11

Михайло Грушевський

Покоївка Олени Кир[иловни] ще з вечора дала знати Скрипчинським, ті – Кладкевичу, і вранці зібралися усі. Прийшов і лікар. Він подивився на Олену Кир[иловну], прислухався й похмурий вийшов.

– Вона й трьох днів не виживе, – сказав він Скрипчинським.

Справді, з Олени Кир[иловни] таке за ніч зробилося, що ледве впізнати її було; вона стала чисто стара, лице зсохлося, голова посивіла разом – до того вона висмикувала сиве волосся. Скрипчинська заплакала й осталася у залі, Скрипчинський і Кладкевич увійшли до Олени Кир[иловни]. Вона прикро глянула на Кладкевича й заховала руки під одіяло.

Кладкевич став розказувати. Він учора обходив усі контори, усі двори, що вугіллям торгують, ніхто не чув про вугілля те, що Тимченко розказував.

– Се він видумав усе; він зразу духом почув. І треба буде стребувати з нього!

Олена Кир[иловна] мовчки слухала, зціпивши губи, вона – знати було – силувала себе, щоб не сказати нічого Кладкевичу. Серед речі вона почула через стіну, що хтось прийшов, сперечається. Вона сполохнулась:

– Се, певне, його принесли, мертвого, хай внесуть скоріше… От воно…

– Такі не вмирають, – сказав Скрипчинський прикро. Тим часом увійшов челядник й подав їй лист.

– Він живий ще, – зраділа Олена Кир[иловна] й цілувала лист. Несамовито роздерла, не читаючи, а вгадуючи здебільшого, переглянула, заплакала й кинула його Кладкевичу:

– От читайте, нате.

Скрипчинський і Кладкевич стали читати. Лист був невеличкий.

«Серце Олесю!

Ув остатнє зву тебе так.

Після усіх ураз оцих та кривди мені не можна мені тут жити, дихати тутешнім повітрям… Ти знаєш мою душу – не є на ній ні краплі вини, чи не на добро робив я усе оце й за те на мене напалися, як на злодія. Вони свого дійшли – я йду – сам не знаю куди, бідувати, робити; я краще їстиму хліб з водою, аніж до них вернуся. Хай на них впаде кара Божа, що вони розлучили мене з тобою, з моєю милою, вірною.

До віку твій Петро».

В кінці було наляпано, наче сльози.

– От поганець! – враз сказали Скрипчинський з Кладкевичем, як прочитали лист.

А сама вона розпитувала челядника. Той брехав, наче по писаному, розмальовуючи, як до жалю.

– Ви знову на нього… Вам і сего ще не доволі, що вигнали, ще й тепер удогін лаєте за свої гроші. Та душу в мене візьміть за них, тільки лишіть…

– Забрав гроші й втік, ледащо, – сказала Скрипчинська, – що ж ти вступаєшся за нього, дочко!

– Ви завше так, ви завше його лаяли, корили, щастя моє побили… От бачите, яка я, що, задовольнилися, може, тепера, чи ще мало, бо й досі лаєте його? Ви набріхували на нього бозна-що… Лиши мене, Марусю, йди від мене. Із-за тебе мусів тікати мій бідний… За себе прощу, за нього не прощу!.. А він правдиво каже, що Біг покарає… покарає за усе, за усе… А я його не покину, я увесь світ оббіжу, а знайду його; він думає, що не зроблю я сього. В мене ще на се сили стане, от завтра ж таки поїду…

Вона силкувалась устати й не змогла – впала на подушки. Після такої натуги та запалу вона заморочилась, та більш вже на розум не вернулась. Вона усе згадувала Тимченка, розмовляла з ним й саме перед смертю, ледве вже язика повертаючи, лопотіла:

– Петрусю, поцілуй мене, Пе…

Ховали через три дні, у такий же самісінький туман. Халабуда з гробом помалу лізла мокрими вулицями; челядь похоронна в обідраних свитках шльопала круг неї, з городу не було нікого. Їхало чотири вози.

Скрипчинські мовчки утирали сльози, Маруся гірко плакала, припавши до ліжка Скрипчинських, та хлюпав той «найгловий спільник», зігнувшись з похмілля. Десь зустрів він похорони, втерся за ними, – не знаючи, за чиїми, сподіваючись за душу покійну чарку горілки.

Кінець і Богу слава.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 330 – 331.