Хазяйство попередніх віків: Полісся, Волинь, Подніпров’я

Михайло Грушевський

В старій Русі торг і вивіз продуктів місцевого господарства був дуже малий. Наоколо неї лежали краї, які жили більше-менше в тих самих природних обставинах, більше-менше в тій самій стадії економічного життя й не потрібували ані дерева, ані збіжжя, ані худоби, яке могли постачити українські землі. Тільки з полудня міг бути на се все попит: культурніші й бідніші натуральними запасами природи краї Візантії й арабського каліфату потрібували того, й ми знаємо, що в старинних часах чорноморське побережжя постачало грецьким краям збіжжя, рибу, худобу, шкури, віск, мед і т. ін., і до каліфату вивозили між іншим також дерево, шкури, мед, віск.

Але в міру того, як полудневі дороги ставали все небезпечніші під напливом кочових орд і як никла та розбігалася осіла людність в степових краях, мусив слабнути торг такими продуктами українського господарства, як збіжжя, худоба, дерево. В XI – XII в. його майже не було: нема про нього звісток, і обставини були того роду, що небагато лишали місця такому торгові.

Як предмети дані й торгу заграничного (а з тим і внутрішнього) з продуктів господарства виступають тоді тільки мед, віск і «скора» – шкури й футра (головно дорогі футра); отже, продукти пчільництва й ловецтва. Хліборобство служило підставою господарства: оподаткування «від сохи» вже книжнику XI віку представлялося старинною практикою. Але воно служило майже виключно для задоволення власної потреби, для прожитку.

На північній і західній границі українських земель лежали краї, які задоволяли свої потреби в збіжжі самі; тому вивіз хліба згадується лише в якихось надзвичайних випадках, коли в якімсь краю трапився голод. Так, в 1279 Володимир Василькович, під час сильного голоду, на прошения ятвягів посилає до них хліб, «жито», з Берестя «в лодъях по Бугу с людьми с добрыми». Так століття пізніше Ягайло на прошения візантійського цісаря висилає в 1415 р. транспорт збіжжя до чорноморського порту Качибея, звідки мали його забрати грецькі кораблі.

Подібні факти, розуміється, мусили мати місце частіш вгору Дніпром і Бугом і на полудень, в чорноморські порти дунайської й дністрової околиці вивіз збіжжя й деяких інших господарських продуктів міг бути навіть до певної міри явищем звичайним. З другої половини XVI віку маємо традицію, що за часів Казимира Ягайловича (очевидно, перед замкненням Чорного моря турками, то значить в середині XV в.) з Білгорода йшли транспорта подільської пшениці на море, аж до Кіпру. Се можливо, і на потвердження сеї традиції можна б вказати деякі документальні звістки з тих часів.

Але з того всього ніяк не можна робити здогадів про якийсь великий і довготривалий вивозовий торг. Надвишка в продукції чи збіжжя, чи інших продуктів в українських землях мусила бути звичайно і подані факти показують, що на перший поклик з українських земель можна було зібрати й вивезти за границю значні запаси збіжжя. В спокійніших, ліпше загосподарених околицях господарство ставало все більше інтенсивним, простір управної ріллі все розширявся, збільшався, хліборобство в порівнянні з іншими галузями господарства здобувало все більше значення. Але воно велося для задоволення власної потреби, а не для торгу, не для вивозу. Наші джерела з XIV – XV в. не говорять про се безпосередньо, але посередні вказівки, які з них можна витягнути, не лишають місця для сумніву.

Гарячкове закладання осад німецького права і переведення на се право осадників давніших, що захоплює польські землі в XIII в., а з кінцем XIV і в першій половині XV в. прокидається під польським режимом і в Західній Україні, вводячи перші зав’язки грошевого господарства, заразом служить незвичайно проречистим свідоцтвом того, як мало ще цінилися тоді робочі руки, як сильно ще панувало натуральне господарство, де продукти мали вартість лише споживчу (для свого ужитку), а не грошеву.

Осадник німецького права був цінний тому, що він давав готові гроші, а не службу, не дань в господарських продуктах. Робочих рук було подостатком у тодішніх панів, так само й продуктів; але і сі продукти, і та праця мали дуже малу грошеву вартість при слабім попиті на продукти сільського господарства. Тому так дуже цінилися грошеві чинші, і для чиншового оподаткування реформувалися на німецький взір села права руського й польського.

Слабий попит на рільничі продукти й рільничу роботу дав себе відчути також в існуванні численних категорій служебного селянства в XIV – XV в. (в Західній Україні, особливо в першій половині XV в., а в Східній – і в другій половині XV, і пізніше – в XVI віці). Селяни сі за підданство сповняли тільки ріжні служби, але не давали дані в продуктах, не несли панщини. Були цілі села й осади ловецькі – ловців, осочників, бобровників, сокольників; цілі села пастуші – конюхів і конокормців; осади бортників і подлазників – що збирали й давали мед, не кажучи про служби ремісничі, або більше привілегійовані.

З становища пізнішого господарства, обчисленого на торг збіжжям, на вивіз, як воно сформувалося під кінець XVI в., звівши всі підданські обов’язки до одного знаменника – якнайвищої панщини, такі служебні піддані були абсурдом. Се було нечуване марнотратство, безглузде марнування підданських обов’язків, коли цілі села не мали іншої роботи, як стерегти королівське стадо, об’їздити лошат, косити для них сіно, або пильнувати лісів і звіра в них, стерегти бобрових гнізд і ловити в свій час з них бобрів і т. ін.

Та се не була тільки марнотратність чи вибагливість короля чи вел[икого] князя, що міг собі такі розкоші позволити для своєї втіхи. Не було інтересу збільшати продукцію збіжжя, поки на нього не було покупу. Тому інтересніше було дістати з підданської служби шкурку бобра чи куниці, чи відро меду, ніж міру збіжжя.

Такі господарські практики наші джерела встигли захопити ще в досить живучій формі в ненарушеній новими впливами Східній і Північній Україні при кінці XV чи на початках XVI в., і вони безперечно характеризували в давніших часах (в XIV і першій половині XV віку) також і ліпше засиджені та загосподарені краї Західної України. Вони відкривають перед нами т[ак] ск[азати] хазяйську логіку давнішого господарства і дають досить повний образ того господарства; тому дуже інтересно приглянутися ближче до них.

Так маємо досить докладні й ріжнородні звістки з самого початку XVI в., для Полісся волинського, в поріччі Прип’яті (волость Ратенська і Ветельська), і бачимо, що там ще на початках XVI в. хліборобство не виходило зовсім за границі найтіснішого власного ужитку. На дві великі волості, що займали величезну територію, був один невеличкий фільварок: в інвентарі значиться посіяного хліба дев’ять колод озимого жита, чотири колоди пшениці, а запасу знайшлося півтретя стогу жита й останки стогу пшениці. З селянських даней грошеву вартість, як показує обрахунок ревізора, мав тільки мед: все інше, очевидно, йшло на удержання місцевого двора й старости з його помічниками. Навіть дохід з млинів не показаний – очевидно, все, що приходило з млинів, споживалося в цілості.

З галузей власного господарства грошевий дохід несуть тільки стави. В селянськім оподаткуванні головне місце займає мед, дальше – овес і сіно, та ріжні припаси до столу – давали курей, качок, сир, масло, яйця, кабана або ялівку від цілого села. Збіжжя, властиво, (окрім вівса) майже не давано. За те давали льняне прядиво для бобровників – очевидно, як матеріал для сітей, конопляне прядиво на сіті риболовні, личані «обори» або «ужища» на сіти звіроловні. І в обов’язках натуральних рільна робота не має великого значення; в Ратенській волості, де був фільварок, селяни були обов’язані робити в нім всі господарські роботи, і се при невеликих розмірах фільваркового господарства могло дати кілька, а найбільше – кільканадцять день до року.

В другій волості, де не було фільварку, селяни мали збирати сіно з замкових сіножатей. Зате мали ходити «на оступ» – на лови звіра, що тривали по кілька тижнів, ще навіть в другій половині XVI в., коли вже «звір виполошився». Мали сипати й направляти греблі ставів, а коли стави ловилися на замок», а не віддавалися орендарям, – мусили, очевидно, брати участь в лові риби. Поміч при бобрових ловах заступлена була платою «бобровийчого». Нарешті, селяни обслужували ріжні двірські потреби: постачали дерево, ходили з підводами, будували й направляли замок і т. ін.

Подібне бачимо і в київськім Поліссі, в описі сіл з околиці Житомира з 1470-х pp. і в наданнях кінця XV й поч. XVI в. Основу оподаткування становить мед (подекуди й віск), часом переложений уже на гроші; крім того дають куниць і лисиць, натурою, часом «подимщину – правдоподібно також припаси до столу і двору, як і в Ратенщині. З даного збіжжя згадується лише овес. Хліборобська робота на нечисленних великокняжих дворах робиться толоками. Поруч того виступають інші натуральні обов’язки, їх звичайна формула: «сіно косити, на толоку ходити, став сипати»; участь в ловах звіриних і гонах бобрових тут відкупається звичайно певною данню, зате є до того осібні ловці, бобровники, також і бортники.

Кілька надань з глибшого київського Полісся відкривають перед нами ті ж прикмети господарства. Лазарко Мошкович з Овруцького повіту з своїми синами й братаничами становить одну «службу», дає з своїх грунтів 24 відра меду, 2 гр[ошів] помірного, подимщину, косить і жне по три дні й інші служби служить. Сі інші служби пояснює надання іншої «служби», з такою ж медовою данню: крім кількох днів рільної роботи тутешні люди ходять молотити, лен полють, город городять.

Села мозирські дають, окрім медової й грошевої дані, бобрів і куниць (чотири бобри й дві куниці з одного села, з другого не вичислено осібно), тут, отже, маємо виказане докладно те, що в різних наданнях загально згадується як «дані грошеві, медові, боброві й куничні». «Землі бортні, сіножаті, єзи, озери й усякі входи се звичайна приналежність, поруч «земель пашних», в наданнях з Полісся пинського; «підводи не давати, повозу не возити, в облаву не ходити» – друга така звичайна формула тутешніх увільнень від тяглих обов’язків.

В наданнях з околиць Чернігова виступають бортні землі, боброві гони, лови рибні й звірині; в околицях Путивля – «перевѣсь» на птахів, озера, боброві гони, ловища звірині й пташині. Хліборобство в сім часі підупало тут наслідком татарських погромів, але і в місцях ліпше захищених, яких татарські наїзди майже не зачіпали; воно ділило своє значення в господарстві тепер і пізніше, в середині XVI в., з ріжними іншими джерелами доходів, а, властиво, займало поруч них другорядну позицію.

Так, переглядаючи опись такої розмірно добре загосподареної околиці, як Овруцьке староство, ми як доходи стрічаємо тільки грошеві чинші, мід, боброві гони. Людність несе обов’язки ловецькі й рибальські. В ревізії 1552 р. читаємо, що ключі («неділі») чорнобильська, овруцька й білгородська мали обов’язок робити «єзи» – перегороди для ловлення риби на Прип’яті. Вся людність м. Чорнобиля обов’язана була їздити на лови з замковим урядником «первою порошею» (за-першим снігом) по одному дню три рази до року, і так само три рази по одному дню «на серен» (на мерзлий сніг). Бобрів ловили старостині бобровники, а «земци одно до других повинни провожать бобровников».

Хліборобство тут і в середині XVI в. не виходило за тісні круги місцевої потреби, і поруч нього мало важне значення пчільництво, звірині й рибні лови. З продуктів хліборобських давали найбільше овес і сіно: воно призначалося на удержання коней, яких по замках і дворах держали багато, для цілей воєнних і всяких інших; натомість пшениця й жито, що пізніше так усильно культивувалися на вивіз, не грають майже ніякої ролі. Серед натуральних обов’язків рільна робота також не грає особливої ролі, й інші роботи й обов’язки – кошення сіна, воження дерева, підводи, участь в ловах і гонах, сипання й направлювання ставів, і т. ін., в сумі мають більше значення, ніж та рільна робота.

Примітки

Так, маємо досить докладні й різнородні звістки з самого початку XVI в., для Полісся волинського, в поріччі Прип’яті (волость Ратенська і Ветельська)… – М. Грушевський у 1898 р. видав описи Ратенського староста за 1500 – 1512 pp., див.: Грушевський М. Описі Ратенського староства в 1500 – 1512 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. XXVI. – С. 1-40.

…півтретя – два з половиною.

…опись такої розмірно добре загосподареної околиці, як Овруцьке староство… – див., наприклад, люстрацію замку Овруча та навколишніх сіл у 1552 р. та описи цього замку в першій половині XVII ст.: Перлштейн А. Люстрация Овручского замка в 1552 г. // Волынские губернские ведомости. – Житомир, 1856. – №№ 20 – 24; Źródła dziejowe. – Warszawa, 1877. – Т. 5. Про Овруцьке староство та історію місцевої шляхти писали: Antoni I. Dzieje szlachty okolicznej w Owruckim powiecie // Biblioteka Warszawska. – Warszawa, 1881. – T. 2. – S. 19 – 39, 183 – 200, 352 – 367; Антонович В.Б. Содержание актов об околичной шляхте // Архив Юго-Западной России. – К., 1867. – Ч. 4. – Т. 1. – С. 1 – 62; Фотинский О.А. Очерк истории мелкого дворянства овручско-житомирского в эпоху польского режима: XVII – XVIII вв. // Волынские епархиальные ведомости. – Кременец, 1900. – № 5. – С. 165-174; № 6. – С. 198-207; № 7. – С. 225-235.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 18 – 22.