Старе господарство Західної України
й його пережитки в XVI в.

Михайло Грушевський

Ті ж прикмети господарства бачимо в західних українських землях, поки їх не захопили впливи експорту, попиту на вивіз. Хліборобське господарство ведеться головно для свого прожитку і в таких розмірах, щоб забезпечити собі прогодування. Більш, ніж хліборобські продукти, ціняться продукти пчільництва, ловецтва – більш покупні, здатні до вивозу. Підданські руки тільки в незначній мірі зайняті хліборобською роботою на панськім дворі, – більше значення в великопанськім господарстві мають ріжнородні дані й «служби».

В продажних контрактах галицьких XIV і початків XV в. фігурують стави, борти й пасіки, рибні лови й звірині уходи. Брати Шульжичі продають в 1366 р. своє «дітицтво» «со всѣм того села, и сычем, и с колодязем, и с лѣсоми и свепети (пасіками) и с сѣножатью» і з правом ловити рибу сіттю на ставі. Бояриня Хонька продає перемиським крилошанам Калеників монастир в 1378 р. з землею, сіножатями, гаями, дубровами, ріками й болотами, з бортями, млином, «и сычем, и с колодезем и с ловищи и со всѣми ужитки». В наданнях XV в. як предмети володіння й уживання поруч з селами, ріллями й сіножатьми стрічаємо стави, дуброви, гаї, ловища звірині й пташині, боброві гнізда й гони. Свитригайло, напр., надає маєтність в Луцькім повіті «со всими входы и приходы, с нивами, сеножатми, з дубровами, з ловы звериными и з пташими, ставы и з млыны, з мыты и всими пошлинами». Дані від селян згадуються грошеві, медові, куничні, боброві.

Ревізія волинських замків 1545 р. показує нам останки старого хазяйства, ще не знищеного фільварковим господарством, не зведеного до одностайної панщини на двірськім лані.

До замку й «ключа» луцького» належало тоді ще тринадцять сіл, з чималим числом дворищ – 124. З них чинші й дані йшли з восьми сіл, інші обов’язані були до самих натуральних робіт. Приходило з тих сіл дані медові 97 відер – се головний дохід, грошима 31 копа, 15 колод вівса, 13 колод жита, 47 возів сіна, і дрібніші річі: кури, яйця, калачі пшеничні, житні бохони, прядиво, «лисиця шерстю (натурою) й тридцять білок». Рільну роботу згадано тільки при кількох селах, і то досить невелику.

Селяни з Радомишля орють в господарськім дворі один день на весну, два «на паренину», день ралять, день жнуть овес, а два дні жито; люди з Підгаєць три дні орють толокою, три дні жнуть жито й молотять; селяни з Колчина три дні жнуть, четвертий косять, толокою, на двірській страві. Попри те, одначе, вони несуть ріжні спеціальні роботи, а інші села тільки самі спеціальні обов’язки. Так, селяни з Радомишля мали висилати щотижня двох сторожів на замок – «ходити й кликати»; підгайчани мають «гумно й інші потреби дворныи оплетати», або як докладніше пояснює пізніша ревізія: «гумно городять кругом, на животину – на овцы, на телята и на свыни шопы з лозы роблять и крыют». Колчани на дворі королівськім в гриднях «печи чорныи роблять и светлицы осыпають и мажуть».

Подібне в інших селах. Селяни з Чернеч-городка, Колка, Рудників і Козлинич весною возять дерево – з двох дворищ по возу кождого тижня; від Іллі до Покрови ходять косити сіно; восени знову возять дерево; крім того, ‘будуть хороми з теслями замковими», а село Козлиничі обов’язані годувати у себе фільваркову худобу від св. Дмитра аж до весни. Селяни з Забороддя їздять з підводами, куди скажуть, мостять «лавки» на Стиру, гатять пруттям став против своїх осад.

Село Гнидава теж ходить з підводами, звозить жито й сіно, скільки можуть накосити дванадцять косарів, оплітає огороди й стайні в дворі і має «на рік зварити дванадцять пив з замкових солодів» – отже, служба пивоварська. Село Рудники не служить ніяких служб, тільки дає залізо з своїх руд, – шини до гармат і до зводного мосту і ріжний господарський струмент. Село Свож має постачати до двору угля «скільки буде потрібно». Селяни з Голешова, окрім двох днів жнива, мають возити муку, що діставав з «помірного» місцевий млин; мають гатити місцевий став і ловити в нім рибу з половини на замок під час «нересту» – коли риба ікриться, під весну.

Осібна осада замкових риболовів, окрім того, сиділа ще під самим Луцьком. В Чернечгородській волості і коло с. Колка були боброві «жеремяна» (гнізда), яких доглядали давніше осібні бобровничі, а в Чернечгородській околиці, крім того, «добрый ловы лосинный, в которих поведают по тридцати, по пятидесяти лосей в стадѣ ходет». Пішли в панські руки й ріжні ловецькі та конюші осади й служби, не потрібні вже зі знесенням великокняжої резиденції в Луцьку. Люди села Волковиї «за кн. Свидригайла службу служивали – козами волки ловливали», себто приманювали на козу вовків і так їх ловили, потім були переведені на службу «путну» – сповняти ріжні поручення замкової адміністрації, і нарешті віддані були одному «земенину волынскому». Так само «дворище конюшскоє под ключом Луцким». Так само «люди Радоховчане», що перед тим стерегли стада «и иную службу конюшскую служивали» і т.ін.

Фільварків чи «дворців», як їх називали тут в середині XVI в., при Луцьку було два – один замковий, другий ключа луцького, але господарство в них велося невеличке, і то почасти власними робітниками (невільною челяддю); по словам урядників, тутешньої «пашні» не ставало навіть на удержання їх самих і робітників. За давніших часів, коли села замкові не були ще пороздавані ріжним панам, господарство велося більше: ревізори з 1552 р. вичисляють 12 сіл луцького ключа, з котрих «виходило на двір гнидавський вісімдесят плугів». Се були спогади й пережитки давніших часів, коли сі двори служили для удержання княжої резиденції й його двора – за часів Любарта, Витовта, Свитригайла. Але дальше «виживлення» сього двора і задоволення його потреб, розуміється, господарство не йшло й тоді.

Як пізніші пережитки старого господарства можна вказати деякі подробиці в господарстві Поварської маєтності Сангушків. Селяни дають медову дань (припадає її по відру з господарства більше-менше), дрібні грошеві оплати; курей, гусей, дві яловиці з села; дань свою мають відвезти, де їм скажуть, і дати «за данью воз направляний», – очевидно, для сього відвозу (пережитки старого повозу). Замість оранки дають по копі вівса, жита й гречки, але жнуть і возять збіжжя й косять два тижні на двірських сіножатях на переміну щодва роки. Мають будувати і городити двір і всякі збудування, гатити гати й «робити млынов»; на приїзд пана мають возити дерево до двору; в «обрубі» того села мають іти в оступ звіря ловити, а також і до бобрових гонів іти, коли їм скажуть; коли б знайшлося соколине гніздо, мають всіх соколів з нього віддати до двору; якби знайшли гніздо яструбів або рябців, то до двору мають дати по одному птаху з гнізда; «от лукна бобровъного водлуг давного обычаю» мають дати по грошу.

В північнім поясі Галичини, між Бугом і Сяном, що продовжує волинське Полісся на захід, ловецтво й бортництво держалося сильно навіть до другої половини XVI в. Невважаючи на велике знищення лісів, тут ще стояли великі ліси, де в масах водився звір і велося бортне бджільництво.

«Ліси великі в тім старостві Белзькім, – пишуть люстратори 1564 p., – особливо за селом Любичею між староством Любачівським і Замхівським і за рікою Ратою, к границі староства Яворівського й Городецького, також і по інших місцях».

Так само в тій сусідній державі Замхівській:

«Лісів дуже багато, почавши від Замха, вони тягнуться до Верх-Раханя на кілька миль, а в другий бік від Лукової аж до Щебрешина або Туробина на кілька миль, і в іншу сторону – між староством Любачівським і між маєтністю Рамшівського та староством Лежайським є досить лісів і дібров».

«Там в тих лісах великі ловища і двори, побудовані в дворах, де мешкають зимою й літом ловці; з того може бути великий дохід, бо звіра густо, ліси великі, але урядники казали, що п[ан] староста каже тільки на свою потребу бити звіря, а не на продажу».

В старостві Лежайськім

«звір ріжний по великих пущах – для нього заховуються певні місця, де нікому не вільно ставати, й доми там побудовані – там мешкають слуги, і коли п[ан] староста або його ловці заїдуть з сітями на лови, під час ловів там мешкають».

Участь селян в ловах ще тоді, в 1560-х pp., місцями держалася як обов’язок. Бачимо таку згадку при старостві Белзькім, широко розповсюднений він також в сусіднім старостві Любачівськім і в інших тутешніх королівщинах; напр., в с. Кошині, в Холмській королівщині, селяни «не обов’язані до ніякої роботи, тільки на оступ; на звіра з сітями»; в Чернявці в Городельськім старостві: «Повинні йти на оступ, як потрібно».

Згадуються і більш архаїчні обов’язки; в с. Царині (стар[оство] Любомльське) сиділи сокольники за привілеєм кор[оля] Казимира [IV]. В Сільці (стар[оство] Белзьке) бортники щороку мали дати шість соколів, але вже їх не можна було в середині XVI в. дістати, відкупали грошима, по 12 гр. за кождого. В Батятичах селяни бортники були обов’язані дати дванадцять соколів. Деякі громади ще тоді давали дань куницями, а як не могли дати в натурі («шерстю»), то відкупали тридцятьма грошима; так громада Смолин має дати що два роки 13 кун, громада Люблинець – 31, Коровиця щороку – 7. Кун подекуди давали тут іще осібно бортники, а в Лежайщині було «кунне і соколове», як грошевий викуп колишнього давання кун і соколів.

Се характеристичне, що пережитки таких даней куницями, соколами та обов’язків ловецьких держаться в зв’язі з бортництвом – також останком давніх форм господарства, хоч і далеко більше живучим. Бортництво в сім північнім поясі ще мало важне значення в середині XVI в. Напр., в згаданій громаді Батятич бачимо без малого сімдесят медових данників; крім них, сиділо 36 загородників, які також давали медову дань, так що з цілого села приходило 45 корців меду, вартості 364 зол[отих]! І се не виїмкове явище. Бортництво ведуть на великі розміри в волості Замхівській, де кілька сіл складаються з бортників майже поголовно («кмети майже всі бортники»), і медова дань становить дуже важну категорію в доході волості: більше як четверту частину всіх доходів – і то вже при існуванні двох фільварків й інших джерел доходу. Такі ж села, де люди в великім числі, або й поголовно займаються бортництвом, стрічаємо також в королівщині Любачівській, Сокальській, Белзькій.

Живо заховують старі практики деякі з сіл любачівських. Особливо архаїчний вигляд має село Люблинець: люди сидять на неміряних дворищах, податки не зведеш до одної загальної норми – з кождого дають інакше; в уживанні села було багато лук, дубров, борів; панщини не було, замість неї в середині XVI в., коли пішла панщинна гарячка, заведено новий грошевий податок. Основу старого оподаткування становила дань медова, далі – овес, пересічно по колоді з дворища, кури, яйця, хліби печені, з деяких дворищ хмель, конопляне прядиво, і цілою громадою давали згаданих 15 ½ куниць. Селяни мали обов’язок ходити зимою всі на оступ, «коли їм скажуть»; мусили покосити луки на дев’яти урочищах «старим звичаєм», згромадити сіно й звезти, куди їм скажуть, і з кождого дворища привезти річно три бруси дерева.

Як взірець натуральних обов’язків давнішого типу наведу ще село Башню, що з того погляду живо пригадує нам прип’ятське Полісся початків XVI в.: селяни мають робити з лану дванадцять днів на фільварку, покосити й звезти сіно з місцевої луки, направляти греблі й упусти на ставах і приходити коли треба «на гвалт», возити дерево на будову млина, вивезти шість брусів на рік, стерегти лісів і дванадцять днів з кождого господарства повинні ходити «на оступ або на ловлення звіра».

В слабших і більш спорадичних формах такі останки давнішого господарства стрічаються й далі на полуднє, але під час люстрацій в 1560-х pp. вони держаться вже як слабкі пережитки. С[ело] Карачинів під Львовом сиділо за привілеєм з 1470 p., з обов’язком платити чиншу 2 гривні, давати четвертину меду, стереїти королівські ліси й ловища й сочити звіря; але в середині XVI в. ті давні ліси були вже зовсім винищені, тільки медова дань давалася в натурі, і королівські комісари перевели місцевих селян на звичайну панщинну норму.

Слуги з Яснища й Лозини мали обов’язок, окрім воєнної служби, їздити з старостою на лови, але виломувалися з тих обов’язків, змагаючи до того, аби перейти в категорію привілегійованої шляхти. В Галицькій королівщині на Підгір’ї ловецькі обов’язки мали ще вповні реальне значення: селяни в Калуській волості обов’язані ходити на лови; серед податків селянських стрічаються тут і куниці. На Дністрових допливах, особливо на Липі, ще в 1560-х pp. ловили бобрів. Лисиця як рід податку стрічається в ріжних місцях – попи дають по лисиці з церкви, корчмарі з корчми, селяни прихожі, поки не осядуть на стало, дають по лисиці і т.ін.

Як дань збіжева й тут, у Західній Україні, як і на Поліссі, і в землях білорусько-литовських, фігурує овес. До реформи 1435 р. – до заведення польського права, в Галичині всі села, і королівські, й панські, мали давати королеви овес з кождого осілого лану. До нас заховався з Ягайлових часів рахунок збору вівсяної дані з Перемиської землі судді перемиського Костка, що дає поняття про величезні розміри сеї дані, а до певної міри й про тодішній стан залюднення та хліборобської культури землі.

«Што єси, милостивый королю, казал пописати овес вшистко, што єсми выбрали на землянох, и мы то учинили твою казнь, дописали єсмо вшистко, штожь єсмы выбрали ис Перемышльскоѣ волости, из Ярославльскоѣ волости, опроче пана Тернавскаго людей, ис Ланъцюскои волости – ис тѣх трий волостий взяли єсмы вовса 15 сот колод вовса и шистьдесять колодѣ вовса»;

з Ряшівської волості мало, крім того, прийти 250 колод, «опроче волян, што на воли сѣдять», так що з панських сіл цілої Перемиської землі мало, з тими виїмками, прийти 1810 колод вівса. Збирано їх, як поясняє Костко, так:

«Што у руском правѣ сѣдять кмети и у зѣмьском, и с тѣхъ брали єсмы ис подимъя по колодѣ вовса, а (с) слугь не брали єсмы: не дадуть земяне и(с) слугь брати; а што у нѣмецких правѣх сѣдять на ланох – хотя бы триє человѣци сѣдили на лану а любо 4, одну колоду дають ис лану».

З усеї Галичини, з земель королівських і панських мусимо рахувати того вівса яких 10 тисяч колод, то значить 40 тис. кірців. І вся отся величезна маса призначалася передовсім на удержання коней королівського двору [Костко в тім листі згадує про сподіваний приїзд короля, що велів йому з огляду на се також «сѣна насѣчи досыть».], його служби, кінного війська, і на деякі ще інші потреби, які побачимо трохи нижче.

Ту ж вівсяну дань бачимо старою традиційною данню селян по королівщинах, в інвентарях і ревізіях, починаючи з кінцем XV в. (коли маємо найдавніші такі джерела) і ген пізніше, в XVI віці. Не жито і пшениця, пізніше експортове збіжжя, а овес характеризує собою стару практику селянського оподаткування в королівщинах, а по всякій правдоподібності так було і в маєтностях приватних. Ще в 1560-х pp. вівсяна дань по королівщинах рішуче переважає над житною або пшеничною, зістається майже загальною, тим часом як дань пшеницею або житом стрічається лише місцями.

В полудневім поясі, за лінією лісів, була значно розвинена годівля худоби. Розуміється, в більших або менших розмірах вона мала місце скрізь – на се, напр., вказує старий податок «воловщина», під ріжними назвами (поволовщина, болкуновщина) розширена по цілій майже Україні – звістна в Київщині, на Волині і в Галичині полудневій XV – XVI в. Але на Волині і в Київщині ми знаємо її як невеликий грошевий податок від кождої худобини вола чи корови, в полудневій же Галичині й на сусіднім Поділлі поволовщина була інакша: давали щосім або щоп’ять, а навіть і щотри роки вола з кождого господарства.

В лісовім поясі яловиця або кабан фігурує дуже часто тільки серед ріжних продуктів для панського столу, по штуці від цілого села, в полудневім же поясі воловщина разом з двадцятиною від овець і свиней становить одну з важніших позицій в панській господарці, і часом така дань від худоби перевищала всі інші доходи з села. Таке бачимо на Поділлі.

Спеціальним типом скотарського господарства була осада волоського права, що входить в велику моду в Галичині в XV в. і має чималий вплив на розвій скотарства взагалі. Особливо багате тими осадами було Карпатське Підгір’я і гірські краї, нездатні до хліборобської культури, а багаті гарними випасами для худоби, для овець спеціально. Але в запалі до сього типу господарства дідичі й державці ширять його і далі на північ, навіть в лісових краях Белзької й Холмської землі, закладаючи нові або переводячи на се волоське право давніші осади.

Час найбільшого чисельного розвою сих осад припадає на середину XVI в., безпосередньо перед розвоєм збіжжевої продукції. Ще в третій четвертині XVI в. закладаються великі групи осад волоського права на карпатськім підгір’ї, в поріччях горішнього Сяну і Стрвяжу, не захоплених фільварковим господарством. Але з останньою чвертю XVI в., коли інтереси продукції збіжжя рішучо виступають на перший план, підпадає перестрою, слабне й заникає волоський устрій та його господарство – бо воно стояло в рішучій суперечності з інтересами фільваркового господарства й продукції збіжжя на експорт.

З становища сеї антитези старого господарства до нового, яку ми тут слідимо, господарство волоського права має свій інтерес. Щоправда, в порівнянні з тими типами старого господарства, які ми розглядали досі, се «волоське» господарство було новиною, не старшою від XV в. – тим часом як ті, сліджені нами пережитки, характеризують господарство XIV віку і давніших. Але сама отся мода на волоське господарство дуже інтересна як симптом тодішньої економіки, як ілюстрація тих відносин, доки ще збіжжя не мало попиту поза «виживленням» – задоволенням потреби самих продуцентів і невеликого попиту місцевої не рільничої людності.

Підставою господарства в волоських осадах мала служити годівля овець: головним податком була двадцятина від овець і ріжні продукти годівлі овець: сири, ткані з овечої вовни, попруги, коци на ліжка, гуні. Рільне господарство мало вестися в границях самого лише виживлення, в малих розмірах. Хоч осадники діставали не менші грунти від селян німецького чи руського права, але приймалося за правило, що їх рільне господарство мало бути не таке, як у тих: запримітивши, напр., що селяни деяких волоських осад в Белзькій королівщині мають багато поля, королівські комісари завели у них панщину, бо селяни волоського права мають, мовляв, мати поля лише потроху, а коли управляють ріллю в таких розмірах, як інші, то мають нести й таку ж панщину. Селяни ж волоського права в принципі мали бути свобідні від панщини, від роботи на ріллі: ще в половині XVI в. селяни з волоських сіл Сяноччини протестували против заходів старостинського уряду коло заведення панщини, вказуючи на те, що «волохи» скрізь свобідні від панщини, тільки дають певні данини.

В дійсності місцями, в давніших осадах були заведені тоді невеликі роботи при фільварках, але нам інтересний сам принцип. І отсе заложения в XV – XVI в. кількасот сіл [В середині XVI в. загальне число сіл волоського права в Галичині з Холмською й Белзькою землею, мабуть, було не менше 400, тим часом як загальне число сіл рахують на несповна півчетверта тисячі.] на принципі мінімального рільного господарства, повного виключення данин збіжжям і рільничої панщинної роботи, – явище дуже інтересне. Воно дає якнайсильніший контраст тій нагінці за панщиною й запалу до фільваркового господарства, що розвиваються в другій половині XVI в.

Примітки

Ревізія волинських замків 1545 р. показує нам останки старого хазяйства… – публікація ревізій замків Волинської землі була розпочата у «Памятниках, изданных Временной коммисией для разбора древних актов» (К., 1859. – Т. 4), проте повну публікацію здійснив польський дослідник Олександр Яблоновський у 1877 p., див.: Źródła dziejowe. – Warszawa, 1877. – Т. 6. Нещодавно вийшло академічне видання ревізій волинських замків, здійснене Володимиром Кравченком з історичною та археографічною передмовами, факсиміле оригіналу: Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року / Підготував Володимир Кравченко. – К., 2005.

В середині XVІ в. загальне число сіл волоського права в Галичині з Холмською и Белзькою землею, мабуть, було не менше 400… – про волоську колонізацію прикордонних українських та польських земель існує велика та дискусійна історіографія українських, польських, румунських та словацьких дослідників.

Словацький дослідник К.Кадлец у 1916 p., опираючись на опубліковані джерела, склав список з 333 волоських поселень (Kadlec К. Valaši а valašske právo v zemich slovanských a uherských. – Praha, 1916. – S. 302 – 314). Румунські дослідники вважали, що принаймні 400 – 500 поселень у Польщі використовували волоське право упродовж XIV – XVI ст. Нещодавно написав кілька розвідок польський дослідник Гжегож Явор, в яких показав складність однозначного підрахунку волоських поселень, адже для багатьох сіл є лише побічна інформація, що вказувала би на волоський характер колонізації, наприклад, згадки про князів та князівства, волоський характер податків (данина баранами тощо), волохів – власників сіл або мешканців сіл, а окремі села мали подвійний руський та волоський характер колонізації. Загалом цей автор для території західноукраїнських земель та українсько-польського пограниччя в епоху середньовіччя нарахував 292 оселі з волоським правом, див.: Jawor G. Osady prawa wołoskiego і ich mieszkańcy nа Rusi Czerwonej w późnym średniowieczu. – Lublin, 2000. – S. 222 – 223; Jawor G. Zasięg і character osadnictwa wołoskiego nа Rusi Czerwonej w XIV – XVI ww. // Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів: 22 – 28 серпня 1993 р. – Львів, 1994. – Доповіді і повідомлення: Історія. – Т. 1. – С. 34 – 36; Явор Г. Волоське осадництво на теренах Розточчя у пізньому середньовіччі // Вісник Львівського університету. – Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 58-75.

…півчетверта – три з половиною.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 22 – 29.