2
Михайло Грушевський
Другого дня Іван Кирил[ович] пішов до Кладкевича. Той був поважний, аж похмурий. Іван Кирилович розказав, як постановили радою своєю, й просив оддати сина Ользі Кирил[овні], поки одужає.
– Не суддя я проміж жінки та чоловіка, – сказав він нарешті, – але ж, певне, хоть тепер вчините ви жінці як краще.
Кладкевич мовчки слухав його, перебираючи сірника. Він сказав, що краще було б розійтися геть чисто, але що звісно, поки жінка слаба, хай живе, а там річ буде друга, сина ж оддавати не хотів.
– Я ж вам кажу, що сестра геть чисто слаба, як не вчините її волі, буде на душі вашій гріх.
– Е, Іван Кирил[ович], ніхто не знає, на чию душу більше гріха впало. Ви правдиво кажете, що не суддя тут ніхто.
Іван Кирилович мусив з тим і вернутись, виторгував тільки, що хлопчика раз через раз до матері приносили.
Ользі Кириловні боялись сказати, думали, що дуже потурбує її оця звістка. Олена Кир[иловна] довгенько заходила то з одного, то з другого боку, поки сказала, але Ольга Кириловна того до серця не прийняла, чи то краще – не показала. Вона усе здебільшого мовчала, навіть з Оленою. Навіть до рідної сім’ї несила вже була їй пригорнутись – лихо, що витерпіла вона, мов розвело її з сім’єю, вона стала, наче чужа. Й те життя, яким жила, якесь чудне стало, вона не ходила нікуди, не виходила до гостей, сиділа усе у свому покої, або лежала, нічого не робила, ні читала, ні шила, усе сама із своєю нудьгою.
Сина їй приносили щотижня, перший і другий рази вона брала його до себе, замикала двері за собою, не пускала нікого, й довго плакала над ним, а далі й од нього наче одкаснулася. Наче дубіла вона з свого горя – принесуть його – поцілує, подивиться й назад оддасть. И до того химерна була вона, бачила таке, чого й не було, а це тепера з хвороби – то ще й гірша. Скрізь вона собі урази находила, наслухувала. Здавалося їй, що вона батьку-матері тим допікає, що живе в них, що вони ждуть і бажають, щоб як-небудь її спихнути.
Маленька дочка її, весела, щебетлива, більше горнулася до тітки, аніж до матері, що сиділа усе мовчки, сумна та похмура, – Ользі Кириловні й се надавало урази. Вона ремствувала на Олену Кириловну за дочку, що її одкаснула од неї, але ж ані рукою не порушила, щоб привернути дочку до себе. Се була така нещаслива істота, що вже її наче тішило вишукувати, видумувати собі муки та врази. Дурно мати й сестра годили їй, вона за усе піклування мало що не ненавиділа їх, ще гірше з того нудилась і, очевидячки, слабішала. Тіло вже не держало такої порушеної, побитої душі. Що йшло до весни, то все гірше хиріла вона, й лікар радив везти її куди-небудь в теплі краї, що в неї чахотка, – так де ж – Ольга Кирил[овна] й уха на те заткнула. Вона й з сего вже видумала якусь вразу. Чи хто пробрехався, чи духом почула, а впізнала якось, що їй недовго ряст топтати.
– Сама я тепера, нікому не потрібна, одну дитину силою взяли, друга одкаснулась, чи то одкаснули, – думала вона, – не буду ж вам докучати, вмру якскоріше…
Насилу що добилися – згодилася вона поїхати на літо куди-небудь у бори соснові. Скрипчинський знайшов гарненьку хатку серед борів й туди й вирядили Олену Кириловну з сестрою. Олені Кир[иловні] невесело було туди їхати. Іван Кир[илович] з жінкою й інші їхав на село (вона теж мала туди їхати, якби не їхала з сестрою) й туди ждали того давнього товариша – Крицького, що колись кохався ув Олені Кириловні. Він прислав лист, а там поклони пересилав Олені Кирил[овні]. Мати й маленька Кладкевичівна зосталися на місті.
Тут можна було одужати, й жили як краще. Уставали рано й зараз ішли у бори, сідали, читали де-небудь під сосною, надихуючись густим повітрям, що скрізь пройшло живицею, й верталися додому, як вже сонце підіб’ється. Але на Ольгу Кириловну ні життя це, ні повітря борове не впливали, вона зосталася, як була. Ходила, читала, гуляла мовчки, сумна, мов через велику силу комусь, зуби склепивши, годила, наче своє життя за примху чиюсь оддавала. Із сестрою мало що говорила й облишала усе, що до неї самої, до її горя не йшлося.
Раз тільки було узяло дуже за серце, що аж не перемогла вона себе. Се було раннім ранком. Сонце тільки що викочувалось з-за бора, високі стовбури соснові позолотились й блищали од сонячного проміння, небо світилося чистою, як очі дитячі, блакиттю; усе залило отим раннім, чистим світом, так і надихувало силою затишною, дужою; поруч із такою силою весело чоловікові, хто і в собі чує силу, й гірко, сумно, в кого її не стало.
Ольга Кир[иловна] довго дивилась на тую округу, стоючи коло сестри. Ота гірка нудьга, про яку кажу, обняла її, щось тяжке під серце підкотилося, вона несамовито стиснула сестрину руку.
– Як гарно… Якби вернути вік молодий, знову прожити… а то… в мур лобом і повороту нема… – промовила вона, наче до себе. Груді заходили од ридання й сльози закапали в неї на сестрину руку.
– Літо ще краще весни, – стала казать Олена Кириловна, щоб утішити якось. Сестра не слухала, закашляла од тієї вдачі тяжко, припавши до сестри. Вона оддихала насилу, пустила сестрину руку; вона знову затихла, знову, мов сором і досада узяли її за се, ще гірш похмурою стала. Се було вперше й ув останнє; вона знову сховалась. І соснові бори, й повітря, живицею напитане, нічого не помагало. Душу живицею не заліпиш, а тут хвороба в душі й сиділа.
Повернулися на місто, осінь прорипала ще якось Ольга Кириловна, а на весну вже час прийшов вмирати. Тяжка була смерть, бо вона не помирила її ні з людьми, ні з світом. Ольга Кириловна ще більш ображалася, ще більш ненавиділа, примхам кінця-краю не було.
– Посилали мене з хати, щоб де інде вмерла, та, вибачайте, не вмерла, не взяв Біг, – сказала вона якось, ще скоро вернулася, й пішлося з того, як з Петрового дня. Навіть матері не раз допікали ті примхи, що вона й день, і другий не ходила до неї, тільки Олена Кир[иловна] її не кидала, терпіла усі вередування, годила усім примхам. Перед смертю вона просила написати Кладкевичу, щоб зоставив дочку у Скрипчинських, а потім, як принесли підписати, вона завередувала:
– Одного силою відняли, другу одкаснули, – тепер вже вона ваша, беріть… забирайте, – шепотіла вона, кашляючи раз по раз, задихуючись. – Та не мені й винуватити вас, кому кривдять – сам винен…
– Ми тобі кривдили? Побійся Бога, Олесю, – заплакала мати, – що ти кажеш?
– Оживеш, Олесю, – утішала її Олена, – ти ще житимеш, ти сьогодні дужча далеко…
– Геть одчепися од мене, – одпихнула її, гніваючись, – живіть, а я своє горе з собою понесу, тільки й… – вона закашляла, задихалась й впала на подушки, наче зомліла з натуги.
Через день вона вмерла, така ж ненавислива, не помирившись, не попрощавшись.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 299 – 301.