8

Михайло Грушевський

Ідилія під крученими паничами незабаром прискучила Тимченку. За дівчиною, окрім дитячого личка, доброго не було нічого, та хоч би й було, то усе б однаково прискучило; таких, як Тимченко, ніщо довго не держить. Вони стільки скакали на віку, що ноги, розскакаючися, й не держать, щоб стояти. Він давно б кинув, якби знав, [як] витягти гроші. Ці гроші йому в печінках сиділи – 30000, се вперше він здурів так, проміняв гроші на дівчину, хіба є що над гроші? Він метикував про ці гроші й ходив усе до дівчини.

Вийшла проява така, що й геть розвела його з дівчиною. Вечером якось увесь гурт їх зібрався докупи. Старий не втерпів, випив чарку й геть розкис, тільки лупав своїми кривавими очима. Розмовляли про жінок. Тимченко, підпилий вже, вихваляв свою, що вона тільки його любить, й геть чисто як дитина, така чиста, й усе таке. Його слухали, аж разом один – молодий, високий, устав, надійшов до Тимченка й тим часом, як він вихваляв її, прихнув просто йому в вічі, повернувся й пішов. Тимченко кинувся був, щоб ударити його, та його затримали.

– Що се ви, що се ви… – закричали.

– Він сміється з мене, що я кажу… й бреше, бо вона справді така, як я кажу, я заприсягну.

– Краще, як в інституті, – засміявся хтось. – Годі вам, Петро Ми-хайл[ович], не похваляйтесь цією дівкою… Такої, вибачайте… навряд чи знайдеш. Й не одного вас ловили, та нікого не знайшли дур… себто щоб 30 т[исяч] дав.

Тимченко звомпив й вирячив очі на гурт. Його дуже вразило оце. Йому не було шкода дівчини, а те гірко було, що його так підвели, як дурня, як хлопця маленького… Оце допікало йому. Він пішов був до неї, щоб покепкувати за вразу, та з п’яних очей заблудив й ледве потрапив додому.

Другого дня він подумав, що тепера можна буде викрутити хоч гроші. Він пішов до того високого учорашнього. Той сидів дома й їв огірки з похмілля.

– Ви не сердитесь на мене, – спитався Тимченко, – за учорашнє?

– Чого ж сердитись? Ви ж не вдарили мене…

Тимченко розказав йому усе, просив свідчити; обоє поїхали до товстої. У Тимченка був квиток за гроші і він думав її налякати квитком та свідком своїм, але товста не звомпила. Квиток був не такий, щоб на суд з ним йти, та й діло було дуже негарне, й Тимченко сам не пішов би до суду. Мусив він плюнути й піти… Серце зірвати пішов до дівчини. Та лежала ще на ліжку, не прибрана й заспаними очима, дивуючись, глянула на Тимченка. Той, не кажучи нічого, узяв її за косу, підвів й ляснув спересердя по обох її щоках дитячих. З тим і пішов. Він заскучав після сього. Загублені гроші покою йому не давали. Він попереду пив, а далі й пити покинув. В уряд ходити перестав і сидів дома та дрочився з жінкою. Сидить дома, вийде на вулицю, походить і знову вернеться, міряє покої, жінка чого спитається, – розсердиться, а як не питає, сам зачепить й знов розсердиться. Олена Кир[иловна] попереду раділа, що він сидить дома, а далі побачила, що він так занудився, то вже бажала, щоб яку він собі втіху знайшов.

Тимченку таке життя остогиділо гірше смерті, й жінка, й місто, й уряд. Він надумав кинути жінку – але бідувати, день в день чужими грошима живитись йому вже не охота була. Він постановив узяти жінчині – в неї ще було, на його думку, тисячів 40 та небіжчиних 15, се, як докупи зібрати, то можна й жити. Однак тут треба було підходити помалу, й він довго метикував, поки надумав. Він узяв тоді у Олени Кир[иловни] 22 тисячі на «діло», сказав, що пристав до гурту. Олена Кир[иловна] зраділа була, що він собі роботу знайшов, й сама була вдалася – розпитувала, як воно йдеться, які в нього спільники, чи має користь. Просила показати квитки на гроші. Тимченко обіцявся, та все забував й викручувавсь абияк; часом навіть сам нагадував про нього, а далі кинув. Побачивши теє, перестала про нього нагадувать й Олена Кир[иловна]. Вона подумала, що, певне, він прогайнував ті гроші на дівчину, й згадувала її речі: «Ваші гроші мені принесе».

Одного дня ув обід Тимченко прийшов до Олени Кир[иловни] й весело кинув на стіл кілька папірок грошей – се були її ж таки гроші, що взяв він був у неї.

– Що се таке? – здивувалася Олена Кир[иловна], він ще ніколи не приносив грошей.

– Адже з того гурту, пам’ятаєш? Е, ти, я бачив, не йняла мені віри, як я казав про нього, аж ось. Ти, може, думала, що я пропив, прогуляв? Ти вже думаєш, що я тільки гуляти й вмію… Що ж, грішний чоловік, іншим часом задурно, та тільки на час.

– А та ж, – сказала Олена Кир[иловна] і боялась, щоб не вразився.

– Ти про неї… Я її кинув давно вже, й забув її.

– Справді?

– А ти думала, хіба я тебе проміняю на яку-небудь, то на час, а ти в мене на вік.

Олена Кир[иловна] пойняла йому віри – віру ймеш, що на добро. Ввечері Тимченко знову казав про те діло, яке воно велике, й скільки з нього зиску. Послухати його, дак на карбованець десять набіжить.

– Тепер вже одкуплено грунти вздовж на двадцять верст й у трьох кутках прокопали вже ями до того вугілля. Тут багато заводів вугілля купують добре. Тепер думають, щоб дорогою залізною возити, прокласти хочуть. Грошей ще тільки не стає на се, та будуть. Там у нас верховодить один. О, голова! Дарма що старий, десятьох молодих на лід посадить. Я коли-небудь приведу його до нас. Він справді через тиждень, чи що, привіз із собою якогось дядька – був то п’янюга урядник, що ходив по крамарях, тішив крамарів, й ті його напували чаєм та горілкою. Тимченка він шанував дуже, бо той колись віддав йому старі штани, ще коли жонатий не був, – він тоді в нього дещо одправляв. Тимченко одвів його до постригана, прибрав й повів до жінки обідати.

– Оце найгловий наш спільник, – сказав він на нього.

Олена Кир[иловна] пристала його розпитувати, Тимченко вступався й виходило нічого собі, до ладу. Й урядник оцей розказав про великий зиск й про великі гроші, що зібралися в них.

– Дайте тільки нам часу, ми міліонами сипать будемо, ми вугіллям своїм усе засиплемо.

Тільки раз пробрехався він був. Розказував про робітників:

– В нас їх цілі полки. Як зберуться вранці, то наче військо, з заступами, мов з ружжами.

– Хіба ж збираються докупи?

– Авжеж, на роботу, зараз їм і дармо, що кому.

– Та в вас же більш як на 20 верстов робота.

– По черзі, то тут, [то там] роблять, – поправ[ив] Тимченко.

Олена Кир[иловна] на се не вважала й набула тільки віри у велике те «діло» .

Тимченко став до неї вважливим, ласкаво розмовляв з нею частенько, жартував. Одного дня, йдучи проз вокзалу, він узяв кавалок вуглю й приніс Олені Кир[иловні].

– Оце з землі нашої – з третьої ями, тільки що привезли. Олена Кир[иловна] поклала те вугілля на столику. Вона сподівалася тепер знову такого щастя, як після весілля, знову звеселилась вона й, радіючи, поглядала на теє вугілля, що – думала вона – вернуло їй й чоловіка, й щастя…

Послухавши Тимченка, вона узяла з банку раз 10 і другий раз теж таки 10 [тисяч]. «На дорогу», – казав Тимченко. Вона в те вугілля, в ту дорогу вірувала, як не знаю у що.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 322 – 325.