Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Мнима хвороба Товариства

Михайло Грушевський

Для кращої орієнтації поділимо закиди брошурки на групи. Насамперед, отже, займемося такими фактами з діяльності голови і Виділу, які вже в своїм заложенні були – по ідеї авторів пасквілю – обчислені на шкоду Науковому товариству і в результаті не то що шкоду принесли, а буцімто поставили Т[оварист]во «над берегом моральної і матеріальної руїни».

Зачнім від книгарень за кордоном, заложених, як звичайно, на підставі ухвали цілого Виділу.

Отже, заложення не було зовсім потребою приватною проф. Гр[ушевського], а потребою громадського і культурного життя України. Без заложення книгарень українська книжка – як показав досвід – не могла йти в Росію, тим самим був неможливий який-небудь ширший просвітньо-культурний рух. Проф. Г[рушевський] особисто витратив чимало енергії і коштів, аби книгарню в Києві ввести в життя, а потім робив також, що тільки міг, для розвитку, пильнував її без устанку, кредитував, давав на виключний склад свої найпочитніші видання. Треба при тім сказати, що все важніше діялося за згодою і під контролею Виділу; кождого півроку присилалися від книгарень рахунки, які апробував, розглянувши, референт книгарень і бухгалтер. Ті рахунки знаходяться в актах Т[оварист]ва.

В 1912 році виїхав референт книгарень М.Мочульський для спеціальної ревізії тих книгарень в Києві та Харкові, обревізувавши їх докладно, предложив Виділові докладний звіт на письмі з їх розвою і рахунків. Як же після того може брошура говорити про неможливість нагляду і контролі? Щодо коштів, які Товариство вложило в ті підприємства, то вони зовсім не виносять «кількадесят тисяч корон» (як брошура любить страшити високими сумами!) – а всього на всього по кінець 1912 р. – 6686 руб. і 11 коп. = 16982 кор[он] 72 сот. Але з тих грошей київська книгарня вложила понад 6000 руб. на оснування філії лише в Харкові і, очевидно, помимо зисків, які має, не може наразі звертати Т[оварист]ву вложеного капіталу.

В часі ревізії книгарня в Києві мала товару власного на 8396 руб. 32 коп., а комісового на 54851 руб., як бачимо – рахунки тих книгарень можна мати і Т[оварист]во фактично має. Автори брошури говорять далі про те, що «приналежність книгарень Т[оварист]ву не оперта на жаднім правнім акті», що в разі чого Т[оварист]во мусило б своє право власності випроцесовувати». Отже скажемо, що Товариство, як таке, не могло б було дістати концесії на сі підприємства, тому книгарні за згодою Виділу записані на приватні особи (дд. Ф.Красицького і Я.Безкровного), які згодилися дати своє ім’я тільки з чемності і кождої хвилі передадуть свої права, кому Виділ скаже, – а Вид[авнича] спілка, ані «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» ніякого юридичного права до книгарень не мають.

Що книгарні не можуть ще звертати вложених капіталів, се очевидно, бо хоч вони й мають зиск, але знаходяться в стані розвитку ще, і жадати від них звороту грошей – се те саме, що ліквідувати їх. Ціль свою національно-культурну вони сповняють (що й підчеркував референт у своїм звіті), а про інші способи до осягнення сих цілей нема тут що говорити – «Комітет громадського добpa» нехай доходить тими «іншими», «відповіднішими і «успішнішими» средствами. Тільки дійсно зла воля може робити докори за заложення того роду інституції на Україні – так убогій в легальні форми організації національної свідомості.

Про Видавничу спілку, яка, по словам брошури, так використовує Т[оварист]во, мусимо сказати кілька слів окремо. Треба насамперед зазначити, що Вид[авнича] спілка, з практичних мотивів зав’язана як реєстрована спілка на уділах, в дійсності від самого початку була підприємством не меркантильним, а ідейним, мала на меті цілі культурно-національні, а не збивання капіталів: дивіденди платила 4½ – 5 %, не давала презенційних марок, більша частина директорів не брала ніяких ремунерацій, не полювала на сумнівної вартості видання, які приносили би великий зиск.

Проф. Г[рушевський] як голова В[идавничої] спілки мусив, очевидно, бути заінтересованим в її фінансовім розвитку: вкладав деякі фонди, повірені йому, давав свої зайві гроші на вкладкові книжечки і на уділи, але великими сумами не був заангажований (весь уділовий капітал Спілки довго недоходив до 20 тис, аж в останні роки перейшов сю цифру, яка в 1911 р. зросла до 29 тис, в тім половина Т[овариства], котре мало покриття тих уділів в виданнях Спілки, за які було винно 50000 к[орон]. З Наук[овим] т[оварист]вом Спілка від самого початку була в тісних зносинах, з кругів Т[оварист]ва вона вийшла, ті самі люди засідали в дирекції Спілки і Виділі Т[оварист]ва, оба т[оварист]ва робили собі взаїмні вигоди, в чім могли.

Спілка, друкуючи свої видання в друкарні Т[оварист]ва, робила, як скрізь буває, в її локалях свою експедицію, і мала своє бюрко; за те вигоджувала Т[оварист]ву кредитом, коли тільки могла, «Літ[ературно]-наук[овий] вісник», який перейняла від Т[оварист]ва Спілка в 1905 році не був ніяким дарунком від Т[оварист]ва – се було весь час видання дефіцитне. Думку, щоби Т[оварист]во, а властиво, його книгарня закупила всі видання Спілки – піддав в 1908 р. д-р. Ст. Томашівський. Справу обговорювано на Виділі, поки була рішена, управа книгарні розглядала її також і вона установила ціну купна. На будуче мала Спілка давати свої видання книгарні за 50 % і друкувати їх тільки за порозумінням з нею і за її згодою, таким способом, властиво, менша чи більша видавнича діяльність Спілки залежала, властиво, від книгарні, яка кермувалася кождоразовим станом книжного ринку.

Взагалі і управа книгарні, і референт весь час уважали закупно книжок від Спілки корисним для Т[оварист]ва. Навіть незадовго перед заг[альними] зборами, коли була на Виділі про се мова, був покликаний на засідання управитель книгарні п. А.Дермаль і дуже гаряче підносив користь сих відносин для Т[оварист]ва. Зрештою від самого Т[оварист]ва залежало і залежить зірвати ті відносини і не приймати видань Спілки. Аби документально показати користь тих відносин для Т[оварист]ва, подамо такі цифри з кінця вересня 1913 року:

– книгарня Т[оварист]ва одержала всіх книжок від Спілки на суму к[орон] – 202 736.36;

– видатки книгарні на закупно тих книжок виносять (разом з % 31/ХІІ.1912) крон – 81 504.13;

отже, різниця в користь Т[оварист]ва виносить к[орон] – 121 232.23.

Коли від тої суми – 121 тисячі відчислимо кругло 80000 к[орон] на всякі рабати, магазинування, страти, % і т. д. – то все-таки чистий зиск книгарні Т[оварист]ва буде виносити 40000 к[орон], тим часом сама Спілка пересічно заробляє на тім інтересі 10%, часом і стільки ні, впрочім має свої кошти адміністрації. Та зрештою умова Спілки з Т[оварист]вом була подавана до відома загалу членів аж трьома наворотами [Див.: «Хроніка», ч. 36, 37 і 39.], була дискутована на загальних зборах (12.5.1909) і прийнята ними одноголосно до відома.

Автори брошури уважали за відповідне ще витягнути справу газетки «Село». Справа мається так, що на засіданні Виділу 19 жовтня 1911 р. «поручено київській і харківській книгарні поміщувати постійно свої анонси в «Селі», а на покриття коштів оголошень визначено 750 руб. річно». Виділ перевів сю ухвалу уважаючи корисним, щоби закордонні книгарні мали свій популярний тижневик, де би систематично давали свої оголошення – і щоби мати близький контакт українського] громадянства з галицькою культурою.

Сам проф. Г[рушевський], хоч багато писав для «Села», не побираючи гонорару і підтримував його морально своїм співробітництвом – не був нічим в тій газетці особисто заінтересований, конкуренція «Ради» не входила в плани газети, яка була не політичною (як підчеркує брошура), а просвітньо-популярною. Додамо, що ніякої «наукової стипендії для редактора згаданої газетки» Виділ не ухвалював.

Щодо закидів, в справі наукових органів, то вони звернені не зовсім по адресу. Професор Груш[евський] відповідати може лише за ті наукові органи, які безпосередньо належали до його компетенції. Загалом сі органи мають повну автономію і професор Гр[ушевський] до них не вмішувався. Що проф. Гр[ушевський] мав задоволення з бездіяльності секцій і комісій цілими роками – се безпідставна інсинуація, яка характеризує радше спосіб думання авторів брошури, бо на чім же се вони опирають? Про те, що наукова організаційна діяльність була біль ше екстенсивна як інтенсивна – вільно брошурі говорити, що їй подобається. Але спростувати треба твердження, що в останні роки дався пізнати занепад в Т[оварист]ві навіть щодо скількості видань. Про наукову видатність Т[оварист]ва свідчать найкраще отсі цифри, взяті з «Хроніки» (яка повинна бути чейже відома авторам брошури!).

В 1907 році вийшло 14 томів в 259 арк. друку, 1908 р. вийшло 15 томів в 284 арк., 1909 р. вийшло 16 томів в 294 арк., 1910 р. вийшло 17 томів + 8 зшитків в 340 арк., 1911 р. вийшло 16 томів + 8 т. в 301 арк., 1912 р. вийшло 18 том. + 8 т. в 312 арк.

Се мова цифр – і над сею справою нема чого довго розводитися. Вони показують не занепад, але розвій наукової роботи в Т[оварист]ві. Міністерство найкраще стверджувало ту думку про розвій, признаючи майже з кождим роком більші субвенції. Правда, бували хвилево всякі зверхні перешкоди, які утруднювали правильність того видавничого руху, такі як друкарський чи переплетничий страйк, перебудова друкарні або її надмірне обтяження друком соймових справоздань або шкільних книжок і т. д., але й ті перешкоди не могли привести до упадку діяльності Т[оварист]ва.

Неправдою єсть дальше твердження брошури про «хронічну невиплатність» Т[оварист]ва, до якої довів його проф. Гр[ушевський]. Книги виказували все кількатисячну готівку в касі, призначену на покриття біжучих видатків, а що її не було багато – се звичайна і нормальна річ у всіх просвітньо-гуманітарних інституціях. Векслеві довги були, але се не був «останній рятунок», вони сплачувалися постійно і рати не залягали роками, ніколи не було випадку здержання пенсії урядникам (що трапляється в інших подібних інституціях) і навіть в часі найбільшого напруження виплачувало Т[оварист]во гонорари за праці.

Брошура нічим не підтримує своїх слів про брак кваліфікацій функціонерів Т[оварист]ва, їх недбалості в урядуванні. Цинічні слова про непорядок в касі, неупорядкованість фондів і т. д. впрочім – якби се було навіть правда – то при чім тут проф. Гр[ушевський], референт наукових справ Т[оварист]ва? Як говорити про вину, то лише того, кому повірена була дана галузь господарства, а референт, напримір, друкарні, книгарні і т. д., мали широку свободу і були залежні тільки від Виділу, а не від голови. Сам проф. Груш[евський] як голова робив, що до нього належало. На Виділі чи на загальних зборах він порушував ту чи іншу справу, потребу урегулювання її. Про брак відповідного магазину для видань Т[оварист]ва говорилося не раз на Виділі, зараз на весні с[ього] р[оку] були пороблені старим Виділом приготування, щоби магазин перенести до новозакупленої камениці, але перед загальними зборами не можна було довести тої справи до кінця.

Збираючи разом все сказане про діяльність проф. Гр[ушевського] в Т[оварист]ві, брошура заперечує які-небудь заслуги його для Т[оварист]ва, говорить про великі матеріальні і моральні шкоди, які причинив він Т[оварист]ву за час свого головства. Брошура навіть обвинувачує проф. Гр[ушевського], що він розвіяв мрії укр[аїнського] громадянства на свою Академію наук, бо, мовляв, своїх фондів на те нема, а правительство ніколи не згодиться дати такий титул Т[оварист]ву, поки буде проф. Гр[ушевський] головою. Звідки про се знають автори брошури? Та ж, власне, за останніх 10 літ Т[оварист]во пішло в своїм розвитку так далеко, що виробило собі навіть опінію до певної міри академії, хоч без титулу.

Коли проф. Гр[ушевський] публічно (див. «Літ[ературно]-наук[овий] вісник», 1911, кн. XI) заговорив про сю справу і наші посли (К.Левицький, Є.Олесницький) порушили її перед міністром просвіти і намісником – відповідь була вповні прихильна, як се чули навіть виділові без послів – і питання стало актуальним, близьким до здійснення. Про се свідчать також найкраще відзиви про Т[оварист]во. Посеред чужих навіть кругів, численні похвальні рецензії видань Т[оварист]ва, поміщені в найрізнородніших чужих фахових органах, – свідчить лист академіка Шахматова, оповіщений публічно, а нарешті факт, що міродайні правительствен! сфери признали справу перетворення Т[оварист]ва в Академію наук справою черговою.

Що ж дотичить адміністраційної діяльності голови і Виділу, то про неї свідчить найкраще се, що вона стрічалася досі з признанням загалу членів Т[оварист]ва на загальних зборах – що більше, знайшлася господарка Виділу признання і в правительствених кругах. Найліпшим доказом того признання були не тільки щорічно признавані, але і постійно підвищувані державні і краєві субсидії, які дійшли в 1912 р. до висоти 39000 к[орон]. Крім того, як відомо, правительство признало Т[оварист]ву доволі високу, як на наші відносини, надзвичайну субсидію, першу рату якої в сумі 50000 к[орон]. Т[оварист]во одержало в сім році.

А прецінь те не можна сказати, щоби правительство рішилося дати значну субвенцію якому-небудь товариству, не переконавшися наперед про правильність господарки Виділу. А найкращою – на нашу думку – пробою адміністраційної діяльності голови і Виділу, а заразом фінансової витривалості Т[оварист]ва була відома загальна фінансова криза в Галичині в 1912 p., яку Т[оварист]во витримало, не зважаючи на купно камениці за 400 000 к[орон]! А 1912 рік, як відомо, повалив не одну інституцію – і то фінансову, яка не витрачує грошей на непродуктивні в матеріальнім значенні наукові справи.

Очевидна річ – гроші сі не лежали в касі і се не було наслідком злої господарки Виділу, а власне наслідком його старань, аби якнайбільше продуктивною та екстенсивною зробити діяльність Т[оварист]ва. Разом зі збільшуванням фондів збільшувалися й інституції Т[оварист]ва: розширювалося книгарню, заложено 3 книгарні в Росії, закуповано нові машини для друкарні і переплетні, збільшувано бюджет бібліотеки і музею, – а сам бюджет видавництв Т[оварист]ва перейшов в 1912 році 95000 корон!

Таким чином про якусь хоробу, яка нищила би ту першорядну інституцію, нема найменшої рації говорити – тим менше єсть рації в тривоженні громадського сумління.

Навпаки, можна ствердити, що довір’я громадянства до людей, які вели Товариство ім. Шевч[енка], а на чолі котрих стояв до останніх загальних зборів проф. Гру шевський – вповні оправдане. Тимчасом брошура в полемічнім розгоні проти проф. Гр[ушевського] не вагається кинути грубу клевету на членів Виділів, коли говорить про них, як про сліпе знаряддя в руках голови, що вони були лиш такими людьми, які сліпо йшли під диктат проф. Груш[евського], постійно мовчали і покивували лише головами.

Хто може сказати, що такі члени Виділу як дир. І.Громницький, К.Паньківський, д-р К.Студинський, К.Бандрівський, І.Ясеницький, д-р І.Макух, д-р Гарматій і ін. з давніших Виділів, або д-р І.Франко, д-р В.Охримович, інж. Г.Пежанський, М.Мочульський, Ос.Роздольський, д-р Ів.Раковський, В.Гнатюк і т. д. з останнього Виділу не були люди поважані, самостійні, що се були прості фігуранти, які не розумілися на справах і могли тільки мовчати й покивувати головами?

В величезній більшості члени останнього Виділу засідали в попередніх цілий ряд літ, проти них не підносилися протести на заг[альних] зборах, їх діяльність знаходила повне признання контрольної комісії і загальних зборів. Але що найцікавіше, і в Виділі, вибранім на останніх загальних зборах, засідають переважно люди, що були в попередніх Виділах, оклеветаних брошурою: д-р В.Охримович, д-р. Ст. Томашівський, інж. Мудрак, д-р І.Раковський, Ф.Колесса. Чи й вони були здібні лише до покивування головами? А коли вони бачили лише самоволю, автократизм голови, його нерозважну господарку – то, може, протестували, закладали votum separatum, домагалися ревізії, відкликалися до заг[альних] зборів? Того всього не було, отже видно, господарка не була вже така зла. Зрештою, навіть на останніх заг[альних] зборах, де більшість учасників мала брошуру «К[омітету] гр[омадського] добра», не піднесено проти них ніякого закиду, без дискусії прийнято справоздання і внесення контрольної комісії на абсолюторію, вибрано наново ту саму комісію.

Щодо урядників Т[оварист]ва в Виділі, то їх участь не була наслідком яких-небудь протизаконних змагань проф. Гр[ушевського], справу сю обмірковано не раз на заг[альних] зборах Т[оварист]ва, які в урядниках виділових не бачили ніякої шкоди для Т[оварист]ва. Навпаки, щоби усунути всякі сумніви щодо права урядників засідати в Виділі, загальні збори 12.V.1909 р. на внесення д-ра В.Бачинського, піддержане д-ром Охримовичем, одноголосно ухвалили, що «становище урядника не стоїть перешкодою для вибору його до Виділу Товариства».

Зрештою, справа не представляється так страшно, як сього хоче брошурка. І так, напр., в останнім Виділі на 14 членів Виділу з урядників один тільки був виділовим – a maximum бувало два урядники виділовими. Отже, не тільки, що урядники ніколи не становили більшості, а навіть скільки-небудь значної меншості. При тім се були звичайно люди з науковими кваліфікаціями, а навіть дійсні члени. І то ще сказати: не вибирав же урядників до Виділу голова, а на се була вільна воля зборів: хоч вибирати, хоч ні.


Примітки

… «Літ[ературно]-наук[овий] вісник», який перейняла від Т[оварист]ва Спілка в 1905 році… – це рішення було ухвалене на засіданні Виділу 12 квітня 1905 р. (Хроніка НТШ. – Львів, 1905. – Ч. 23. – С. 3-4).

Коли проф. Гр[ушевський] публічно… заговорив про сю справу… – йдеться про статтю «Призабута справа», вперше опубліковану у виданні: ЛНВ. – 1911. – Т. LVI. – Кн. XI. – С. 285-289 (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 425-429).

…свідчить лист академіка Шахматова… – йдеться про лист академіка Петербурзької академії наук О.О.Шахматова від 20 червня 1909 p., витяг з якого М.Грушевський подає у своїй праці «Призабута справа»:

«Вы, конечно, поверите мне, – когда я говорю с восторгом о Вашем, теперь могу сказать нашем, обществе. Мое русское сердце бьется с гордостью при мысли о том, какое великое научное дело совершено при скудных средствах и стесненных обстоятельствах нашими собратиями, руководимыми Вами, в зарубежном Львове. Я часто говорю, что деятельности Товариства может позавидовать любая академия» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 428).

І в інших своїх листах до історика О.Шахматов високо цінував діяльність НТШ (див.: Марков В. Листування М.С.Грушевського й О.О.Шахматова // УІЖ. – 1996. – № 5. – С. 103).

…державні і краєві субсидії, які дійшли в 1912 р. до висоти 39 000 к[орон] – з них 17 000 корон становили субсидії Галицького сейму, 22 000 корон – Міністерства віросповідань та освіти (Хроніка НТШ. – 1912. – Ч. 53. – С. 3).

…правительство признало Т[оварист]ву… надзвичайну субсидію, першу рату якої в сумі 50 000 к[орон] Т[оварист]во одержало в сім році – йдеться про субсидію, яку Товариство отримало від уряду на придбання будинку по вул. Чарнецького, 24, загальна вартість якого становила 406 179 корон. Упродовж 8 років міністерство мало випланувати щорічно 50 000 к[орон]. Перші 250 000 к[орон] надав В.Симиренко як позичку.

…купно камениці за 400 000 к[орон]! – детально див.: Гнатюк В. Наукове товариство імені Шевченка у Львові. – С. 107 – 108.

…всякі сумніви щодо права урядників засідати в Виділі, загальні збори 12.V.1909 р…. – результати дискусії з цього питання, як її описує М.Грушевський, див.: Хроніка НТШ. – 1909. – Ч. 39. – С. 9.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 179 – 186.