[Виступ на звичайних загальних зборах наукового товариства ім. Шевченка 19 цвітня 1905 p.]

Михайло Грушевський

Сьогорічні звичайні загальні збори отворив голова по 10-й годині рано в присутності 52 членів, із яких 18 мали повновласті для заступства інституцій та заграничних членів. Покликавши на секретарів зборів дд. Ів[ана] Кревецького та Вол[одимира]Левинського, подав голова огляд діяльності Товариства за 1904 р. в отсих словах:

Ще минув рік, і Наукове товариство імені Шевченка ще раз обернуло своє колесо. Тяжке те колесо, і немало значить один оборот його. Наукове товариство імені Шевченка не тільки провадить дуже розгалужене господарство, що з року на рік розростається і для простого полагоджування своїх біжучих справ потрібує все більшої скількості роботи – воно веде інтенсивну наукову роботу і з кождим роком записує нову сторінку в історії української науки й культурного життя.

Нелегко се дається. Потрібні для того гроші й люди, багато грошей і людей, а ми ніколи не були багаті ані тим, ані сим. Наші неустанні калатання до інстанцій державних і краєвих зістаються без результату, а невимовно прикрі обставини, в яких живе українська суспільність, не дають можності удержати при науковій роботі навіть ті молоді сили, які з року на рік виховує саме наше Товариство. Мусимо триматися незвичайної ощадності, стараючися з малим грошем осягати тих результатів, на які інші аналогічні інституції потрібують і мають суми вп’ятеро, вдесятеро більші.

А той невеликий гурт людей, що на своїх плечах несе тягар наукової роботи Товариства, мусить тягнутися з остатніх своїх сил, щоб серед прикрих наших обставин, у тій задушливій атмосфері, яка панує наоколо і в самій нашій суспільності, довести сю роботу, сю наукову репрезентацію всеукраїнську, до того моменту, коли поліпшиться доля нашого народу, коли політична і національна свобода засвітить тій переважній часті нашої суспільності й народу, що зістається німим і безвладним – навіть не свідком, а тільки сучасником наших висилень.

Новий курс, заповіджений в Росії з кінцем минувшого [1904] року, обудив надії, що та переломова хвиля для нашої суспільності зближається, що тяжкі пута спадуть із української мови, з національного життя й суспільної діяльності на Вкраїні. Але півроку, що минуло з того часу, не принесло нічого реального, і ми зістаємося далі при самих лише мріях і надіях будучності, – правда, далеко ближчих здійснення, але все ще не здійснених – і при дуже тяжкій і прикрій дійсності.

Заходи, які ми чинили в справі допущення наших видань до Росії, можуть служити тому ілюстрацією. Тільки справа допущення моєї «Історії України-Руси» до Росії була полагоджена, очевидно – в зв’язку з виходом моєї короткої історії України по-російськи, що її, так би сказати, імунізувала. Більше нічого не допущено. Подання, внесене ще минувшого року до російського Міністерства внутрішніх справ, про допущення до Росії «Літературно-наукового вісника» зісталося без відповіді, так само поновне представлення уже до нового міністра внутрішніх справ у справі дозволу наших і взагалі галицьких видань до Росії.

Ми удавалися в сій справі також до посередництва Петербурзької академії, покликаної правительством до заопініовання справи української мови, але й се досі ще не принесло ніяких результатів і ми маємо робити в давніших незвичайно прикрих обставинах, відгороджені китайським муром від переважної часті нашої території.

Щоб виконувати широку програму, яку зачеркнуло собі наше Товариство в останніх десяти літах, при дуже скупій і навіть непевній підмозі зі сторони держави й краю, мусимо ми неустанно старатися над розвоєм нашого господарства й творенням нових джерел доходу. Так у минувшім році Товариство наше ввело в життя нову коштовну й цінну галузь – переплетничу робітню, що заповідає при успішнім розвої певну матеріальну поміч на наукові цілі Товариства. Трудності, зв’язані з заведенням сеї нової галузі нашого господарства, не тільки технічні, а й інших категорій, про які не буду тут ширше говорити, трудності дуже великі, що прискорили чимало клопотів уступаючому виділу, вповні полагоджені і він віддає будучому виділу сю справу вповні упорядкованою і чистою.

Введено в життя також другу справу, що від давнього часу займала виділ і загальні збори, – розумію книгарню Товариства. Виділ не ворожив собі матеріальних користей від відтворення книгарні на ширшу скалю, і се було причиною його обережності в сій справі. Одначе коли не удалися заходи коло заложення якоїсь більшої вистави українських видань в одній з чужих книгарень, а Ставропігійська книгарня зайняла супроти української книжки навіть дуже неприхильне становище, виділ постановив не зволікати більше зі сповненням бажань наших членів, а властиво цілої нашої суспільності – побачити на європейську скалю заложену українську книгарню.

Два проекти виникло при тім: або почати від заложення книгарні поменшої, на скромнішім місці, або – відразу, хоч би з більшим грошевим накладом заложити книгарню таку, що могла б гідно репрезентувати нашу культурну роботу, культурний український поступ останніх десятиліть. Перевагу взяла друга гадка, і з початком сього року відтворено книгарню, що справді може бути гідною репрезентанткою нашого культурного життя, хоч значніших матеріальних користей, бодай у ближчім часі, нашому Товариству і не віщує. Виділ і не числив на них, порішуючи сю справу з становища національного, а не касового.

Під заряд свій виділ із моральних, а не матеріальних мотивів прийняв іще одну інституцію минулого року – Академічний дім. Але фундація ся не дає особливого труду виділові, бо стоїть під управою комітету тільки в часті зложеного з членів виділу, ані не наражає Товариство на ніякі можливості матеріальних страт (против сього зроблені відповідні застереження в фундаційнім акті). Тим часом обіцяє дуже важні користі нашій академічній молодіжі – тим кругам, з яких рекрутуються наукові робітники нашого Товариства, а тим самим стоїть вона в досить тіснім зв’язку з культурно-науковими цілями нашого Товариства.

З сими загальними зборами увійде в життя новий статут Товариства, що не тільки докладніше нормує організацію Товариства й відносини його різних чинників, а і з більшою прецизією означає сферу ділання Товариства, концентруючи його роботу й засоби коло цілей чисто наукових. Поступаючи відповідно до сих принципів, вказаних йому загальними зборами, виділ застановлявся не тільки коло придбання більших засобів і наукових сил для сеї наукової роботи, але також і коло концентрації засобів і енергії Товариства коло сеї цілі.

В тім напрямі повзяв виділ ухвалу, – не обняту вже справозданням, тому мушу на ній спинитися – постановив передати надалі «Літературно-науковий вісник» Українсько-руській видавничій спілці. Перейнявши на себе двадцять літ тому видавання літературної часописі, що не могла стояти власними силами й мусила б упасти інакше, Товариство наше уважало своїм національним обов’язком вести видавництво, хоч воно й приносило йому дефіцити, часом навіть дуже значні, а нелегко було погодити й інтереси часописі з академічним характером Товариства, що давало йому свою фірму.

Редакція «Літературно-наукового вісника», почуваючи обов’язок часописі відкликатися на найбільш актуальні питання нашого суспільного й національною життя, чула себе зв’язаною фірмою Товариства, котре могло б бути впутане в різні непожадані для сього комплікації своїм літературним органом, і уникання всяких таких можливостей не могло не відбиватися добре на сім органі.

Тому коли Українсько-руська видавнича спілка, що за шестилітню свою діяльність дала вже поважні докази своєї матеріальної й культурної солідності, звернулася до виділу Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка з заявою, що вона готова перейняти на себе «Літературно-науковий вісник» із обов’язком розширити по можності се видавництво і з чистих доходів сплачувати дефіцити, понесені Товариством на «Літ[ературно]-наук[овім] віснику», виділ постановив сю пропозицію прийняти, в тім переконанні, що Українсько-руська видавнича спілка своєю фірмою дає відповідне забезпечення дальшому існуванню часописей, здіймає з бюджету Товариства позицію, що досить часто фігурувала в її пасивах, а головно – здіймає з самої часописі те непожадане гальмо, яким була для нього фірма Товариства. Важне значення для виділу мала заява редакції «Літ[ературно]-наук[ового] вісника», що її пієтизм для Товариства, огляди на його інтереси гальмує провадження часописі відповідно до обов’язків, які накладають на неї нинішня важна, переломова, повна нервового життя доба в розвої нашого народу.

Такі бурхливі, переломові хвилі, які нині переживаємо, не сприяють розвою тихої кабінетової праці, і на академічній діяльності нашого Товариства вони не можуть відізватися прихильно. Зрештою, програма наукової діяльності нашого Товариства зачеркнена так широко, що саме сповнювання її правильно, з року на рік, потребує великої праці, що, становлячи велику заслугу нашого Товариства та збуджуючи подив для нього, вимагає сильних напружень. З невеликими виїмками всі видання, обняті науковим планом Товариства, появилися в минувшім році, хоч і зі спізненням, що тягнеться ще від пам’ятної кризи й піврічного застою в діяльності Товариства зимою 1901 – 1902 pp. Виділ постановив відновити і в будущім році приложити до видавництв стару постанову, що видання, яке перетягнулося за кінець року до 20/І, виходить за дальший рік і тратить свою позицію в бюджеті попереднього року.

Щодо змісту наукових публікацій, то полишаючи оцінку його стороннім фахівцям, піднесу тільки, що і в сім році Товариство могло похвалитися цілим рядом праць молодих робітників, вихованих і підтриманих Товариством на науковій дорозі, особливо в області українознавства.

Молодих сил, охочих і здібних до роботи, щоправда, нам не бракувало і не бракує. Тільки в тім біда, що підховавши і впровадивши в наукову роботу, Товариство наше тратить тих робітників, коли зі Львова мусять вони розходитися для кусника хліба по провінції. Нещасливі наші обставини на тім пункті зводять організаційну роботу Товариства майже до роботи Іксіона. Якби не се, якби можна було молодим адептам науки лишатися у Львові, знаходячи зарібок, який не відтягав би їх безповоротно від науки, ми могли б уже тепер приступити до різних колективних, систематичних робіт у різних галузях нашої діяльності.

Восени минулого року археографічна комісія прийняла проект такої колективної роботи, що, переведена руками молодих робітників, вихованих нами, вписала б ще одну поважну карту в історію нашого Товариства і його заслуг перед українською наукою. Се проект систематичного студіювання архівів різних країв для зібрання й опублікування корпусу документів до історії української козаччини. Сил відповідно приготованих для сеї роботи у нас не бракує. Справа обертається коло грошевих засобів і поставлення молодих археографів наших в можність зайнятися сими студіями. Полагодити її належить уже до будучого року.

Примітки

Публікується за виданням: [Грушевський М. Виступ на звичайних загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка 19 цвітня 1905 p.] // Хроніка НТШ. – Львів, 1905. – Ч. 22. – С. 1 – 6.

Тільки справа допущення моєї «Історії України-Руси» до Росії була полагоджена, очевидно – в зв’язку з виходом моєї короткої історії України по-російськи – йдеться про видання: Очерк истории украинского народа. – СПб, 1904.

…так само поновне представлення уже до нового міністра внутрішніх справ… – міністром внутрішніх справ Росії з 20 січня по 22 жовтня 1905 р. був Булигін Олександр Григорович (1851 – 1919 pp.).

Таку минувшім році Товариство наше ввело в життя нову коштовну й цінну галузь – переплетничу робітню – питання відкриття переплітні обговорювали довгий час представники НТШ і Магістрату Львова. 1 квітня 1904 р. Магістрат відмовив у видачі промислової карти на заснування переплітні через відсутність у статуті Товариства положення про неї (Хроніка НТШ. – Львів, 1904. – Ч. 18. – С. 8). Повторне подання від 12 жовтня цього року до Магістрату про видачу промислової карти взято до уваги (Там само. – Ч. 20. – С. 1; Ч. 21. – С. 4).

…розумію книгарню Товариства – книгарня на вул. Театральна, буд. 1 була заснована на початку 1905 р. Ідея її відкриття виникла у членів виділу в середині 1903 р. Виділ спершу вагався в доцільності реалізації такого проекту, оскільки побоювався надмірних фінансових витрат, однак після кількох дискусій ухвалено заснувати книгарню. На засіданні виділу Товариства 27 листопада 1904 р. прийнято рішення розмістити книгарню в кам’яниці Дідинського на вул. Театральна, буд. 1. За конкурсом виділ вибрав представника віденської книгарської фірми Августа Дермаля на управителя книгарні з умовою її якісного облаштування (Там само. – 1903. – Ч. 16. – С. 3; Ч. 17. – С. 5; 1904. – Ч. 20. – С. 3; Ч. 21. – С. 4 – 5).

…Ставропігійська книгарня зайняла супроти української книжки навіть дуже неприхильне становище – книгарня була складовою частиною Ставропігійського інституту, який поряд з іншими культурно-освітніми установами (Народний дім, Галицько-Руська матиця) перебував у руках москвофільської інтелігенції Львова. На початку XX ст. москвофіли зайняли вкрай ворожу позицію супроти українських національних осередків Львова. Детальніше про москвофілів див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX– на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231 – 268.

…прийняв іще одну інституцію минулого року – Академічний дім – необхідність побудови Академічного дому стали активно обговорювати з кінця 1903 р. На засіданні виділу Товариства 22 червня 1904 р. затверджено фундаційний акт Академічного дому. Основною метою його будівництва було надати українським студентам дешеві помешкання і харчування. М.Грушевський у пресі закликав робити внески для побудови гуртожитку. На кінець 1904 р. вже було зібрано 73 000 корон. На ці гроші купили земельну ділянку на розі вулиць Супінського (сьогодні – М.Коцюбинського) і Мохнацького (сьогодні – М.Драгоманова) та до осені 1906 р. завершили будівництво. Детальніше про це див.: Хроніка НТШ. – Львів, 1903. – Ч. 16. – С. 3 – 4; 1904. – Ч. 19. – С. 3; 1905. – Ч. 21. – С. 6 – 7; 1907. – Ч. 29. – С. 6.

З сими загальними зборами увійде в життя новий статут Товариства – наприкінці 1903 р. було подано два проекти змін до статуту – І.Франка та С.Дністрянського. На надзвичайних загальних зборах НТШ 4 квітня 1904 р. відбулося обговорення обох проектів. За результатами голосування були внесені переважно зміни, які запропонував І.Франко, хоча з деякими поправками відповідно до проекту С.Дністрянського. Остаточний варіант статуту був ухвалений на загальних зборах Товариства 29 червня 1904 p., а затверджений Намісництвом 25 серпня цього ж року. Детальніше про обговорення змін до статуту та їх внесення див.: Проект статуту НТШ у Львові. – [Львів, 1904]. – 8 с. ; Статут НТШ у Львові. – [Львів, 1904]. – 8 с. ; Хроніка НТШ. – Львів, 1904. – Ч. 17. – С. 1; Ч. 18. – С. 1 – 5; Ч. 19. – С. 7 – 11; 1905. – Ч. 21. – С. 1.

…постановив передати надалі «Літературно-науковий вісник « Українсько-руській видавничій спілці – 12 квітня 1905 р. на засіданні виділу Товариства прийнято рішення в кінці травня передати «ЛНВ» Українсько-руській видавничій спілці (Хроніка НТШ. – Львів, 1905. – Ч. 23. – С. 3). Книгу VI (червень) тому XXX «ЛНВ» за 1905 р. видала ця спілка (ЛНВ. – Львів, 1905. – Т. XXX. – Кн. VI. – С. 288). Зазначене акціонерне товариство засноване в 1899 р. з ініціативи М.Грушевського з метою видання творів української і світової літератури, а також науково-популярних книг. Українсько-руська видавнича спілка із перервою діяла до 1932 р. (Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 9. – С. 3455).

…зводять організаційну роботу Товариства майже до роботи Іксіона – нерезультативну роботу Товариства М.Грушевський порівнює з безперервним кружлянням у вогняному колесі міфічного героя Іксіона, якого за вбивство його тестя Деонея та перелюбство з богинею Нефелою боги покарали цією мукою.

…Восени минулого року археографічна комісія прийняла проект такої колективної роботи – йдеться про низку археографічних експедицій до закордонних архівів (Варшава, Москва, Санкт-Петербург, Київ та ін.) з метою виявлення й опрацювання документів, що стосуються історії козаччини кінця XVI– XVIII ст. На засіданні виділу Товариства 27 листопада 1904 р. ухвалено виділити частину грошей із бюджету археографічної комісії на потреби «систематичного збирання архівних матеріалів до історії України» (Хроніка НТШ. – Львів, 1904. – Ч. 20. – С. 3).

М.Грушевський 2 листопада 1904 р. запропонував археографічній комісії записку у справі видання корпусу матеріалів до історії козаччини. Цього ж року, 12 червня та 1 листопада, прийнято рішення про відрядження до архівів перших археографів – І.Джиджори, В.Герасимчука, І.Кревецького, І.Крип’якевича (Там само. – Ч. 23. – С. 10; Ч. 24. – С. 18).

А.Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 535 – 538.