Господарство польського магната на Задніпров’ї
перед Хмельниччиною

Михайло Грушевський

Обставини життя в Східній Україні перед великим рухом народним XVII в., для якого послужила вона ареною, все ще звісні нам далеко не так, як би ми собі того бажали. Головні контури сього життя, основна схема відносин економічних, суспільних, культурних, національних, розуміється, вирисовується ясно й виразно, й про неї, думаю, маємо в головнім вірне поняття.

Але сій схемі, сьому скелету бракує м’яса і крові. Бракує сьому простолінійному, схематичному рисунку багатого запасу, фарб, кольорів, світлотіні, яка б заповнила сі сірі поля, надала цілому образові повного виразу, життя. Бракує багатого фактичного матеріалу, який би позволив нам іти в кождім напрямі тодішнього звичайного, буденного обиходу, орієнтуватися в подробицях побуту чи то матеріального, чи духовного, класти руку на пульс народного життя й відчувати його биття на кождім кроці. А без сього дослідник минувшого все буде відчувати неповноту, приблизність своїх відомостей і понять про се минуле життя.

Великий народний рух, «скасувавши шаблею козацькою» весь ненависний, супротивний йому суспільно-політичний устрій, знищив багато й того, що могло дати нам ліпше розуміння сього передреволюційного життя і народної опозиції. Багато поглинула «велика руїна» навіки. Втрати сі тим тяжчі, що взагалі ті джерела, з яких ми черпаємо свої відомості про українське життя тих часів, для Східної України не були так багаті: українське життя ще тільки формувалося, кристалізувалося, і все те юридичне і культурне життя, актами якого ми користуємося для пізнання давніх обставин, – було ще дуже слабке, малорозвинене. Отже, й не могло лишити по собі таких багатих матеріалів, які маємо, по всіх історичних пригодах, для Західної України. Але й те, що лишилося, не використане ще. Для соціальної, економічної, культурної історії Східної України XVII – XVIII віків взагалі дуже небагато ще зроблено, а для часів передреволюційних особливо мало [Щоб переконатися, досить переглянути томи «Описания старой Малороссии» пок[ійного] Лазаревського: як мало зібрано відомостей для часів з-перед Хмельниччини сим многозаслуженим дослідником історії Задніпров’я.].

Актові книги старого трибуналу і західних судів земських й гродських, пізніші акти місцеві, не кажучи про приватні архіви ріжних магнатських фамілій, можуть дати ще дуже багато – як може свідчити документ, вийнятий з львівських гродських книг, з яким хочу познайомити в сім своїм рефераті, і який кидає інтересне світло на економічне життя Задніпров’я перед Хмельниччиною – на те магнатське хазяйство, яке ступало сюди в 1-й пол[овині] XVII в., як вісник тих економічних і суспільних форм, що населили сю Східну Україну втікачами з західноукраїнських земель і тепер одним наближенням своїм будили тривогу, ненависть, страх серед них і поривали їх до оружного опору й самооборони.

Великий народний рух XVII в. розвинувся на економічнім грунті – був передусім протестом проти тих форм економічної експлуатації селянської праці, що насувалися в Східну Україну з Західної, а з нею – ограничення маєткових і особистих прав селянина. Сі економічні мотиви зміцнялися й загострювалися антагонізмом національним, культурним, релігійним, – з одного боку, суспільним і політичним – з другого. Контраст української й польської народності, православної й католицької віри, русько-візантійської й польсько-латинської культури давав антагонізму економічному ту ідеологічну закраску, якої жадно шукає й прибирає собі звичайно кождий чисто матеріалістичний, економічний антагонізм.

Антагонізм українського селянина, що хотів свобідно господарити на свобідній, нічиїй землі, і свобідно користати з її дарів і з здобутків своєї праці, до польського пана, що не горівши не болівши хотів наложити свою руку на сі овочі його праці, був сам по собі незмірно гострим і напруженим. Але він ставав ще гострішим, незносно болючим тому, що се був заразом антагонізм українського селянина і польського пана, контраст народності панської й – поневоленої, віри й культури привілегійованої – по одній стороні, подавленої, пониженої – по другій. Не було при тім якогось елементу, який був би посереднім, переходовим ступенем і вигладжував хоч трохи гострість сього контрасту.

Поруч себе селянин-українець не бачив селянина-поляка, який би так само працював і зливав своїм потом землю, як він. Заникли – спольщилися, покатоличилися, з виїмком кількох одиниць, пани-магнати руської віри, української народності, що бодай в сфері культурній, національній могли бути якимсь суголосним елементом для українських мас. По цілій лінії нічим не ослаблений, не злегшений антагонізм: українські робочі маси, репрезентанти подавленої народності, поневіряної культури й релігії – й купка магнатів, всевласних «королев’ят», репрезентантів чужої, панської культури, релігії й народності, окружених двором своїх слуг, ненависних людям посіпак.

Обставини колонізаційні й усякі інші зложилися так, що власне магнатське, велике землеволодіння взяло в Східній Україні гору над усяким іншим, і велике магнатське хазяйство стало типовим для тутешніх економічних відносин в передреволюційних часах. Повний брак якоїсь державної організації – навіть такої слабкої, яка існувала по інших провінціях Речі Посполитої, на цілім майже просторі Східно-Полудневої України, віддавав тутешні відносини на волю й ласку самої людності. «Кулачне право» і самооборона були кінець кінцем одинокими факторами, якими уставлялися тутешні відносини.

Отже, коли «народ шляхетський» з кінцем XVI в. кинувся сюди закладати «на сировім корені» нові маєтності, випрошуючи привілеї на «порожні», то значить, правительственими актами не віддані комусь землі, та зганяючи ріжних «безправних», то значить – не озброєних правительственими наданнями господарів, – «реальное соотношение сил» рішало кінець кінцем, хто мав бути властителем сих порожніх просторів.

Більша риба пожирала меншу. Слабші силами властителі, не тільки «безправні», а й уоружені правительственими актами, мусили уступатися перед збройними заїздами і всякими іншими напастями магнатів-сусідів, що закладали й «заокругляли» свої маєтності, мусили продавати за безцінь свої права їм, чи іншим, ще сильнішим, ще зубатішим конкурентам. Кінець кінцем землі збиралися в руках купки магнатів першого калібру, особливо таких, що з багатством і впливами особистими ще лучили сили і засоби, які давали їм їх урядові функції в тутешніх краях: гетьманів коронних – то значить начальників розквартированих тут польських військ, воєвод й старост пограничних замків – сих правдивих віце-королів в сих пограничних, виключених з усяких впливів центрального правительства окраїнах.

Випрошені за дурничку величезні простори, вроді «пустині Умань», що займала кілька нинішніх повітів, поріччя Сули від границь московських до устя, поріччя Псла і т[ому] под[ібне], вони «заокругляли» ріжними меншими додатками, і так формувалися ті величезні латифундії, яким рівні не було не тільки в Польщі, але і в цілій Європі часом, і перед якими зовсім на другий план відступала середня або менша панська власність.

Окрім приватних латифундій були ще великі державні землі, так звані староства, але вони роздавалися также в доживотні держави тісній купці магнатів, в користання чисто приватно-правне, так що характером своїм і своїм господарством вони вповні підходили до приватних латифундій. Разом взяті приватні латифундії й сі магнатські держави надають вповні закінчений, одностайний характер великопанського господарства всій території від середнього Побожжя (Браславщини) до поріччя Десни, приверненого до Польщі під час Московської усобиці «смутних часів».

Що ж приносило з собою в сі краї се великопанське господарство? Що давало воно їм і їх людності взаміну за претензії, які ставило на підставі королівських пергаменів і канцлерських печаток до тутешніх осадників, до їх земель, які вони своєю працею розбудили з довговічного сну і своїми грудьми заслонили від наїздів татарських, зробили з диких пустинь культурні краї й накликали на них сей новий наїзд благородно-рожденних і привілегійованих? Як відомо, се один з дуже болючих спірних пунктів між історіографією українською й польською.

Польська історіографія прибирає політичні й економічні здобутки польської (і ополяченої) шляхти XV – XVII в. шатою культурництва. Вона величає сей шляхетський Drang nach Osten [рух на схід] в Східну Україну XVII в. як велику культурну місію Польщі. Сі, мовляв, шляхтичі й магнати залюднили порожні простори Східної України селами й містами; оборонили їх від татарських наїздів замками і залогами; своїми капіталами, працею, інтелігенцією насадили культуру на вікових перелогах.

Українська історіографія пригадує на се, що шляхта й магнати прийшли на готовеньке – коли народна, самостійна колонізація вже розвинулася значно й організованою самообороною – козаччиною підірвала татарські наїзди. Пригадує, що й пізніше колонізація і оборона була ділом не так організованих заходів шляхти й магнатів, як стихійного народного колонізаційного процесу.

Що привілегійовані властителі й державці українських просторів дуже мало вкладали і своїх капіталів, і своєї праці та інтелігенції, – рідко або й ніколи не заглядаючи в свої східноукраїнські маєтності, а збирали тільки через своїх орендарів і слуг овочі з селянської праці та капіталу, вложеного не ким іншим, а також селянином в свою землю. Ся суперечка зістанеться, мабуть, ще довго дражливою і болючою, і ми не будемо запускатися в загальну оцінку аргументів обох сторін, а приглянемося цікавій ілюстрації великопанського господарства в Східній Україні в переддень Хмельниччини, яку дає нам згаданий документ – аз тим кидає світло і на ті питання, що служать причиною отого спору.

Се орендний контракт польського гетьмана Станіслава Конєцпольського, старости – себто доживотного державця староства Гадяцького (волостей Гадяцької й Миргородської, території кількох повітів теперішньої Полтавської губернії), з орендатором – шляхтичем Мартином Длуським, списаний в Гадячі в падолисті 1643 року. Конєцпольський дає в оренду сьому Длуському Гадяцьку волость, з містом Гадячем і містечками Лютенками і Рашівкою, з виїмком деяких другорядних доходів, на три роки, починаючи від Водохрещ 1644 р. до Водохрещ р. 1647.

За оренду сю Длуський має платити Конєцпольському річно 13 тис. золотих польських, але з того готівкою тільки 4 тис, а решту поташем, який має виробляти в чотирьох будах: в ціні 9 тис. золотих має він річно дати Конєцпольському тисяча шіффунтів або 21 лашт поташу «чистого, фарбистого, товстого, найліпшої проби, яка б відповідала гданському піку» і 15 лаштів т. зв. шмельцуги, лічачи шіффунт поташу по 8½ зл[отих], а лашт шмельцуги – по 40 зл[отих]; і коли б орендар випалив поташу щось понад то, то Конєцпольський забирає то по тій же ціні. Очевидно, він цінував орендареві поташ значно нижче торгової ціни й заробляв на сій ріжниці (знаємо, що коло того часу в Гданську шіффунт попілу купували по 30 гр[ошів], а в Правобічній Київщині – по 17 – 20 гр[ошів] [Див. «Історію України-Руси», т. VI, с. 190 – 191.].

Для себе полишає Конєцпольський понадто такі доходи: поволовщину, десятину пчільну, «решту поборову», т. зв. відумерщину – то значить майно по умерших безпотомно підданих, одбігщину – майно по втікачах, що підуть геть без відомості уряду, коли ся одбігщина буде більша понад 10 кіп грошей (20 зл[отих]), «викидщину», більші «заруки» (залоги) – понад копу грошей (звичайний спосіб, яким запобігалося в тих часах якимсь зловчинкам або відновленню процесу, було визначення «заруки»), нарешті «вини кримінальні» – за значніші карні вчинки й інші більші вини (штрафи), тим часом як «злодійська вина» – 3 копи, й інші менші мали припадати орендареві.

Орендар має всі доходи від гарячих напитків: Конєцпольський гарантує йому, що під час його оренди ніхто не буде курити горілки по селах без оплати доходу орендарського, не буде довозити її «з боку», ані не буде шинкувати нею, під страхом кари 10 кіп. Так само з тютюном. На весілля, хрестини і празники селяни мають право варити пиво, за оплатою орендареві, але не можуть держати те пиво в себе дома довше понад три дні без осібного позволения. А горілку на весілля та хрестини орендар має давати підданим одним грошем дешевше на кварті.

В самім місті Гадячі міщани мають право варити пиво і ситити меди, за оплатою орендареві, а варення горілки Конєцпольський зіставляє як монополію для себе, і передає її осібним, додатковим контрактом орендареві. Орендареві йдуть доходи з млинів, які єсть тепер на Пслі й Груні, або будуть поставлені орендарем, також з гути (шкляної робітні). Ріжні доходи з суду, як ми бачили, з відбігщини і приблудної худоби ідуть теж на його користь.

Обов’язки панщинні контракт описує так:

Пан каштелян краківський (Конєцпольський) позволяв уживати роботи сільських підданих відповідно до того, як вона описана (в осібній описі, очевидно), себто вони мають нажати по дві копи якого-небудь збіжжя, звезти то, змолотити по дві копи. Сіно косити один день, накошене зібрати, звезти й скидати на скирти, або замість того дати готове сіно, або грошима за віз по 15 гр[ошів]; одначе ті, що не мають коней ані волів, не обов’язані возити. Хто має коней або волів, має привезти на рік два вози дерева. Від диму (хати) мають дати курку, від чотирьох димів одну гуску, або за неї 6 грошей. Крім того, селяни обов’язані ходити з підводами – возити поташ з гадяцьких буд. Підсусідків можна орендареві ужити на роботу в городі по черзі тільки один раз на рік. Прясти піддані не повинні, ані не можна їм казати молотити збіжжя «на колоди». Міщани гадяцькі робіт не несуть ніяких, окрім тільки того, що мають возити поташ з буд, борошно до буд, відвезти мед (даний), робити роботи шарваркові коло гребель та коло укріплення міста й замку.

Будинки, побудовані орендарем – доми, броварні, солодовні, винниці, зістаються його власністю. На випадок, якби волость та потерпіла спустошення від татарських нападів, війни, або «козацької своєволі», має бути зроблена орендареві знижка орендної плати. Так само, як би при розграниченні з Москвою були забрані які грунти. Коли б сойм за той час наложив податок від гарячих напитків (т. зв. чопове), то Конєцпольський бере то на себе, що збирання того податку в волості буде поручено тому ж орендареві.

Натомість орендатор забезпечує, що піддані волості не будуть мати шкоди від його будників «в худобі, возах, свинях і конях». Буде пильнувати, аби буди орендарські не переманювали «челяді будної» з інших буд, які роблять поташ на грунтах Конєцпольського. Має також орендар стерегти того, щоб в лісах не робили дьогтю, не пустошили їх вівцями й худобою. Щоб сусіди не забирали грунтів і не нарушали границь, і т. ін. Нарешті, за «порукавичне» (за посередництво при контракті) поступає орендар, в виді дарунка, щороку 200 зол[отих] пані Конєцпольській.

Такий зміст сього контракту. Завдяки тому, що Конєцпольський вичисляє головні категорії доходу орендаря і ті доходи, які він зоставляє для себе, ми можемо мати з нього досить докладне поняття про господарство Гадяцької волості, що, без сумніву, було типовим покажчиком великопанського хазяйства тих часів в крайніх частях Східної України взагалі.

Ми бачимо, що на першім плані стоїть експлуатація природних багатств, ще не винищених в сім багатім, здичілім від довгого запущення краю. В Гадяцькій волості на першім місці фігурує роблення поташу, в сусідній Миргородській волості, також Конєцпольського, робили, крім поташу, також в великих розмірах селітру. Сі промисли взагалі характеризують перші кроки панського господарства в його поході на схід України в XVI – XVII в., особливо фабрикація поташу. Великий попит на лісові товари Східної Європи з боку Європи Західної, прокинувшися вже в XV віці, послужив першим імпульсом того економічного руху (спеціально – в сфері панського хазяйства), що характеризує перехід від середньовічних форм натурального хазяйства до нового, грошевого, обрахованого на вивіз.

На протязі XV і XVI в. ліси земель польських, литовських, українських і білоруських експлуатувалися й рабівничо нищилися незвичайно сильно і скоро, в напрямі від Балтійського побережжя, річними системами, поступаючи все далі в глибину краю. Разом з винищенням, з вичерпуванням лісових запасів росла, одначе, незмірно й ціна на лісові товари й гнала покупців і доставців лісових товарів все далі, навіть в малолісні простори передстепової України.

Незважаючи на велике віддалення від сплавних доріг Балтійського басейну і на розмірну бідність лісу та дорогоцінність його для потреб місцевого життя, з початком XVII в. починається в великих розмірах фабрикація лісових товарів в Браславщині, Полудневій Київщині, Задніпров’ї. Панські будники – вироблювані ріжного будівляного матеріалу й поташу, смолярі, дьогтярі являються авангардом в поході панського хазяйства в Східну Україну. Тому, що будівляного матеріалу, за великим віддаленням від сплавних доріг, звідси висилати було не можна, ліс експлуатується головно на поташ.

Палення лісів «на попіл» – з якого робився поташ – се перший акт в трагедії насаджування великопанської культури, або – коли хочете – її пролог. Він не тривав довго, бо при бідності лісів і примітивних грабівничих формах їх експлуатації десять-двадцять літ поташевої кампанії в сім східно-полудневім поясі вповні вистачали на те, аби понищити ліси так, що й не було вже чого палити далі. В Полудневій Київщині, де палення лісів почалося скоріше, уже в 1620-х pp., вони місцями були винищені зовсім (напр., в Білоцерківській королівщині). На Задніпров’ї, куди панське господарство ступило пізніше, ми бачимо, як от і в сім контракті, роблення поташу ще в повнім розгарі в 1640-х pp.

Там, де суспільно-економічні відносини вже ствердли, де селянин був примоцований до землі, став послушним, німим інвентарем панського хазяйства, там у нас за кампанією лісовою, за розвоєм вивозу лісових товарів ішов розріст панського рільничого господарства – розвій фільварків, панщини, продукції збіжжя на заграничний вивіз. Експорт товарів лісових служив прелюдією експорту збіжжя, відкривав і торував йому вивозові дороги.

Так було в Західній і Західно-Північній Україні. Там за усильною експлуатацією лісових товарів в першій половині і середині XVI в. (як у якім районі) йде в другій половині XVI і початках XVII в. розмноження фільварків, розширення площі фільваркового хазяйства на рахунок хазяйства селянського, через примусову скуплю і забирання селянських грунтів, незвичайний зріст рільної панщини і взагалі робочих обов’язків селян і т. д.

В Східно-Полудневій Україні суспільно-економічні відносини не настільки ствердли, щоб можна було від такої «сухої», наїзної експлуатації природних багатств перейти до «інтенсивної» по тодішнім поняттям панської культури – то значить інтенсивного видушування безплатної праці з людського інвентарю. В сфері експлуатації підданської людності приходилося вдоволяти головно посередніми (косвенними) доходами, і вони мають рішучу перевагу над безпосереднім оподаткуванням, в ширшім значенні того слова, то значить – рахуючи і данні, і робочі обов’язки. Се були доходи з домініальних привілегій ріжних родів – ріжного роду регалій і державних прав, переданих державою привілегійованим властителям і державцям.

На першім плані стоїть право пропінаційне – фабрикація і продажа гарячих напитків, сей перший краєугольний камінь панського хазяйства там, де мало ще в будучності тільки розвинутися фільваркове господарство. Переглядаючи інвентарі старосте Східно-Полудневої України з першої полов[ини] XVII в., ми переконуємося, що «корчма», то значить доходи з варення пива, меду й горілки й їх шинкування, становила головну рубрику панських доходів – половину або й вище з загальної суми доходу староства. До них згодом прилучається і дохід від тютюну.

Другу важну рубрику становить млинське право. З розповсюдженням млинів водяних, мелення збіжжя стає привілегією поміщика: підданим не можна ставити млинів для себе, молоти на домашніх жорнах также (хіба за спеціальною оплатою); кождий підданий має молоти збіжжя в млині свого пана, і млини стають важним джерелом панського доходу. В Східно-Полудневій Україні вони по корчмі становлять звичайно найважнішу рубрику доходу. Третю категорію становлять ріжні судові і фіскальні доходи, що від держави перейшли до поміщика: судові кари, заруки, доходи від спадщини і т. ін.

Доходи з безпосереднього оподаткування поки що переважно натуральні. Се поволовщина – дуже видатна дань, рахована різно по різних місцях: давали по одному волові з селянського тяглого господарства раз на кілька літ, найчастіше – раз на три роки, як каже сучасник Боплан [Пор. «Історію України-Руси», т. V, с. 221.]. Потім десятина від пчіл: селяни давали десятий улій з своїх пасік щороку.

Роботні обов’язки досить іще невеликі, і серед них робота рільна не має ще особливого значення: в нашім контракті селяни возять дерево, посилають підводи; робота на полі й сіножаті ледве чи дасть в сумі більше як 10 днів на рік на селянське господарство. Се вказує на слабкий розвій фільварчаного панського господарства. Поки не було більшої панщинної праці, воно й не могло розвинутися; а для того, щоб завести значнішу панщину, треба було, щоб стверд сильніше тутешній суспільний лад, щоб панська верства взяла «підданого» в свої руки міцніше, прикріпила його до землі. Сього до Хмельниччини пани в Східно-Полудневій Україні не встигли зробити.

Ітак, беручи господарство Гадяцької волості за покажчик сучасного великопанського господарства, бачимо, що воно мало дуже малоінтенсивний характер – навіть оцінюючи його з становища тодішніх економічних поглядів. Воно опиралося, з одного боку, на експлуатації природних багатств, дуже примітивній, без яких-небудь значніших вкладів (на перенесення поташевої буди з одного місця на друге Конєцпольський рахує орендареві 200 зол[отих], і, мабуть, не багато більше коштувало й спорядження нової).

З другого боку, воно полягало в експлуатації селянського господарства і економічних засобів селянства, і се теж робилося без великого накладу. Варення меду, пива й горілки велося в формах дрібного промислу; так само гути і руди, де вони існували, бували малозначним додатком до рільного господарства. Млини в Західній Україні в сім часі уряджуються місцями в більших розмірах, з значнішими вкладами – але в Східній Україні сього не було, і тут джерелом млинського доходу була виключно поміщича монополія, млинське право, а не решта з капіталу, вложеного в технічні уліпшення, в будову такої фабрики.

Нерідко бувало, що млин будував за позволениям державця якийсь селянин і за те діставав на свою користь частину доходу, а решта йшла панові. Капіталу таким чином в таке великопанське хазяйство вкладалося мінімально; се дає зрозуміти і мала роля вкладів орендаря в господарство, яку грають вони в розгляненім контракті. Погляди, мовби польські пани внесли з собою в тутешнє господарство значні капітали, не згоджуються з дійсними фактами. Коли найновіший польський дослідник східноукраїнського життя пише [Al[exander] Jabłonowski, Ukraina, III, с. 265.]:

«По уставленню економічних відносин і зверхньої безпечності в західній часті Речі Посполитої нагромадилися там наслідком сильного піднесення доходів з маєтностей показні господарські засоби, немалі капітали; капітали ті звертаються власне до багатих, а пустих до того часу просторів українських земель – дальших, українних, що відкривали безграничне поле для всякого роду економічної діяльності; в початку XVII в. господарська енергія, висилившися на заході, переноситься, майже вповні, до тих дівичих земель»,

– то такі погляди являються рухом назад супроти зібраних давніше тим самим дослідником матеріалів про господарство українських староств. З них виходить, що се була експлуатація «суха», без великих значніших вкладів, і головні доходи давали корчма, млини, мито, побори з пасік і рибних ловів, виріб лісових товарів. Культури вносилось также мало, як і капіталу: панське хазяйство грабівничо нищило природні багатства краю, накладало руку на продукти селянського хазяйства, не вносячи ніяких уліпшень в тутешнє господарство – брало тільки, нічого не даючи взаміну.

Підставою доходу були права на землю і місцеву людність, узурповані державою й передані нею вповні й без останку шляхті, магнатам – власникам і державцям. В очах місцевої людності сі права не могли бути нічим іншим, як узурпацією самовільною, вопіющою. Ще живе було покоління, що пам’ятало, як оселялися тут на землях пустих, «нічиїх», «божих» перші осади, під грозою вічних татарських нападів. Се були емігранти з західних і північних українських земель, уже захоплених зубами сурового, невблаганного панщинного хазяйства. Вони шукали земель без пана і, рискуючи своїм життям і майном, оселялися тут, далеко від королівських замків і панських дворів, в надії, що тут вони будуть свобідні від панських претензій. Адже ні духу ні слуху не було тут панського чи старостинського.

Але коли осади розросталися, коли старші кадри осадників встигли трохи розгосподаритися й запомогтися, з’явилися панські агенти, орендарі й слуги, які починали вкорочувати економічну свободу селянства й класти руку на продукти його праці. В порівнянні з панщинним пеклом Західної України або польських земель се були зовсім пусті, невинні претензії. Що значило обмеження в праві варення пива і горілки, мелення збіжжя, або обов’язок прийти на день під час косовиці і на день під час жнив – в порівнянні з панщинним режимом західних земель, де селяни працювали на панщині по три, чотири дні на тиждень, несучи, окрім того, масу додаткових робіт, високі чинші й дані, ставши вповні панським робочим інвентарем, не маючи часом спочинку навіть у свята, як вони скаржилися.

В Східній Україні пани задоволялися мінімальними роботними обов’язками, кладучи головну вагу на доходи посередні, побічні, та на експлуатацію природних багатств. Про заведення сильнішої панщини не можна було думати, бо селянство на сім пункті було страшенно сторожке й дражливе і при кождім виразнішім натяку на закріпощення й обложения регулярною панщиною готове було кинути свої оселі й іти світ за очі. І пани вдоволялися такими смішно малими, на погляд сучасного шляхтича, підданськими обов’язками, полишаючи заведення більш «інтенсивних» форм господарства на пізніше. Але на превелике здивування їх, і не тільки їх, а навіть і пізніших письменників та істориків польських, – такі невинні річі, як панське право корчемне, пропінаційне, або право млинське, викликали страшенне невдоволення серед селянства. Від найлегшого дотику панської руки воно хапалося за зброю, вчиняло бунти.

Кождий, розуміється, чув себе правим з свого становища. Шляхтич-магнат з становища свого панського світогляду, в якім виростила і виховала його шляхетська Річ Посполита, а селянин – в своїй обороні свого права на продукти своєї праці і в своїй опозиції панському режиму, з яким не міг він помиритися на старих осадах і про який не хотів чути на нових – на тій безпанській землі, яку обробив він, полявши не тільки своїм потом, але й кров’ю. І тим часом, як селянин західноукраїнських земель сливе покірно носив тягар панщинного ярма, селинин східноукраїнський, живучи в без порівняння ліпших економічних обставинах, в далеко ліпших достатках, не знаючи майже панщини, несучи далеко нижчі данні обов’язки, – бунтувався неустанно против панів, люто нищив панські двори й орендарські оселі за ті нібито й невеликі покорочення своїх економічних прав.

Тим часом, як в Західній Україні шляхта, не стрічаючи ніякої серйозної опозиції (то значить – ломлячи без труду таку опозицію, яку могли поставити селяни), додавала дні до днів тижневої панщини, «вимишляла» незвичайно тяжкі й високі додатки до даней і чиншів – в Східній Україні, де підданська людність ще не стратила можності самооборони, піднімалися цілі повстання за такі марні річі, як обмеження права варити горілку, як млинські побори і т. ін. Так зв[аний] Самовидець в своїм звіснім оповіданні про причини великого народного руху досить добре влучає в сей психологічний момент – «Поспольство», по його словам,

«любо во всем жили обфито – в збожах, в бидлах, в пасѣках, але однак – чего не звикла была Украина терпіти – вимисли великіе были от старостов, и от намѣстников и от жидов – бо сами державцы на Украинѣ не мешкали, тилько уряд держали – леда шевлюга, леда жид багатится, по килько цугов коней справляет, вимишляючи чинши великіе, поволовщини, дуды, осип, мѣрочки сухія, з жорнов плату и инное» [Летопись Самовидца, с. 5.].

В звісній народній думі про повстання Хмельницького также нема пам’яті про панщину – людність дражнять, виводять з рівноваги такі річі, як панське корчемне право, як вибирання мита на греблях і перевозах, побирання оплат від рибних і звіриних ловів – все ті посередні побори з підданської людності, на якім опиралося, як ми бачили, сучасне панське хазяйство. І завдяки колонізаційним і політичним обставинам Східної України: слабості привілегійованої, панської верстви, абсентеїзму самих магнатів і браку всяких сильніших опорних точок їх господарства – а се стояло в зв’язку з наїздничим характером їх хазяйства, – не кажучи про брак всякої державної організації, всякої політичної екзекутиви – в таких обставинах се роздражнення народне вибухає в страшенних повстаннях, які не тільки змітають з лиця землі панську верству й її хазяйство в сій Східній Україні, але задають неулічиму рану самій шляхетській Речі Посполитій.

Орендний контракт на Гадяцьку волость на pp. 1644 – 1647.

Гадяч, 15 падолиста 1643 р.

Stanisław па Koniecpolu Koniecpolski, kasztelan krakowski, hetman koronny, buski, barski, kowelski etc. starosta. Stał się pewny contract mіędzy iaśnie wielmożnym iego mością panem Stanisławem na Koniecpolu Koniecpolskim, kasztelanem krakowskim, hetmanem wielkim koronnym, buskim, barskim, kowelskim etc. starostą, z iedney, a urodzonym panem Marcinem Dłuskim z drugiey strony, w ten sposób, isz iaśnie wielmożny iego mość pan krakowski puscił panu Marcinowi Dłuskiemu w arende miasto Hadiacz ze wsiami у futorami generaliter wszystkiemi do niego należącemi, z młynami na rzekach Pslie у Hroni teraz będącemi у któreby przybudował, і z karczmami, z synkami, hutą, arendą gorzałczaną po wsiach, tabaką, winami opisanemi, miasto Lutenki takze z młynami na rzece Pslie у Lutenci у z inszemi accedenciami, ktoreby iego mosci należały у ktoreby do tego czasu poddani oddawali, miasto Raszawke, to iest młyny do niey należące, na lat trzy zupełne, po sobie idące.

Ktora to arenda poczyna się od przeszłego swięta Trzech Krolow w roku przyszłym tysiąc szescset czterdziestym czwartym a konczyc się będzie w roku tysiąc szescset czterdziestym siodmym о tymże czasie. Za ktorą arendę pan Dłuski na kożdy rok trzynascie tysięce złotych monety і liczby polskiey płacic będzie takim sposobem: Naprzod na przyszłe swięto Bożego Narodzenia powinien będzie oddać złotych cztery tysiące do skarbu iego mosci pana krakowskiego.

A potym potaszu ze czterech bud, ktore sie podiął robić, tysiąc szyfuntow dwiema rathami: pierwszą rathę w roku przyszłym tysiąc szescset czterdziestym czwartym na swięto swiętego Iana Chrzciciela potaszu czystego, farbistego, tłustego, iako naywyszey próby, ktoraby pikowi gdanskiemu correspondowała, szyfuntow pіęсset; drugo rathe na swięto swiętego Iendrzeia w tymze roku takze pіęсset szyfuntow takiegoz potaszu; ktory mu iego mosc pan krakowski przyznawac będzie kazdy szyfunt po złotych osmi groszy pietnastu.

Względem zas wtorego roku na swięto Bożego Narodzenia w roku przyszłym tysiąc szescset czterdziestym czwartym przypadające złotych cztery tysiące gotowych do skarbu iego mosci zapłaci. A potym w roku tysiąc szescset czterdziestym piątym temisz rathami potasz takisz wydawac będzie: pіęсset szyfuntow na swięto swiętego Iana, a pіęсset na swięto swiętego Iendrzeia. Zapłaciwszy takze w tymze roku na swięto Bozego Narodzenia złotych cztery tysiące polskich do skarbu iego mosci w roku trzecim tysiąc szescset czterdziestym szostym, temiz rathami і na tez swięta po pіęсset szyfuntow oddawac powinien będzie.

A iezeliby ten potasz nie correspondował nayprzednieyszemu pikowi gdanskiemu, tedy pan Dłuski każdy szyfynt tak dopłacać powinien będzie, iako natenczas w Gdansku naydrozey będzie płacony. Submituie się tez pan Dłuski kożdego roku lasztow szmelcugi piętnaście twardey, dobrey, dobrze pokowaney, takiemi beczkami, na iakie wizerunek od iego mości pana krakowskiego iest podany, wydawaś, ktora mu jegomosc po złotych czterdziestci przymować będzie.

Iezeliby tez со więcey potaszu wyrobił, niżeli summa zwyż mianowana wyniesie, tedy jegomosc pan krakowski tymze targiem ten potasz płacic onemu będzie. Ten potasz у szmelcugi ze trzech bud powinien pan Dłuski poddanemi, ktorych trzyma, do Myrgroda albo tarn, gdzie będzie potrzeba wystawie, z сwarty zas – bukreiowskiey budy poddani mirogrodsci potasz tamze odwozic będą, a on pіętna swoię przy piątnie jego mosci na kazdą beczkę podług zwyczaiu kłasc będzie.

Ktore beczki maią bydz dobrze pokowane і obrenczami mocno vtwierdzane. Waruie tez to iego mosc pan krakowski, aby ieden drugiemu, ktorzy potasze robią na gruntach iegomosci, czeladzi budney nie odmawiał, у owych nie przeymował. A że iedne bude bukreiowską nazwaną na ynsze mieysce sposobnieysze pan Dłuski przeniesc ma, tedy gdy ią przeniesie, iego mosc pan krakowski wzglendem fundowania iey złotych dwiescie przyiąc і pоtrącic przy rachunku panu Dłuskiemu obiecuie.

Waruie tez to pan krakowski panu Dluskiemu, aby nikt inszy podczas dzierzenia iego gorzałki po wsiach nie kurzył, oney bez wiadomosci iego, nie oddawszy dochodu arendarskiego, takze у tabaki nie przedawał, gorzałki tez z boku na siola nie podwoził у szynkowac nie wazył się. A gdyby się takowy znaydował lub z poddanych lub z ludzi kozackich, takowi winy lidzbę kop dziesięc na pana krakowskiego przepadac będzie.

Miasto Hadiacz przy wolnosci warzenia piw, sycenia miodow podług przywileiu onego, za oddaniem dochodu opisanego, a kurzenie gorzałek do woli swey iegomosc pan krakowski zostawuie. Ktore gorzałki, piwa у miody w miescie tilko pomieniony miesczanie szynkowac maią, a ktoryby z nich podwozil gorzałkę na wsi, przez со by przeszkody miał pan dzierzawca, takowy kop dziesięс panu dzierzawcy powinien zapłacic będzie, – zostawuiąc poddanym iednak wolne piwa na wesela, krzciny у prazniki, za oddaniem dochodu zwyczaynego arendarskiego. Ktore to piwa nad trzy dni w domach swoich trzymac nie powinni bez wiadomosci pana dzierzawce albo arendarza iego. Mieliby gorzałki na wesele albo na krzciny poddany potrzebowac, tedy taniey iednym groszem kwarte powinien dac arendarz.

Pozwala tez iego mosc pan krakowski panu Dłuskiemu po poddanych sielskich robocizne wedlug opisania to iest dwie kopie vząc iakiego kolwiek zboza у to zwiesc у dwie kopie zmłocic; siana dzien kosic у to sprzątnąc [В оригіналі: sprzątnosc.], zwiesc у w sterty skidac albo tez gotowego siana dac, albo za woz siana groszy piętnaście; a iednak со koni albo wołow nie maią, wozic nie będą powinni.

Drew kozdy sielanin po dwa wozy na rok, kto koni ma albo woły, przywieść powinien. Kure z dymu, ze czterech dymow gęs albo groszy szesc za nie. Podsadkow na potrzebe folwarkową grodną podczas dni robotnich pozwala mu iego mosc pan krakowski, aby сzеrhą raz tilko przez rok te roboty odprawowali. Prząść zaden z poddanych nie powinien. Nar[z]ucac na kłody młocic pan dzierzawca na poddanych nie ma. Puncta tez powinnosci ich opisane we wszystkim cale у nienarusznie pan dzierzawca trzymac im bedzie. Miasto iednak Hadiacz od tey robocizny excypuie sie, ktorzy tilko potasze z bud у miody iego mosci pana krakowskiego, takze boroszno do bud od wozic powinni podług przywileiu im danego, tudziez szarwarki około grobel, ufundowaniem miasta у zamku. Na insze tez roboty у powinnosci nad intercize у puncta osobne podpisane pan Dłuski poddanych wyciagac nie będzie.

Excipuie tez iegomosc pan krakowski od tey arendy powołowsczyzne, dzie-sięcine pszczełną, reszte poborowe, odumerskie, odumersczyzny, odbiegsczyzny znaczne, dziesiec kop przechodzące, zaręki większe, nad коре, у wykidsczyzny, a mnieysze według opisania tegoz, takze złodzieyska wina kop trzy panu Dłuskiemu nalezyc maią. Winy tez insze według opisania, miesczanom у poddanym w punktach podanego, brae będzie. Те zas winy, ktore z kryminałow pochodzą, cale wszystkie do skarbu iegomosci dochodzic maią. A te winy tak criminalne iako у inne większe, ktore sie zwysz mianowały, wojt hadiacki z burmistrzami reiestrowac, wybierac у onych znaydowac będzie.

Sady tez wszystkie w miescie Hadiaczu przy wojcie у dwu burmistrzach w poniedziałek і piątek odprawowac sie maią у kazda sprawa w xięgi wpisana bydz ma, a od dekreta pana dzierzawcy wolna ma bydz kozdemu dekretem iego rozumieiącemu sie bydz vciązonym appelacią do namiestnika iegomosci pana krakowskiego.

Do teyze arendy Slobodki Kamienne у Bobryki przyłączam. Takze przybłendne копіє panu Dłuskiemu pozwalam. Budinki wszelakie przez pana Dłuskiego budowane w miescie, iako domy, browary, slodownie, winnice, przy nіm po [В ориг[іналі]: pro.] expiraciey arendy zostawac maią, poniewaz kosztem iego są pobudowane, takze у zasiewki wszelakie, ktoreby się naydowały, on zbierac przy expiraciey ma; z ktorych zyta kop siedmdziesiąt, ktore przy odbieraniu arendy wzioł, zostawic powinien.

A iezeliby tez w czym poddani takze у miesczanie krzywde sobie od pana Dłuskiego pretendowali, tedy za zeslaniem w kozdym roku od iego mosci pana krakowskiego у za wynalaskiem tego, kogo jego mosc przyszle, vkrzywdzonym nagrode vczynic powinien. Tego tez pan Dluski przestrzegac będzie, aby poddani od budnikow w towarach, bydle, wozach, swiniach у koniach nie ponosieli zadney szkody. Robieniu dziekciu w lasach bronic powinien у zeby dla owiec у bydła pustoszone nie były. Takze granic zeby się zadna vyma w gruntach iego krolewskiey mosci przez sąsiady nie działa, przestrzegac będzie.

Czopowe iesli przez czas tei arendy na seymie walnym w Warszawie uchwalone będzie, tedy na instancią moią a pewnym contractem od ich mosciow panow poborcow nikt inszy okrom pana Dłuskiego onego nie otrzyma. Iesli tez pan Dłuski temu contractowi nie dose czynił, wolno będzie iego mosci panu krakowskiemu przed czasem tey arendy od niego odebrac. Waruie tesz sobie pan Dłuski, iesliby strzez Boze spustoszenie iakie tey maientnosci przypadło [В ориг[іналі]: przypadła.] przez nieprzyiaciela krzyza swiętego, iako tez przez woynę, swawolą kozacką lubo odcięcie gruntow przez odgraniczenie moskiewskie, przez coby szkode iako ponosił, – yz iegomosc pan krakowski powinien mu będzie defalcacią vczynic.

Względem rekawicznego iey mosci paniey krakowskiey złotych dwiescie za kozdy rok przy zaczęciu roku pan Dluski oddawac będzie.

Co sobie strony obiedwie obiecuią strzymac pod zakładem trzynastu tysięci złotych polskich, na со sobie rękami swemi podpisawszy, pieczenci swe przyłozyli. Działo sie w Hadiaczu die decima quinta novembris anno Domini millesimo sexcentesimo quadragesimo tertio. Stanislaw Koniecpolski, castellanus cracoviensis. Locus sigilli.

Акт вписаний в книги гродські львівські шл. Яном Прушовичем – Львів[ський] краєв[ий] архів, кн. 396, с. 2277 – 2285. Разом з ним вписано додатковий контракт «па szynk gorzałczany, isz nikomu nie będzie sie godziło gorzałki szynkować ani kurzyć w mieście Hadiaczu у w Lutence tylko factorom albo arendarzom p. Dłuskiego « (c. 2276).

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Господарство польського магната на Задніпров’ї перед Хмельниччиною // Записки Українського наукового товариства у Києві. – К., 1908. – Кн. І. – С. 25 – 43. Друге видання вийшло у збірці: Студії з економічної історії України. – К., 1918.

М.Грушевський написав цю та низку інших статей у процесі підготовки до друку козацьких» томів своєї «Історії України-Руси». Поштовхом до написання статті була археографічна знахідка у Львівському архіві давніх актів унікального, як на східноукраїнські умови того часу, документа – договору польського магната, коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського з своїм слугою Мартином Длуським на оренду Гадяцької волості та міста Гадяча від 15 листопада 1643 р.

Автор у розгорнутій статті-передмові до публікації цього документа виклав основні положення й оцінки, які виробила українська історіографія, оцінюючи наслідки панування Речі Посполитої на східноукраїнських землях: перенесення на Східну Україну магнатських, фільваркових господарств, поступове обмеження майнових прав селянина, загострення національних, релігійних, культурних суперечностей між місцевою українською людністю та прибулим польським населенням, самовластя польських «магнатів-королев’ят» в кінцевому підсумку призвело до національного та соціального вибуху Хмельниччини в середині XVII ст.

Сучасна українська історіографія, загалом не заперечуючи викладених оцінок, на підставі нових джерельних матеріалів та метрологічних підходів намагається розставити нові акценти. Так, відомий дослідник української шляхти Наталя Яковенко на підставі статистичних підрахунків шляхти українських воєводств Речі Посполитої першої половини XVII ст. показує, що масштаби напливу польської шляхти на Східну Україну не були такими значними, а загосподарювання території Київщини та Брацлавщини проходило насамперед за участю місцевих шляхетських родів. Польське землеволодіння оцінювалося «приблизно між чвертю та третиною місцевого поземельного фонду, переважно за рахунок десятка магнатських латифундій, бо маєтки дрібної та середньої шляхти немісцевого походження обіймали заледве 6%» (Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005. – 2-е вид., переробл. та розш. – С. 251).

Втім, в іншій публікації дослідниця зазначає, що концентрація земельних угідь у руках небагатьох власників була дуже високою. Так, перед Хмельниччиною у Київському воєводстві, що охоплювало велетенські простори по лівий та правий берег Дніпра, 26 родин землевласників-магнатів обіймали дві третини всіх шляхетських земель, хоча стабільний земельний фонд залишався «в руках представників місцевого за походженням панівного стану» (Яковенко Н.М. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні визвольної війни 1648 – 1654 pp. // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С. 82, 90). Пор.: Кулиш П.А. Польская колонизация Юго-Западной России // Вестник Европы. – СПб., 1874. – № 3. – С. 5-35; № 4. – С. 483 – 552; Баранович О.І. Залюднення України перед Хмельниччиною. – К., 1931; Guidon Z. Badania nad zaludnieniem Ukrainy w XVII w. // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – Warszawa, 1965. – T. 13. – Z. 3. – S. 561-566; Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę: 1569 – 1648. – Warszawa, 2000; Старченко Н. Між цифрою і буквою, або трохи про переваги і недоліки квантифікації // Український гуманітарний огляд. – К., 2000. – Т. 3. – С. 89 – 106 (рец. на попередню монографію).

Про магнатське господарство польських часів українські та польські дослідники писали насамперед грунтуючись на матеріалах Поділля, Волині, Правобережжя, причому найбільше матеріалів збереглося для XVIII ст., див. окремі з них: Баранович О. Нариси магнатського господарства на півдні Волині у XVIII ст. // Студії з історії України науково-дослідної катедри історії України в Києві. – К. 1926. – Т. 1. – С. 1 – 90; 1929. – Т. 2. – С. 61 – 116; Баранович А.И. Магнатское хозяйство на юге Волыни в XVIII веке. – М., 1955; Маркина В.А. Магнатское поместье правобережной Украины второй половины XVIII в. – К., 1961; Serczyk W. Gospodarstwo magnacke w województwie Podolskim w drugiej polowie XVIII w. – Wrocław, 1965.

Актові книги старого трибуналу… – йдеться про документи Люблінського коронного трибуналу, дія якого поширювалася на західноукраїнські землі з часу його встановлення у 1578 p., а з 1589 p., після перенесення апеляційних функцій Луцького трибуналу до Люблінського, – і на інші українські землі. Книги Люблінського трибуналу, на жаль, загинули під час Другої світової війни у 1944 р. У дослідників залишилися тільки рештки матеріалів: Єдлінська У. Слідами втрачених документів Люблінського коронного трибуналу // Марра Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. – С. 243-252.

…документ, вийнятий з львівських гродських книг, з яким хочу познайомити в сім своїм рефераті… – сучасне місцезнаходження опублікованого М.Грушевським документа: ЦДІА України у Львові. – Ф. 9 (Львівський гродський суд), оп. 1, спр. 396, с. 2277-2285.

Заникли – спольщилнся, покатоличилися, з виїмком кількох одиниць, пани-магнати руської віри, української народності, що бодай в сфері культурній, національній могли бути якимсь суголосним елементом для українських мас – Наталя Яковенко показує складність та багатоаспектність цього процесу, детально аналізуючи релігійні конверсії магнатського середовища, див: Яковенко Н. Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини // її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – К., 2002. – С. 13 – 79.

…се одна з дуже болючих спірних пунктів між історіографією українською й польською – оцінка шляхетського колонізаційного руху за часів Польського королівства та Речі Посполитої на українські землі фактично ділить на два протилежних табори українську, а також російську, з одного боку, та польську історіографії. За влучним висловом Анджея Янечека, вони творять відповідно «чорну та білу легенду шляхетської колонізації».

Основні аргументи обох таборів були висловлені саме наприкінці XIX – на початку XX ст., див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. V. – С. 20; Szajnocha К, Zdobycze pługa polskiego. – Warszawa, 1912. – S. 131; Jabłonowski A. Historia Rusi południowej do upadku Rzeczpospolitej Polskiej. – Kraków, 1912. – S. 89 et passim. Короткий аналіз та конструктивні дослідницькі перспективи на прикладі Белзького воєводства накреслив: Janeczek А. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego. Województwo Bełzkie od schyłku XIV do początku XVII w. – Warszawa, 1993. – Т. 1. – S. 69 – 72. Статистичні дані колонізаційного руху польської шляхти добре подав: Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę 1569 – 1648. – Warszawa, 2000. Генрік Літвін проаналізував колонізаційний рух магнатського прошарку, середньої та дрібної шляхти, зазначаючи великий відсоток неосілої шляхти, що тримала землю від землевласників на умовному праві і яку важко виявити у джерельних даних.

…наложив податок від гарячих напитків (т. зв. чопове)… – податок, що сплачували в основному міщани за виготовлення пива, горілки, меду та вина. Про існування податку відомо вже з середини XV ст. У 1511 р. король Сигізмунд І Старий звільнив шляхту від сплати чопового за виготовлення всіх видів алкогольних напоїв, окрім вина, а з 1629 р. шляхта не сплачувала і за виробництво вина. Чопове як податок був відмінений у межах Російської імперії у 1813 р.

…доходи з домініальних привілегій… – автор має на увазі надання, надавчі привілеї королівської влади на користь нових власників земельних наділів та маєтностей.

М. Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 76 – 89.