Матеріали до історії Коліївщини. IV
Михайло Грушевський
Оповідання очевидця про смерть Гонти
Кілька років тому, видаючи василіянські записки про Коліївщину [[Грушевський, Матеріали до історії Коліївщини. І. Василіянські записки], «Записки [НТШ]», t. LVII, с. 4 і 17 нотка.], я згадав про оповідання очевидця про кару смерті над Гонтою, наведене Л.Зелінським в його виданні тих василіянських записок, приладженім ним до друку, але не випущенім цензурою і тепер з архіву цензури переданім до бібліотеки Львівського університету (с. 47). Я заповів тоді ж видання сеї записки в серії інших матеріалів, але інші заняття забрали мій час і увагу тоді, і тепер я користаю з кількох свобідних сторінок в сій книжці «Записок», хочу сповнити свою обіцянку.
Записка Зелінського (в примітці до споминів о. Сорочинського) звучить так:
Naoczny swiadek stracenia Gonty wny Adam Koniuszkowski ieszcze w roku 1824 opowiadał w powném zgromadzeniu rzecz następuiącą. Przeięty strachem okropnéj rzezi na Ukrainie, zabrałem się z moją żoną i niemowlęciem, oraz z iednem sługa, któremu także nie dowierzałem, і uchodziłem z Ukrainy chcąc się dostać do Lwowa. Aż tu na raz wieść gruchnęła, że wkroczyły wojska rosyjskie, że Gonta schwytany.
Na drugi dzień ziechałem się z woiskiem rossyjskim, a że mi żona zasłabła, musiałem przeto uczepic się poczciwego kapitana і z wojskiem maszerowaś. Wyprzedzal nas oddzial jazdy rossyiskiej uprowadzający z obą rozbójników. Nie wiedziałem, dokąd jadą, lecz nie chciałem się popuszczaś zbrojnych opiekunów, і tak razem z niemi stanąłem w Serbach, niby na noclegu. Nazajutrz rano kapitan oswiadczył mi, że nastąpi exekucya Gonty і jego wspolników, iakoż nie ociagając sie wyszedłem oglądac, со to będzie.
M[n]oztwo ludzi zbiegło się na to widowisko. Rozbójnicy stali – jedni powiązani, a drudzy okuci, do naga rozebrani. Woisko otaczało ich z nabitą bronią a ksiądz słuchał spowiedzi. Przygotowanie do okropnéj smierci nie trwało długo – і zaraz kapitan przeczytał im wyrok, ogłaszający, że za morderstwa, palenie, bunty będą wszyscy cwiertowani. Widzialem, jak tych rozbójników iednego po drugim do drzewa przywiązywano.
Jednego Gontę obnażonego і skrępowanego na zakończenie widowiska zostawiono, a resztę wszystkich po jednemu w pozdlóż siekirami і pałaszami od głowy do nóg rębano, czląki w koło wplatano, albo na pal wbijano. Nieborak Gonta żałosnym spojrzeniem żegnał konających wspólników zbrodni, a gdy na niego kolej przyszła, drżał, posiniał, wyrzekł kilka słów, oczy mu słupem stanęły, pianę z gęby wyrzucił j jękał tak przerazliwie, że aż sobie uszy zatkałem.
Jeden z oprawców najpierw wyjąl mu око, zastromił nа szpilę і pokazywał ludowi, ażeby poznawali, czy to jest straszne око hajdamaki Gonty. Potém odciął mu rękę і pokazywał ludowi, pytając, czyli ta ręka wymordowała mieszkanców Ukrainy, niemowląt, kobiet, starców і duchownych w Humaniu, a gdy odpowiedziano, że ta ręka mordowała niewinnych, oprawca zatkał ją na pal, a tém czasem przedrwiwał z Gonty, pytając go po rusku, gdzie się rodził, czyli ma żonę, ojca, matkę, dzieci? Gonta w okropnych bolach klał nielitościwego oprawcę, a gdy mu drugą rękę ucięto і obiedwie nogi, dostał nadzwyczajnych konwulsyi, zaczął zębami zgrzytać, krwią pluć, jęczać przeraźliwie, strasznie.
Oprawca rozpruł mu brzuch і snuł kiszki, wreście wyrwał serce. Krew strumieniem trysknąla. Gonta typnąl kilka razy białkami, lecz juz nie żyl. Odcięto mu glowę, wywleczono język і za język do pala przybito długim brytnalem, і tak do góry podniesiono. Serce także na pal wbito, tolub na kole położono і nа każdem palu przylepieno napis: Gonta, Gonta, kilkanaście razy. Kapitan zaraz wysłał sztafętę do Warszawy і kazał po wszystkich miastach ogłaszać, ze Gonta iuż stracony.
Powieść tą w dosłownie wypisałem і w oryginale do wiadomości powszechnej przedrukowane podaję.
Оповідання, як бачимо, значно різниться від загальноприйнятої версії, пущеної в курс виданням Рачинського і канонізованою, так би сказати, звісною біографією Гонти, написаною Антоновичем [Иван Гонта – Киевская старина (1882), XI, с. 275, переклад в: Рус[ькій] істор[ичній] бібліотеці, т. XIX.].
В тій версії з Гонти живого деруть шкуру, він терпеливо зносить сі муки спочатку, але нарешті терпець його уривається і він починає кричати про наказ короля чи грамоту цариці. Се дертя пасів і терпеливість Гонти при сих муках становить характеристичну прикмету, що лучить в одну групу різні оповідання, досить відмінні в подробицях. Вони покликуються на очевидців, але різні варіації сих оповідань показують, скільки белетристики внесено було в сі подробиці.
Сорочинський і Мошинський в своїх мемуарах не згадують про дертя шкіри, говорять тільки про четвертування. Наш оповідач, говорячи, як наочний свідок, не згадує про дертя шкіри теж, а від оповідачів першої групи різниться тим, що замість стоїцизму Гонти, з яким він прийняв кару, описує дуже драстично страшенну депресію його в момент кари.
Коли маємо перед собою оповідання, записане не більше не менше як 56 літ по епізоді, хоч би від самовидця, трудно дуже велику ціну прив’язувати до різних деталів. Але й всі інші оповідання походять з переказів, і записані з виразною белетристичною закраскою. Помирити їх в основних моментах з оповіданням нашого оповідача можна б, прийнявши, що екзекуція над Гонтою тягнулася справді кілька день, як оповідають деякі з першої групи [Ліпоман каже, що ся екзекуція була розложена на цілих 14 день, і тільки через те, що Гонта став згадувати про накази короля, Браницький занепокоєний тим, казав його на третій день зарізати і дальшу екзекуцію робити вже на його трупі.], і що в перших днях Гонта, коли дерли з нього паси, показував великий стоїцизм, але по кількох днях екзекуції він був зломаний, і при останніх стадіях нелюдських мук справді проявляв такий упадок духу, як описує наш очевидець, що міг попасти якраз уже на останню стадію сеі екзекуції.
Тільки й се оповідання, як і всі інші нам звісні, треба приймати, як півбелетристичні, cum grano salis [тут: з долею скептицизму].
Примітки
Публікується за виданням: Матеріали до історії Коліївщини. IV. Оповідання очевидця про смерть Гонти. Подав Мих[айло] Грушевський // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. LXXIX. – С. 94-96.
Ця публікація була четвертою в серії «Матеріали до історії Коліївщини», започаткованій М. Грушевським у 1904 р.
…наведене Л.Зелінським в його виданні тих василіанських записок… – йдеться про публікацію записок василіянина Корнелія Срочинського про захоплення гайдамаками Умані 1768 p., і два листи, що стосувалися згаданих подій, місіонера уманської місії василіян у містечку Буках (тепер Маньківський р-н Черкаської обл.) Леона Заславського, підготовлені Л.Зєлінським до друку, але через цензурну заборону не опубліковані.
Вони побачили світ у Пуать’є 1839 р. в збірнику «Przegląd dziejów polskich», виданому зусиллями польської еміграції, але без оповідання про страту Гонти. Цей факт, на думку М.Грушевського, засвідчує те, що спогади і листи редакція «Przegląd-u» опублікувала із копії, переданої, очевидно, Л.Зелінським, але без коментарів і зауважень, зроблених ним у публікації, не повернутої львівським цензурним органом (вона певний час зберігалася в його архіві, а згодом була передана до бібліотеки Львівського університету).
Вдруге їх опубліковано в 1904 р. з копії, зробленої у василіянському архіві Кристинополя (тепер м.Червоноград Львівської обл.) молодим істориком, ченцем А.Крижановським. Див.: Матеріали до історії Коліївщини. І: Василіанські записки й листи про Коліївщину. Подав Аристарх Крижановський / / Грушевський М. – Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7. – С. 120-122, 610-612. Л.Зелінський подав оповідання про страту Гонти у примітці до місця в спогадах К.Срочинського, де йдеться про четвертування Гонти в селі Сербах поблизу Шаргорода Подільського воєводства (тепер с.Гонтівка Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). Див.: Там само. – С. 133 (вказівка М.Грушевського про публікацію цього оповідання в майбутньому).
…до споминів о. Сорочинського… – Срочинський Корнелій (Sroczyński Komeliusz) (1731 – 1790) – василіянин з 1754 р. У 1756 р. висвячений, 1766 – 1776 pp. – ігумен і префект василіянської місії у Кристинополі. Ігумен у Лаврові (1781 – 1788). Активно долучився до будівництва церкви і монастиря у Кристинополі (1771 – 1775). Див про нього: Łukań R. Autor Dziejopisu Monasteru Krystynopilskiego, о. Korneliusz Sroczyński, ZSBW (ur. 17. XI. 1731 – † 21. III. 1790). Krótki Życiorys. – Krakow, 1939. – S. 5 – 10.
Записки про уманську різню були відписані у двох копіях із його рукописної «Історії Кристинопільського монастиря Чину Св. Василія Великого від 1766 року до 1779 року»; перша – невідомою особою (ця копія зберігалася у бібліотеці Львівського василіянського монастиря, її передав для публікації Л.Зелінському прокуратор василіян у Галичині В.Компаневич), друга – власне зроблена ченцем А.Крижановським, очевидно, із рукопису праці К.Срочинського в монастирському архіві василіян у Кристинополі, яку й опублікував М.Грушевський.
…виданням Рачинського… – Рачинський Едвард (Raczyński Edward) (1786 – 1845) – польський аристократ, політик консервативного напряму, меценат мистецтва і науки, видавець джерел. Багато подорожував, власник 14 000 га земельних угідь, що приносили щорічно 60 000 талярів прибутку. Видав близько 200 томів джерел до історії Польщі XVIII – XIX ст., серед них 21-томну серію «Образ поляків і Польщі в XVIII ст. « (Познань, 1840 – 1842). Детальніше див.: Kieniewicz S. Raczyński Edward // Polski Słownik Biograficzny. – Wroclaw, etc., 1986. – T. XXIX/2. – S. 629-632.
М.Грушевський розуміє під виданням Е.Рачинського: Bunt hajdamaków nа Ukrainie w r. 1768. Opisany przez J.Lippomana і dwóch bezimiennych. Wydane z rękopisu przez E.Raczyńskiego. – Poznań, 1842. (=Obraz Polaków і Polski, T. XV).
…Мошинський… – йдеться про мемуариста Адама Мошинського, очевидця Коліївщини. Про уманську різню він збирав свідчення вже в 1775 p., вважається досить неупередженим сучасником подій (Франко І. . – ЗНТШ. – Т. LXII. – Львів, 1904. – С. 29). Про захоплення гайдамаками Умані А.Мошинський пише у своїх спогадах, див.: Pamiętnik do historyi polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III і pierwszych Stanislawa Poniatowskiego, przez Adama Moszyńskiego. – Poznań, 1858. – S. 126-151.
…Ліпоман… – Ліппоман Ян (Lippoman Jan) (помер 1832 p.) – польський мемуарист кінця XVIII – першої третини XIX ст. Автор мемуарів «Бунт гайдамаків на Україні в 1768 p.», які видав уперше у 1842 р. відомий польський меценат, видавець джерел Едвард Рачинський, у серії «Образ поляків і Польщі» (т. XV).
…Браницький… – Браницький Францішек Ксаверій (Branicki Franciszek Ksawery) (1730 – 1819) – коронний великий гетьман (1774 – 1793). Особистий товариш короля Станіслава Августа. Приятельські стосунки із королем уможливили швидкий кар’єрний ріст Браницького. Від 1766 до 1774 р. – коронний ловчий. У 1768 р. керував коронними військами, які протидіяли барським конфедератам та гайдамакам на Правобережній Україні. Володів Білоцерківським староством, яке приносило два мільйони злотих річного прибутку. В останній період існування Речі Посполитої потрапив у політичну залежність від Катерини II і Г.Потьомкіна. Детальніше див.: Konopczyński W. Branicki Franciszek // Polski Słownik Biograficzny. – T. II/l. – Kraków, 1936. – S. 398-401.
А. Фелонюк
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 361 – 363.