, аби ініціатива вийшла від посольських кругів, як в справі чеської академії, тільки в данім разі не сеймових, а мабуть ліпше парляментарних» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 265. – Арк. 32-32 зв.).

Проблема входження НТШ до Союзу слов’янських академій порушувалася в листуванні М.Грушевського з О.Шахматовим. Зокрема, в травні 1911 р. історик писав:

«В газетах появилось известие, что Ваша Академия имеет заняться осуществлением Софийской резолюции относительно образования Союза славянских академій и ученых обществ. Правда ли это и если да, то кто будет вершить это дело? Для соблюдения Decoruma в таком случае нужно не упустить из виду, что наши ученые общества не были обойдены, раз организация будет исходить от Вашей Академии» (див.: Макаров В. Листування М.С.Грушевського й О.О.Шахматова // УІЖ. – 1996. – № 5. – С. 101-102).

О.Шахматов 25 травня 1911 р. відповідав:

«Мне стало досадно, когда я увидел из Вашого письма, что, поднимая вопрос о Союзе академий, наша Академия исполняет постановление Софийского съезда. Думаю, что это моя идея, действительно, мне она никем не внушаема (т.е. составленный проект). Надо бы считаться с разными академиями в Отделении. Я надеюсь, что коррективы внесут делегаты академий на предварительном совещании Союза славянских академий и ученых обществ. Будьте уверены, что я все время думал о дорогом мне, как русскому, Шевченковском обществе, как о члене Союза» (Там само. – С. 102).

Пригадати «призабуту справу» спонукала також висока оцінка діяльності Наукового товариства ім. Шевченка, яку висловив 26 вересня 1911 р. О.Шахматов в одному з листів:

«[…] я от всей души приветствую мисль об Украинской Академии; буду мечтать, что при благоприятных обстоятельствах она из Львова будет перенесена в родную Украину. Очень прошу повторить, где надо мой отзыв о деятельности Вашого славного Товариства, где я пишу, что такой деятельности может позавидовать любая Академия» (див.: Макаров В.І. Листування М.С.Грушевського й О.О.Шахматова… – С. 103).

До питання про витоки національної академії наук М.Грушевський звертався також у своїй пізнішій грунтовній праці: Ювілей львівських «Записок» і постуляту Української Академії наук // Україна. – 1930. – Березень-квітень. – С. 3-8.

Гадка сеї реформи… – йдеться про реформування Товариства ім. Шевченка на Наукове товариство ім. Шевченка з ініціативи О.Кониського, В.Антоновича, О.Барвінського. Головний зміст реформи був викладений у програмній статті О.Кониського, видрукуваній у лютневому випуску «Правди» (1889).

Перший том був зладжений в 1891 p., головно в Києві… – перші томи «Записок» були підготовлені до друку завдяки заходам О.Кониського, фактичним редактором яких він був (докладно див.: Возняк М. Ол.Кониський і перші томи «Записок» (З додатком його листів до Митр. Дикарева) // ЗНТШ. – Львів, 1929. – Т. 150. – С. 339 – 404; Зайцева З. «Записки Наукового товариства ім. Шевченка»: започаткування та шлях до академічного стандарту (1892 – 1914) // УІЖ. – 2004. – № 2. – С. 104-112).

…вийшло поверх сотки томів різних інших наукових видань Товариства – див.: Періодичні та серійні видання Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1885 – 1939). Анотований покажчик. – Львів, 1990; Матеріали до українсько-руської етнології (Видання Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Львові 1899 – 1929 pp.). Систематичний анотований покажчик змісту. – Львів, 1992.

…томи 99 і 100 поминені, бо зіставлені для систематичного покажчика «Записок»… – запланований покажчик не вийшов, а прогалина в нумерації томів була заповнена лише 1930 р.: Т. 99: Ювілейний збірник на пошану акад. Кирила Студинського. Ч. 1: Праці філологічні. – Львів, 1930; Т. 100: Те ж саме. Ч. 2: Праці історичні. – Львів, 1930.

сто один том трудов – з передмови до книги Б» (1876). Салтиков-Щедрін мав на увазі урядові бюрократичні комісії, труди яких мали лягати в основу державних рішень

…скасування закону з 1867 р.… – йдеться про закон «Про мови викладання в школах Галичини», який був прийнятий 22 червня 1867 р. польською більшістю Галицького крайового сейму, незважаючи на протести українських послів. Ним, зокрема, встановлювалося, що мовою викладання в середніх навчальних закладах краю стає польська.

Згідно з законом заснування нових державних українських середніх шкіл могло відбуватися лише за рішенням сейму. Незважаючи на те, що груднева конституція 1867 р. проголошувала рівність усіх народів і мов Австрійської імперії, у новий шкільний закон Галичини відповідних змін внесено не було. Вирішення всіх освітніх проблем покладалося на створену того ж року Крайову шкільну раду.

За статистичними даними у 1867 р., у Східній Галичині було 19 польських, 2 німецькі, 1 неповна українська гімназія. Докладно див.: Грушевський М. Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна); Курляк І. Українська гімназійна освіта в Галичині (1864 – 1918). – Львів, 1997.

Лист з 20/VI. 1909, оголошую сей виїмок за уповажненням ш[ановного] автора його – цей лист зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 828. – Арк. 20 – 20зв.), видрукуваний: Макаров В.І. Листування М.С.Грушевського й О.О.Шахматова // УІЖ. – 1996. – № 5. – С. 102. У публікації помилково зазначений рік не за автографом, а за пізнішою допискою олівцем «1911».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 425 – 429.