Панщина

Михайло Грушевський

Поруч із безземеленням селян для розширення панських фільварків, з дробленням селянських господарств для збільшення суми безплатної селянської праці та множенням верстви малоземельних і безземельних селян – пролетарів, зведених до ролі безплатних або низькоплатних паробків для потреб фільваркового господарства, майже – до ролі фільваркової челяді, – розвій рільного господарства на вивіз і усильної продукції збіжжя на заграничні торги виявився також в незвичайнім зрості селянських робочих обов’язків на пана, панщинної праці. Ті всі попередні способи вели до збільшення суми селянської панщини посередньо; але заразом збільшення всяких робочих обов’язків і спеціально – тижневої панщини експлуатувало селянина і безпосередньо і для збільшення робочої видатності підданства цілу масу селянства все більше зближало до становища панського робочого інвентарю.

Затиралися давніші ріжниці між ріжними категоріями селянської людності, ломилися давні привілеї, осадчі устави, що мали служити підставою для нормування відносин селянина до дідича – контрактом його з свобідними осадниками, що осідали на його землі. Всю селянську масу зводили до одного спільного знаменника – якнайвищої панщини, можливо, одностайної, щоб і нижчі норми панщини не служили спокусою селянам для втікачок та не дражнили, по можності, селянського протесту против обтяження панщиною. Процес сей, що розпочався під впливом нових соціально-політичних і економічних обставин уже давніше, незвичайно скорим темпом розвивається в наших землях власне в 2-ій половині XVI в., ще більше в останній четвертині XVI і першій половині XVII в. – в міру зросту попиту на збіжжя і розвою фільваркового господарства.

Як у інших середньовічних суспільностях, і в українських землях еволюція селянства в XIII – XVI в. проявилася в тім, що виразно відграничені давніше верстви людності: несвобідні або півсвобідні (економічно залежні) і свобідні та економічно-самостійні селяни суспільно-економічним процесом були зведені до спільного знаменника, до середньої позиції, що була ліпшою в порівнянні з становищем несвобідних, але для давніших свобідних і економічно-самостійних селян була страшенним упадком. Процес сей розвинувся раніше в Польщі, ніж на Україні, і скоріше розвивався в українських землях, що ввійшли в склад Польської держави (Західній Україні), ніж у тих, що належали до В[еликого] кн[язівства] Литовського.

В землях коронних уже в XIV в. майже не було невільництва, але зате зникло й давніше селянство свобідне, незакріпощене (з виїмком сіл, організованих на праві німецькім і волоськім, де відносини селян до власника землі нормовані були докладно осадчими листами). В українських землях В[еликого] кн[язівства] Литовського невільництво дожило місцями (хоч в незначних розмірах переважно) до XVI віку. Але зате поруч селян тяглих, закріпощених, що своїм становищем близько пригадували несвобідних осаджених за двором на невеличких частках грунту з обов’язком роботи, і стояли з сим родом невільництва в типологічнім зв’язку (походило від нього як тип), – були й значні маси селян свобідних. Вони були обтяжені ріжними данинами, більшими або меншими (часом дуже сильно), але незнайомі майже зовсім, або таки й зовсім з панщиною і не закріпощені ще зовсім, або майже свобідні.

Та хоч не однаковими дорогами, але під впливами аналогічних суспільно-економічних обставин і під натиском одного й того ж польського права, що впливало й на законодавство й практику В[еликого] кн[язівства] Литовського, – еволюція селянства і в українських землях Польщі, і в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім ішла в однім напрямі [Ширше і докладніше про се див. в т. V, гл[ава] з «Історії України-Руси».]. Під 1560-ті pp. становище селянства і тут і там зійшлося досить близько, а формальне прилучення решти українських земель (не рахуючи Сіверщини) до Польщі зрівняло його обставини ще більше [Формально обов’язував на Волині, в Київщині й Браславщині Литовський статут, але на практиці він стратив скоро своє значення перед правом польським.].

Отже, в тім часі, коли розвій фільваркового господарства викликав особливо гостру потребу в селянській праці, панська (домініальна) власть над підданим, дійшовши своєї повноти й безграничності супроти селянина, зломивши всякі привілегії й обмеження домініальної власті [Про сей процес див. в т. V [«Історії України-Руси»], с. 148 і далі.], могла на всім майже просторі українських земель до волі своєї підносити панщинні селянські обов’язки, на скільки сього вимагала фільваркова господарка і на скільки не ставали на перешкоді обставини колонізаційні.

В XV віці і на початках XVI панщинні обов’язки ріжнилися дуже сильно навіть в Західній Україні. Осадчі привілеї громад, осілих на праві німецькім, ще були в силі, а вони головну вагу клали на грошеві чинші з селян і панщину допускали звичайно невелику, кілька або кільканадцять днів на рік; так само осадчі привілеї громад волоського права, що принципіально не знали панщини, хіба якісь спеціальні роботи (як довіз дерева до замку). В селах звичайних селянські обов’язки не були нормовані осадчими привілеями, і панщинні обов’язки підпадали значнішим змінам в залежності від того, чи сиділи вони в сусідстві якихось дворів з більшим господарством, де була потреба в селянській роботі, чи ні. В тих самих сторонах в другій пол[овині] XV віку в одних селах робили вже щотижня день і більше, а в інших – по кілька день до року.

Така нерівномірність мусила викликати невдоволення серед селян, і вже в XV в. шляхта починає заходжуватися коло того, щоб завести більш одностайні норми панщини, заразом – аби зломити ті обмеження, які робили осадчі грамоти привілегійованих громад. В наших землях се змагання прокидається насамперед на Побужжі – в Холмщині й на Підляшші, сильно сколонізованих дрібною мазовецькою шляхтою і підбитих впливами польського права. Йдучи за прикладом сусіднього Мазовша, шляхта холмська і підляська вже в XV в. проводить постанови, що кождий селянин, окрім чиншу, даней і ріжних спеціальних робіт (дуже значних теж), має робити з лану один день на тиждень регулярної панщини. Се була важна постанова, не тільки тим, що підтягнувши до minimum-у всі маєтності, вона давала легшу спромогу охочим підносити панщину далі понад отсей minimum, а також і тому, що проголошувала важний принцип – що таке нормування може ломити всякі старі практики, умови з селянами, привілеї селянські, отже, одкривала широку дорогу дальшим змінам на сій дорозі.

Пройшло, одначе, від сих місцевих постанов багато часу, поки заінтересованій шляхті удалося такі постанови перевести на загальнім соймі держави й зробити їх таким чином обов’язковими для всіх земель і для всіх категорій маєтностей – королівських, духовних. Се зроблено було на соймах 1519 – 1520 pp. Одноденну панщину з лану прийнято за норму, властиво, за minimum, обов’язковий для всеї Польської держави; виїмок з того зроблено тільки для сіл, де панщина спеціальною писаною умовою замінена була давніше на грошевий чинш. Заразом постановлено, що ся ухвала не дотикає тих сіл, де вже заведена панщина вища над одноденну, то значить – що ухвала ся уставляє тільки minimum, але не боронить підвищати панщину більше.

Рух фільваркового господарства першої половини XVI в. дав себе знати в піднесенні minimum-y 1519 – 1520 pp. до двох днів з лану. З 1570-х pp. мені вдалося знайти документи, де правительство польське, нормуючи панщину в галицьких королівщинах, покликується на «коронний статут», що наказує робити селянам два дні з лану на тиждень [Див. т. V [«Історії України-Руси»], с. 185.]. Такого закону ми, одначе, не знаємо.

Шляхта в дійсності залишила законодатну дорогу і вважала за ліпше іти дорогою практики, приватної й правительственої, підганяючи панщину вгору й своїм впливом приводячи до того, що правительство приймало сю практику й потверджувало своїм впливом. Щоправда, правительство, бувши хазяїном великих королівщин, само було раде дивитися очима дідича-господаря й пильнувало підвищати обов’язки своїх селян, хоч користі з того мав в дійсності зовсім не королівський скарб, а шляхтичі, державці тих королівщин.

Тим часом як за п’ятдесят літ від постанови 1519 – 1520 pp. загально признана норма збільшилася на один день на тиждень з лану, на ділі в другій половині XVI в., під впливом попиту на збіжжя й розріст фільваркового господарства, панщина зростає далеко сильніше й ломить останні заборола, які ще стояли. Правда, ми не маємо вже таких загальних показників в виді загальнодержавних законів, які б нормували панщину для цілої держави, але певної одностайності не давали й попередні нормування, бо вони давали властиво minimum, а не обов’язкову норму. Переглядаючи документальний матеріал для галицьких королівщин, де селяни пробували користати з свого права – доходити правди в королівськім суді на неправні розпорядження своїх державців, можемо виробити собі про сей процес досить докладне поняття.

Найважнішим явищем було те, що на практиці панщина починає дуже часто переноситися з лану на господарство – як я вже про се мав нагоду згадувати. В XV віці нормальним господарством селянина був лан, в XVI – тільки півлану, а місцями сиділи селяни й на четвертках і менше. Законна норма знала панщину з лану: мали робити день з лану, потім два дні з лану. Значить коли селянин сидів на півлану, він мав робити півдня (себто що другий тиждень один день), потім день з лану. Але в дійсності панщину переносили на господарство, по аналогії з деякими датками або спеціальними роботами, що мали відбуватися не з лану, а «від хліба», з господарства. Се, розуміється, відразу збільшало панщинний обов’язок удвоє, утроє.

Дводенна панщина ще признавалася нормою, але її відбували вже не з лану, а з півланового господарства – значить з лану йшло вже не два дні, а чотири. Про се виразні звістки ми стрічаємо вже під час люстрації королівщин 1564 p., коли правительство признавало за норму дводенну панщину з лану, і королівські ревізори не протестували, приймали таку підміну панщинної одиниці, а правительство далі й само починає брати за одиницю панщинних обов’язків господарство, а не лан [Документальний матеріал в т. V [«Історії України-Руси»], с. 187.].

Де був сильніший попит на селянську роботу до фільварку, там на дводенній панщині не скінчилось. В деяких місцях уже в 1580-х pp. стрічаємо панщину по три дні на тиждень, знов-таки, очевидно, з господарства (отже, з лану шість днів і вище), і при кінці XVI в. та на початку XVII така триденна панщина з господарства стає майже нормою в місцевостях з сильніше розвиненим панським господарством. Але стрічаються ще тяжчі форми панщини. Така, напр., панщина щоденна. Уже в 1544 р. селяни з Камінецької королівщини (коло Львова) скаржуться королеви, що їх змушують до щоденної роботи; такі ж акти маємо в тім часі з Сяноччини; пізніше стрічаються вони все частіше.

Правда, в теорії селяни при тім мали робити не цілий день, а тільки півдня. Так поясняють державці: «Селяни роблять кождого дня від полудня», «роблять півдня або ще й менше», – так що се мало відповідати триденній панщині. Ми стрічаємо й такі альтернативи: «Селяни роблять кождого дня півдня, або цілих три дні на тиждень». Але щоденна панщина була далеко тяжча й прикріша для селян: маса часу тратилося на ходження до панського фільварку, часом дуже далеко; широке поле відкривалося для всяких надужить, до збільшування роботи, до всяких причіпок і надокучань; селянин не розпоряджав своїм часом, ставав фактично панським, фільварковим паробком. Тому правительство звичайно, коли селяни заносили скарги, заміняло таку панщину на цілоденну; тільки, розуміється, як побачимо ще, сі його розпорядження звичайно не сповнялися, як і всякі інші, видані в інтересах селян.

Далі, незалежно від збільшення числа панщинних днів, жадали ще додаткових робітників з господарства. Уже в постановах холмської шляхти 1477 р. для жнив жадають «два серпи з лану». Селяни з мостиської королівщини скаржаться, що, крім тої роботи, яку відбувають селяни, притягають до ріжних робіт ще й їх жінок, і т. п. Окрім регулярної, тижневої панщини практикувалися спеціальні роботи, часом дуже великі, що забирали масу часу. Так в однім селі в Сяноччині селяни нарікають, що, крім тяжкої панщини, мусять неустанно возити дерево до панського бровару. В іншім, в Перемищині селяни скаржаться, що часом по шість день на тиждень мусять робити коло дерева. Звичайно, крім панщини, селяни мусили ходити «на толоку» під час жнив, кошення, оранки, «на гвалт» до панських ставів, посилати підводи в далекі дороги і т.п.

Часто за несповнення якоїсь роботи чи опізнення незмірно збільшувано роботу за кару. Так, напр., в інвентарі Сяноцької королівщини з 1558 р. читаємо таке пояснення: «Панщинні дні рахуються від сходу до заходу сонця, а коли не стануть до роботи з світом – мають робити тиждень щодня». Часом на селян розкладувано ту роботу, яка лишала через те, що їх односельці повтікали від тяжких обов’язків (була то проба змусити селян, аби в своїх інтересах пильнували своїх односельців та не давали їм тікати), і т. ін.

Збільшення панщини часом робилося в формі якоїсь заміни, конверсії, і тоді не викликало таких різких нарікань з боку селян, хоч кінець кінцем дуже нарушало їх інтереси. Напр., в Теребовельщині староста Претвич в середині XVI в., збільшаючи число фільварків, в кількох селах зменшив селянам чинш на 12 до 18 гр[ошів], але зате, окрім давніх робіт (вісім день до року), обложив їх дводенною панщиною на тиждень «від сходу до заходу сонця». Розуміється, се збільшення значило кілька раз більше, ніж те зменшення чиншу на 12 чи 18 гр[ошів]: самі селяни, щоб відкупитися від такої дводенної панщини, мусили платити по 60 гр[ошів]. Але все-таки бодай якась тінь заміни була.

В інших випадках панщину збільшали в заміну якихось спеціальних робіт (теж, розуміється, не на зменшення, а на збільшення загальної суми праці) або за позволения користати з якихось вигод – лісів, пасовиськ, що найчастійше були перед тим в безспорнім уживанні селян, і заборона їх уживання видавалася власне як притока до заведення нових обов’язків, і т[ому] под[ібне].

Напр., в с. Карачинові королівські ревізори в 1570 р. складають з селян старий обов’язок стерегти королівські ліси (тоді вже й стерегти не було чого), звільняють від медової дані і чиншу (в сумі се дає теж небагато), а заводять дводенну панщину (перед тим панщини не було тут). Та, мабуть, ще частіше збільшення робіт і панщини робилося без усяких форм заміни, як проста «новина», що найбільше – оправдувана тим, що мовляв по інших селах роблять більше, або що селянської роботи не вистачає на потреби фільваркового господарства.

Наведу кілька прикладів таких дрібних, локальних переворотів – справжніх економічних революцій, невеликих розмірами, але щодо своїх впливів на селянське життя – незвичайно гострих. Вони послужать нам ілюстрацією того, як нові напрями панського господарства ломили старі, утерті форми селянського життя.

В Перемищині, в околиці Медики була група сіл, що здавен-давна, мабуть, іще з староруських часів несли конюшу службу при королівських (давніше – княжих) стадах: косили сіно для них, стерегли стада, виїжджали лошат. В середині XVI в. перемиські старости, завваживши дуже легкі, як на ті часи, обов’язки тих конюших сіл, постановили перевести їх на панщину. Спочатку намовляли їх, аби згодилися добровільно робити на фільварку кілька день до року, але селяни не згоджувались, покликаючись на стару практику. Тоді староста попросив короля вислати комісарів і ті казали поміряти грунти та обложили селян дводенною панщиною з лану, а король потвердив се рішення їх.

В останній біді конюхи хопилися випробуваного не раз способу: вони сфальшували собі грамоту кн[язя] Льва, яка признавала за ними обов’язки тільки воєнної служби. Завдяки тому, що королівська канцелярія в дипломатиці взагалі, а руській спеціально, не була сильна, се часто помагало, й дало можність деяким конюшим селам викрутитися від панщини. Інші мусили змінити свої легкі служебні обов’язки на тяжку панщину [Сей епізод ширше виложений в моїй статті: Чи маємо автентичні грамоти кн[язя] Льва (Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. XLV).].

Село Добряни в Львівській королівщині довго сиділо за старим привілеєм німецького права (1439), що обов’язував тутешніх селян давати з лану 24 грошей чиншу, півколоди вівса й робити на рік вісім день. В 1530-х pp. старости задумали підвищити сі обов’язки, головно панщину, бо через малу панщину добрянських селян до фільварку, заложеного тоді в Добрянах (окрім давнішого фільварку, що був у Щирці), приходилося тягнути селян з інших сіл. Але добрянські селяни поскаржилися королеви, і той признав, що селяни мусять зістатися при обов’язках, виписаних в осадчім привілеї (правительство не мало взагалі якоїсь одностайної політики в сій справі: раз трималося привілеїв, другим разом уважало, що обов’язки мусять держатися сучасної норми, а не букви привілеїв).

Староста взявся з іншого боку: він помітив, що добрянські селяни мають далеко більше грунтів, ніж скільки за ними числиться при відбуванні чиншів, даней і робіт, бо селяни розширили з часом давніші грунти, обробляючи ріжні неужитки, корчуючи ліси і т. п. Він спровадив собі королівських комісарів, і ті не тільки, що вимірили замість давніх 14 ланів цілих 36, але й постановили, против королівського рішення, що селяни мають робити з лану два дні на тиждень. Але селяни того не послухали, нової панщини робити не хотіли й усякі дані давали з давніх 14 ланів.

Адміністрація не хотіла доводити до конфлікту й не силувала їх. Щоб забезпечити робітника фільваркові, староста присадив на ріжних кавалках грунтів кільканадцять малоземельних господарств з обов’язком дводенної панщини; в 1565 р. було їх 17 на 4½ ланах, потім, в 1570 р. їх не бачимо, – може, селяни своїм бойкотом викурили їх. Самі, одначе, королівські ревізори признали таке становище за ненормальне й дорікали старості, що він не потягає селян старої осади до вищої панщини; вони знов наказали селянам робити два дні на тиждень, а староста поспішився заявити, що він при такій підвишці панщини потрафить заложити ще один фільварок, і дійсно заложив третій фільварок в сусіднім селі Красові. Селяни, правда, й сим разом спротивилися, але нема сумніву, що кінець кінцем мусили вони піддатись.

С[ело] Гочів в Сяноччині до самої люстрації 1565 р. задержав свої давні обов’язки (село сиділо на німецькім праві): селяни робили тільки дев’ять день на рік і висилали певне число підвод. В 1570-х pp. старостинські урядники почали ламати сі старі порядки; селяни скаржилися, що їх примушують робити щодня панщину: раз на фільварку старостинськім, другий раз на фільварку війтівськім, окрім того беруть з них ріжні неоправдані дані й кари. Король взяв селян в оборону щодо сих поборів; заразом признав, що вони мають робити не більше двох днів з лану і то тільки на замковім фільварку. Хоч се рішення щодо панщини мало характер оборони селян перед надужиттями державців, але воно супроти давніх привілегій і практика села само було такою різкою новиною, що селяни спротивились і не хотіли робити тої панщини, пробуючи відстояти стару практику. Та против сполученого натиску державців і королівської власті се була річ безнадійна.

Я умисно вибрав приклади, де ті «новини» викликали більш або менш різку опозицію селян і вміщання королівської власті. Тим часом як піддані панські в Польщі вже з кінцем XV в. формально стратили всяке право скаржитися на своїх панів і їх надужиття, а державна власть – мішатися в відносини селян з своїми панами, селянам королівщин лишалося се право, і в західноукраїнських королівщинах селяни пробували користати з сього права.

З розростом панських новин, з збільшенням панщини, почавши з Жигимонта-Августа поява кождого нового короля на польськім престолі служила гаслом до скарг селян на вимисли державців, і сі скарги стають особливо часті з кінцем XVI і в перших початках XVII в. Правительство, як ми бачили, не мало в тім твердих принципів і, виступаючи против різких нарушень практики, загалом беручи йшло в хвості того панського походу до збільшення селянських і обов’язків підганяло селян, коли ті хотіли зістатися при обов’язках, які здавалися як на свій час занадто вже легкими правительству. Дарма що вони були освячені давністю й документами.

Але й там, де правительство уступалося за селянами, його рішення і накази державцям, навіть в Західній Україні, ліпше організованій, дуже часто не сповнялись державцями. Селянам приходилося поновляти свої скарги правительству вдруге і втретє видавати свої накази. Екзекутивної власті в тодішній Польщі майже не було, вона лежала в руках таких же старост – державців, і ми стрічаємо з боку державців і їх урядників навіть цинічно-глумливе зневажання королівських листів.

В Лежайськім старостві, коли селяни дістали від короля охоронні, так звані «залізні» листи против ріжних утисків урядників, сі урядники збиткуються над селянами ще гірше: один з них каже бити депутатів, що ходили до короля, і глузує: «Якбисьте не тільки залізні листи, а залізного короля сюди принесли, то вам нічого не поможе, бо я тут король і пан». Другий каже селянам принесені мандати королівські посолити й з’їсти. Інший державець, коли возний (судовий пристав) доручив йому королівський мандат при селянах, – взяв і «кілька разів потер ним понижче спини», як описує се потім в своїм справозданні возний.

Кінець кінцем ся безсильність королівської власті супроти державців – не кажучи за дідичів, не полишалася без впливу на селян. З початків XVII в. не рідкість стрінути й з боку селян зневажливі відзиви про королівські накази, коли вони були їм не на руку. Тим часом як одні громади далі штурмують королівську канцелярію своїми скаргами, депутаціями і т. ін., в інших селяни беруться супроти своїх панів на інші способи: бойкотують, відмовляють послуху, зброяться й страшать оружною силою. Прокидаються й дрібні бунти – вістуни великих народних розрухів в часах Хмельниччини.

Я представив сей соціально-економічний процес на підставі матеріалу з Західної України, де він проявлявся сильніше, з більшим напруженням. В дещо відмінних формах, але в тім же напрямі розвивався він і на Поділлі, Волині та на Поліссі – скрізь, де колонізація, а з нею і суспільно-економічні відносини були твердіші. З деяким спізненням против більш західних земель і тут іде нормування панщини, підтягання її до певних норм – minimum-ів, і неустанне накручування її догори! В білоруських землях – Полоцькій, потім Вітебській 1520 – 1530-х pp. шляхта постановляє певні норми для своїх вимог від селян (між іншим дводенна панщина для похожих людей – або четвертина урожаю й ріжні натуральні датки).

В 1557 р. правительство В[еликого] кн[язівства] Литовського видає одностайну уставу для всіх державних земель, що відповідали королівщинам польських провінцій. Устава ся наказувала державцям можливо розширяти фільваркове господарство, призначаючи хліборобські продукти на заграничний вивіз; заводило помір селянських грунтів, причім ліпші грунти мали відбиратися на фільварки, а з селянських грунтів, зведених до певної одностайності, заводилося одностайне оподаткування й дводенна панщина з ріжними спеціальними роботами; на дрібних кавалках грунтів мали осаджуватися малоземельні «огородники», що мали робити один день на тиждень, з деякими спеціальними роботами. Ся устава, що одним махом ломила в інтересах фільваркового господарства всі селянські права, всякі давністю освячені їх практики й земельне володіння, з українських земель захопила Берестейщину, Підляшшя, князівство Кобринське й Пінське, староство Кременецьке.

В ліпше засиджених частях Волині в приватних маєтностях триденна панщина стає звичайною нормою для середнього господарства, – на півволоці грунту (волока – 30 моргів, півтора лану) уже під кінець XVI в. Але стрічаються й ще вищі обов’язки. Напр., в маєтності Ружинській в Володимирськім повіті вже на поч[атку] XVII в. (1606) роблять з півлану чотири дні на тиждень, а при роботі пішій (без худоби) – п’ять, і то мусять «рано виходити»; окрім того мають п’ять толок на рік і підводи. Надужиття орендарів заходили далеко дальше.

Напр., в однім документі (1630, з Луцького пов[іту]) пан скаржиться, що орендар обтяжує його селян понад умови контракту, селян волочних і півволочних цілий рік мало не щодень примушує до роботи на фільварку, «а робечи ними (цікавий стиль – ніби справді про худобу) увесь тиждень потом в суботу противо недели до торгов околичних на подводу вигонять кажеть». Інший пан скаржиться на орендаря, що він не тільки каже робити селянам щодня, але змушує робити в неділі, свята, навіть на сам Великодень, і т.ін.

В останній чверті XVI і в першій XVII в. хліборобство на вивіз, фільваркове господарство в ширших розмірах, зі своїми приналежностями, опановує цілу Волинь і починає забирати також сусідні часті Київщини. Не тільки в північно-західній часті Волині, ближчій до Бугу, а і в східній та полудневій ми стрічаємося з експортом збіжжя. Так, напр., в 1596 р. в однім процесі фігурує служебник кн[язя] Острозького, що веде «до Бугу» підводи з збіжжям з Полонських маєтностей – з київського пограниччя. Обов’язок селян ходити з підводами «до Бугу» стає звичайним явищем на Волині з кінцем XVI в. і звідти розширюється й далі: в оренднім контракті Бердичівської маєтності, в Житомирськім пов[іті] 1611 р. селяни також обов’язуються піти підводою з кождої півволоки раз на рік «до Бугу або до Львова».

Волинські господарі та орендарі, навіть невеликі, висилають транспорта збіжжя: «комяги зі збіжжям до Литви, а на шкутах до Прус і Кгданска». Наскільки сі безпосередні транспорти були тут річчю росповсюдженою та жизненною, показують, напр., ухвали волинських соймиків, що домагаються, аби громада м.Гданська не присвоювала собі права суду над шафарями й службою їх сплавів – панськими, волинськими підданими. Крім того, розвій горілчаного промислу (горілку також вивозили, навіть до Гданська) і годівля худоби на експорт давали попит на збіжжя, й фільваркове господарство на Волині в першій половині XVII в. доходить значних розмірів, несучи за собою й свої атрибути: зріст панщини, роздроблення грунтів і т. ін.

Сьому подвійному процесові пролетаризації: безземеленню й обтяженню панщиною селянина людність часами пробувала противитися, а ще частіше – коли не могла помиритися з ним, кидала свої оселі й мандрувала туди, де менше нагнітав панщинний прес, де слабше або й зовсім не розвинене було фільваркове господарство. Лава осадників рухається на Подніпров’я й Побожжя, а за нею – як ловецькі племена за звіром, що мандрує з старих осад, сунули ватаги панів, рухалося панське господарство з фільварком і панщиною.

Тільки утікачі-селяни ставили ширші кроки, ніж та важка артилерія великого панського господарства, й покоління минали, перше ніж «на нових землях» виростав панський фільварок і в свої крипи брав селянина. Особливо в Східно-Полудневій Україні місцеві колонізаційні обставини ставили сильні перешкоди розвоєві фільварчаного господарства, хоч воно лежало в плані кождої шляхетської займанщини, а експорт лісових товарів, що в першій половині XVII в. вівся, як ми бачили, на широкі розміри майже з цілої української території, приготовував дороги, способи й плани для експорту збіжжя.

Часті татарські напади, що не давали панському фільваркові розгоспо-даритися, слабкість самої панської верстви, маса свобідних просторів в сусідстві, панські слободи, що переманювали селянина одна від одної, обіцянки довгої волі від данин і панщини – все се змушувало тут панів до терпеливості, казало їм не спішитися з якимись більшими вимогами від селян. Уже в Східно-Полудневім Поділлі дають себе відчувати впливи сих обставин. Уже й тут села місяцями не можуть вийти з хронічного стану свободи: що трохи селяни осядуть і почне розводитись панське господарство, то татари розполощуть осаду й треба наново скликати осадників обіцянкою свободи.

Дідичі ведуть фільваркове господарство в значній мірі наємною працею та селянськими толоками півдобровільного характеру, а селяни, як каже люстрація 1565 р. про Хмельницьке староство на Побожжі, – нічого не дають з тої причини, що сидять при неприятельській границі, і дідичі мають їх просто за сусідів. Те ж саме повторяється в Браславщині, Східно-Полудневій Київщині, не кажучи про Задніпров’я. Селяни не тільки не робили ніякої панщини, не давали ніяких і чиншів, але й дуже підозрілим оком дивилися на все, що натякало на заведення панщинних порядків українського «старого світу» – таких, які були по ліпше засиджених західних і північних українських околицях. При всякім такім натяку вони готові були кинути свої оселі і йти далі шукати нових слобід.

Коли в 1590-х pp. Тишкевичі схотіли в своїй Слободищенській латифундії (в Житомирськім повіті) поміряти селянські грунти на волоки й списати селян в інвентар (се мало бути початком якогось «нормування» селянського життя й підданських обов’язків), зібрані «на громаду» селяни, чи як вони себе називали – «мішани» Старого й Нового Слободища однодушно запротестували.

«Вся громада крикнула: «Боже, того борони, Боже, того борони, або ми то мали вчинити – взяли свої грунти волоками, а свої сім’ї дали вписати в реєстр! То річ неможлива, щоб нас, людей свобідних, наших дітей і наше майно мали списувати і заводити нас собі в неволю. Батьки наші, мешкаючи тут, постарілися, і того не тільки не бачили, а й гадки не мали, аби нас так штукою переводили на волоки. Ми як люди вольні зараз дамо нашому теперішньому панові по 20 грошей, вийдемо і підемо, куди схочемо, а тут сидіти не будемо, імен наших списувати не позволимо і бувши людьми вільними, в неволі бути не хочемо».

А коли пан пробував селян переконати, вони його не слухали, зачали бунтуватись, так що прийшлось відложити всяку гадку про помір грунтів і списання інвентарю.

Як бачимо, обставини для розведення фільваркового господарства, панщинних обов’язків і взагалі інтенсивної експлуатації підданської людності були в сій східно-полудневій часті України дуже неприхильні. Загалом беручи, хліборобство тут до самої Хмельниччини не вийшло за границі власного прожитку та того попиту, який давало йому варення горілки й пива, та почасти, в деяких місцевостях – годівля худоби на вивіз. В цитованім вище контракті 1634 р. Калиновські з своїх уманських маєтностей в уплату грошей обов’язуються вислати поташ, мед, волів. Боплан, описуючи Східну Україну 1630-х pp., в браку вивозу бачить головну причину слабого розвою хліборобства й навіть – лінивості козаків (розуміти – взагалі місцевої людності). «Родючість грунту, – пише він, – дає збіжжя в такім багатстві, що часто не знають, куди його подіти, тим більше, що не мають сплавних рік».

Одначе, коли був можливий експорт попелу з Умані й Лисянки, Гадяча й Миргорода, то й транспорт збіжжя та інших продуктів рільного господарства був, очевидно, тільки питанням часу: треба було тільки відповідно стверднути суспільно-економічним відносинам, настільки, щоб можливою стала значна панщина – ся перша і одинока підстава панського рільного господарства. Але на значних просторах Східної України панство не встигло настільки опанувати народне життя, й велика буря народна змела їх перше, ніж вони потрапили запрягти тутешню людність в ярмо панщини.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 64 – 75.