4

Михайло Грушевський

Батькові Олена Кирил[овна] сказала той же-таки вечір. Скрипчинський тільки лупав очима, слухаючи її:

– От вже сего не ждав, щоб ти, така… – стара, хотів він сказати тай поправився, – така метикувата.

Скрипчинський не любив Тимченка. Він прочував про нього багато дечого, й як не забороняв із дочкою йому водитись через те тільки, що вона після свого клопоту за сестрою, за [її] дочкою здавалася вже наче стара якась.

Олена Кир[иловна] одразу вразилася:

– От не ждала, що ви мому щастю заборонятимете. Послав Бог наостанці, а ви і його хочете одігнати. Я ж жити не можу без нього, світ мені не ясний.

– Слухай-но, дочко, – розсердився Скрипчинський, – не вдавай дури, твій [Тимченко] пройдисвіт й поганець. Щоб ти знала, я назву тих людей, що знали його, й вони тобі розкажуть.

– Неправда то, вам набрехали вороги які-небудь, – сердито сказала Олена Кир[иловна] й пішла геть.

Вночі вона довго думала про батька й тільки набралася серця на усіх, хто збирався застувати її.

Другого дня батько привів якусь людину чудну: худорляву, метку, гарячу, сивувату.

– От мій товариш старий, він приїхав з К–а й має що розказати про Тимченка.

– Про Тимченка! Маю… от людина… Се напрочуд, таке поганство… наприклад…

– Дак ви розкажіть, що знаєте, Іван Петрович, а я піду, – сказав Скрипчинський.

– Бачите, була дівчина там, – оповідав Іван Петрович, усе пригладжуючи руками волосся, – може, хочете знати ймення… ну, дівчина гарна собі, й спізнався з нею Тимченко й улюбив, чи сама влюбилась, вдавав з себе якогось Байрона… й до того дівчину обдурив, що вона здалася на його улещування, а далі втікла до нього… він тоді…

Олена Кирилов[на] досі сиділа мовчки, не рухаючись, ледве примушуючи себе, а тут заговорила:

– Вас, певно, просили, щоб ви що-небудь наказали про Тимченка, й нащо плутаєтесь сюди, ви ж чужий… Тай нічого не поможуть ваші оповідання.

Іван Петрович звомпив й спіткнувся.

– Я для вас, щоб вас остерегти, що знав…

– Ну й що ви знаєте, що ви скажете – що він пив, що він вбив, ограбував кого-небудь? Мені що до того… Нещастя моє, що мені до людей? Якби ви розумний чоловік були, ви б самі розметикували. – Остатнє вона казала вже стоячи над Іваном Петровичем, а той тільки п’явся, побачивши таку прить.

– Ну ж і лиха ваша дочка. Не буде нічого, мусите оддати, – казав він Скрипчинському.

– Се оттепер з нею сталося… Оддати? Та він же пройдисвіт, ви кажете.

– За те нема чого казати, але ж… лиха ваша дочка… – з тим і пішов він.

Після сего попробував був Скрипчинський сказати дочці, що Тимченко не любить її, а бере за гроші, й знову нічого з того не вийшло.

– Господи, що я вам зробила, що ви на мене напалися. Ну, я спитаю його, коли ви хочете… Батічку, – заридала вона, навколішки впавши, – не силуйте мене, видайте за нього…

– Дурна, – сказав батько, – йди, ти вже свою волю маєш, – додав він сумно. Але Олена Кир[иловна] на те не вважала і кинулась його цілувати.

Тимченко прийшов після того, як Олена Кир[иловна] написала, що все уже впорядкувала. Він поворкував з нею й [перейшов] на гроші.

– Кажуть, що ти береш задля грошей, але я тому не діймаю віри. Ти любиш мене, правда, Петрусю?

Петрусь сказав, що правда, але дуже розсердився, дізнавши, що батько хоче гроші у себе держати й видавати, як тра буде.

– Що ж се, що ж се таке буде? Як видає тебе, то хай видає гаразд, а то тебе оддає, а віри не йме.

І тут батька вгамувала Олена Кир[иловна]. Тимченко попросив Скрипчинського впрохати, щоб десь йому дали уряд, хоч маленький на перший раз, звісно, якого його розум та кеба варті, – він пустив вже кілька процесів й уже до нього ніяка собака не приступала за цим. Скрипчинський й се йому зробив.

Весілля справили через рік, як вмерла Ольга Кирил[овна]. Справляли гучно та бучно. Олена Кириловна наче здивувати усіх хотіла й помститися за глум та посміх, що терпіла од людей за своє дівування. Поки її вінчали, вона мов сама не своя була й не втерпіла, щоб мужа ліктем не штовхонути, як дяк гепнув: а жінка хай боїться чоловіка. Тимченко напустив на себе пиху таку поважну, що куди тобі; він ходив, наче дубця проковтнув, й тішився, очевидячки, що він такий поважний. Маленька небіжка Олени Кирил[овни] була в неї в дружках й усім надала сміху, танцюючи з Тимченком. Їй пішов вже дев’ятий рік.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 305 – 307.