Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Не пора

Михайло Грушевський

На загальнім зібранні Українського наукового товариства рішалося питання про участь в недалекім Чернігівськім археологічнім з’їзді. Члени, зібрані в більшім числі, ніж звичайно, уважно вислухували аргументи за і против такої участі, важили історію сього питання і перспективи сеї участі, стараючися знайти відповідну позицію в данім моменті. Справа була не нова, мала за собою десятилітню давність, піднята була в зовсім відмінних обставинах українського життя; і тим трудніше було рішити, яке становище зайняти супроти неї в відносинах зовсім змінених, не вирікаючися сеї старої історії й не входячи в суперечність з завданнями й напрямами сучасного українського життя. І тому, хоч між членами панував настрій незвичайно одностайний і однодушний, – так нелегко було взяти рішення в сій справі і так довго тяглися наради.

Українство в Росії за останнє десятиліття, в якім розігралася отся невеличка історія з питанням про участь українських учених в російських археологічних з’їздах, жило незвичайно скоро й зробило велику дорогу від того українофільства, яке було майже без виїмків уділом української суспільності, навіть видніших репрезентантів її, десять літ тому назад, до сучасного українства. Тим з нас, хто сам переживав сю еволюцію, був її учасником або й свідком, а не прийшов на готове в останні часи, не раз трудно заховати історичну перспективу в сім скорім, раптовім поході і до того, що так недавно було актуальним, поставитися тепер як до безповоротно перейденого й пережитого.

Трудно часом уявити собі, що ті формули, заяви, погляди, які не дальше як яких-небудь десять-п’ятнадцять літ були не тільки актами певної горожанської відваги, але й звучали тоді як останнє слово національної тактики, як найвищий вираз зрозуміння потреб і завдань українського життя, нині стали вже тільки історичними документами. Ми повинні їх шанувати як вирази розуму, переконання чи доброї волі тих діячів. Повинні студіювати їх, щоб зрозуміти ту еволюцію національного життя, яка привела нас на дану позицію, і в світлі її уясняти собі завдання даного моменту. Але при всім поважанні до діяльності наших попередників мусимо не апотеозувати, не канонізувати їх поглядів як національне євангеліє, не закаменівати на них, а дивитися критично і, не в’яжучися ними, старатися орієнтуватися якнайліпше в нових змінених обставинах, новим розумінням завдань і потреб наших, яке дали нам останні стадії нового життя.

І зібрані члени Наукового товариства довго і усильно важили свої гадки.

Коли дванадцять літ тому, в 1896 р., на Московськім археологічнім з’їзді було рішено найближчий з’їзд відбути знову в Києві, де відбувся один з найбільш удатних археологічних з’їздів, в 1874 р., – у деяких українських патріотів київських з’явилася гадка використати сей з’їзд в інтересах українських. В свіжій пам’яті їх було оживлення українських інтересів, яке викликав був двадцять літ перед тим той перший Київський з’їзд, жваві дебати по різним питанням історичного українського життя, які велися на нім, і завзята полеміка щодо будучності сього життя, яка зв’язалася з ними і пішла гуляти по шпальтах тодішньої преси.

Тепер від нового з’їзду сподівалися, що він послужить ареною, де заявить своє існування нова українська наука на українській мові, яка саме тоді, абсолютно заборонена в Росії, починала ставати на ноги в Галичині. На Київський з’їзд мали бути запрошені, по традиції попереднього, учені з різних країв заграничної слов’янщини; очевидно, при тім не було причин поминати й Галичини, а даючи право сим заграничним слов’янам читати реферати й промовляти на їх мовах, не було рації позбавити сього права й заграничних галицьких учених.

Отже, можна було сподіватися, що серед тодішніх заборон і нагінок на українське слово в Росії воно залунає нарешті під покровом сього археологічного конгресу, бодай в устах галицьких гостей, а в дискусіях над їх рефератами зможуть промовляти по-українськи й свої, домородні українці. (На те, щоб у когось з них стало горожанської відваги виступити з українським рефератом, не покладано ніяких надій!) Так українське слово в науковім уживанні здобуде собі признання бодай в такім одиночнім випадку, й сотвориться певний прецедент на будуще. А при тім українці зістануться «в стороні»: се, мовляв, не ми, а галичани, «не умеющие по-русски» і допущені «в снисхождение» до читання рефератів на їх діалекті, – українці ж, чи ліпше сказати «малороссы из России», розуміється, обійдуться прегарно і російською мовою.

Був то, як бачимо, досить скромний замисел – один з тих скромних планів, якими десятиліття цілі пробувано знайти якийсь обхід, якийсь перелаз коло того страшного бар’єру, яким заліг, як незрушима гранітова скала, на дорозі українського життя страшний закон 1876 року, або бодай звернути увагу правительственних кругів на сю соромно вопіющу справу, якою була заборона українського слова. Але при тім перше діло – зробити се «без гвалту і крику», «не наражаючися», ніким і нічим не рискуючи. Бо рискувати й не було кому, і про якусь серйознішу, яскравішу маніфестацію не було що й думати, поки ті свідоміші українські одиниці, розкидані по широких просторах української землі, головну мудрість свою покладали в тім, щоб бути «тише воды, ниже травы», пильно оминаючи не тільки конфлікту, але й просто неприємного враження в офіціальних сферах від свого існування.

Ті сумні, сірі роки українського чевріння повні різними скромними замислами, на тлі яких сподівання українських рефератів на Київськім археологічнім з’їзді було замислом дуже і дуже серйозним. Різні подання сі (одиночні!) на царське ім’я в справі знесення заборони 1876 р.; мрії про те, як би добре було б, щоб цісар австрійський дав орден якомусь українському письменникові з Росії в признанні його літературної роботи на «несуществующем языке» і в «несуществующей литературе»; і всякі такі інші «невредні» мрії й плани, обраховані на те, що ну ж, може, хитромудро, невеликим коштом, не рискуючи ніким і нічим, удасться «зробити враження і посунутися хоч на кришечку наперед, уколупнути хоч щось з граніту «абсолютної заборони».

В Києві є цікава, мало кому знана пам’ятка від тих часів політики «невредних маніфестацій» для осолоди українського серця без ображення начальства. Се група улиць: Тарасівська, Паньківська і Никольсько-Ботанічна в сусідстві університету: вони названі в честь славної української трійці – Тараса Шевченка, Панька Куліша і Миколи Костомарова, але, як бачимо, таким прикровенним способом, що тільки втаємничені могли знати, що сі назви означають. Колись нова чи відновлена «Киевская старина» (який жаль, що її нема!) оповістить вдячному потомству ймення творців сеї «невредної» української маніфестації й пояснить, чому вони вибрали таке прикровенне найменування: чи не могли перевести в діло виразніших назв, чи яко синове віку свого самі настрашилися свого дерзновення і за ліпше прийняли не дражнити гусей та вибрати таку прикровенну маніфестацію.

Але ціль свою вони, безперечно, осягнули: покоління «свідомих українців», ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авгурів і почували тихе вдоволення, що мають свої національні улиці, прозвані йменнями найвизначніших репрезентантів українства, а начальство «снисходило» – мовляв, «пусть воображают», і не боронило. Кому, справді, се шкодило? Українці «воображают», що ходять Шевченківською улицею, а прихильники проф. Флоринського (коли такі єсть), ходячи Тимофіївською, можуть уявляти собі, що ся улиця названа сим іменем в сподіванні великих заслуг, які сей муж положить для спасення України від українства.

Але українські почуття тих часів вдоволялися вповні й такими прикровенними маніфестаціями – головно, аби вони обходилися без риску!..

Колись ся скромність і ся прикровенність старого українства, його манія «удавати, що нас нема», буде здаватися смішною, але нам… Чи ми вже так далеко зайшли в серйознім трактуванні українства, в готовості йти з ним небоязно і відкрито, що нам теж можна посміятися над «скромністю» тих старих українців?

«Над кем смеетесь, над собою смеетесь?»

Так, сміятися ще не час, і я пригадую се тільки на те, щоб в відповідній перспективі поглянути на справу допущення української мови на археологічних з’їздах. На той час се була справа немаловажна.

Археологічна маніфестація, задумана на 1899 рік, не удалась.

Коли заграничні українські учені захотіли собі вияснити наперед, чи буде українська мова допущена (бо її в правилах з’їзду замовчано), сю справу підхопила чорносотенна преса російська й добилася того, що адміністрація не дозволила читання рефератів в публічних засіданнях [Під час друкування сеї книжки в час[описі] «Рада» ч. 134 і 135 з’явилася стаття, де дуже докладно оповіджена ся історія («Російські археологічні з’їзди й українські учені»); там охоче знайдуть подробиці, в які тут не мав я заміру входити.].

Заграничні українські учені супроти того участі не взяли, українці ж з Росії спокійно, без протесту провели з’їзд, ставши на тій позиції, що се діло не їх, а галицьких учених. І, даючи відповіді на чорносотенну полеміку против українства, яка розвинулася з сього приводу, вони теж не сходили з тої ж позиції, що домагання української мови було викликане причинами практичними – тому, що галицькі учені не могли читати рефератів по-російськи. Тим, розуміється, підірвано принципіальне значення самого домагання, не кажучи вже, що й «заграничних учених» поставлено в досить ніякове становище, бо декотрі з них могли б предложити реферати й по-російськи; мотив треба було виставити інший, який і справді був в дійсності: там, де допускаються всі слов’янські мови, українці не могли помиритися з поминенням мови української, незалежно від того, чи вони вміли по-російськи, чи ні, – так само українці заграничні, як і російські. Але на таке становище стати не рискнули і тим самим обезцінили справу.

Були, одначе, глибокі дипломати – не тільки з українців, а і з «сочувствующих россиян», які вважали, що заграничні учені непотрібно підняли всю сю історію про українську мову. Треба було їхати й іти на катедру, не питаючися – «ачей же за поли не стягнули б катедри». Погляди глибоко характеристичні, і може, дійсно, не позбавлені реального змісту: може б, і справді, якби заграничні учені не порушували сеї справи наперед, а київські охранителі теж не подумали, що вони їдуть з українськими рефератами, то й удалося б прочитати якісь реферати по-українськи і принаймні першого докладчика з українським рефератом за поли б не стягнули. Але львівські учені не хотіли проробити сеї комедії для утіхи київських чорносотенців і київських земляків, і справа не удалася.

На два дальші з’їзди заграничних українців, чи ліпше сказати – їх наукову репрезентацію, Наукове товариство ім. Шевченка не прошено. З сього приводу на Катеринославськім з’їзді 1905 р. українці – члени з’їзду – заявили вже протест і відсунулися від участі. Але се все-таки робилося в ім’я заграничних українців, і з українців російських з українським рефератом ніхто не виступив і тоді.

Тільки під новий археологічний з’їзд, весною 1907 р. з’явилася перша українська наукова організація в Росії «Українське наукове товариство в Києві», що поставило своїм завданням ввести в наукове уживання українську мову. Тому львівське наукове товариство, одержавши запрошення минулого року на Чернігівський з’їзд, висловило Московському археологічному товариству (що займалося організацією з’їзду) своє бажання, аби до участі в Чернігівськім з’їзді було запрошено і новозасноване київське наукове товариство. Таким чином українська мова мала стати атрибутом не тільки заграничних, але й свійських українців.

Се, очевидно, було неприємною несподіванкою для московських організаторів з’їзду; львівське товариство на свій дуже гречний і прихильний лист дістало дуже кислу відповідь, де його остерігали чогось від «обсуждения политических вопросов», а київське товариство вважали можливим запросити тільки, як будуть «собраны сведения об его правоспособности к работе по археологическим вопросам». Кінець кінцем київське товариство таки запрошено, але після досить неприємних і довгих переписок і розговорів на тему «на що і по що». В науковім товаристві львівськім сі відносини викликали дуже неприємне враження, і кінець кінцем рішено не відсуватися від участі в з’їзді тільки в такім разі, коли візьме участь в з’їзді товариство київське. Членам київського наукового товариства, таким чином, приходилося рішати справу і за себе, і за своїх заграничних земляків.

З докладів вияснилося, що в принципіальнім допущенні української мови на з’їзді, розуміється, тепер уже нема сумніву. Але сформування осібної секції українських старинностей, де намірялися згрупувати свої реферати українські учені на випадок своєї участі, – проектоване чернігівськими делегатами московському організаційному комітетові вже давніше і відкинене ним (чи відіслане до ради будучого з’їзду), – стрічається з сильною опозицією керманичів з’їзду, і вони її допустити не хочуть. І взагалі в сих кругах видно сильну неприязнь і підозріливість до «всякого українофільства». Так що нема надій, щоб участь українських учених з українськими рефератами обійшлася «без інцидентів», і члени мусять застановитися вперед, що робити на випадок якогось такого інциденту.

Члени, вислухавши сих докладів, рішили, що нема потреби брати участь в з’їзді, раз їх участь окружається такою неприязною підозріливістю. Зносити якісь інциденти від чорносотенно настроєних учасників чи керманичів з’їзду задля того тільки, аби на з’їзді були українські реферати, нема інтересу тепер, коли українське слово вибороло вже собі право горожанства в культурнім і публічнім уживанні. А являтися на з’їзд з тим тільки, аби при першім інциденті заложити протест і демонстративно покинути з’їзд – також не варто заходу. В теперішнім часі, коли українці мають спромогу організувати наукову роботу у себе дома, в своїх власних товариствах і виданнях, вони далеко менше потребують Чернігівського з’їзду, ніж з’їзд їх, і раз їх туди так знехоча просять, то вони дуже легко можуть увільнити аранжерів з’їзду від своєї немилої присутності.

Я думаю, що се зовсім добре рішення і вповні справедливий погляд. Коли б аранжери Чернігівського з’їзду були прихильно настроєні для української науки, бажали щиро участі українських учених в з’їзді, який уже самим місцем своїм призначений був для роз’яснення різних питань, зв’язаних з минувшиною України й українського народу, – розуміється, їм не було б причини відтягатися. Згрупувавши українські реферати в українській секції, вони могли б спокійно зайнятися обсудженням різних наукових питань з участю сторонніх учених, які б схотіли приступити до сеї секції і тим самим були б приготовані і на українські реферати, і українські дебати з приводу них, і добровільно приставши до сеї секції, певно б, і на гадці не мали вдаватися в «недоумінні питання» – «к чему»…

Але раз такого настрою нема, раз від самої присутності українських учених бояться «какого-нибудь украинофильства», то нема чого й тиснутися туди. Від 1899 року і по нинішній день обставини змінилися. Тоді могло вважатися цінним заманіфестування української мови в науковім, публічнім ужитку. Тепер се вже пройдена точка в нашій національній еволюції, й задля самого факту, що українські реферати на з’їзді будуть, не варто пхатися між людей, які «не розумітимуть по-українськи», не варто виставляти своїх учених на можливі «інциденти», рахуватися з перспективою, що ворогам українського імені схочеться зробити з’їзд ареною чорносотенних турнірів, а українським ученим прийдеться брати в них участь або демонстративно покидати з’їзд.

Коли в 1903 р. при відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві українські делегації, не допущені до голосу з українськими привітами, демонстративно покидали святочне зібрання, віддаючи порожні палітурки або деручи свої привітні листи, – се в тодішній важкій тиші могло вважатися корисним інцидентом, пригадуючи суспільності ганебні заборони українського слова. Тепер, коли спеціальні заборони з українського слова зняті і йому приходиться терпіти не від букви закону, а від «умоначертания прежних времен» різних помпадурів з їх безконечними правами «усмотрения» – яке значення може мати факт, що на археологічнім конгресі, урядженім Московським археологічним товариством, були читані реферати на українській мові або не були читані з причини якої-небудь заковики, або що українські учені були змушені покинути з’їзд з причини виходок яких-небудь з’їздових чорносотенців?

Нам важно розширяти сферу практичного уживання української мови, але яке практичне значення може мати факт, що на російськім конгресі, урядженім на Україні, були читані українські реферати? А коли б прийшлося протестувати і демонстративно покидати з’їзд з причини інцидентів від яких-небудь офіціальних «хазяїв» з’їзду, чи се могло б зробити якесь пожадане для нас враження в теперішній Росії по тім всім, що вона наслухалася і надивилася за останні роки? Що для неї українофобські вибрики яких-небудь Флоринських чи Кулаковських, коли у себе в «парламенті» щодня вона мусить слухати «до бесчувствия» власних Пуришкевичів? Який інтерес може для неї мати скандал, вчинений якимсь українським делегатом в часах, коли все життя стало одним неймовірним, безконечним скандалом… Коли одним махом пера закрито цілу сіть українських просвітних товариств на Поділлі, коли з рідного міста Котляревського видворено українську пресу – чи зробило се яке-небудь враження? Ні, не час на такі марні протести і демонстрації…

Я думаю, в теперішніх обставинах українська суспільність Росії (її свідомо національну часть я розумію) повинна держатися тактики поляків в тих недавніх часах, коли їх, не заборонивши польського слова, відтиснули з тим польським словом від усіх публічних, офіціальних сфер життя, скільки тільки могли сягнути заборонні засоби держави. Вони не тратили багато енергії на протести і демонстрації, не пхалися, не напрохувалися з своєю участю в російські наукові чи інші сфери, але всі сили свої покладали на те, щоб поруч казенного обрусительного життя, яке накидала їм державна машина, розвинути своє неофіціальне польське життя й обслужувати ним якнайповніше культурні потреби своєї суспільності; щоб у сім своїм національнім культурнім житті сконцентрувати всі свої культурні сили – і якнайменше дати з них для зміцнення тої обрусительної культури, якою хотіла держава задавити й обезцінити їх національну культуру.

Вони радо приймали старання своїх людей – проходити на різні офіціальні урядові становища чи в управі краю, чи в його просвітних і культурних інституціях, але вони ставили сим людям жадання, щоб вони не запродавалися за сі посади, не переставали бути діяльними членами своєї суспільності на сих позиціях і свої свобідні сили уживали не на зміцнення обрусительної системи, а для розвою суспільних і культурних сил польських. Професори-поляки не старалися перейти російських в заповнюванні російських видавництв своїми працями, не старалися блиснути на загальноросійських з’їздах, а віддавали свою працю місцевим польським культурним і науковим підприємствам, далеко скромнішим, але своїм, призначеним для свого, обділеного казенним режимом громадянства. І громадянство се міцно трималося принципу «ліпше своє латане, як чуже хапане» і з усієї сили старалося підтримати свої видавництва, свої культурні інституції й підприємства, хоч як скромно або й убого вони виглядали в порівнянні з тодішнім розцвітом офіціальної й неофіціальної російської культури.

В тім напрямі треба й нам попрацювати довго й твердо, перше ніж маніфестуватися своєю культурою, своєю наукою перед чужими.

Бо зроблено в сім напрямі у нас дуже мало.

В 1899 р. українські учені хотіли демонструвати перед офіціальною й неофіціальною Росією галицьких учених, які, позбавлені можності присвоїти собі культурну російську мову, мусили, бідні, на своїм «жаргоні» наукові штуки показувать; самі ж російські малороси скромно стали «к сторонке», яко люди за ласкою Божою й милістю начальства обдаровані мовою «общерусскою» і тому до української непричасні. І була се іронія гірка – якої, на щастя, в своїм українофобськім запалі не оцінили наші вороги.

На сьогорічний Чернігівський з’їзд вибиралися вже не тільки заграничні, а й українські учені з Росії. Але хто? Знов невеличка купка «українських фанатиків», які хотіли читати реферати по-українськи, коли тим часом поруч них далеко більше число благорозумних українців, і то не якихось перевертнів, а самих «поштенних», патентованих – читали б свої реферати по-російськи. І що б було се – чи маніфестація українських національних сил, чи українського національного безсильства?

Треба зібрати наперед докупи розсипану храмину українського суспільства, поучити її обов’язку перед своїм народом, дисциплінувати національно, моральним впливом змусити її приложити свою працю до культурного і політичного подвигнення свого народу. З сього погляду українська суспільність в Росії стоїть дуже гірко. У нас так поблажливо дивляться на національний абсентеїзм, на те, що люди, поставлені в найліпші обставини для культурної, спеціально-наукової роботи, нічого не роблять для свого народу, для його культури. Так вдячно приймаються платонічні симпатії і так легко пробачається за них повна байдужість до найживіших потреб національного життя.

Помилуйте, як же сим всім ректорам, професорам, академікам і хто вони ще там – почтенним довір’ям і милостями начальства, закопувати свої таланти в якусь українську науку чи літературу, котрої ніхто і в руки не бере, коли перед ними стелиться дорога до найповажніших російських видань?.. Чогось такого не можна від них ждати – досить уже і співчуття! І приймається вдячно, з чолобиттям співчуття сих великих і малих тетерваковських, що дуже «спочувають» Україні, тільки «за недосужностию по должности» і за другими клопотами ніколи не мають часу для неї чогось доброго зробити. І розрішається їм далі робота на користь того ж обрусенія, що й так нас уже по саме горло заливає.

А при українстві зістається менша братія, обділена «вниманием начальства», і самі вельможні земляки задають тон погірдливому трактуванню сього «українського націоналізму» як чогось третьосортного.

Се болюча тема, яку я вже порушав [«Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», 1907 за май («Гріхи наші»)] і тепер не буду над нею розводитись. Скажу тільки коротко, держачися поставленої теми: доки ми не згрупуємо на національній роботі – чи то науковій, чи то культурній, чи то суспільно-політичній, чи то економічній – наших національних сил, доки українство на Україні буде партикулярною роботою дрібних свідомих групок, доти нема чого пориватись нам до маніфестацій і демонстрацій – щоб не маніфестувати свого національного безсильства.

Розвинемо насамперед почуття поважання перед національним обов’язком і перед національною культурою серед самого українського суспільства, щоб потім жадати такого поважання від чужих. Сотворім перше справжні національні сили у себе і тоді демонструймо їх urbi et orbi [усьому світові]. Бо – пам’ятаймо – ми репрезентуємо великий народ і повинні репрезентувати його гідно, достойно!


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 7. – С. 130 – 140. Автограф статті без заголовка та початку статті (першого розділу) зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 202. – Арк. 1-21 зв.).

Подається за першодруком.

Стаття написана в період підготовки XIV археологічного з’їзду в Чернігові. М.Грушевський аргументує мотиви відмови українських вчених від участі у з’їзді. 30 серпня 1908 р. М.Грушевський звернувся до М.Коцюбинського з проханням представляти НТШ («бути нашим депутатом») на 1000-літньому ювілеї М.Чернігова, в рамках якого відбувався XIV археологічний з’їзд (Горинь В. Листи М.Грушевського до М.Коцюбинського // Український історик. – 2002. – № 1 – 4. – С. 448). На цю пропозицію Михайло Коцюбинський відповів:

«Для мене особисто дуже тяжко та й навіть гидко брати участь у такому святі державно-поліцейського характеру»; «ювілейне свято, як і археологічний з’їзд, вийшло цілком чорносотенне […], такого яскравого чорносотенного характеру свята управа навіть не сподівалась» (Коцюбинський М. Твори в шести томах. – К., 1962. – Т. 6. – С. 73, 75).

Пізніше М.Коцюбинський на прохання М.Грушевського надіслав йому друковані матеріали XIV археологічного з’їзду (див.: Горинь В. Листи М.Грушевського до М.Коцюбинського. – С. 456).

На загальнім зібранні Українського наукового товариства… – справу участі в роботі XIV археологічного з’їзду в Чернігові було розглянуто 14 травня 1908 р. на засіданні історичної секції, 18 травня – на загальних зборах УНТ у Києві. Підставою для цього зібрання став лист Московського археологічного товариства від 19 грудня 1907 р., в якому висловлювалися сумніви щодо досвіду археологічних студій УНТ у Києві. І хоча після відповіді НТШ на момент проведення зборів уже надійшло запрошення Українському науковому товариству в Києві, його загальні збори ухвалили відмовитися від участі в з’їзді Пізніше і НТШ прийняло відповідне рішення.

…один з найбільш удатних археологічних з’їздів, в 1874 р…. – йдеться про III археологічний з’їзд, що відбувся у Києві (див.: Про Київський археологічний з’їзд 1874 р. // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. – К., 1997. – Т. II. – С 357-358).

ходячи Тимофіївськоюнині – .

Над кем смеетесьцитата з «Ревизора» М. В. Гоголя (дія 5, ява 8).

Археологічна маніфестація, задумана на 1899 рік, не удалась – йдеться про XI археологічний з’їзд, що відкрився у Києві 13 (1) серпня 1899 р. за участю 450 депутатів. Через заборону виголошувати доповіді українською мовою делегація НТШ відмовилася від участі в роботі з’їзду. Про підготовку з’їзду див.: Подготовительные работы к устройству ХІ-го археологического съезда в Киеве // Син України… – Т. II. – С. 361 – 363; Листування НТШ з комітетом по підготовці XI археологічного з’їзду // Там само. – С. 363 – 365. Проблема участі делегації галицьких науковців у цьому з’їзді обговорювалася у листуванні М.Грушевського з В.Антоновичем (Чотири листи М.Грушевського до В.Антоновича // Український історик. – 1991 – 1992. – Ч. 3 – 4 (110-111); Ч. 1-4 (112-115). – С. 412-415 (публікація В.Назаренка); Листи В.Антоновича до М.Грушевського // Син України… – Т. І. – С. 256 – 270 (публікація Л.Сакади)).

Справа участі делегації НТШ у цьому археологічному форумі докладно висвітлювалася в ЛНВ (1899. – Т. VII. – Кн. IX. – С. 197 – 198). Відомості про роботу з’їзду подав на сторінках ЗНТШ М.Біляшівський (Княжевич [Біляшівський] М . Археологічний з’їзд у Києві // ЗНТШ. – Львів, 1900. – Т. 37. – С. 1-11). Реферати галицьких учених, призначених на XI археологічний з’їзд, були видрукувані в ЗНТШ (див.: ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. 31-32 (з передмовою М.Грушевського); Там само. – 1900. – Т. 35-36).

…в час[описі] «Рада», ч. 134 і 135 з’явилася стаття… – названу статтю з витягами з листів Московського археологічного товариства до НТШ та УНТ у Києві подав Микола Залізняк під псевдонімом «Сторонній». Про участь М.Грушевського у підготовці цієї публікації свідчить запис вченого у щоденнику: «Справив і відослав статтю Залізняка про археол[огічний] з’їзд» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 192; Запис від 4 червня 1908 р.).

…на катеринославськім з’їзді 1905 р. – йдеться про XIII археологічний з’їзд, який з ініціативи Д.Яворницького відбувся у Катеринославі (див.: В[олодимир] Д[орошенко]. В справі XIII археологічного з’їзду в Катеринославі // ЛНВ. – 1903. – Т. XXI. – Ч. II. – С. 219-220).

Коли в 1903 р. при відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві… – згідно з розпорядженням Міністерства внутрішніх справ полтавський міський голова Трегубов заборонив наддніпрянським українцям під час урочистостей зачитувати вітальні адреси чи виступати українською мовою. Представники делегацій ухвалили рішення про оскарження цього розпорядження в Сенаті, який задовольнив їхні вимоги (див.: Из недавнего прошлого (К чествованию памяти И.П.Котляревского) // Украинская жизнь. – 1913. – № 11. – С. 97-100).

…з рідного міста Котляревського видворено українську пресу… – йдеться про тижневик «Рідний край» – першу українську газету, що почала виходити на підросійській Україні після впровадження правил про періодичні видання від 24 листопада 1905 р. Перше число побачило світ 24 грудня 1905 р. Місцева адміністрація вишукувала різноманітні підстави для закриття часопису. Врешті, погрожуючи закриттям, заборонила всім друкарням друкувати газету. Від 7 травня до 20 вересня 1907 р. тижневик не виходив, з 20 вересня його видання було перенесено до Києва. Редактор-видавець – Олена Пчілка.

…сих великих і малих Тетерваковських… – Тетерваковський – прізвище Возного у п’єсі І.Котляревського «».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 73 – 81.