Забирання селянських ґрунтів і безземелення селян

Михайло Грушевський

Передовсім розвій хліборобства на вивіз і розширення площі фільваркового господарства дає себе знати в забиранні селянських грунтів під фільварки. «Згін» селян і «скупля» селянських грунтів та прилучення тих грунтів до фільварків або закладання на них нових фільварків, практиковані й давніше, стають явищем дуже частим в другій половині XVI в. Згадавши кілька фактів скуплі селян в Сяноцькій королівщині, ревізори завважають: «Коли так будуть щороку скуповувати по кількох селян, то таким чином їх далі небагато й у старостві зістанеться». Справді, такі дозволи по королівщинах давалися тоді дуже часто і державцям, і ріжній дрібній службі.

Так, в ревізії тої Сяноцької королівщини читаємо про старостинських служебників, що поскуповували кілька ланів від селян «не без розливу сліз». Один з них випросив привілей від короля на солтиство в с. Половцях «з правом скуповувати там селян скільки хоче, а ті грунти прилучати до солтиства», і таким чином міг дуже дешевим коштом заложити собі фільварок на селянських грунтах та стати малим дідичем. Інший якийсь шляхтичок випрошує собі грамоти від короля на право викупити два лани від селян і сусідній млин від міщан в с. Головенці й заложити собі «нове солтиство» в сім селі.

В Одріховій князь «недавніми часами, не знати яким правом, відібрав грунти від двох селян, що сиділи на двох дворищах, й прилучив до своїх грунтів». В Мощенці солтис «відібрав кілька участків тяглої землі від селян і прилучив до свого фільварку». В Коростенку Війтівськім слуга замковий скупив грунти від трьох селян і випросив на них привілей для заснування нового солтиства, крім того, що давніше там існувало!

Під титулом війтівств і солтиств, більше або менше титулярних, твориться численна серія нових дрібних держав з фільварковим господарством і новими панщинними вимислами. Конституції з початку XVII в., проголосивши принцип, що війтівства й такі привілегійовані солтиства повинні роздаватися заслуженим воякам як певного роду емеритури, підтримали й далі повели сю систему творення таких нових фільваркових господарств меншого розміру.

Старости робили подібні ж операції на більші розміри. Перемиський староста, скориставши десь в 1550-х pp. з якоїсь «причини» ціле велике село Гійсько, де було 36 селянських великих господарств-дворищ, скупив і грунти ті обернув на фільварок, а самих селян осадив на обійстях (zagrodach, усадьбах), полишивши їм тільки малі кусники поля і обложивши щоденною панщиною «від полудня». На відібраних від селян 24 ланах заложив він великий фільварок, з додатком прилученого «непожиточного» фільварку на ур[очищі] Кругель: мав там 500 кіп жита і 800 кіп пшениці, так що з становища панської кишені операція ся була незвичайно «раціональна».

Подібну історію переказує ревізія Львівської королівщини. Тутешній староста Гербурт в 1560-х pp. «зігнав» селян с. Підлісок з їх грунтів і на їх місці осадив загородників – селян на малих грунтах, а решту грунтів, очевидно, прилучив до фільварку. В іншім селі – Туринці державець Стан[іслав] Жолкевський, діставши се село, помірив селянські грунти і, лишивши частину їх селянам, частину забрав на фільварок, а іншу ще частину ужив для осадження нових малоземельних осадників. В 1534 р. в сім селі було 28 господарств, що сиділи на волоськім праві, на неміряних грунтах, без панщинних обов’язків, а про заможність їх свідчить дань худобою: кожде господарство давало по барану й свині натурою, не користаючи з права грошевої оплати, уставленої для тих, що свиней або баранів не мали. В 1565 – 1570 pp. було тут 62 тяглі господарства на 10 ланах і 26 загородників, обложених панщиною для нового фільварку.

Судячи з того, що частину грунту забрано на фільварок, давнім селянам ледве чи лишилося більше як третина їх давніх грунтів; ціле село з патріархального багатства грунтів перейшло на малоземельних півпролетарів. Упадок добробуту давніших осадників видно з того, що замість давніших 28 баранів і 28 свиней, що приходило з тих давніх 28 господарств, в 1565 прийшло з тих 62 нових господарств тільки 20 штук свиней і 1 баран. Зато станув фільварок, на якім в 1570 р. було близько 1200 кіп ріжного збіжжя, отже, й тут реформа ціною знищення селянського добробуту значно наповнила панську кишеню.

Такі ближчі пояснення, які люстрація дала нам про переміни в сих селах, нечасто знаходимо. Але порівняння простих цифр, коли убуває селянських ланів, або нагло зростає число загородників коштом давніших тяглих господарств [Напр., в с. Шегинях Перемиської королівщнни між pp. 1553 і 1565 число тяглих господарств з 8 ланів упадає на 5, а число загородників зростає з 11 на 24. В с. Поздячу на місце давніх 8 цілоланових господарств, які застаємо ще 1553 р., в 1565 нагло бачимо 30 господарств на 9 ланах, – правдоподібно, перемірено грунти, знайдено при тім на лан більше, і подрібнено старі великі господарства. В Острові (Львівського староства) число ланів в pp. 1545 – 1565 спадає з 26½ до 20, а число господарств помножується з 42 до 51, і т. ін. (Див. мої вступні розвідки при «Жерелах до історії України-Руси», т. II і VII).], нарешті лаконічні замітки про скуплю або згін, вказують на аналогічні операції – забирання розроблених, справлених грунтів селянських під фільварки, дроблення селянських господарств в інтересах збільшення панщини і заміну господарств повних – з більшими грунтами й ширшою господаркою – малоземельними «загородами», на панщину видатнішими, ніж ті повні господарства. Загородники часто не несли ніяких обов’язків, окрім «пішої панщини», себто роботи без худоби, але панщина бувала значна – два, три дні на тиждень, або й щоденна панщина від полудня, «постійна робота» [Про загородників, їх економічне становище й обов’язки див. в кінцевих розділах тих вступних розвідок при «Жерелах» (т. І – III і VII).].

Таким чином розмірно до своєї економічної сили й тої скількості грунтів, яка лежала під ними, сі малоземельні загородники для фільваркового, панщинного господарства були далеко видатніші, ніж господарства повні, «тяглі», Отся замітка львівської ревізії може пояснити становище й ролю сього сільського пролетаріату в фільварковім господарстві:

«Сі два села (Полтва й Замостя) треба розуміти як одно – людей там буває часом більше, а часом менше, бо часто розбігаються; чиншу ніякого не дають, хіба сіють – там, де їм підстароста Позволить і покаже, а сидять на постійній роботі, як загородники. Села сі дуже потрібні для глинянського фільварку, але пп. Сверчі недавно забрали їм чимало поля і сіножатей, з яких вони мали прожиток, і через те забрання у тих сіл поля і сіножатей зменшилося й засобів підданим і роботи замкові, бо їх багато забралося й пішло».

Сі підглинянські осади, може бути, являються пережитком давньої двірської челяді (холопів), осадженої «за двором» давнішими часами, подібно як підльвівське Знесіння, де селяни сидять на невеликих нивках і роблять що треба «собою», себто, мабуть, без худоби, «пішо» (характеристичне в своїй наївності се повне уподобления панщини роботі худоби); вони возили пісок, цеглу для мурів, глину і т. ін., орали огороди й пололи, косили луку – «тепер же те все роблять до двору воєводи руського» – котрому село було надане. Нові групи й цілі осади загородників, осаджених на дрібних грунтах і обтяжених сильною панщиною, відновляли сей давній тип на своїх хлібах осадженої невільної челяді [Про неї в т. V «Історії України-Руси», с. 108 і далі.].

Тим чином дешевим коштом розв’язувалася справа дешевого двірського робітника. Сей загородницький пролетаріат був дешевший, ніж фільваркові робітники, яких треба було удержати на двірських хлібах, і вигідніший, бо сам мусив промишляти за себе, а постачав фільваркові панщину в дуже значній скількості. Тому поруч забирання під фільварки селянських грунтів бачимо в середині і в другій половині XVI в., як наслідок розвою фільваркового господарства і запотрібування робочих рук, – також зріст загородницької верстви – місцями навіть дуже сильний.

Ту ж мету осягало також дроблення селянських господарств. Бо грошеві чинші й ріжні данини звичайно рахувалися з грунту – себто селяни, що сиділи на цілім лані (давнішій одиниці селянського господарства, що містила 20 моргів, або коло 12 десятин), платили цілий чинш, а ті, що сиділи на півлані, – половину його, і т. д.; роботи ж – чи то деякі, чи всі взагалі звичайно рахувалися не з лану, а з селянського господарства. Тому в інтересах фільваркової роботи було дробити господарства: напирати, щоб великі родини, чи спільні господарства кількох «потужників» дробились, щоб брати чи сини осідали «на своїм хлібі» – бо такі члени старого господарства, розділившись, мусили робити більше, ніж робили давніше, з одного господарства.

Тому запотрібування дарових рук до фільваркової роботи знаходить свій вихід в сих обох явищах: дробленню старих селянських господарств «тяглих», себто таких, що несли всю повноту обов’язків, ведучи нормальне господарство і маючи до того значні обшари грунтові, – і в «присаджуванні» загородників, себто селян малоземельних, що мали «загороди», усадьби, й мало що грунту понадто. За ілюстрацію послужать нам приклади кількох королівщин, з матеріалів, які дають нам їх люстрації й інвентарі.

В королівщині Перемиській інвентар 1497 р. дає нам можність слідити долю селянського землеволодіння вже від кінця XV в. Порівнюючи цифри 1497 і 1565 p., бачимо, що протягом тих сімдесяти літ площа селянських грунтів не зростала: в 11 селах в 1497 р. був 151 лан селянського грунту, в 1568 р. – тільки 158, всього тільки 5 % приросту. Розуміється, в дійсності грунти селянські збільшалися, через розроблення неужитків, але се збільшення нейтралізувало се забиранням селянських грунтів під фільварки. Зате число господарств збільшалося дуже – через роздроблення давніших господарств і творення малоземельних, загородницьких господарств: за сей час прибуло 63 тяглих господарства і 59 загородників. Сей приріст з’їв всю давнішу надвишку грунтів над середнім півлановим господарством.

Економічні обставини, очевидно, не допускали наразі сильнішого дроблення господарства нижче півланової норми, і коли таке дроблення силоміць переводилося адміністрацією, то се не раз приводило до втікачки. В середніх десятиліттях XVI в., отже, господарство стає на сій нормі, число тяглих господарств не зростає, а натомість формується категорія загородницька: приріст людності, коли не відпливав на Підгір’я до новозасновуваних там сіл, творив нову верству сільського пролетаріату, піших панщинників. В 1497 р. сеї категорії не було ще зовсім, в 1553 р. на 529 тяглих господарств в 19 селах було 66 загородницьких, в 1565 – на 524 тяглих – 141 загородницьких. Число тяглих господарств за тих 12 літ навіть трохи зменшилося, число загородницьких побільшилося більше як удвоє [Див. статистичні таблиці у вступній розвідці до II т. «Жерел», V, с. 5 – 9.].

Подібне бачимо і в королівщині Сяноцькій в її північній, давно осадженій часті, в волостях Сяноцькій і Боській. Тут в другій і третій четвертині XVI віку не зростає ані число господарств, ані число селянських ланів: при-рібки нейтралізуються скуплею й забиранням селянських грунтів на панське господарство.

[В тринадцяти осадах Сяноцької волості було:

Див. мою вступну розвідку в III т. «Жерел».].

В деяких селах грунти роздроблено сильно (до восьмої і дванадцятої частини лану), але нормою зістається півланове господарство. Над-вишка людності, коли не відпливає на Підгір’я, де закладаються нові осади на волоськім праві (без панщини і фільваркового господарства, що туди ще не зайшло), то творить категорію малоземельних, обтяжених панщиною загородників. В середніх десятиліттях XVI в. вона якраз витворюється; в 1520 – 1540-х pp. стрічаємо загородників десь не десь, як виїмок [В інвентарі 1523 р. бачимо їх тільки в двох селах, разом 9; в інв[ентарі] 1548 – в однім (сім).]; в 1558 р. Вони вже становлять коло 5% всього числа господарств, а до 1565 р. їх число подвоюється й становить коло 11 % всього числа господарств.

В королівщинах, положених далі на схід, як от у Львівській, селянське господарство ще не стало на нерухомій точці, як на Посянні. Невважаючи на забирання грунтів під фільварки, селянське землеволодіння показує певний приріст: з 1545 до 1570 р. в 14 селах, для яких маємо цифри, число селянських ланів зростає на 11% [Щоправда, тут треба часом числитися з приростом в рахунках, а не в дійсності, – коли при новім помірі старі прирібки дораховували до давніше прийнятого числа ланів; ми знаємо, напр., такий факт в с. Добрянах, де ревізори, переміривши селянські грунти на місце 14 ланів, які числилися за селянами, намірили їх 36. Се село я не беру в рахунок, але і в інших могли заходити часом подібні випадки, нам не звісні.].

Поруч з тим множиться число господарств дробленням давніх грунтів – добровільним і примусовим. В тих 14 селах число господарств зростає за той же час на 24%, а коли завважити, що багато ланів в 1570 р. було порожніх, то зріст господарств випереджає зріст селянських грунтів ще більше (на чотири рази). Особливо в pp. 1565 – 1570 усильно переводиться дроблення селянських грунтів, заходами самої адміністрації: майже весь приріст господарств припадає на роздроблення давніх господарств. Заразом зростає число малоземельних господарств, що не тільки самі творилися, але й штучно витворювалися, в інтересах фільваркової роботи, самою адміністрацією. В 1545 р. їх ще зовсім не бачимо; в 1565 р. загородницькі господарства дають уже 7,5%, а дорахувавши дрібногрунтові, дуже до них зближені, – 10 %; в 1570 р. вони становлять 9,5%, а з дрібногрунтовими 12% загального числа [Се збільшення в pp. 1565 – 1570, одначе, обіймає не ті самі села; зріст в тих самих селах вийшов би, мабуть, не так значний.].

Але заразом з’являється велике число порожніх господарств – при ревізії 1570 р. вони дали до 6½ % селянських грунтів. Се вказує, що селянство тяжко зносило ті операції, які переводилися над ним саме в сих роках, – ті переломи, зв’язані з розширенням фільваркового господарства, і багато селян кидало свої грунти та йшло шукати свобідніших обставин для свого господарства й життя.

Матеріал, яким ми отеє оперували, зібраний з галицьких королівщин. Безперечно одначе, що тими ж дорогами йшло господарство і в маєтностях приватних. Там, де маємо ми якісь звістки з сеї сфери, бачимо такі ж явища, як і по королівщинах. Ревізори 1565 р. завважають, що в Сяноцькій землі убуло подимне в приватних маєтностях тому, що шляхта зігнала чимало селян з їх грунтів, забираючи їх на фільварки для свого прожитку. В поборових реєстрах 1589 р. в Ярославських маєтностях читаємо: Рудановичі – 12¼ ланів, а 2½ забрано до двору (на фільварок), Вербна – 7½ ланів, а 7 забрано до двору, Ляшки – 113/4 ланів, а 2 забрано до двору. В маєтностях Конст[антина] Корнякта зігнано й забрано «до двору» ціле село Святе, де ще по реєстру 1515 значилося 12 селянських ланів. В Тичинській волості в Гальшовій 47 ланів, а 4½ забрано до двору і т. д.

Розвій малоземельних господарств в приватних маєтностях ішов таким же скорим кроком, як по королівщинах. В Сяноцькій королівщині в 1560-х pp. число малоземельних супроти числа осілих селянських ланів в старих осадах виглядає близько як 2:9, в загальнім рахунку королівщини як 2:15, а в цілім повіті – в маєтностях королівських і приватних разом – в реєстрі 1589 р. ся пропорція випадає як 4:9. Значить, в приватних маєтностях число малоземельних було ще більше, ніж у королівщинах. В Перемиській королівщині те ж саме, тільки верства малоземельних ще сильніша: в старих осадах в 1560-х pp. відносини її до селянських ланів виглядали як 1:2, в 1589 р. в цілім повіті майже 2:3.

На Побужжі сей процес розвинувся ще скоріше: там уже реєстр 1569 р. показує число малоземельних господарств майже рівне з числом ланів: в Холмській землі на 2.825 селянських ланів було малоземельних 2.101 (в 1589 р. – 2.669), в Белзькій на 2.375 ланів 1569 р. малоземельних 2.837, разом на 5.200 ланів 4.938 малоземельних уже в 1569 р. [Maximum обезземелення дав Городельський і Грабовецький повіт; в Городельськім на 185 ланів в 1569 р. було 328, а в 1578 р. – 483 загородники і коморники; в Грабовецькім на 280 ланів було в 1578 р. загородників і коморників 703.]

Докладніші пояснення поборових реєстрів сих земель дають деякі цікаві вказівки на сю еволюцію. З загального числа 4.938 малоземельних 1569 року тільки 2.222 мали ріллю, решта се загородники «без ріллі» і коморники – два означення, що означають те ж саме властиво. В 1578 р. на загальне число малоземельних 5.383 було загородників з ріллею тільки 1.651, отже, ся категорія зменшалася, а натомість зростало число «загородників без ріллі» й «коморників». Одначе в поодиноких повітах ми стрічаємо часом значний зріст в категорії загородників з землею (напр., в Красноставськім число їх зростає з 224 на 505, Грабовецькім – з 176 на 246).

Може се залежати почасти від інших способів відріжнювання сих категорій у одних і других ревізорів, але скорше, мабуть, тут маємо реальні ріж-ниці: те саме, що бачили ми вище, коли з «тяглих» селян, забираючи їм землю, робили малоземельних загородників. А загородницькі господарства або самі собою дробилися, або також з господарських мотивів перетво-рялися дідичами та державцями умисно через забирання ріллі в «загородників без ріллі» або «коморників» – людей, що як не займалися ремеслом, то заробляли при господарстві (на загальне число 2.641 коморник 1578 р. тут тільки 248 мали якусь худобу).

Заразом ще в більшій мірі сума підданської праці збільшалася і простим побільшенням робочих обов’язків та притяганням до них тих категорій селян, які давніше тих робочих обов’язків не несли. Се побачимо далі.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 57 – 63.