Початки вивозу продуктів господарських:
вивіз продуктів звірячих (фавни)

Михайло Грушевський

Як то мусило бути з самої природи річі, Захід звертався по продукти Східної Європи в міру того, як вичерпувалися у нього, серед давнішого й інтенсивнішого людського життя, власні природні багатства, і в тім порядку, як висихали джерела і запаси сих продуктів в його власних краях, звертався він по них до країв менше виснажених людським життям, з початку до ближчого, потім до дальшого сусідства.

Відвічні ліси перші стратили свою дівочу неприступність, а їх фавна перша підпала знищенню під рукою чоловіка, і на сі річі передовсім звернув західний купець до багатих, невичерпаних ще в своїй малокультурності країв Східної Європи. «Скора, віск і мед» були тому перші продукти східноєвропейського господарства, які знайшли попит на Заході, – на Полудні також, але що полудневий експорт в тих часах, які нас тепер займають, не грав ролі в господарстві наших країв, то ми лишаємо його на боці. Сі продукти пішли на експорт уже в часах передісторичних і служили предметом вивозу в часах староруських і пізніше.

За тим пішло запотрібовання, з одного боку, на сам ліс – на дерево й на лісові півфабрикати, як попіл, смола, дьоготь і т. ін., з другого – на домашню худобу й її продукти (шкури, лой) та на рибу. Вивіз сих продуктів бачимо в значнім розвою уже в XV віці. Найпізніше, бо доперва з самим кінцем XV в., звертається Західна Європа по збіжжя. Сей попит доходить до наших земель в другій половині, а переважно – в останній чверті XVI в. і робить тут рішучі перевороти в економічнім житті і в системі господарства. Перше ніж перейти до нього, ми оглянемо експорт продуктів старого господарства – ловецтва, пчільництва, скотарства, лісових продуктів, щоб порозуміти, як впливав на його розвій той вивіз, і тоді перейдемо до торгу збіжжям і тих перемін, які вніс він в те старе господарство.

Найстарший з порядку експорт – вивіз футер (міхів) – має для господарства XIV – XVI в. уже невелику вагу. Коли ще дань збиралася з цілих великих українських країв по «чорній куні» від диму, як оповідає літописець про деревлянську дань X в., було чим торгувати. Але вже в XI – XIII в. українські князі й купці, без сумніву, торгували більше північними шкірками як своїми, хоч куниць і бобрів, не кажучи про вовків і лисиць, білок і зайців, було ще і в своїх лісах подостатком.

Вже тоді торг футрами був тільки в часті свійський, а в часті привозовий – відколи північні волості вийшли з посередньої залежності від українських князів (то значить, з кінцем XI віку). Одначе вивіз своїх міхів мусив мати ще досить значні розміри, судячи з того значення, яке ловецтво й боброві гони мають в XV і на початку XVI в.; ще на початку XVI в. куниць селяни дуже часто дають «шерстю», а боброві гони служать ще дуже реальною галузею господарства.

Але вже в середніх десятиліттях XVI в. се стає архаїзмом – «звір виплошав» тоді вже навіть в найглухіших кутах, як напр., Ратенське староство, й дані «шерстю» все частіше заступаються грошевим викупом, заховуючи тільки давні звірячі назви; через Україну на Захід і на Полуднє йдуть міхи московського привозу, і з другої половини XVI в. се вже товар властиво «московський». Міхи місцеві попри нього мають другорядне значення.

Тривкіше держиться торг продуктами пчільницва, воском спеціально. Поняття про те значення, яке мав він в східноєвропейськім вивозі XIII – XIV в., дають нам торговельні умови й устави Новгорода, Смоленська й Полоцька. Поруч міхів в тім часі се в них найважніший предмет вивозу. В описі доріг і мит з Галичини, Волині до Пруссії в другій половині XIV в. футра, шкіри й віск також виступають як ті місцеві продукти, що йшли на експорт з Волині й Галичини. Тому що торг воском і ціна на нього багато залежала від його чистоти й довір’я до неї, то його продажу й вивіз рано взято під громадську контролю, аби запобігти випускові воску занечищеного, часом навіть підмішаного навмисно, для збільшення ваги (порівняти, напр., скарги ріжних купців на полоцький торг, що до воску домішують дерево, камінь, лій і т. п., і уставлення кари на тих німецьких купців, що купили б і привезли нечистий віск).

Така громадська «воскобойня» звісна нам у Львові від середини XV в., але заложена була, очевидно, уже давніше. Віск, що йшов з Галичини й Поділля, чи в натуральнім виді, чи вже стоплений в так звані «капи» (великі штуки, що важили близько 3 сотнарі, коло берковця) не міг іти не перейшовши через сю міську воскобійню. На знак, що він перейшов сю контролю, діставав він в ній витиск міської печатки, й вона служила гарантією його чистоти.

До контролі сеї прив’язувано велике значення: коли в 1600 р. зловлено фактора пана Гербурта, що хотів провезти віск контрабандою, сфальшувавши міський штемпель, і його протектор просив за ним, львівський магістрат представив на то, як то важно не тільки для міста, але й для цілої держави, аби той товар виходив до чужих країв без домішок, і Гербурт відступив від свого прошения, годячися на те, аби того фактора повісили, навіть «поставивши на нього нову шибеницю».

Експорт худоби в наших джерелах стає замітним від другої чверті XV в., але тоді він уже значно розвинений, так що зачатися його розвій мусив уже раніше. Головним ринком його був Шлезьк уже тоді й зістався ним аж до XVIII в. включно. Уже з 1426 р. маємо королівський привілей, виданий наслідком скарг львівських міщан, що вони, ідучи з волами на вроцлавські ярмарки, терплять ріжні трудності й прикрості від шляхти й ріжного стану людей, і король гостро, під високою карою забороняє чинити які-небудь трудності купцям зі Львова й інших галицьких міст, що женуть волів.

Для XVI в. свідоцтво того значення, яке мав експорт волів в торгу земель Польської корони з Середньою Європою, себто з Шлезьком, дають постанови польського правительства про замкнення сеї границі для свійських купців: в них експорт волів все виступає як один з головніших або найголовніших предметів торгу. Рахунки краківської митної комори дають нам ближче поняття про се, вказуючи як головні предмети експорту волів і шкіри, а тільки в дальшій лінії віск, мед, рибу.

[Виймаю кілька цифр: в р. 1510 вивезено через краківську комору волів 4.424, іншої худоби – 1.909, шкур – 31.781, воску каменів – 15.716, меду бочок – 707, риби бочок – 4.013 ½.

1523 р. волів – 3.850, коней – 33, іншої худоби – 857, шкур – 7.578, меду бочок – 168, риби – 40 ½

1533 р. волів – 30.118, корів – 695, коней – 630, шкур волових – 66.707, інших – 22.466, смушків овечих – 1.000, воску каменів – 9.840, меду бочок – 650, риби львівської бочок – 6.141, люблінської і красноставської – 4.774.

1542 р. волів – 18.297, корів – 1.265, коней – 163, шкір волових – 46.888, інших – 27.976, смушків – 3.550, риби львівської – 129, іншої – 1.223 бочки.]

Ярмарки львівські, луцькі, ярославські служили головними збірниками худоби, а більш рухливі дідичі й згінники гнали гурти просто до Шлезька, що зістається головним торгом, бо головний експортовий торг XVI – XVII в. Гданськ в торгу волами грає другорядну ролю.

Головною ареною, з якої збиралася худоба до вивозу, була Східно-Полуднева Галичина – земля Галицька і почасти Львівська, Поділля і Полуднева Волинь; пізніше, з розширенням панського господарства на Побожжя і Подніпров’я, гурти волів починають іти і звідти; значні транспорти волів скуповувалися місцевими негоціантами і панами також з Волощини. Гнали головно волів, а поволовщина давала чи не головний їх контингент.

Як один з старших контрактів, наведу умову воєводи Станислава з Ходча, старости галицького й теребовельського, з міщанином львівським Вільчком з 1473 р. Сторговано волів по 2 зол[отих] за штуку, і воєвода за виплачені йому Вільчком 1400 золотих обов’язується за рік, на весну (на Великодні свята) дати 700 волів, добре вигодованих, протягом цілої зими.

З-поміж продуктів місцевого господарства, се був тоді товар так поплатний і пошукуваний, а до того до експорту легкий, що в другій половині XV і в першій половині XVI в., при браку й неприступності гроша, воли служили в Галичині мовби сурогатом монети – наче в гомеровських часах, коли на воли рахували вартість річей, продавали і купували. Шляхта в потребі складалася на публічні цілі волами; волами платили за протекцію, давали хабарі.

Так, в 1463 р. подільська шляхта ухвалила дати по волові від лану на викуп Камінецького староства з рук Бучацьких, і воно було дійсно за ті воли викуплене; кілька літ пізніше таку ж складку зложила шляхта львівська на викуп Львівського староства від Одровонжів. Православні, добиваючись відновлення галицької катедри, обіцюють королеві Боні двісті волів, а скасування привілегії латинського арцибіскупа на обсаду галицького намісництва коштувало православним 300 волів, розданих королеви, його жінці і ріжним сенаторам.

Маю під рукою невидані рахунки з оплат побираних за пашу в 1530-х pp., в Городку – одній з стацій на тій дорозі, якою гнали волів на Шлезьк, і вони дають нам добре поняття про розміри експорту волів і торг ними. Так в сезон 1534 р. по сим запискам перейшло через Городок за місяць червень близько 12 тис. волів, а перед ярославським ярмарком протягом місяця звиш 18 тис., разом 30 тис. волів. З 1560-х pp. маємо записку люстраторів, що міщани самих привілегійованих міст, передовсім, значить, львівські гуртівники, перегнали протягом року через Перемишль понад 20 тис. штук волів – не рахуючи, що прогнала шляхта й міщани з інших міст; а з середини XVII в. про ярославський ярмарок оповідають, що на нього приганяли по 40 тис. волів.

В інтересах шляхетського торгу волами при замкненні границі в 1565 р. повзяті були ріжні постанови, які мали улегшити шляхті продажу волів, і вона справді широко користала з сього права, висилаючи великі гурти за границю, або запродуючи їх на місці заграничним негоціантам. Так, на початках XVII в. староста снятинський Петро Потоцький робить контракти з гданськими фірмами на великі партії волів, по кілька тисяч часом. Агенти курфірста баварського закупають на місці в Галицькій землі партії волів на вивіз.

Один шляхтич Галицької землі жене на ярмарок луцький 3.000 волів, 600 яловиць, 6.000 овець і баранів. З Поділля й Браславщини через Теребовлю протягом літа й весни 1607 р. ідуть на «ріжні торги близько 6.000 волів, майже виключно з селянської поволовщини, і т. ін. Експорт волів зістається надовго одною з найважніших галузей шляхетської господарки –

to najwiętsze misterstwo, kto do Brzegu z woły,

A do Gdańska wie drogę z zytem a popioły, –

описує сучасну суспільність польський поет Кохановський.

Перше ніж перейдемо до тих popioly-в, мусимо сказати кілька слів іще про один рід експорту місцевої фавни, а то соленої риби, що в XV, а особливо XVI і початках XVII віку також має чимале значення.

Правдоподібно він стоїть в генетичнім зв’язку з стародавніми рибальськими промислами на устю Дунаю й чорноморськім побережжі, звісними нам в широких розмірах в часах античних, а пізніше, протягом століть веденим також і руками галицьких промисловців: в XII в. літописець знає там «галицьких риболовів», а в XIII в. припадком згадує «лодьи», що йшли з чорноморського побережжя з рибами й вином. І пізніше, коли Подунав’я опанувала волоська колонізація, довіз чорноморської й дунайської риби до Львова не переривається – закупають її й на місці львівські купці, їздячи по неї до Браїлова, Килії й інших подунайських міст, довозять і купці молдавські – до Снятина, Камінця і до Львова, в великих розмірах.

Ведучи на великі розміри торг сею дунайською рибою, галицькі, а спеціально львівські купці – бо Львів став осередком сього торгу, правдоподібно дуже рано зачали на взір того чорноморського солива, по традиціям античної ταριχήια [технології соління риби] і новіших візантійських та італіянських рецепт, солити й вивозити рибу місцеву.

Розвій галицького соляного промислу в другій половині XV в. піддержав сі проби, і львівська риба скоро знайшла добру славу й широкий попит: в XVI в. з львівською рибою ми стрічаємося і на волинських коморах, куди йшла вона до земель В[еликого] кн[язівства] Литовського, і в записках краківської комори, кудою йшла вона до Західної Європи; в великих масах забирали її й до королівського двору. Контракти львівських купців на оренду ставів по високій ціні і в великім районі за границями Львівської землі, які маємо з другої половини XV віку; показують, що в тім часі експлуатація місцевих ставів на вивіз уже мала досить широкі розміри.

Головним центром її зіставався Львів. Львівські купці державили стави в Галичині, на Волині й на Поділлі. Інші місцеві підприємці також привозили рибу до Львова, тут її маринували і під міською охоронною маркою висилали зі Львова: віск, риба і перець се були продукти, що стояли під такою міською гарантією і репутація й чистота котрих так «важна була не тільки місту, а й цілій державі», як казали про віск.

Солили рибу звичайно на місці. З місцевої риби на посіл ішла щука й лин, інша – особливо карасі йшли на власну потребу, так що «карасник» був синонімом ставка, з якого не потягнеш ніяких доходів, окрім що до столу. Щука була цінніша, лин уважався рибою гіршою: «Риба була зла, – читаємо в однім процесі, – багато лина, а ледве котра верства щуки»; і в ціні лин ішов майже о половину дешевше від щуки. Інша риба йшла з Подунав’я (осетрина, «коропи дунайські», «оселедці дунайські»).

Натомість дуже багатий рибний промисел дніпровський і прип’ятський зіставався поза львівським торгом: поза місцевою потребою дніпровсько-прип’ятський полов запровіантовував північні краї – білоруські й литовські, йшов і за границю, до земель коронних, але, мабуть, в малій скількості, і в торговім обороті Львова ми з нею не стрічаємося. В краківських митних записках, окрім риби львівської, фігурує ще красноставська і то в значних масах.

В львівськім районі рибу постачали головно стави. При великім попиті й добрій ціні на рибу, а при невеликім, розмірно, накладі коштів на будову й удержання ставів, вони давали дуже показний дохід, і тому в місцевостях, багатих водою, відповідних до того, стави служили дуже важною й старанно використовуваною галузею великого господарства, а заразом уважалися вони наче б привілегією його: стрічаємо випадки, де стави роблять собі селяни, але в такім разі державець забирає його, звернувши кошти спорядження ставу:

«Люди збудували своїм коштом два ставки, – читаємо при однім селі, – пан староста вже їх відібрав від них, позволивши їм один раз спустити за той наклад, який вони вложили».

Щоб мати поняття про дохід, який несли стави, наведемо кілька цифр з люстрації королівщини 1564 р. Спуст ставу в Болшові під Галичем давав 1000 золотих; спуст ставу на Вепрі під м. Тарногорою давав 900 золотих; два стави в старостві Городецькім раховано на спуст на 2400 зол[отих], а третій – за 1000 зол[отих], так що разом з іншими поменшими ставами середній дохід з ставів на рік раховано близько на 1400 зол[отих].

В львівській королівщині середній дохід від ставів на рік раховано на 1156 зол[отих], і в загальнім доході королівщини близько 2/5 ішло з ставів. Інші королівщини мали стави поменші, запродавані на спуст за 100 – 200, за кількадесят або й кільканадцять зол[отих], відповідно до його великості, «злобності» й легкості в полові. Добрий став був той, що мав постійний доплив води, а не замулювався, не заростав, і легко спускався. Техніка взагалі була дуже проста: на ріці або потоках, де траплялася ложбина, ставили гать, піднісши її на кілька ліктів над рівнем води; зарибивши воду, два роки давали «віддиху», а на третій «спускали» воду й виловлювали рибу протягом кількох тижнів або й місяців, коли став був більший. Ліпшу солили, гіршу продавали «на березі».

«До спусту» вимовляв собі купець звичайно поміч в роботі й ріжні припаси – «сіна стогами, по умові, солонини, сиру й масла, кілька робітників». Обов’язок роботи при гатях, сходитися на «гвалт» – ратувати, аби не зірвало став, і т. ін., зачислялося звичайно до обов’язків селян. Все ж таки навіть в порівнянні з господарством інших провінцій Польщі техніка, яка держалася на Русі, уважалася занадто примітивною. Се виразно підносять сучасні польські економісти, посміваючися з «коханих руснаків», себто шляхтичів (польських же) з України, за примітивність їх хазяйства й марнотратність в господарстві в українських землях – багатших дарами природи і не виснажених так, як землі польські. Ся марнотратність в шляхетській експлуатації природних багатств України, одначе, ні в чім не показує себе так сильно, як в господарці лісовій – чисто грабівничій експлуатації лісів на вивіз.

Примітки

…«воскобойня» звісна нам у Львові від середини XV в., але заложена була, очевидно, уже давніше – про воскову комору у Львові перша згадка датується 16 квітня 1496 p., коли король Ян Ольбрахт заклав її у Львові та доручив керування нею своєму слузі Герману Пудвалю (Привілеї міста Львова XIV – XVIII ст. / Упоряд. М.Капраль. – Львів, 1998. – С. 127).

…«капи» (великі штуки, що важили близько 3 сотнарі, коло берковця)… – берковець – давня міра ваги, що веде свій початок з XII ст., дорівнювала 10 пудам, тобто важила близько 160 кг.

Православні, добиваючись відновлення галицької катедри, обіцюють королеві Боні двісті волів… – воли були розмінною монетою при отриманні привілеїв на відновлення Львівського, Галицького та Кам’янець-Подільського єпископства у 1539 р. Крім королеви Бони, воли були обіцяні королю Сигізмунду І та впливовим королівським урядникам (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. V. – С. 439).

…описує сучасну суспільність польський поет Кохановський – Кохановський (Kochanowski) Ян (1530 – 1584) – відомий польський поет епохи Відродження, засновник національної поезії; писав латинською та польською мовами; в окремі періоди свого життя активно цікавився політичним життям своєї країни.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 38 – 43.