Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

6

Михайло Грушевський

Після сего разом пішла поголоска по місту за Тимченка, розказували про его бозна-що, прибріхуючи, звичайне, без кінця; інші розказували про якісь предорогі убрання, що надарив він комусь, інший – як він поли шампанським десь вимив, й усі жалкували за Оленою Кирил[овною] й нарікали, що вона, здається, немолода вже, а здумала виходити [заміж].

Старий Скрипчинський, почувши, прийшов до Тимченків. Самого Тимченка не було дома.

– Щось, дочко, про твого чоловіка негарне кажуть.

– То, певне, брешуть.

– Не можуть же одразу усі брехати, кажуть, що він п’є й бахурує, й я що прийду, то усе його нема дома, й до нас перестав ходити, коли-коли прийде.

– Що з того, як я не хочу нікуди ходити, а люблю дома сидіти, а що кажуть, що п’є, то хіба се чоловікові догана? Та й як він п’є, я його й разу п’яним не бачила.

– Не знаю, тільки ти скажи, щоб він перестав грішми сипати й не робив публіки, про вас по усьому місту чутка йде. Він тебе обдере й кине.

– Вибачайте, а я вже йому не нарікатиму. Аби ми щасливі були, а там хай кажуть… И ви, таточко, се покиньте.

Скрипчинський диву дався, що в покірної завше дочки такий бас з’явився. Він, однак, не послухав дочки, зустрів Тимченка й вичитав йому отченаша. Тимченко вернувся додому сердитий.

– Се ти, певне, батькові на мене скаржилася, навигадувала, – сказав він.

– Я, Господь з тобою, я ще просила його, щоб він нічого тобі не казав. Що я мала скаржитись, хіба я за тобою не щаслива, чи що…

Тимченко знав, що Олена Кир[иловна] його любить, але сего й він не ждав й віри не поняв.

– Неохотою побіжиш з дому, як тут, окрім дорікання та лайки, бозна з-за чого не почуєш, – сказав він і пішов, а Олена Кир[иловна] прожогом кинулась додому, до матері.

– Якби ви, мамо, затримали татка; набрехали йому чогось на Петруся, й він сколотив бучу, полаялись ми через нього… Чи заздрість узяла, що я так його люблю, нащо ж розводити жінку з чоловіком. Якби й справді що було? – та він миліший над усі гроші.

Скрипчинська розказала чоловікові й просила справді не чіпати Тимченка.

– Ну, нема кінця-краю Божій премудрості та людській дурі, – сказав він, покрутивши головою.

– Тут не дурь, тут інше, – відказала стара. Вона таки помічала, що діялось у серці доччиному.

У Тимченка гроші держалися недовго. А покуштувавши грошей, забажав він їх ще гірше. Олені ж Кир[иловні] батьківське слово в душу запало.

– Слухай, Олесю, в тебе тепер більше грошей нема? – спитався він наче ненароком якось.

– А що?

– Та треба мені було б ще. Бач, дещо винуватий я був.

– Так швидко знову, та ти ж узяв був, Петрусю, серце. Ти сказав, що усі заплатиш.

Тимченко насупив брови одразу.

– Вибачай, що вже я так на тебе напався. Справді, мені не треба було тебе турбувати. Я пошукаю краще чи не позичить грошей знайомий або знайома яка-небудь, – він зумисне на знайому вдарив. Олену Кир[иловну] наче опекло тим словом. Вона подумала, що тоді б чисто одібрала в неї чоловіка яка-небудь.

– Біг з ними, пощо ж у чужих брать, коли свої є, я тільки кажу…

– Як знаєш, я тільки кажу, що як тобі не, можна, то я в кого іншого візьму, дадуть. Он у Стрицької після чоловіка грошей, певне, зосталось доволі… Зароблю, віддам. Он в мене вже є перед очима таке діло, що аби грошей, а користі буде.

Олена Кир[иловна] принесла.

– Куди ж ти? Хіба ти сьогодні не вільний?

– Треба йти, діло, бач, – сказав Тимченко, не дивлячись на неї.

– Ти ж обідати вернешся? – спитала вона його несміливо.

– Не знаю, може, вернусь, – пробубонів той і пішов.

Після сего Тимченко через раз брав грошей в жінки, часом казав нащо, обіцявся вернути, а часом й так. Олена Кир[иловна] не розпитувала. Тимченко не брехав, як казав, що бере гроші, бо винуватий. За оці півроку, як оженився, він пив та гуляв усе на чужий кошт. Тих грошей, що брав він з уряду, не ставало йому й на тиждень – уряду він усе ж таки не кидав, хоч і бував там рідко. У гурті, куди пристав він, було двоє грошовитих і на їх кошт живилася уся тічка. З тих двох один був молодий ще, якийсь військовий, що ненароком одібрав гроші після якоїсь тітки; се був дурень чималий, москаль, казармою так і несло од його постаті, од його річей; його обдирано, ще й з нього сміялись. А другий, старий вже не так од літ, як од гульні; він був страшний: жовтий, обдутий од пиття, з очами червоними та якимись неживими, мов скляними. Він вже ні бахурувати, ані пити не міг, й тільки дивився, як інші п’ють і бахурують; гайнував старі свої маєтки, колись великі, та тішився, як його небожата скреготіли на нього зубами.

Збиралися часто до тієї товстої – се мовби гуртова була оселя; декотрі – між ними й старий – тут і днювали, й ночували; збиралися гультяї, жінки, паскудні жарти, регіт дурний лунали по покоях; роз’їздилися пізно, хто міг, а хто зоставався п’яний, як скотник, на стільці, на долівці. Треба довго псувати та калічити чоловіка, щоб тішився таким життям!

Одного разу Тимченко сидів сам-один у товстої чогось, аж виглянула з дверей якась жінка.

– Можна до вас, тітко?

– Ні, я зараз.

Та сховалась. Тимченко вгледів-таки, що вона була висока й гарна з себе, голос в неї був молодий та дзвінкий.

– Що се за дівчина? Порекомендуй-но її мені.

– Нащо вона вам? Се моя небіжка, і вона не така.

– От тобі. Як не хочете рекомендувати, то я й сам, – й він метнувся до тих дверей. Товста не пустила його.

– Що я її з’їм, чи що? – сміявся Тимченко, але та все одмагалась: вона хоче, щоб та нічого такого не знала; хіба солодко їй вовтузитись з гультяями увесь вік? Добре життя, нема чого сказати. Дурна була, що підвести далася, але вже небіжка ним жити не буде, вона в неї росте, як в якому інституті.

– Дивіться, ви старішаєте, щось у вас дуже богобоязливі думки з’явились.

– Боїться, стара трясця, – подумав він, йдучи.

Він ту небіжку побачив через кілька днів – ішов надвечір, він уступив на ганок до товстої – та виходила з дверей. Тимченко зняв шапку і уклонився.

– Дома тітка? – спитався він.

– Немає, – промовила дівчина, не дивлячись на нього.

– Можна вас провести, а то вечір.

– Добродію?!! – крикнула дівчина, прикро глянувши й одхитнулась од нього. Але Тимченко не звомпив.

– Тепер вечір, і на моїй душі буде, як вам що-небудь трапиться, причепиться який-небудь волоцюга, як я, – додав він, жартуючи.

– Ви, здається, хочете, щоб я вернулась? Як ви од мене не одчепитесь, то я вернусь.

– Боронь Боже вертатись… але вас таки треба боронити, я буду йти ззаду.

Вона нічого не сказала й пішла. Тимченко йшов ззаду: він тепера добре роздивився до неї – вона була висока й струнка, личко було молоде, чисте, як у малої дівчини; крізь біле тіло світилась червона, молода кров, маленькі червоні губи, мов не цілували нікого зроду; тільки темні, глибокі очі сяли й грали недитячим вогнем… Її врода дуже вразила Тимченка, а що вона така була тендітна, се ще гірше дратувало його й він, йдучи за нею, усе думав, як би спізнатися йому… Він бажав, щоб тепера напалися які-небудь розбишаки, щоб її оборонити, але в нас, на лихо, так впорядковано вже, що не сподівайся на вулиці розбишаків натрапити. Розбишаки не розбишаки, а якась собака чимала вихопилась з-під воріт й напалася на дівчину, та скрикнула й одскочила, а Тимченко дуже вдатно вдарив собаку по спині, прислужуючись.

– От бачите, я й пригодився, – сказав він, як прийшли до чийогось ганку, – од собак вирятував, а ви хоч би подякували.

Дівчина усміхнулась, одвернулася й пішла.

Після сего Тимченко бачив [дівчину] раз і другий – вона наче трохи привикла до нього, але така ж була недоторкана, – так думав Тимченко, розмовляла тільки про які-небудь витребеньки й зараз звертала на що інше, як Тимченко закидав якого комплімента, не виходила до нього в тітки, і Тимченко мусив її чекати на вулиці, поки вона піде гуляти. Часом довгенько мусив стояти, чекаючи де-небудь на розі, лаючи, що вона не виходить. Досі ще ніколи не було йому сього. Оця дівчина з дитячим личком, недоторкана, не вважаючи на його женихання, дратувала тільки його, надавала хіті, й він незчувся, як закохався, та гаряче…

З того часу Олені Кир[иловні] ще гірше стало, Тимченко мов зумисне мордував, коверзував з неї, мов помститись хотів на ній за другу. Олена Кир[иловна] дурно придумувала, щоб підійти під ласку: і мовчала, і корилась, і грошей питалась, чи не хоче, – нічого не помагало, Тимченко брав, а, проте, до неї через те ласкавіш не ставав. Він став дуже пити за остатній час, по усьому місту чутка заходила про якісь публіки та шарварки, що наробив їх гурт. Він наче хотів своє кохання перепити – воно таки допікало йому, хоч серце досі в нього стало гірш порожнього гамана.

Одного [разу] вони пили дуже, другого дня Тимченко пішов до товстої, її не було, а сиділа дівчина. Тимченко зрадів – досі ще не було сего. Побалакали. Тимченко сказав, що він якраз не в собі.

– Ви, здається, дуже п’єте, – сказала вона. – В вас жінка…

– Біг з нею, з жінкою, вона мені світ зав’язала. Та ви звідки знаєте, що я п’ю?

– Хто сего не знає… Я бачила вас учора.

– А ви думаєте, хіба чоловік з радощі п’є; як він до кого з серцем, із душею, а од нього одвертаються, то тоді радий життя своє пропити. – Дівчина не сказала, тільки заграла своїми чудними очима.

– Знаєте, усе моє горе, моя радощ на вашій волі. Вам шкода мене? Скажіть, шкода? Скажіть тільки слівце, й я буду щасливий й не буду пити… Я вас люблю… І ви любите, і я вам милий, хіба вгадав я, скажіть? – Тимченко нагнувся до неї й обняв рукою.

– Ой Боже, що це мені, – промовила тай заплакала. Тимченко цілував й шепотів:

– Ти мене любиш, ти мене любиш.

– Люблю, – одказала вона, випручалась од нього й втекла.

Тимченко стояв, як зачарований, він ще не очуняв од такого наглого щастя й не йняв віри йому. Увійшла була товста. Тимченко казав чор’зна-що, насилу одкрутився і втік. На губах, на лиці він чув ще її сльози й ладен був заспівати з радощів. Дома він радів, жартував, цілувався з жінкою й бідна Олена Кир[иловна] й собі раділа, не знаючи, з чого воно йдеться.

Другого дня він пішов до товстої, сподіваючись, що її знову не буде дома, але наскочив якраз на неї. А та ще якось прикро на нього дивилась й ще поганшою її пика через те стала.

– Не сподівалася я такого од вас, Петре Михайловичу, щоб ви дівчину піддурили собі на потіху.

– Як піддурив, з чого се ви…

– Та не одмагайтесь, вона мені розказала і призналась, що вас любить.

– Любить? Се вона вам сказала? Так чому ж її самої немає?

– Ні вже, не дам вам одурити її. Що ви робите, ви ж чоловік невільний, а вона дівчина… Я як її берегла, у жодному інституті…

– Чи ж я винен, що мене зв’язано… Але ж я її люблю, і вона мене, кажете.

– Люблю на якийсь час… Знаю вас доволі, набралася од вас лиха. Піддурите дівчину… таки не вберегла. Та ні, не буде – завтра ж гаки поїде вона до тітки.

– Не жартуйте, Бог зна що ви оце вигадуєте. Довго вони так розмовляли.

– Як ви вже так кохаєтесь, нічого вам не вдієш. Ніхто не зна, що буде, треба заплатити од лихого часу, хоч грішми… Положіть в банк на неї.

– Та гроші ж жінчині.

– Се вже ваше діло. Без того я її не пущу, а вона сама не піде. Тридцять тисячів положіть на неї.

– Господь з вами!

– Мені вона дорога, мені вона знаєте, де сидить, я її не дам на поталу.

– От капосна баба, – думав Тимченко. – І як вона разом на те повернула.

Він побачив другого дня дівчину й приступив до неї:

– Ви любите мене, киньте тітку й ідіть до мене, – казав Тимченко.

– Ви казали се тітці?

– Тітка, Біг із нею, із тіткою, ми любимось, хіба мало нам сего?

– Ні, ви не знаєте, мати як вмирала, наказала слухати тітку. Знаєте, моя мати не тут вмерла, а в У… Поки я там жила, щодня на кладовище ходила; така гарненька могила.

Що ти маєш чинити? Тимченко не раз починав розмову, научав, наставляв, дівчина не хотіла.

– Мушу достати, – подумав Тимченко, – ті гроші.

А тим часом кохання не проходило. Він тільки й думав, коли дістане її. Ця дівчина з дитячим личком наче причарувала його; якби хто сказав, що таке на нього нападе, насміявся б.

– Ти пам’ятаєш, Олесю, що я тобі казав колись про діло якесь?

– Ну?

– Дак тепера воно якраз на дорогу стало. Річ то певна, і зиску буде добре – менш як двадцять або тридцять на сто не дадуть, тільки треба грошей. Я, чуєш, тієї думки, що, може, і тобі туди б грошей віддати.

– Яке ж це діло?

– Бач, вугілля тут знайшлося земельне, дак ту землю щоб перекупити, – він став розказувати тай збився з пантелику.

– Ти довідайся, – сказала Олена Кир[иловна].

Вона не дуже-то йняла віри тому ділу, й не дуже-то складалось на чоловіка; вона хоч і кохала його, але переконалася, що розум в нього не геть-то, не геть-то віри… Й те, одначе, не перебаранчало кохання; вона знала, що він дурень, що він поганий чоловік, – й кохала його, як і перше. Тимченко після сего ще кілька раз закидав про діло – він вже видумав усе шпетненько. Олена Кирил[овна] попереду сперечалась, боялась, що він сяде на лід, але Тимченко дуже пристав до неї, сердився, доказував, й вона боялася його гнівати. 32 тисячі не було готових – стільки хотів оддати до діла Тимченко – й Олена Кирил[овна] просила підождати, бо не можна було зараз узяти в банку, але Тимченко ждати не хотів; товста була баба уперта, і як сказала, так і не одступалась. Поки не положить грошей, вона навіть і розмовляти з дівчиною йому не давала, а та усе воркувала про те, як любить тітку, та про могилу своєї матері, й Тимченко, слухаючи її дитячий голос, її дитячі оповідання, не помітив крізь них чортової думки, не помітив, яку під нього підвалину підвели тітка з небіжкою; він не вважав на те навіть, що дівчина, таку з себе святу та неповинну вдаючи, швидко так, – навіть ще він і не казав, – із ним жити згодилась – і як тільки тітка скаже, бо вона тітці… й так далі.

Що не доставало грошей, Олена Кир[иловна] взяла з небіжчиних, бо дуже вже хапався Тимченко. Він того ж дня завіз 30 [тисяч] товстій. Та перелічила, зітхнула й заплакала навіть: тепер дівчина його, хай бере, не думала вона, що таке буде, таки не вберегла. Але й то сказати – не її вина, вона в неї краще, як в інституті…

Дівчина – Оленою її звали – поцілувала Тимченка й сказала, що вона б досі до нього втекла, якби не тітка. Тимченко радів.

Другого дня він перевіз її од тітки у будинок, що найняв зарані, – був невеличкий, але гарненький будинок, серед грядок з квітками, оповитий крученими паничами та хмелем. У Тимченка несподівано з’явився ідилічний дух і, як скоро оженився, трактував, що нема в світі щастя над сім’ю, так збирався тепер воркувати під парасолями хмелю і кручених паничів.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 312 – 317.