Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

3

Михайло Грушевський

На похоронах був і Кладкевич – такий же похмурий, як і попереду. Він мовчки проводив жінку до могили й, вернувшися, сказав, що приїхав за дочкою. Скрипчинський оддав йому лист Ольги Кир[иловни].

– Я подумаю ще, – сказав Кладкевич, прочитавши, й поїхав з тим.

Скрипчинські радились, що тепера їм робити. Іван Кирил[ович], певне, щоб не послали його знову до Кладкевича, радив узяти адвоката, щоб узяти од Кладкевича дітей і гроші, що оддано було за Ольгою Кир[иловною]. Скрипчинським старим не хотілося мішати чужого чоловіка, але узялася за се Олена Кир[иловна] – їй оце цікавим здавалося, а може, – подумала, – що адвокат буде молодий і, може, його причарувати – її бажання, щоб вийти [заміж], не пропало-таки; здавалось, що сестра із своїм горем мусіла б одбити охоту в неї заміж іти, але вийшло не так: тієї охоти і ні на гич не поменшало. Олена Кириловна таки верх узяла: вона вже усім, що йшлося до сестри й небіжки, досі заправляла. Іван Кирилович узявся знайти доброго [адвоката] й прислати.

Через кілька днів якийсь чорний візок загуркотів коло Скрипчинського ганку. Олена Кириловна – а їй покій був над самим ганком – виглянула скоріше. У візку сидів якийсь несвідний молодик.

– Адвокат, – подумала Олена Кирил[овна] й в серце її наче шкульнуло. Вона скоріше прибралася, причепурилася й пішла наниз. Послухала під дверима – батько розмовляв із ним. Вона увійшла і привіталась.

– Моя старіша дочка, – сказав Скрипчинський.

Олена Кириловна прикро глянула на батька й сіла проти адвоката.

– Ми так вже сподіваємося на вас, що розпорядкуєте усе оце, до серця приймете.

– Дуже радий, – уклонився адвокат.

Він з себе – так глянути – був гарний: довгасте лице, чорна борода, червоні губи, але приглянутися – то трохи тієї краси пропадало: очі були дурні, навіть злі, лице якесь наче пом’яте, голос тріскучий якийсь. Розказали про покійницю й дітей. Олена Кир[иловна] звідти звернула на театр, на масницькі бали й бенкети. Адвокат сказав, що він з Петербурга тільки приїхав й розказав про зимову оперу.

– В нас тепера вечорів зовсім нема, але як не боїтеся поскучати, будемо раді вас бачити вечорами, – сказала вона, прощаючись. Адвокат гречно вклонився й сказав, що він дуже радий, бо новий чоловік й нема в нього тут нікого.

– То вчащайте. Боюсь тільки, щоб громада не сердилася, що ми вас заберемо в неї.

– Та я ж не сердитимусь, – одказав він на се, шаркнув ногами й нащось облизав губи.

– Він, здається, нічого, тільки верхогляд, – сказав батько за ним. – Мабуть, не дуже-то до своєї праці вдався.

– Що бо ви, не може того бути, він такий розумний та гречний, – одказала Олена Кириловна. Вона думала, як причепуритись на той вечір, коли прийде адвокат, й пішла переглядати сукні свої.

Але батько пересвідчився краще од неї щодо нього. Адвокат – звали [його] Петро Михайлович Тимченко – геть то невданий був до праці своєї судової. Він великий був недурень випити, побахуровати, порозкошувати, й, окрім сего, доброго в житті не бачив нічого. Розуму або хитрощів було таки в нього, серце ніколи себе знати не давало, про честь свою, здається, згадував – вибачайте – тоді тільки, як його били, а се було нечасто, – через се, – кажу, – ніщо йому не забороняло й бахуровати, й пити, й тішитись, скільки влізе.

Ще як був він в гімназії, а потім й в університеті, завжди вмів примазатись куди-небудь на чужі гроші – своїх катма, батьки теж були до розкошування охочі й не зоставили синові нічого – попити, погуляти; у нас ще й досі раді нагодувати, напоїти, аби тільки була в вас охота. Правда, з-за сего виходили частенько не дуже-то добрі оказії й Тимченкові перепадало дещо інше, окрім їстива і питива, але ж, – кажу, – Тимченко не дуже був уразливий, то до того, здебільшого, скільки можна недочував та недобачав.

Після университета не хотів він «в’язати себе урядом яким-небудь» й став адвокатом; усякими «касаціями» та «додатками» він себе не томив, а більш волочився та розкошував. Підбирав який-небудь «процес», аби гроші були добрі, а там усе однаково, хоч такого розбишаку оправдати, що як ріжучи піймавсь. «Процес» той, звісно, пускав ік нечистій силі й одправляв свого клієнта на Сибір, і після кілька таких процесів вдачливих, діждавшися, що усі його маєтки спродували, тихенько перелітав куди-небудь у друге [місце], а до того жив й гуляв завше наборг.

«Поки що» сподівався він так собі перебути, бо місць, хвалити Бога, на світі доволі, а дурнів ще більш. До того живився він ще коло, вибачайте, хльорок, звісно, не абияких, а так, на вищий кшталт, – бо був з себе гарний (звичайне, як на кого) й дуже до сподоби припадав паннам та паніям, здебільшого оттаким, що кажу. Не то щоб так він вже їх коштом жив, але так воно само якось виходило, – то грошей позичать, то поможуть йому то сим, то тим через кого-небудь з «коханців» своїх… Се його душі не вадило.

На третій день, чи що, Тимченко поїхав до Кладкевича. На щастя, усе вийшло гаразд, хоч то і геть то не Тимченкова вина була. Кладкевич одразу сказав, що зоставляє дочку у Олени Кирил[овни] – сина він послав до якоїсь тітки, чи що, – й оддає на неї півгрошей, що узяв був за покійницею жінкою, – 20000 р[ублів], ті гроші має держати Олена Кир[иловна], а він має назирати й як схоче, в неї спитати про них. Кладкевич, очевидячки, хапався, щоб скоріш одчепитися од сего клопоту, що надала йому жінчина смерть. Тимченко трохи сердився на Кладкевича, що той так одразу згодився й не дав йому казати, – Тимченко мав себе за великого красномовця: «Однак, – подумав він, – певне, Кладкевич почув, що непереливки ізо мною змагаться, тай одступився скоріше».

У Скрипчинських він розповідав про се трохи інакше, так що уся слава йому була. Старий Скрипчинський подумав, що, може, й справді помилився, що Тимченко, може, й дотепний. Але більш усіх раділа тим Олена Кир[иловна].

– Як вас дякувати, вже не знаю, – сказала вона, палко поглядаючи на нього, й зараз після сего розповідала, як то тяжко жити, не маючи коло себе вірного, щирого подружжя. Виходило, що тим вірним, щирим подружжям був би Тимченко, якби схотів. Тимченко здебільшого мовчав й охоти подружжям бути не показував, підходи Олени Кир[иловни] надто вже ясувалися.

Однак вечорами тільки раз приїздив він до Скрипчинських. Олена Кир[иловна] завжди виходила причепурена страх, й через се [здавалася] ще поганішою: її ніс здавався мовби довшим, лице мов жовтішим. Вона їздила за ним по вечорах, гуляла, за невеликий час вона закохалась у ньому й гірш, як перше коли, – кохалась же без ліку – бо старішала. Було се якесь нелюдське, негарне навіть кохання: вона, здається, з’їла б його, випила кров, погризла кістки, вона молилась на нього, як на Бога, вона не знала, чи розумний він, чи добрий, чи щирий, їй не тра було ні розуму, ні доброщей його, й теперка у сьому світі бажала вона тільки якось піймати його, причарувати, дістати; якби могла, вона б його силоміць зловила. Нарешті вона, як побачить його, то вже й себе самої не пам’ятала, їй забивало памороки, вона ледве примушувала себе розмовляти по-людськи; їй часом, як була вона коло нього, бажалося страх кинутися на нього й зацілувати, або вкусити. Кажу ж, що то нелюдське кохання якесь було. Записочки, що писала вона йому частенько, зумисне видумуючи яку-небудь притичину, так і пашіли коханням, про що б вона не писала.

Тимченко помічав се, – та сліпий хіба [б] не помітив, – й розкинув мізками, що тут вчинити. Він визнав добре, що за Оленою Кир[иловною] Скрипчинський положив 30 т[исяч] й що на них наросло за її дівування тисяч 25, да мати ще дасть зо своїх – виходило чималенько. Придача – себто сама Олена Кир[иловна] – дуже була не до смаку, ну та він бачив, що із нею що схочеш, то й зробиш.

Одного разу Олена Кир[иловна] розповідала про те, що дурно той звичай узявся про своє кохання казати – духом коханці одне одного чують (вона отак розповідала, мов дратувала себе). Тимченко зітхнув і сумно на неї подивився:

– Ой ні, не завше…

– Не може сего бути; закоханого зараз чути.

– Причина перед очима… я… – почав Тимченко й голос його перервався. У Олени Кирил[овни] дух у горлі застряг й серце заколотилося.

– Невже ж ви досі не чули, що я вас кохаю, що я тільки вами й живу, – й Тимченко присилував себе навколішки впасти й поцілувати руки Олени Кир[иловни]. А та одкинулася назад, бліда, вирячивши очі, кров вдарила в голову, загуло в вухах, вона трохи не вмерла од такого щастя. А далі, очунявши, не рухаючись, сиділа, держачись за нього, мліючи, мов з моря на світ виринула.

– Підемо сказати про наші радощі батькові, – сказала вона, заспокоєна трохи: вона злякалась, щоб він не одрікся.

Тимченко скривився:

– Ні, я поки що тут ще чужий, скажіть ви. Він мене не любить, буде сперечаться…

– Не буде, людей єднають на небі, а не тут, – з запалом одказала Олена Кир[иловна], цілуючи, обіймаючи його. Тимченко поцілував її й побіг мерщій, радіючи, що добре так себе вдав. Він попростував у гулящу кумпанію й там переказав усе про себе й про Олену Кириловну; сміху й глузу без кінця було.

– Як бо? Як бо? На небесах людей єднають? – сміялася якась набілена, товста. – Досі й не думала я, що й до сего небові є діло.

– Смійся, смійся, вона ще тебе скрутить, – казала друга.

– Де вже, після того, як ти мене скрутила…


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 301 – 305.