Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Пам’ятник Шевченку

Михайло Грушевський

Період Шевченківських свят, що з кождим роком обіймають усе ширші простори української землі, розгалужуються все ширше й ширше, проходять все глибше й глибше в українські маси, здобувши собі значення першого ступеня в маніфестуванні української національної свідомості, – в Україні російській сим разом з особливою силою підніс справу пам’ятника Шевченку. В різних органах преси, українських і неукраїнських, з’явилися на сю тему статті, їй же були присвячувані також і усні промови на Шевченкових святах. Вони роз’яснювали українській суспільності обов’язок, який лежить на ній перед пам’яттю поета і перед національною ідеєю, яку репрезентував він, та старалися промовити до почуття, вдарити в найживіші струни народної душі, заохочуючи, намовляючи, грозячи навіть стидом і ганьбою, утратою доброго імені й честі, коли сей обов’язок не буде сповнений. І самі сі перебільшення в аргументуванні, в будженні і розігріванні народного почуття показують, що справа стала живою, нагальною, актуальною, як кажуть в Галичині.

І ми певні, що сі відклики до сорому й ганьби не тільки перебільшені, а й зовсім зайві – аби тільки сама справа була поведена розумно й планово. Великий поет наш, що «во врем’я люте возлюбив свою Україну-небогу» всею глибиною й ніжністю свого почуття до готовості «душу свою за неї положити» і всім життям, всею діяльністю своєю, всею творчістю своєю доказав неложність сих слів в устах своїх, – він став предметом живої, ніжної, гарячої любові для свого народу, став його улюбленим іменем, втіленням всього найдорожчого, що в’яжеться з поняттям України й українського народу. І не може бути сумніву, що ся гаряча любов, сі незмірно широкі симпатії до поета відізвуться тисячними голосами, коли справа збудування йому гідного пам’ятника буде представлена в усій своїй пильності – з одного боку, у всій реальності – з другого.

П’ятдесятиліття з дня смерті Шевченка відділене від нас тільки трьома роками. Чим скорше був сповнений наш обов’язок перед своїм національним пророком – тим важніше значення мало б се в нашім народнім сучаснім житті. Тільки фізична неможливість могла б оправдати відложення сього діла до другого, і то вже останнього, але також недалекого реченця – століття з дня уродин поета, що припадає в р. 1914. І так справа нагальна, і се треба пригадувати. З другого боку, вона повинна прийняти вповні реальні форми, щоб подвигнута широкі круги суспільності до участі в її здійсненні. В попередній книжці нашої часописі була докладно оповіджена дотеперішня історія сеї справи. Досі вся увага звернена була на те, щоб легалізувати право збирання складок на пам’ятник і поширити звістки про се. Але не зроблено понад те нічого з усього того, що дало б певні реальні форми того будучого пам’ятника, поставило його перед очі суспільності в тих конкретних формах, а не саму тільки абстрактну ідею його. Не визначене місце для нього. Нема проектів його. Не розписано на них навіть конкурсу. Се все потрібно зробити якнайскорше – як для успіху самої справи збирання фондів, так і для того, щоб мати час відповідно розробити артистичну сторону пам’ятника, щоб вона випала так, аби відповідала тому національному значенню, яке надається сьому пам’ятникові.

Нема сумніву, що нинішня Київська Дума, вибрана за добрих часів і в більшості своїй поступова, сповнить бажання, які будуть поставлені до неї в справі місця пам’ятнику, і треба, щоб вона за часи свого урядування встигла полагодити сю справу – визначила місце гарне, показне, на одній з живіших артерій Києва (напр., на Театральній площі або перед Золотими воротами), а не в якімсь закутку. Треба постаратись, щоб комітет якнайскорше розписав конкурс на проекти пам’ятника і зложив журі з людей, які могли б оцінити сі проекти не тільки з погляду артистичного, але й національного. Треба, далі, уставити заздалегідь приблизну суму коштів (воно потрібне й для тих, що будуть робити проекти) – се діло спеціалістів розрахувати, скільки треба, щоб пам’ятник вийшов гідний, а не дорогий (бо під теперішню хвилю гроші потрібні на різні наші справи), і тоді звісно буде, скільки треба зібрати.

Щодо способів збирання, було піддано зовсім справедливу гадку, що всякі доходи з Шевченкових свят повинні обертатися на його пам’ятник, доки не будуть покриті його кошти. На таких Шевченківських вечорницях чи концертах треба і збирати на пам’ятник. Далі на сю справу повинні обертатися чисті доходи з видань Шевченкових творів, хоч почасти, коли не в цілості. Головна енергія в збиранні складок повинна бути звернена на широкі округи людей, не зв’язаних з українським життям тісніше, для яких, одначе, ім’я і культ Шевченка по певній созвучності ідей не чужі; таких людей знайдеться багато і на Україні, й поза Україною.

Треба й тим неукраїнцям, яким дорогі ідеї народності, демократизму, міжплемінної солідарності народів і їх поступових елементів, проголошені нашим поетом, дати змогу засвідчити своє поважання для його пам’яті й симпатії для української народності. Для того треба подбати, щоб звістки про пам’ятник і збирання на нього коштів з’явилися, з одного боку, по найбільш популярних російських і інших слов’янських і навіть неслов’янських газетах, з другого боку, – по всяких найбільш місцевих виданнях України, крім того, – на всяких виданнях Шевченкових писань, і в тих оповістках було показано, куди звертатися по квитки для збирання, куди посилати складки, та якнайчастіше давати звістки, скільки всього вже зібрано грошей і скільки ще треба зібрати.

Деякі фонди на пам’ятник Шевченку зібрані українськими товариствами у Львові. Я думаю, вони не повинні дивитися на них як на фонди пам’ятника у Львові спеціально і повинні передати їх, чи в цілості, чи в часті, на пам’ятник Шевченку в Києві. Се ж інтерес не якоїсь часті української землі, а цілої її – щоб якнайшвидше в Києві, в серці української землі став сей пам’ятник. Кошти, які з галицьких фондів будуть уділені на сей київський пам’ятник, я певен, з лихвою повернені будуть українцями з Росії, коли, поставивши пам’ятник у Києві, всею українською землею заходитимемося ставити пам’ятник поетові у Львові. І буде се гарна маніфестація солідарності всеї української землі без різниці її політичних кордонів.

Пам’ятник поету, якого признає своїм пророком вся Україна без різниці своїх частин і країв, суспільних верств і політичних партій, повинний бути спільним ділом всіх країв, верств і партій, щоб послужити доказом їх національної солідарності без різниці напрямів і обставин їх життя. Тоді тільки сей пам’ятник і сповнить свою ціль і призначення.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 5. – С. 209 – 211. Автограф статті зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 225. – Арк. 3-7 зв.).

Подається за першодруком.

У статті йдеться про справу спорудження пам’ятника Т.Шевченкові в Києві, яка на початку XX ст. хвилювала все свідоме українство. Цю важливу суспільну проблему М.Грушевський порушив у низці публікацій: «Пам’ятник Шевченку» (Село. – 1909. – 3 вересня. – С. 5 – 8); «Пам’ятник Шевченку» (Народний календар «Село» на 1910 рік. – К., 1910. – С. 21 – 23); «Шевченко і українська минувшина» (Засів. – 1912. – № 8. – С. 68 – 69).

Збір коштів, оголошення конкурсів, обрання місця, ознайомлення з проектами – ці, заявлені в статті М.Грушевського проблеми впродовж 1908 – 1914 рр. постійно висвітлювалися на сторінках українських часописів і, зокрема, ЛНВ. Листування М.Грушевського з заступником голови Об’єднаного комітету зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві, гласним Київської міської думи І.Щітківським свідчать про безпосередню участь історика в роботі комітету (ІР НБУВ. – Ф. 1. – Од. зб. 12792 – 12795). В одному з листів І.Щітківський писав:

«Високоповажний Михайло Сергійовичу! Будьте ласкаві, сповістіть мене, коли у Вас буде вільний час, щоб зібрать засідання Шевченківського Комітету. Без Вас не хотілось назначать» (Малахов Д. Шевченкіана Івана Щітківського // Пам’ять століть. – 2002. – Ч. 4. – С. 150).

В попередній книжці нашої часописі була докладно оповіджена дотеперішня історія сеї справи – йдеться про розділ «Пам’ятник Шевченкові» огляду Ф.Матушевського «З українського життя» (ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 4. – С. 147 – 184). У черговому огляді того ж року Ф.Матушевський подав сюжет «Роль української преси в справі пам’ятника Шевченкові (ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 6. – С. 386 – 395).

…нинішня Київська Дума… сповнить бажання… – Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Т.Шевченкові в Києві був створений згідно з постановою Київської міської думи від 15 вересня 1905 р. на чолі з І.Дьяковим (із квітня 1911 р. – гласним думи І.І.Щітківським). Лише 6 жовтня 1908 р. Дума затвердила інструкцію Об’єднаного комітету, його завдання й обов’язки, в які, зокрема, входили прийняття пожертв, вибір місця для встановлення монумента, оголошення конкурсу, обрання журі. З цього часу розпочалася реальна робота комітету (див.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 – 1943. – К, 1963. – С. 147 – 148; 152 – 155; Щітківський І. Пам’ятник Т. Шевченкові у Києві та київська адміністрація // Україна. – 1925. – Кн. 1 – 2. – С. 162 – 170; Його ж. Сторінка з історії будування пам’ятника Т. Шевченкові // Там само. – 1930. – Березень-квітень. – С. 110 – 113).

…в справі місця пам’ятнику… – 31 травня 1910 р. згідно з положенням 2-го конкурсу було визначене місце встановлення пам’ятника – частина скверу біля реального училища, спрямована до Михайлівської площі. Шовіністичні кола Києва намагалися перешкодити спорудженню пам’ятника Кобзареві в Києві. Цей протест поширювався також на обране місце для встановлення монумента, особливо з того часу, як почала виношуватися ідея побудови «алеї віків» та пам’ятника княгині Ользі.

…щоб комітет якнайскорше розписав конкурс… – протягом 1909 – 1913 рр. комітет провів 4 міжнародні конкурси, розглянув 158 проектів. У ЛНВ були вміщені матеріали Івана Крип’якевича: «Перший конкурс на пам’ятник Шевченка» (1910. – Т. 50. – С. 548 – 550); «Другий конкурс на памятник Шевченка» (1911. – Т. 53. – С. 574 – 576). Знімки проектів подав: Глаголь С. Проекты памятника Шевченку в Киеве // Украинская жизнь. – 1914. – № 2. – С. 108 – 110. Враження від огляду проектів описує Є.Чикаленко (див.: Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 128-130).

…зложив журі… – склад журі почав формуватися в 1909 р. Свою згоду стати його членами листовно засвідчили художники М.Пимоненко, І.їжакевич, І.Репін, скульптор Л.Позен, письменник М.Коцюбинський, композитор М.Лисенко (див.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали… – С. 157 – 159). 11 листопада 1909 р. Є.Чикаленко занотував у своєму щоденнику відомості про обрання журі в складі 28 осіб. Пропозиції щодо цього складу подали представники українських інституцій, які зібрали більш ніж по 1000 руб. Від імені НТШ участь у виборі журі взяв М.Грушевський (див.: Чикаленко Є. Щоденник. – С. 99).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 360 – 362.