На новий рік

Михайло Грушевський

Кождий знає хвилі вищої рівноваги, коли людина чує себе безмежно сильною і відпорною на всяку несподіванку, пригоду і напасть. Коли вона певна того, що нема такої сили в світі, яка могла б зломити її, не може бути такого удару долі, щоб здужала вивести її з духової рівноваги, скаламутити її спокій: всякий удар легко буде відбитий, всяка пакость упаде на напасника ж і найгірша біда буде безсильною супроти почуття власної сили й гармонії внутрішнього життя людини. Si totus illabitur mundus – interpidum ferient ruinae – «коли б і світ завалився на нього, його руїни не виведуть його з духової рівноваги», – як описує ідеальну людину дядько Горацій.

І бувають знову хвилі, коли та ж сама людина чує себе незвичайно слабкою і безпомічною, безборонною на всякий удар долі чи людської злоби; коли вся істота її представляється їй одною не прикритою ніяким щитом наготою, яка болісно відчує всякий неприхильний дотик навіть, і в тривожнім сподіванні таких болісних вражень, в повній утраті енергії й відпорності людина готова захиститися чим-небудь, в мишину діру заховатися, відріктися всякої боротьби, всякої діяльності. Щасливий той, кого рідко навідують такі хвилі зневіри, у його те почуття рівноваги й сили буває звичайним, у кого грізні удари й марні пакості викликають тільки новий прилив енергії й витривалості, а не гірке почуття упокорення і безсильності. Але, звичайно, у кождої людини тільки чергуються сі періоди сили і слабості, рівноваги і прострації, і те що в один момент проходить безслідно на поверхні його духу, другим разом ранить його болюче…

Одначе безперечно, що не ті моменти слабості і безпомічності, а періоди почуття своєї сили і вищості являються нормальними для кождого здорового, гармонійно розвиненого людського духу. І як в гігієні фізичній властивою метою мусить бути зміцнення і загартування організму, його відпорної сили против усяких шкідливих впливів, а не боязке уникання всього ворожого і небезпечного – бо ж з вічного окруження тих ворожих і небезпечних елементів організм однаково не може вийти ніколи, – так і в сфері життя духового. Почуття вищості, суверенності нашого духу над всім, що його окружає і що в нім самим діятися може, становить ту підвалину, на якій опирається свідомість своєї духової сили і незалежності, духового імунітету у людини. Є сфера, якої не може здобути ніяка ворожа сила – се сфера духового життя людини, поки в ній є досить відпорної сили на всі впливи окруження, поки вона зістається живою мірою і критерієм всього, що діється поза нею. Ніхто не скує душі живої…

Популярний переказ оповідає про Архімеда, що він брався зрушити Вселенну, якби йому дали тільки точку опертя для сього. Свободна, відпорна і певна своєї незалежності свідомість людська – її переконання, що в її існуванні є певний minimum, який не може бути відібраний, відчужений, здобутий, змінений ніякими насильними способами, ніякими грізними силами, являється такою точкою опертя в духовім житті. І коли від здібностей і сил, і від щасливих зверхніх обставин залежить се, чи опираючися на сій точці людина потрапить двигати людський світ, що її окружує, – то паном-хазяїном свого власного мікрокосму людина може зістатися, опираючися на сій підставі, завжди. «Можна відібрати у людини її достатки, її добробут, її честь і добре ім’я, одного не можна відібрати – віри», – каже християнський проповідник. Може бути се віра не в позасвітовий чи світовий розум, що всяку біду і нещастя кінець кінцем приведе до добрих наслідків, а віра в ту суверенність своєї духової істоти, в імунітет – непідлеглість чужим судам, чужим рішенням і поглядам свого духового життя, свого самоозначення. Се не перемінить нічого. «Сия есть победа, победившая мир, – вера ваша».

І чим більш безпосередньо ставиться людина з своєю діяльністю перед дзеркалом своєї духової свідомості, своєї совісті, як се називають, тим більшу моральну силу чує за собою. Чим менше в’яжуть її огляди на якісь посторонні обставини, компроміси й союзи, тим дужчою вона себе може почувати. «Сильний тільки той, хто стоїть одинцем». Сі слова великого індивідуаліста минулого століття, що звучать так парадоксально і неможливі в приложенні до таких форм діяльності, які вимагають кооперації, мають повне значення в приложенні до розвою індивідуальних сил, енергії і творчості одиниці.

Стадність, партійність, робота гуртова, без сумніву, ослаблює індивідуальність й її моральну силу. Не хочу через се виступати против громадського елементу, але й громадська робота має вартість тоді, коли вона ведеться сильно розвиненими і сильно настроєними індивідуальностями, а не манекенами з виїденою серединою. І сим разом веду мову про вагу тої свідомості власної моральної сили, яка служить могутньою підставою всякої духової діяльності. Splendid isolation, чесна ізоляція – се страшак і абсурд для опортуністів, а не принципіально настроєних людей. Кожда духово сильна і розвинена людина з великою приємністю згадує моменти такої чесної ізоляції, коли свідомість її, свідомість своєї відокремленості й свободи окриляла енергію, казала напружувати свої сили, свою творчість і давала можність проявляти її вповні оригінально і свобідно.

Є старий уже, колись незмірно популярний роман німецького романтика лібералізму Ф.Шпільгагена «In Reih’ und Glied», «Збитою лавою» по-нашому; російський радикал 1860-х рр. переклав сей титул «Один в поле не воин». Переклад характеристичний. І, одначе, власне, не в збитих, стиснених лавах, а на просторі «чесної ізоляції» родилися найбільш блискучі відкриття, найглибші ідеї, які показували дорогу поколінням наступників, їх «збитим лавам».

«Ти цар, живи один, своїм шляхом свобідним

Іди, куди веде тебе свобідний ум…»

Се говорилося на адресу поета. Але воно сказане для всіх людей з свобідним сильним духом, для всіх розвинених і сильних одиниць. А тільки з таких одиниць складається жива і сильна громада.

Ітак – не боятися бути в меншості, бути ізольованим, іти одинцем, протиставляючи силі ворога і «суду глупца» міру і суд своєї совісті, своєї свідомості. Се «короткий зміст моєї довгої мови», який хочу я перенести тепер з сфери індивідуального життя в сферу життя колективного індивідуума: суспільності, народу і спеціально суспільності нашої, української.

«Судилося нам останніми бути», – як писав один з подвижників українського відродження. На світовий торг наспіли ми навіть не «во єдинодесятім часі», а хіба в тринадцятім чи чотирнадцятім. Коли по Європі літали кличі національного визволення, наші потомки української козаччини трудилися, набиваючи «с казенной части» своїх земляків ідеями послуху та покори всякій «богоуставленній власті».

Поклики до національного самоозначення, які виходили від передових людей наших, найгірших ворогів знаходили серед своїх же земляків, які вважали кориснішим «годуватися від олтаря» готової державності чи суспільного ладу, ніж самим класти щось на олтар національного відродження, і всім чужим противникам українства лишалася дуже легка робота – покликуватися тільки на сі протести «большинства малороссиян» против всяких заходів коло національного пробудження України.

Тяжким шляхом ішло наше національне життя в таких обставинах, полишене своїм убогим силам, без помочі і співчуття з боку, без союзників і прихильників. Але… Чи не через сю ізольованість, полишення своїм власним силам, своєму власному самоозначенню і видобуло з себе українство все те добре і гарне, чим може повеличатися за часи свого відродження?.. Хтозна, чи й сей невеликий духовий добуток не завдячуємо ми тим тяжким обставинам, що змушували нашу суспільність сягнути глибоко до своєї духової скарбниці, напружити сили свого духу й енергії…

Хто знає, чи наше національне життя не було б іще плитше, бідніше, убожіше, якби українство не стріло навколо себе такої гладкої стіни скрізь. Чи не задоволилося б воно ще меншим, чи не обмежилося б воно само зовсім щиро «домашнім обиходом», коли б він був свого часу відкритий відразу без усяких обмежень. Нема сумніву в тім, що галицька Україна дійшла свого нинішнього напруження національного життя і його імпозантних (як на свої убогі засоби) успіхів тільки завдяки тому, що тут національний утиск давав себе відчувати ще сильніше, не обмежуючися сферою чисто національних проявів українського життя, а обіймаючи його з усіх боків, обсочивши український елемент своїми барикадами на кождому полі, на кождому кроці, проникаючи все життя.

Українська суспільність Росії не мала навколо себе такої непроникливої периферії й ішла «в сторону наименьшего сопротивления». І хтозна, де б ми були, якби тут весь час було так, як ми то зараз маємо щастя бачити – коли українству нібито й перешкод нема, й можна говорити, співати, свистати, чхати й кашляти по-українськи, – тільки… Але вичислювання сього «тільки» завело б мене занадто далеко.

Але так само, як і окрема людина, і українська суспільність переживала моменти, коли таке ізольоване становище, така безпомічність і неприкаяність здавалася їй ігом неудобоносимим. Та і повсякчас, як у організмі більше складнім, поруч елементів більш непримиренних і смілих не бракувало в сій суспільності елементів слабодухих, які рішуче не мирилися з такою ізольованою позицією й неустанно розглядалися за якимись союзниками й протекторами для українства, щоб за їх спиною як не в дійсності, то хоч мислею своєю спочити. Заспокоїтися, що єсть буцімто хтось, що не забуде ласкою своєю, є щось, що пхає наперед тачку українську, поки любезний землячок спочиває під вишенькою.

Трудні то повісті, сумні історії – переходити всі ті проби різних кругів «оправдати себе» перед урядом російським і здобути його ласку, «вхопити за серце» польську шляхту в Галичині й прихилити її до українства. (Сей чудовий рецепт для поневоленого народу – найти відповідний момент і спосіб «вхопити за серце» свого гнобителя був і зістався альфою і омегою політичної мудрості для певних груп галицької суспільності, що з неослабною енергією напружували сили свого розуму, аби якимсь способом сеї штуки доказати)…

Проби різних галицьких «угод», еквілібристика галицьких «консолідантів», що за всяку ціну силкувалися задержати блок з галицькими москвофілами, «щоб не ослаблювати боротьби з Польщею сим внутрішнім розділом». І «безплідні зусилля любові» українців російських, звернені до російських поступових і радикальних кругів. Марні заходи причепити якось українського байдака до російського поступового корабля та поплисти в його на прив’язі…

Марні зусилля, які не служили славі й честі українства, ані не помагали його розвоєві, бо обплутували його сіткою різних обережностей і оглядностей супроти тих сподіваних союзників: щоб «не зразити» собі того, не сполошити сього, не знеохотити сих, не настрашити тих. І кінець кінцем спиняли розмах народної сили, енергію національного розвою.

Минулого року українська суспільність Росії й Австрії ліквідувала один з таких містичних каменів прибіжища для українських зайців – слов’янську ідею. Правда, во ім’я сеї слов’янської ідеї українству ніколи нічого не капнуло, а відгризатися йому приходилося, власне, не від кого, як від «слов’янських братів» таки, і якраз братські слов’янські обійми, тісні і міцні, грозили йому національною смертю.

А все-таки, почасти – по традиції перших початків слов’янського відродження, почасти – просто з чужого голоса, повторялися й на Україні шаблонові фрази про слов’янську єдність, братання, взаємність і т. д. Все се уважалося обов’язковим для українства. В українській скарбниці по старим традиціям переховувався і слов’янський «стяг» про велике свято, і на слов’янські крики, не розбираючи, «по какой причине шум», відзивалися, звичайно, й українські – коли не крики, то хоч мурмотіння спочутливі.

Як-не-як, а все-таки колись і Шафарика читали тут з усієї сили, і добровольцями ходили на Герцеговину, кров за сербів проливати, і болгар конституцією ущасливляли по наказу начальства. Так і в інших суспільностях слов’янських не бракувало людей між поступовцями, які, мов старі гусарські коні, не могли спокійно витримати, коли зачували кличі про слов’янську спільність і «спільного ворога». Дарма, що з сеї слов’янської ідеї давно вже встигли зробити різні знаряди для свого вжитку якраз усякі реакційні, обскурантські круги, і вона стала служити їм фіговим листком для закривання всяких непоказних речей. Дарма, що дійсність протестувала на кождім місці против сих фраз, висуваючи факти не слов’янського братання, а слов’янського людоїдства і розбишацтва. Стара катеринка грала далі «Hej Slovane», і з різних боків не бракувало голосів, що підспівували на стару, колись симпатичну ноту.

І одначе – коли різні проворні промисловці й практичні політики задумали минувшого року, «большой собравшися гурьбой», ще раз зібрати некий благопотребный им овощ з слов’янської грушки – українська суспільність до сеї компанії не пристала. Заявила рішуче, що хоч ми, безперечно, слов’яне, то се ще не причина на те, аби брататися нам з чорносотенцями різних слов’янських племен, цілуватися з ренегатами й ворогами нашого національного життя. Стаття нашого журналу на сю тему [Українство і всеслов’янство (На українські теми), «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», 1908, кн. VI.] була виразом загального настрою, підтриманого також і іншими органами і речниками українськими.

Українська суспільність виріклася всякої участі в неослов’янофільських заходах, не схотіла прикладати своїх рук до ліплення польсько-російської угоди на погибель українства, ані до страшення всеслов’янським союзом німців для зміцнення впливів чеських і польських в правительственних кругах австрійських. І на сім становищі витривала була, не вважаючи на крики й інсинуації, які з різних боків піднялися з сього приводу від ініціаторів нових слов’янофільських операцій, яким такий тяжкий удар задавала отся неприсутність і протести українців, і від усяких ворогів українських, які при сій нагоді попробували дошкулити українству на новий слов’янофільський фасон.

Крики й інсинуації були марні.

Пробувано писати про ізолювання українства серед слов’ян, про зраду українців перед слов’янством і т. ін. – але на сім коні далеко не можна було заїхати. Очевидно бо було, що як сю тему не обертай – біда від неї виходила неослов’янофільству, а не українству. Коли знаходяться слов’янські народи, які серед слов’янства займають ізольоване становище, – яке ж воно вже всеслов’янство? Коли до нього треба воловодом тягнути слов’янських братів, ганячи їх за «зраду», – яке ж тут слов’янське братство і єдність? Таким слов’янством німця не перелякаєш.

Пробували пустити байку про те, що українці запродалися німцям за пруські марки. Але і з неї не можна було витягнути ніякої користі. Нічого не можна було ближче сказати про сі видумані марки (російські чорносотенці, видумавши байку, що російський визвольний рух робився за японські мільйони, принаймні вже й цифру видумали). Нелегко приходилося витолкувати, де подіваються ті фантастичні марки, коли вся національна українська культура утримується тяжкими зусиллями самої суспільності, всім відомими в усім їх гіркім убожестві. Нелегко було б пояснити, яким чином правительство німецьке, являючися заборолом реакції в Росії, заразом прикладало б рук до зміцнення такої різко противної реакційним течіям стихії, як українство.

І кінець кінцем ся нова байка про українську інтригу тільки збільшила вагу і значення українства: була колись така версія, що українство видумали австрійські поляки (а ті казали, що галицький намісник Стадіон); потім почали обвинувачувати в тім Австрію; тепер до сеї вини притягнено й Німеччину. Ще один ступінь наперед, і українство прийдеться признати постулатом європейського концерту і тим самим – капітулювати перед ним.

І, одначе, не бракує в суспільності нашій малодушних елементів, які не можуть переболіти такого рішучого розриву з слов’янськими фразами і тих сердитих мін різних оборонців і спекулянтів на слов’янську ідею.

На погляд наш – малодушествування зовсім безосновне, тільки малодушне і більше нічого.

Приглядаючися тим всім проявам, в яких виявляло свій зміст те шумно проголошене неослов’янофільство, видно було ясно, що нового в нім нічого нема, а тільки старі, добре звісні змагання, укриті під фіговим листочком слов’янства, дуже різнорідні, навіть суперечні між собою, зв’язані тільки одною гадкою – під слов’янською фірмою щось заробити для своєї справи.

Полишаючи людей, що тільки з привички чи з доброго тону вважали потрібним відгукнутися на слов’янський клич або хотіли погарцювати на моднім слов’янськім конику, тут – в сферах, близьких нашим інтересам, – з одного боку, слов’янська ідея значить скріплення чеських і польських впливів в Австрії, перевагу ідеї краєвої автономії, піддання німецької меншості Чехії й української «меншості» Галичини під повну і абсолютну перевагу більшості і т. ін.

В Росії для одних слов’янська політика означає «польсько-російське помирення», певні концесії польському державному праву, розграничення польських і російських інтересів в справах українській, білоруській, литовській і в дальшій перспективі – коли не задавлення, то можливе ослаблення сих неприємних обом союзникам національних рухів.

Для других слов’янська політика – се інакша назва націоналістичної великоруської політики, повної нетолеранції до всякого «инородца», тріумф «самобытных русских начал» над західним конституціоналізмом і т. ін.

Для третіх – се «болеутоляющий пластырь» на різні гострі питання російського життя, приємний спосіб звернути розмову з неприємних російських питань на менш дражливі, вроді сербсько-албанських відносин, забезпечення Чорної Гори від австрійських впливів і т. ін., а при нагоді – й маленька авантюра на «Ближнім Сході», яка також може прегарно послужити для перенесення уваги з «турків внутрішніх» на «турків внешних».

Змагання підчас просто протилежні, і для того слов’янський концерт так часто впадає в дисонанси. Але всі вичислені напрями те мають спільне, що всім їм однаково байдуже слов’янство саме по собі, розвій тих моментів слов’янської спільності й солідарності, які справді були б цінні з становища розвою й поступу слов’янських племен. Під гук слов’янських кличів ідуть вони до своїх властивих завдань, не журячися справжніми інтересами слов’янства. І очевидно, що в ім’я сих слов’янських кличів у них нічого не уколупнеш взагалі, і спеціально – для української справи, бо вона з становища дійсних завдань сих кругів переважно небажана, ворожа, а в найліпшім разі – глибоко індиферентна.

Ухитритися і вхопити сих панів за їх слов’янську струну і в ім’я слов’янської солідарності щось виторгувати для українства було б завданням зовсім неможливим тому, що таких слов’янських струн у сих панів даремно було б шукати, а властиві їх мотиви, як я сказав, українству переважно вповні ворожі. Щоб відкликатися від їх «слов’янської совісті» в інтересах покривдженого українства, наперед треба знати, чи єсть там совість взагалі, а потім – чи справді слов’янська вона у сих людей, з яких деякі тільки з учорашнього дня почули в собі «слов’янське серце», коли слов’янська фірма показалася їм придатною для їх гешефту.

Чи, може, стати на грунт опортуністичний: прилучитися «для політики», щоб вторгувати щось «за мовчання»? Підспівувати всім сим фальшивим співам про слов’янську єдність і солідарність і махати кулаком разом з ними на адресу «спільного ворога в Берліні», тим часом, як більшість слов’янства, і ми в тім числі, з тим берлінським ворогом не маємо ніяких рахунків, а в’ємося під слов’янськими ж руками?

Полишаю се «благорассуждению» «практичних політиків», сам же смію думати, що се була б комедія наскільки негідна, настільки ж і безплідна. Бо раз українство головним акторам сеї комедії непотрібне, ненависне, противне, – то ніякими сентиментами чи торгами з них для українства нічого серйозного не вирвеш. Хіба комплімент або яку-небудь нічого не варту обіцянку, а чогось серйозного, реального – мабуть, ні.

Тим часом слов’янський, як і всякий інший, гашиш вважаю далі в високій мірі шкідливим взагалі й для нашої суспільності, мало критичної і слабко розвиненої, – спеціально. Події останніх тижнів зміцняють мене в сім переконанні. Маю на думці справу прилучення Боснії й Герцеговини. З звичайного принципіального становища дивлячися, рішати долю провінцій чи народу без волі й згоди його: прилучати до Австрії на вічні часи, не питаючи, хоче чи не хоче сього людність і як вона дивиться на се, – річ неможлива, недопустима. Так само з становища українських поступових напрямів, що виступають против усякого національного поневолення, стоять на становищі свобідного самоозначення.

Віденський парламент, коли йому предложена була ся справа, повинен був для рішення сеї справи зажадати плебісциту – висловлення свобідної гадки людності в сій справі перш за все. На такім становищі повинні були, зокрема, стати українські посли його. Але правительство ставило домагання парламентарної ухвали як постулат державної ідеї, як жадання самого голови держави й династії. Приходилося вибирати між принципами і прихильністю династії. Вибір нелегкий!

Та тут на поміч приходять фрази з слов’янського репертуару. Тим часом, як інші речники слов’янської ідеї протестують в ім’я сеї ідеї против прилучення Боснії й Герцеговини до Австрії, знаходяться у нас свої слов’янські політики, які розводять міркування, що в інтересах слов’янства ж треба дбати про збільшення слов’янського елементу в Австрії, аби взяти перевагу над елементом німецьким; що з любові до сербів, як одного з найближчих нам з народів слов’янських, українці повинні ущасливити сербів Боснії й Герцеговини австрійською конституцією – сею чудовою конституцією, якої чудові прикмети австрійські українці знають так досконально на власнім досвіді і для того мають всяке право рекомендувати всякому.

І от що з людського становища було б учинком противним елементарній справедливості, поважанню чужих людських і національних прав, з «слов’янського становища» стає не тільки можливим, але навіть неминучо-потрібним, як акт любові чи егоїзму – обертайте, як хочете, все однаково, аби тільки «для слов’янства», з слов’янського становища. Українські посли не тільки голосують за прилучення Боснії і Герцеговини, не питаючися прилучених, але й висилають генерального бесідника pro [Пояснення для українців в Росії: так звуться оратори, які вибираються по одному з усіх, що просили голосу за певним питанням, і по одному з тих, що хотіли промовляти против – коли нема часу вислухати всіх промов і записані до голосу пристають на се.].

Чи не перше й припала така роля нашому послові. Але як треба було вибілити таку справу, то і українського посла допустили до генеральної промови. І той пішов білити! Се ж з слов’янського становища! Інші слов’янські політики можуть так само «в інтересах слов’янства» признати за потрібне скасувати українську національність, бо українська національна боротьба шкодить «інтересам слов’янства». Інші знову – як то зробили недавно краківські неослов’янофіли – відсудять великоросів від слов’янського титулу і виключать їх з поняття слов’янської солідарності.

Все буде можна – як тільки замазати принципи справедливості, свободи, поступу, гуманності сим слов’янським клейстером і на місце їх підставити інтереси сього містичного слов’янства, яке в дійсності не існує як цілість і розпадається на ряд народностей з суперечними інтересами, диктованими «здоровим національним егоїзмом». Все можна – але далі від сеї можності! Ліпше зіставатися «ізольованими в слов’янстві», ніж брати участь в сих слов’янських містеріях, яких властиві мотиви і цілі закриватимуться нам все таємницею.

В дійсності українство не ізольоване. Не кажучи за різні созвучні течії в Росії й поза нею, маємо близьких нам і місцем, і всіма традиціями сусідів, яких інтереси вповні аналогічні на цілій майже лінії з інтересами українського відродження. Кажу про Білорусь і Литву.

Сі дві народності зв’язані були спільною долею з українським народом від початків історії. Київська держава дала їм ті підвалини суспільного й культурного життя, які зісталися основами їх життя на довгі століття навіть і по її упадку. Разом з українськими землями входили білоруські й литовські краї в склад Великого князівства Литовського, разом переживали ті складні відносини, в які ввела сі землі литовсько-польська унія 1385 р. і її дальші стадії.

Спільними силами України й Білорусі розвивалося відродження «Русі Корони і Вел[икого] князівства» в XVI в., організація національних сил, культурна і політична, суспільна і літературна боротьба против процесу польщення і католичення, що віщував національну смерть однаково обом народностям. Однаково з Литвою пережили вони дезертирство своїх вищих верств, що прийняли культуру й національність польську і, розмішавшися з польськими приходнями, утворили вищу верству, чужу народові національністю і культурою, а свою народність засудили на ролю народу-демосу, і таким чином проблему національну нероздільно зв’язали з проблемами класовими, суспільно-економічними.

По ліквідації старої Речі Посполитої всі три перейшли «под владычество России» і в додатку до тяжкої історичної спадщини Польщі мусили рахуватися тепер ще з політикою російською, вузько централістичною, неприхильною розвоєві сих покривджених народностей, а при тім незвичайно недотепною і незручною, так що навіть хотячи боротися з полонізмом, вона дуже часто працювала для полонізму таки, не кажучи вже, що, гноблячи живі народні сили всіх трьох народностей, паралізувала всяку відпорність їх.

Всі три народності, таким чином, тісно зв’язані пережитками минулого, що наложило свою печать на різні сторони їх нинішнього життя, спільними обставинами нинішнього ладу Росії та їх комбінаціями з тими пережитками і спільними змаганнями: в рамах російського життя, в укладі нової Росії виробити можливість життя і розвою для своїх, обділених минувшістю і сучасністю народностей, здобути для них між натиском згори і з долини певний простір для національного самоозначення своїх національностей, культурного і економічного розвою своїх народних мас.

Ті самі питання, спільні з українцями Росії, стоять перед ними: державний централізм і великоруський націоналізм, боротьба з національними впливами вищих польських верств, культурна і національна емансипація свого демосу і сотворення для того економічних підстав, питання жидівське, питання релігійне і т.д., і т.д. І з трьох сих народностей українська, як найбільша і найбагатша своїми культурними засобами, повинна не забувати служити чим може і помагати національним і суспільно-політичним змаганням своїх старих союзників і сусідів. Рахунків з ними не маємо і, мабуть, не будемо мати. Всі три народи стільки мають важніших справ, що, мабуть, не матимуть охоти сваритися за межу.

В наші сіренькі часи, часи «малих діл», я не буду проектувати ні з’їздів, ні яких інших шумливих маніфестацій для порозуміння з сими братніми народами. Хочу тільки пригадати всім, хто в своїх відносинах має якусь нагоду стрічатися з тими народностями, їх національною, культурною чи економічною роботою, – що діло їх нам не чуже, а навпаки – дуже близьке. Нехай пам’ятають се українці, яких доля занесла на територію білоруську чи литовську. Нехай не забувають сього й ті, що в спільних інституціях сходяться з репрезентантами тих народностей.

Нехай і наші одиниці, і наша преса пильнують тіснішого зближення, зносин і порозумінь з созвучними елементами серед тих народностей. Нехай знайомлять нашу суспільність з життям і змаганнями їх, нехай освідомлюють їх про аналогічні, созвучні змагання наші. Нехай всіма способами розвивають свідомість спільності інтересів і свідомістю сею зміцняють енергію і певність своїх сил та приготовляють тісніше зближення сих народностей. (Особливо легко се з білорусами, бо їх мова так зближена до нашої, що українець може без трудності читати білоруську статтю, а білорусин – українську, і наші видання могли б містити навіть статті білорусів).

Справа ся дуже важна, й малі діла на сій тихій і малозамітній ниві мали б велику користь для будучності. Думаю, се була б вдячніша робота, ніж грання слов’янської комедії чи даремні зусилля прихилити до українського питання круги глибоко для нього упереджені й ворожі. А втім – не маю ніякого заміру накидати своїх гадок «практичним політикам», що звикли ходити іншими дорогами. Тільки засію сей новий рік бажаннями успіху і щастя в тяжкій роботі всім трьом тим народам братнім, спільникам нашої минувшини і наших надій.

Бажаннями не побід і перемог над іншими, не визиску слабших, не використовування своїх сил на шкоду поставлених ще в гірші умови, а того, що бажаємо разом з ними всім, своїм і чужим, зарівно приятелям і ворогам.

Нехай проростають зерна свободи на широких просторах української, білоруської й литовської землі, від моря до моря, від гір і до гір. Нехай виростає на них збіжжя культури і самопізнання, плідне і поживне. Нехай буде воно витривале на морози і жар, на всякі удари ворожих сил.

І в тіснім братанні, в спільності ідей свободи і поступу нехай виростає сила сих народів. Нехай відродиться по різних лихоліттях і утратах їх давня орлина молодість і крилами своїми покриє свій поневірений, злиднями прибитий народ!

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 45. – Кн. 1. – С. 115 – 126.

Подається за першодруком.

Надбанням українського руху, які виявилися у подоланні привабливих впливів «неослов’янської ідеї», присвячує свою новорічну статтю М.Грушевський. У ній автор продовжує аналізувати перебіг подій, пов’язаних з Празьким всеслов’янським з’їздом та позицією українців щодо нього, розпочатий у статті «Українство і всеслов’янство». Час написання, зазначений у кінці статті («У Києві, під новий рік 1909»), співпадає з щоденниковими записами вченого. Зокрема, 25 грудня 1908 р. він занотував: «Взявся писати статтю до ЛНВ «На укр[аїнські] теми». Виношував її досить довго». 28 грудня він записав про закінчення статті. (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 234, 235).

У бібліографічному огляді, поданому В.Дорошенком у ЗНТШ (1910. – Т. 95. – С. 241), стаття названа «натхненною промовою», в якій автор наголошує про вагу власної моральної сили. Були й інші відгуки, про що повідомляє М.Грушевському співробітник київської редакції і контори «Літературно-наукового вісника» М.Котик:

«В «Слові» була маленька статейка проти Вашої статті в ЛНвіснику «Під новий рік». В «Слові» стоять, як звичайно, на становищу боротьби клас і т. д. Статейка дуже мізерна» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 561. – Арк. 132).

Сі слова великого індивідуаліста минулого століття… – вірогідно, йдеться про німецького філософа-ідеаліста Фрідріха Ніцше (1844 – 1900), головним постулатом філософії якого була «воля», осмислення індивідуальної волі сильної особистості.

«Судилося нам останніми бути»… – тут автор передає першу фразу з «Передслів’я» до збірки «Русалка Дністровая», укладеної М.Шашкевичем, І.Вагилевичем, Я.Головацьким (Будим, 1837). В оригіналі фраза звучить так: «Судило нам ся послідним бути» (див.: Русалка Дністрова. (Фотокопія з видання 1837 р.) / Вступна стаття О.І.Білецького. – К., 1972. – С. III).

Ти цар, живи один – цитата з поезії О. С. Пушкіна «». Автора перекладу наразі не встановлено.

безплідні зусилля любові – назва драми В. Шекспіра «Love's Labour's Lost» (1598).

і Шафарика читали тут з усієї сили – перифраза з «» Т. Шевченка.

… коли різні проворні промисловці й практичні політики задумали минувшего року, «большой собравшися гурьбой»… – йдеться про Празький всеслов’янський з’їзд (13 – 17 липня 1908 р.). На з’їзді до складу російської делегації входили переважно помірковано-праві діячі.

большой собравшися гурьбой – цитата з байки І. А. Крилова «».

…українська суспільність до сеї компанії не пристала… – напередодні Празького з’їзду на засіданні слов’янських депутатів австрійського парламенту у Відні член УНДП Т.Окуневський заявив, що галицькі українці не можуть взяти участі у з’їзді з огляду на те, що вони мали входити до складу російської делегації. Позиція українців була викладена у «Заяві русинів в справі слов’янської конференції в Празі», опублікованій у газеті «Діло» за 13 липня 1908 р. У ній, зокрема, зазначалося:

«Українська нація не бере участі в слов’янських нарадах в Празі і ніхто не має права промовляти її іменем. Заявляємо дальше, що сеї конференції не можемо уважати висловом слов’янської солідарності, коли вона свідомо обминає найбільше жизненні питання покривджених слов’янських народів і коли в ній не бере участі друга з ряду щодо своєї великості слов'янська нація – українська». Заяву від імені українського «Народного комітету» підписали К.Левицький, В.Охримович, В.Бачинський, Л.Цегельський. «За уповажненням поступових українців в Росії» заяву підписав М.Грушевський (див.: Діло. – 1908. – 13 липня (30 червня)).

Свій «коментар» щодо цього підпису М.Грушевського відразу подав в «Киевлянине» Т.Флоринський.

…до ліплення польсько-російської угоди… – проблема польсько-російського примирення не передбачалася в планах роботи Празького слов’янського з’їзду, проте стала його головним питанням. Угода була укладена на з’їзді між польськими делегатами під проводом лідера Польського кола Р.Дмовського і російською делегацією під егідою члена Державної ради М.Красовського, члена Державної Думи В.Бобринського та інших чорносотенців. Сутність угоди прозвучала в заявах польських лідерів: «Спасення польського народу стоїть у зв’язку і залежності від сили і величі Росії».

Крім того, на з’їзді було укладено польсько-російський пакт щодо ставлення до українців: національний рух у Галичині поляки повинні були «стримувати й поборювати», за що російський уряд обіцяв задовольнити польські національні вимоги у Конгресовій Польщі. Реальну роботу з виконання домовленостей проводило «Галицко-русское благотворительное общество», головна мета якого полягала в сприянні культурному єднанню «русских» галичан і буковинців з російським народом. Докладно див.: Мацевко І. Російський неославізм в оцінці галицьких національних демократів (1908 – 1914) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 309 – 316; Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О.Сухого. – Львів, 2001. – С. 52 – 55; 128 – 135.

…справу прилучення Боснії й Герцеговини… – після Герцеговинсько-боснійського національно-визвольного повстання 1875 – 1878 рр. та поразки Туреччини в російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр., за рішенням Берлінського конгресу 1878 р., Австро-Угорщина отримала мандат на управління Боснією і Герцеговиною, 5 жовтня 1908 р. проголосила анексію підмандатної території. Справа анексії розглядалася в палаті послів віденського парламенту протягом 16-18 грудня 1908 р.

Чи не перше й припала така роля нашому послові… – цим доповідачем (pro) був представник Українського клубу Т.Окуневський, який так аргументував позицію українських послів: «За анексію голосуватимуть русини і для того, що ніякий інший народ не є так близько посвоячений з народами Босни і Герцеговини, як саме русини. Русини найближчі сим народам під релігійним і літературним зглядом, для того радо попруть домагання сербів, щоби одержати якнайвідповіднішу конституцію» (Діло. – 1908. – 21(8) грудня).

Сі дві народності зв’язані були спільною долею з українським народом… – див.: Hrushevskyj М. Ukraine, Weissrussland, Litauen // Ukrainische Rundschau (Відень). – 1909. – № 2. – S.49 – 53.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 95 – 105.