Антракт
Михайло Грушевський
«Слава в вишніх Богу», – міг сим разом од повноти утроби отригнути різдвяний гімн опочивающий на законі російський обиватель. «На землі мир, в чоловіціх благоволеніє!» «Кривавий кошмар революції» розвіявся безслідно. Спільними заходами фінансистів російських і заграничних ренту підтягнено вгору на цілих три карбованці. Отечественний промисел цвіте; невважаючи, що в одній частині народ з голоду обмирає, а в другій – збирання податків відбувається при ласкавій співучасті воєнних команд, акціонери московські дістають дивіденди як за найліпших часів, а «загальне утихомирення» обіцює на будуще перспективи ще більш рожеві.
Зручною рукою нинішнього прем’єра Росію справлено по правдиво конституційній дорозі й зведено конституціоналізм якраз до тої дози, в якій він, наповняючи радісним спокоєм кредиторів Росії, не може затривожити нікого з благополучних росіян. Парламент, який не тільки нікому не страшний, а навіть нікому не інтересний, – чи се не ідеал кождого такого благополучника? Кадетський папа Мілюков, стративши всі надії на портфель, береться до старого ремесла й їде до Америки на лекції, а «освобожденець» Струве з успіхом здає магістерські іспити з фінансового права. Різні землетрясці, що не давали спати обивателю, в позах «голодающих индиан» сидять «по той бік добра і зла», поза російською границею. А праві справляють раути у «человека». «Блаженни правіи, яко тѣхъ єсть царство Российское!», «Слава в вишніх Богу», – а на землі їх високопревосходительствам!
«Елементи перевороту» можуть в безсилій злобі битися головою о стіну, але «обиватель» може почувати тільки вдоволення – вдоволення тим сильніше по таких бурхливих і неприємних часах. Особливо ж обиватель український. Боже мій, страшно й подумати, що він пережив і з якої небезпеки оцілів! Такий гармидер і галас піднявся був, що ледве хто був настільки твердий і стоїчний, аби влежав спокійно на своїй національній фортеці й не вихилив бодай голови з-під національної перини. А скільки поважних патріотів, забувши всяку солідність і обережність, приписану для кождого «щирого українця, таки й зовсім позлазило з печі та, змішавшися з «улицею», почало і собі кричати: «поспівай», «не давайсь!».
Скільки солідних людей, що були окрасою й надією свого хутора, й собі почали повторяти фрази про «історичний момент», «критичну хвилю», про те, що Україна не може відставати від інших народностей, мусить додержувати кроку загальному поступові і т.д.!.. «Бессмысленные мечтания» попролазили, бодай на хвилю, в голови навіть найтвердішого калібру і про українську автономію заговорили навіть люди настільки певні, що з ними роками грав в карти покійний наш жандарм Вас[иль] Дем[ентійович] Новицький і ніколи не був ображений в своїх ліпших почуттях.
Та що вже й казати, коли той же Вас[иль] Дем[ентійович] почав сам обиджати жандармських полковників, а себе перед ліберальними репортерами почав представляти правилом лібералізму і образом гуманності, а свою місію, як київського жандармського генерала, описував трохи як не валенродизм, призначений на те, щоб своїм жандармським покровом охороняти різних крамольників від заслуженої кари?.. Чого ж уже можна вимагати від обивателів, які зовсім ніколи не служили в жандармах?..
Але сей гіпноз не міг довго тривати. Такої «оргії» не міг витримати український обиватель – уже з причини самого свого темпераменту. Риба – все риба, і навіть крилата летюча риба може на хвилю тільки вилетіти з води. Міркування про національні потреби й обов’язки, про завдання моменту не могли зробити тривкого впливу в суспільності, де все ще панує національний кодекс, вироблений і прийнятий приклонниками вареникофільства, не лишаючи місця ні поняттям національного обов’язку, ні самій ідеї національності. І по кількох місяцях національно поступової гарячки, українського обивателя тим сильніше потягло на піч, під перину, під якою так солодко спалося під покровом указу 1876 р., що одним своїм словом так мудро зняв з українського обивателя всякий обов’язок думати про потребу якої-небудь національної роботи, і під охороною запобігливої адміністрації, що своїми заборонами давала таке прегарне оправдання всякій байдужості й недбальству.
І змолився кінець кінцем український обиватель: «Господи Боже, Николай угодник! Що ти робиш з нами! Поставлю тобі свічу як кінську ногу – тільки винеси нас з сеї гарячки. Де нам поспівати за «іншими народами!». Де нам думати про «самоопределение» чи «обеспечение полноты национальной жизни», коли ще ми не порішили ні справи із двома крапками, ані того, чи ся осібно, чи разом писати, а навіть в сій замотанині й дні та місяці погубили – не знати, який місяць тепер – чи грудень, чи студень, і коли конституція зайшла – чи 17 жовтня, чи 17 падолиста. Та ж тут, щоб таку справу громадським методом розрішити й найти «равнодействующую» між Золотоношею і Коломиєю, треба часу й спокою – а тут з усіх боків тільки одна справа гарячіша за другою випливає, й не можна і відітхнути, ані зміркувати, до чого хопитися – чи до суперечки про автономію обласну і національно-територіальну, чи про е з двома крапками. Змилуйтеся, бо не витримаю!»
І молитва вірних українців не зосталася марною. Молитва сього побожного народу все доходила до Бога. Спинив Господь Бог і Николай угодник колесо історії, аби українці мали час подумати над і та е з двома крапками. Настав антракт по цілій лінії, «от финских хладных скал до пламенной Колхиды».
Всі недержавні народності Росії мусили сісти на спочинок, і не стало й українцям куди спішитися й поспівати. Всі неспокійні духи, які не давали спокою за сі роки обивателеві, докоряючи йому за інертність та байдужість до свого національного життя, опинилися «на канапі» – то значить з перспективою сім літ сидіти без взаємності: повторяти свої жалі й поклики перед своєю суспільністю, не знаходячи ні відгомону, ні співчуття.
А український обиватель, наповнивши утробу пампушками і овіявши свою голову чаром наливки, може на гарячій печі роздумувати над способом погодження Золотоноші з Коломиєю з тайною надією, що кінець кінцем російська академія зглянеться над безпомічним становищем українського обивателя, позбавленого офіціальної правописі, яку був завів указ 1876 р. і яка пропала з його знесенням. Вона змилується й научить його, як має писати. Якась інша інституція змилується й виробить для нього підручники українські.
Поступові партії російські змилуються й добудуть для нього права української мови. А він собі буде тим часом святкувати ювілеї українських генералів, які протягом 30 чи 40, чи 50 літ старанно ховали свої таланти й енергію. Які здобували престиж українству, граючи в карти з Вас[илем] Дем[ентійовичем] Новицьким і переконуючи адміністрацію, що можна бути великим українським патріотом, не роблячи ніяких прикростей та клопотів навіть околодочному надзирателеві. Які доводили світові, що українська народність зовсім відмінна, ніж всяка інша, і всі говорення про народні змагання, потреби українські і т.д. зовсім не треба брати серйозно, бо сі слова в устах українських «патріотів», звичайно, не мають ніякого серйозного значення.
Настав їх час! Радуйтеся й веселітеся всі, хто не дав себе унести «революційній гарячці!». Прийдіть і ви всі, хто согрішив вільнодумством, але покаявся: поцілуйте «ремень сапога» вірних і сідайте з ними до трапези. Тіштеся й веселіться всі, хто обтрусив з чобіт своїх порох українських фантазій» і твердо став на грунті общеросійства…
Так, ми в антракті, глухім, затяжнім, якого в сій хвилі й кінця не бачимо: чи мають прихильники суспільно-політичного оновлення й національного перестрою Росії, а особливо українського, сидіти без взаємності три, сім чи більше літ? По страшних зусиллях, по надмірній, гарячковій траті сил, енергії, людських голов і матеріальних засобів широкі круги суспільності охопив необорний потяг до спокою, спочинку, тихомирного життя. Широкий розмах загальних суспільно-економічних і політичних реформ і спеціальніших змагань недержавних народностей, яким сподівалися вони побороти всякі «трения» і противлення, не поборов їх і впав, підрізаний в самих джерелах своєї сили й енергії, зіставивши по собі гірке похмілля розбитих надій і розвіяних ілюзій.
Облетели цветы,
Догорели огни.
Навколо економічна руїна, маса розбитих сил, звихнених існувань – і зневіра до всякого смілішого кроку, до всякого новаторства. Тріумфують всі благоразумники, що, мовляв, відразу ясно бачили, «що з усього того не буде нічого», і серед недавніх прихильників поступових змагань шириться благоразумие переконання, що поступати не можна інакше, як тільки «помалу, по полсаженки, низком перелетаючи», а ще ліпше – лежати на місці, міцно держачи в руках розбитки, полишені хвилею визвольного руху.
І особливо се в сфері українського питання, що так мало пустило корінь в широких кругах суспільності, таке неорганічне для російського суспільства, а з ним – і для зросійщених кругів самої України. Національне питання, заінтересувавши на коротку хвилю російське суспільство, стратило до решти се заінтересування, а українське ще й більше ніж яке інше, і з короткозорістю, яка, на жаль, так сильно характеризує російську ліберальну і навіть поступовішу суспільність, вона спішить спихнути з очей сей немилий їй привид. І се все утруднює завдання тих, які зістаються вірними своїм вчорашнім програмам, нічого не забувають в них і не мають за що-небудь з них перепрошувати сьогоднішніх панів ситуації.
І ми не зрікаємося нічого з тих змагань і домагань, які ставили в недавнім розгарі визвольного руху. Ми не переконалися в утопічності, тим менше – нерозумності їх, а тільки пересвідчилися в недостачі ресурсів, якими розпоряджав той момент для їх осягнення. Те, що сподівалися тоді осягнути смілим скоком, мусить бути розложене на довгий ряд кроків. Досвіди останніх літ показали нам, що свідомість наших завдань слабо розвинена в широких кругах суспільності й мас, отже, завзята праця, витривала, планова, консеквентна, мусить бути положена на те, щоб всіма приступними нам способами наші загальні і спеціально українські постулати провести в свідомість сих широких кругів.
На те, щоб довести стороннім людям і своїм землячкам серйозність українських національних завдань, їх органічність і неминучість. Щоб вияснити культурну й суспільно-політичну вагу українства, потребу його успішного, широкого розвою для успішного розвою величезної території, де український елемент становить грунт і підставу. Щоб сотворити нарешті міцні підстави українського руху – наукового, просвітнього, суспільно-економічного – силами самої суспільності, засобами приватними, коли не можна скоро сподіватися таких інституцій публічних. Так, як зробила се наша закордонна Україна, десятиліттями тяжкої, мозольної праці сотворивши широку систему приватних інституцій наукових, просвітніх, економічних, політичних. Так, як роблять російські поляки, не чекаючи конституційних гарантій для сеї роботи, не тратячи духу від заборон і репресій, певні того, що дещо з розпочатого таки удержиться і енергія, вложена в роботу, дасть свій плід, не вважаючи на всі перепони і заборони.
І ми будьмо певні, що навіть теперішнє лихоліття відкриває широку можливість праці на українськім національнім грунті. Що є для сеї роботи грунт податний і вдячний. Що, чи то в кругах інтелігентських, чи серед народу діяльність, хоч би як скромна, але перейнята щирим українським національним змаганням, творить наоколо себе теплу, пригожу атмосферу для українства, для всяких планів і починів української національної роботи. І український рух, безсумнівно, міцнішає, шириться, зростає стихійною силою завдяки щирій, хоч незамітній роботі тих тисяч свідомих, навіть неорганізованих українських одиниць, які, мов коралові поліпи, тихо й непомітно будують камінну незрушиму твердиню серед бурхливого, змінливого моря сучасного життя.
Позволю собі оповісти маленький епізодик з останніх днів, який наповнив моє серце радістю, більш тихою і безгрішною, ніж якою сповняють мене безсилі воплі нововременських та києвлянинських публіцистів. Сими днями в контору «Літ[ературно]-наук[ового] вісника» прийшов з передплатою сільський священик. Не з яких-небудь країв волинських чи подільських, «попсованих» і зближених до «галичанщини», а з самої, що не сказати, «пречистої» України.
Він оповів нам, що в його селі дяк, чоловік без усякої освіти, виписував минулого року «Рідний край», але сього року схотів мати вже «Раду», яку читав у сього священика, бо тижнева газета вже його не вдоволяла. Що ученики старших років місцевої сільської двокласної школи брали у того ж священика «Літ[ературно]-наук[овий] вісник», і два з них при кінці року впросили у своїх батьків по 6 карб, на передплату й пересилають отсе через священика сю передплату, щоб мати свій власний журнал. Якого напруження заінтересування й любові до українського слова й життя треба було, щоб сі підлітки-хлопці випросили від батьків таку велику суму на таку «пусту» річ, як журнал, та й ще такий журнал, який і далі можна було б діставати на читання від того ж священика.
Скільки «інтелігентів» заспокоїло б себе тим, що вони той журнал собі «позичать від знайомого» (і кінець кінцем не позичать і не прочитають). І як сей маленький епізодик збиває всі говорення про ту неприступність, неужиточність нової літературної української мови, не кажучи вже про «галичанщину» «Літ[ературно]-наук[ового] вісника». Хлопцеві з двокласної школи він прийшовся в міру його розвиткові й інтелігенції, був приступний, зрозумілий і близький – коли сього молодого читача наповнило правдиве заінтересування українським життям і його змаганнями.
І нічого нам не потрібно, як тільки того щирого заінтересування й його розбудження. Жатва многа, вимагає тільки многих, щирих, любов’ю до діла перейнятих ділателів. Нехай, отже, не опадають руки, не слабнуть серця тих, що «ділають» тепер і запалюють наоколо себе все нові і нові серця святим огнем одушевленої любові до свого народу, його розвитку й поступу. Тоді й нинішній антракт не пропаде даремно – і нове розбудження життя не застане українців не приготованими вдруге, як застало тепер. Бо ж антракт – все-таки антракт, а не фінал, і нове розбудження, нові гарячі хвилі прийдуть – раніше чи трохи пізніше.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 41. – Кн. 1. – С. 116 – 121. Коректа статті зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 199 зв..-202).
Подається за першодруком.
Антрактом у своїй статті М.Грушевський називає послаблення українського руху, боротьби за національну ідею, яке наступило зі спадом російської революції 1905 – 1907 рр. після державного перевороту в Російській імперії 3 червня 1907 р. та обранням III Державної Думи згідно з новим виборчим законом. Про початок роботи над текстом статті свідчить щоденниковий запис від 2 січня 1908 р.: «Я зачав писати «Антракт» для ЛНВ» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 174 зв).
Про схвальні відгуки на статтю свідчить лист Є.Чикаленка до М.Грушевського від 27 січня 1908 р.:
«[…] всі одноголосно вихваляють «Антракт», тільки «щирі серця», як Жебуньов, шкодують, що написана вона галицькою мовою і що всії тонкості полтавці в ній не розберуть» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 822. – Арк. 145).
Сам же Л.Жебуньов відверто писав:
«Ради бога, зверніть увагу на редакцію статей в ЛНВ щодо мови. Я не страшуся «галицької опасності», а дбаю про популяризацію журналу – популярності ж він не досягне, коли писатимуть в ньому так, як писалось в минулому році». (Там само. – Спр. 473. – Арк. 13).
Парламент, який не тільки нікому не страшний… – йдеться про III Державну Думу (1907 – 1912), яка була обрана на основі нового виборчого закону від 3 червня 1907 р., що значно обмежив права робітників, селян, недержавних народів Росії. Закон відкрив добу контрреволюційної реакції. У складі III Державної Думи вже не було української парламентської фракції для захисту українських національних інтересів. «С существованием народного представительства они вообще не мирились», – так описував лідер фракції кадетів П.Мілюков «разложение» III Думи, яке відбувалося руками її творця П.Столипіна (див.: Милюков П.И. Воспоминания. – М., 1992. – С.329-330; Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформы в России. – М., 1991. – С. 28 – 29).
Кадетський папа Мілюков… їде до Америки на лекції… – йдеться про чергову поїздку П.Мілюкова до США, яка була здійснена взимку 1908 р. на запрошення організації «Громадянський форум» («Civic forum»).
«Повод к новому приглашению был сам по себе совершенно естественный. В своих лекциях и в книге я предсказал наступление революции. Предсказание осуществилось; революция произошла, и ее ближайшие цели вызвали огромное сочувствие во всем цивилизованном мире – и в Америке в особенности. Но теперь догорели огни революции, началась реакция, и самым ярким проявлением ее было нарушение основных законов царем и созыв Третьей Думы по новому избирательному положению, отдававшему русское народное представительство под опеку правительственной власти в союзе с «господствующем сословием»»,
– пише в своїх спогадах лідер партії кадетів. У цих же спогадах П.Мілюков згадує обставини його зустрічі з реакційною більшістю Думи після повернення з США (див.: Милюков П.И. Воспоминания. – М., 1991. – С. 294-299).
Бессмысленные мечтания – натяк на славну фразу російського імператора Миколи 2-го: «Оставьте бессмысленные мечтания» (щодо конституції; 1894).
…Вас[иль] Дем[ентійович]… себе перед ліберальними репортерами почав представляти правилом лібералізму і образом гуманності… – йдеться про інтерв’ю, яке В.Д.Новицький, багатолітній начальник Київського губернського жандармського управління, після свого призначення градоначальником Одеси дав співробітнику петербурзької газети «Русь» С.А-чу. У цьому інтерв’ю він зазначав:
«Во всей своей деятельности я всегда поступал исключительно по закону […] Только этим я объясняю добрые ко мне отношения осужденных главарей и работников революционных организаций. Я избегал беззаконного и ненужного их раздражения» (див.: Новицкий В. Д. Из воспоминаний жандарма. – М., 1991. – С. 26).
Коментар на це інтерв’ю та характеристику репресивної політики В.Новицького у Києві було вміщено в газеті «Товарищ» (Водовозов В. По поводу «нового курса» в Одессе // Товарищ. – 1907. – 6 вересня (24 серпня). – № 353. – С. 1 – 2). Ці публікації не лишилися поза увагою М.Грушевського, оскільки з діяльністю київського жандарма Новицького він був добре обізнаний.
…і коли конституція зайшла – чи 17 жовтня, чи 17 падолиста… – йдеться про маніфест російського царя Миколи II від 17 жовтня 1905 р. про надання демократичних свобод громадянам.
от финских хладных скал – цитата з поезії О. С. Пушкіна «Клеветникам России» (1831).
…російська академія зглянеться над безпомічним становищем українського обивателя, позбавленого офіціальної правописі… – йдеться про Меморіал Петербурзької академії наук «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» (СПб, 1905). Роботі академічної комісії була присвячена стаття М.Грушевського «Меморіал Петербурзької академії в справі свободи української мови в Росії», видрукувана у виданні: ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 5. – С. 160 – 163. Реферат (меморіал) комісії в справі знесення заборон українського друкованого слова в перекладі В.Гнатюка було опубліковано в ЛНВ (1905. – Т. 30. – С. 164 – 174; 218 – 230; Т. 31. – С. 1 – 16).
Облетели цветы – цитата з поезії С. Я. Надсона «Умерла моя муза» (1885).
Хлопцеві з двокласної школи… був приступний… – на цей описаний М.Грушевським зворушливий епізод про передплату журналу хлопцями двокласної сільської школи Л.Жебуньов висловив свою думку:
«Не вважайте на чутки, що він [ЛНВ – С.П. ] «приступний навіть учням сел[янської] школи». Я певний, що в цьому разі він був приступний під доглядом якогось добродія, який перекладав учням статті на їхню мову. Інакше не могло бути» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 473. – Арк. 13).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 353 – 357.