Загальний образ старого господарства

Михайло Грушевський

З предложеного й іншого нам приступного матеріалу можна виробити поняття про сільське господарство тих переходових віків і його еволюцію. Головні прикмети господарства XV віку виступають в тих звістках і пережитках лісового поясу вповні виразно, а при консервативності його вони характеризують також і господарство XIV віку й попередніх.

Хліборобство служить майже виключно потребам власного удержання, прожитку, поживи, котрої служить підставою. Покуп на предмети рільного господарства слабкий, і рільне господарство ведеться не для торгу. З появою великих (водних) млинів ще найбільше продають півфабрикати: муку і особливо солод, корчмарям і пекарям, головно в сусідстві більших містечок і міст. В більших господарствах дуже показне місце займає овес, але він культивується й збирається данню на потребу господарську і воєнну, на удержання великих стаєнь володарів, князів, державців: військо в тім часі було майже виключно кінне.

Поруч хліборобства важне значення мають інші галузі господарства, що експлуатують фауну, звірячий світ, іще не винищений і багатий. Лови в густих, непротереблених лісах північного лісового поясу України служать не тільки на потіху великих панів, а дають і визначну користь, постачаючи м’ясо й шкури, як в давніших віках. Тому лови все служать предметом охорони, порученої спеціальним слугам (осочникам) і ведуться систематично, на великі розміри, спеціальними ловцями, за поміччю обов’язаних до того селян.

Торг виробленими лосиними шкірами, лисячими і вовчими ще в XVI в. становив одну з поважних рубрик львівської торгівлі, а щодо м’яса, то можна пригадати такі факти, як Ягайло перед кампанією 1410 р. в околицях Лежайська б’є по пущах кабанів і лосів і, набивши м’яса 50 бочок, посилає то Вислою, як запас на війну, а в Біловежській пущі ще за Жигимонта Августа облавою били звіра в великих масах і м’ясо солене, в бочках відсилали до королівського двору.

Але займаються ловецтвом і дрібні господарі, селяни, ловлячи звіря чи то на продажу, чи для податку (куниці, лисиці, білки, бобри як роди дані). Ловля (гонення) бобрів ведеться і дрібними промисловцями, на свою користь, і служить галуззю великого господарства, великокняжого і панського. Урочища з бобровими гніздами (зеремяны) служать дуже важним атрибутом великої власності; їх стережуть і ловлять спеціальні слуги (бобровники), що обов’язані мати до того спеціальні приряди: «псы и cѣти свои ховати повинни ку ловенью бобров» – псами виганяли бобрів і заганяли в сіті.

В певних «полосах» лов бобрів був прерогативою великого князя або державця, а людність була обов’язана до участі в тих «гонах», як і в звіриних ловах. Оскільки мали вони реальну вартість буде видно, напр., з того, що в 1-й полов[ині] XVI в. в Галичині бобра продавали за 2 зол[отих], а вола можна було купити за 4 зол[отих], колоду (4 корці) жита за 49 гр[ошів]. Натомість, лови пташині, в XV в. ще досить розвинені, безперечно більше робилися для потіхи, як для якоїсь реальної користі.

Рибу по ріках ловили для себе люди, за певною оплатою панові, чи з певної часті, і панські осібні «риболови». Так само експлуатувалися на власну потребу поменші стави. Роблення й експлуатація ставів, під впливом експорту, попиту на рибу, в XV і XVI в. виростає на дуже важну галузь великого господарства, що в XVI і XVII в. дає великі користі й доходи, стає одною з важних рубрик великого господарства. Таке ж значення має риболовство на рибніших ріках, де ловили рибу за поміччю загород чи єзів.

Бджільництво бортне й пасічне в широких розмірах ведуть селяни. Велике господарство – як у королівщинах і великокняжих маєтностях В[еликого] кн[язівства] Литовського, а так само, мабуть, і по маєтностях панських, експлуатують його більше посередньо – через медову дань, побирану з «бортників». Дань ся має важне значення, і на мед все єсть покуп – для місцевих корчм і для вивозу, і поруч неї власне бджільне господарство по державах і великих маєтностях має хіба другорядне значення.

Скотарство мало також чимале значення, особливо в полудневім, степовім поясі (хоч і по лісах і пущах також випасали худобу). В XV і першійпол[овині] XVI в., як ми бачили, воно спеціально шириться осадами волоського права. Випас овець і свиней в деяких місцевостях підіймається до значення першорядної галузі господарства, а торг волами вже в XV в. стає, як буде показано, дуже важною категорією торгівлі в Західній Україні.

В сумі в сім старім господарстві експлуатація фауни, звірячого світу, має навіть чи не більше значення, як рільництво, особливо в українських землях східних і північних. Такий характер тутешнього господарства і велике значення в сім ловецтва й випасового господарства досить сильно зазначився в кодифікації права В[еликого] кн[язівства] Литовського в Першім статуті, й він дуже добре може служити для характеристики господарських відносин українського Полісся, на яке розтягалося його право.

Переглядаючи його розділи, присвячені маєтковим правам, бачимо виразно, яке важне значення в тодішнім господарстві мали ріжні роди ловецтва, рибальство, бджільництво, випаси. Постанови про се займають дуже сильно законодавців і становлять переважну частину постанов про землеволодіння й господарство, рішучо переважаючи над постановами про володіння землями орними, про господарство рільне. Ми знаходимо тут докладно розроблені й дуже сильні постанови на охорону згаданих промислів взагалі, спеціально тих сервітутів – ужиткування чужої землі, що було часто зв’язане з промислами й приводило до ріжних комплікацій: права на борті, що стоять в чужім лісі, права на гнізда, зроблені бобрами на чужім грунті, і т. ін.

Хто б половив «кгвалтом» чиїсь лови, платить за се 12 руб[лів] кари, або 20 кіп грошей [В рублі рахувалося сто грошів: гріш литовський був трохи дорожчий від польського.] власнику ловів, а на в[еликого] князя осібно кару по таксі, а такса ся така: за зубра 12 рублів, за лося – 6, за медведя, оленя і лань – 3 р[ублі], за рись, дикого кабана або свиню – 1, за серну – 30 гр[ошів]. Для порівняння скажу, що 12 руб[лів] кари платилося за голову убитого простого чоловіка вищих категорій – ремісника, «путного» чоловіка; тимчасом як за тяглого чоловіка платилося 10 руб., за бортника – 8, за невільника – 5 руб[лів] кари і 1 рубель «нав’язки» – плати господареві.

Коли чиїсь боброві гони йдуть на сусідні грунти, власник тих грунтів не має права ані орати землі, ані косити сіна, ані теребити лози поблизу бобрового гнізда «так далеко, як можна докинути палицею від того зеремяни», аби не виполошити бобра; інакше платить кару 12 руб[лів]. Навіть якби бобр вийшов з старого гнізда і зробив собі нове гніздо серед поля або серед сіножаті, то властитель і тут має облишити грунт в сусідстві того нового гнізда, не орати, не косити й лози не рубати коло нього.

В сих постановах, так далеко посунених в охороні інтересів ловецтва, що жертвуються їй і права власності й інтереси хліборобства, маємо особливо живий відзив «старини». Подібне, хоч і в легших формах, знаходимо і в постановах про бортництво. Борті також можна мати в чужих грунтах, і власник лісу чи грунту не має ставити ніяких перешкод в їх уживанні – бортники можуть навіть уживати лісу для своєї потреби, напр., здерти собі лика на «лезиво», або луб’я на «лазинь», тільки не можуть водити з собою до лісу псів або стрільби, чим могли б зробити шкоди звіру, ані вивозити дерева з лісу. Хто схотів би «розроблювати» пущу, де стоять чужі борті, має се робити без шкоди для тих бортів: оручи в сусідстві чужих бортних дерев, не можна зближатися до них, «так як з борозди можна досягнуть до дерева осном», аби не ушкодити коріння, інакше треба платити кару, якби дерево усохло, і т. ін.

Двірське господарство, ведене в розмірах невеликих – мало що над те, скільки треба було для удержання свого двору, в XIV – XV в. велося в значній, навіть можна сказати – в переважній мірі руками самих двірських сил – невільної челяді та закріпачених робітників; ще на початках XVI в. ми в землях В[еликого] кн[язівства] Литовського бачимо досить сильні останки сеї невільної господарки. Селянство властиве, не невольне, тоді ще досить виразно відграничене від верств невільницьких і до рільної роботи притягалося досить в малій мірі – в виді кількох днів роботи або кількох толок (робіт на двірськім хлібі).

Рішучо переважало оподаткування свобідного селянства данями, а серед натуральних обов’язків рільна робота займала другорядне значення супроти інших – як робота городова й мостова, будова дворів, млинів, ставів, участь в рибних і звіриних ловах, бобрових гонах і т. ін. Тільки з розвоєм двірського господарства, з одного боку, а з другого – з заниканням кардинальної ріжниці між давнім свобідним селянством і тою невольною челяддю, що головно несла давніше двірські роботи (і спеціально роботу рільну), зростає рільна панщина селянська, так що вже в середині XV в. селяни подекуди робили один день на тиждень.

З українських територій колонізаційні, економічні й політичні обставини [с]прияли розвоєві хліборобства взагалі, а спеціально рільного двірського господарства в Західній Україні, особливо в Галичині. В порівнянні з Східною Україною.вона жила життям спокійнішим, безпечнішим, без таких частих і різких пертурбацій, тому вже в XII – XIII в. була густіше залюднена, ліпше загосподарена в порівнянні з нею. Сильні пертурбації, які прийшлося Східній Україні пережити від середини XIII в., ще більше зробили між ними ріжницю, а правдоподібно – погнали на захід і певну частину східноукраїнської людності. В порівнянні ж з північним, поліським поясом, що також служив резервуаром для української колонізації, Західна Україна мала більші шанси для розвою хліборобства завдяки здатнішому, урожайнішому грунтові, більшій густоті залюднення і більшому зближенню до західних, культурних країв.

До сих обставин, викликаних старими умовами українського життя, прилучилися нові. Окупація Галичини Польщею ввела чималу масу польського й всякого іншого чужостороннього елементу, який лише в дуже малій часті приніс робочі руки до господарської роботи, а переважно складався з людей, що йшли правити й господарювати, живучи з чужої праці, отже, збільшив число їдців-нахлібників. Заснування численних привілегійованих громад німецького права й розвій німецької колонізації, протегованої правительством, побільшив також число консументів (потребителів) для рільництва, давши в сумі далеко менше продуцентів-рільників, ніж консументів (купці, ремісники).

В XVI в. наплив з Західної Європи в міста й містечка жидівської людності збільшує число їх ще більше, тим часом як українська міська і маломістечкова людність, відсувана штучно від торгівлі й ремесла, в переважній масі задержує рільничо-господарський характер. Новіші проби статистичних обчислень, далекі, щоправда, від повної докладності, виводять, що ще в другій і третій часті XVI в. число ланів міщанських до ланів селянських стояло в пропорції майже як 1:8, при відносинах міської людності до сільської майже як 1:3. Більша половина міщан, без сумніву, жила головно з рільного господарства.

В нормальних обставинах, з густішим залюдненням і ліпшим загосподаренням краю, торгівля і промисел повинні були б розвиватися все більше, торгово-промисловий характер міст рости, а їх хліборобська закраска – заникати. З тим мала б збільшатися ріжниця між господарством міським і сільським, а міське життя мало б давати все більший попит продукції сільській, рільничій спеціально, і служити стимулом її дальшого розвою. Та так не сталося.

Торгівля й промисел замість розвиватися починають упадати, уже з 2-ї пол[овини] XVI в. міське життя падає, міська людність бідніє і підупадає. Зате запотрібування в продуктах сільського господарства Західної й Полудневої Європи розтягає попит за ними, і спеціально за продуктами хліборобства на Європу Східну, в тім і на наші землі. Попит сей, далеко інтенсивніший, ніж давніший, що звертався [на] інші продукти господарства, пришпорює відразу в другій половині XVI в. хліборобську культуру наших земель. Він пускає галопом двірське рільне господарство і замість якогось гармонійного розвою сільського господарства й міського торгово-промислового життя: якоїсь рівноваги в продукції запасів і їх обробленню, приводить до одностороннього, грабіжного використовування природних багатств краю для вивозу.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 29 – 33.