Вступ

Михайло Грушевський

Галицько-Волинська літопись належить до найважніших джерел до історії України-Русі, а також й її сусідів – Литви, Польщі й Угорщини. Для декотрих партій історії України, Литви, Угорщини XIII в. вона служить майже одиноким, або й зовсім одиноким джерелом, джерелом тим важнішим, що відомості її йдуть від сучасників, переважно добре освідомлених, і часто писані по гарячим слідам подій. Тим прикрішу перешкоду робить в користанні з сього дорогоцінного джерела брак хронології в нім.

Як відомо, галицький літописець писав без років і не в’язався порядком літ, змагаючи до того, аби дати, можливо, прагматичне оповідання, подібно до грецьких хронографів: «Хронографу же нужда єсть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя» [Іпат., с. 544; цитую Галицько-Волинську літопись по вид[анні] 1871 р.]. При тім він надіявся розставити роки по скінченні праці («вся же лѣта спишемь росчетше во задняя»), але обіцянки сієї не сповнив, і його літопись так і зісталася без років, а його приклад вплинув і на його наступників, що доповнили його літопись і продовжили до 1290 р. – вся Галицько-Волинська літопись, з незначними виїмками [Так, по словам видавців, в кодексі Хлебніковськім і Погодінськім оповідання про похід Тройдена на Польщу має число 86 (НS), що і вказує на р. 6786 (на жаль, згадки видавців про се дуже короткі і побіжні – ПСРЛ, II, с. 207, вид. 1871, с. 578); всі кодекси мають у тексті рік 6797 при смерті Володимира Васильковича (с. 604), а кодекси Хлебн[іковський], Погод[інський] і Єрмол[аївський] ще й дату 6797 р. і при звістці про настолування Мстислава (с. 613), що, очевидно, теж належить до архетипу.], зісталася без років і в такім виді була прилучена до Київської літописі.

Аж по тім, як вона була прилучена до літописі Київської, якийсь книжник, незадоволений тим, що хронологія, переходячи через Найдавнішу й Київську літописі, уривалася на році 1200, постановив се направити і поділив Галицько-Волинську літопись на роки.

[З того, що ми маємо кодекси, де Галицько-Волинська літопись злучена з Київською, а хронології не має, видко, що хронологізував її ані той, хто прилучав її до Київської літописі, ані останній редактор Галицько-Волинської літописі. Ані той, ані другий, знаючи, що Галицько-Волинська літопись була зовсім осібною цілістю від Київської й не стояла з нею в ніякім зв’язку, не впав би на гадку вести хронологію Київської літописі безпосередньо через Галицьку, почавши від р. 1201. Підн[о]шу се з огляду на те, що в літературі висловлялися гадки, ніби хронологізував Галицько-Волинську літопись той, хто «пришив її до Київської, напр., Бестужев-Рюмин, О составе рус[ских] летописей, с. 153.

В зв’язку з сим пришиванням стоїть часто повторювана гадка, ніби Галицько-Волинську літопись ми маємо без початку. Декотрі дослідники (напр., Соловьев, История России (вид[ання] стереотипове), I, с. 793; Костомаров, Лекции по русской истории, с. 47 і т. ін. бачать навіть у волинських звістках Київської літописі з XII в. останки «першої половини» Галицько-Волинської літописі. Але на се нема ніякої підстави.

Ніщо не вказує на те, аби Галицько-Волинська літопись що-небудь стратила на своїм початку. Страшенний період («По смерти (же) великаго князя Романа» etс. аж до «срѣтоша и (Рюрика) бояре галичкыи и володимерьстии»), розширений різними вставками (такою вставкою можна навіть уважати цілу тираду від «одолѣвша всимъ поганскымъ языкомъ» аж до «тщашеся погубити иноплеменникы», але й вона не з явилася, мабуть, зразу в цілості, а наросла кількома наворотами), – служить вповні природним (як на стиль літописі) вступом до Галицької літописі, і всякі припущення про якісь утрачені вступні частини зовсім довільні – на них у літописі не знаходимо ніяких вказівок.

Зрештою, се й зовсім раціональна вихідна точка для літописця, що забирався описати історію Данила, – почати від смерті його батька й тих замішань, які з того виникли. Нічого, що вказувало б на Галицьку літопись з її характерним риторичним стилем, ми не знаходимо в Київській літописі.]

Але зробив він то зовсім по-дурному, то значить – валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років або кладучи під один рік події багатьох років (напр., під р. 1233).

Притім роки почав класти він не від 1205 p., від котрого починається оповідання Галицької літописі, а від 1200 p., котрим кінчиться Київська літопись, і, «ничтоже сумняшеся», поставив роки від 1201 на подіях пізніших літ. Окрім тих кількох років, які він знайшов готові в Волинській літописі, здається, одинокими датами, які він зачерпнув з інших джерел, були дати кількох русько-татарських подій, звісних добре з північних літописних компіляцій (з ними сей книжник, видко, був ознайомлений), – битва на Калці (1224), прихід Бату (1237), облога Києва (1240).

Ними орієнтовані події сусідніх років, зрештою ж, роки розложено зовсім довільно, а тим самим і хронологія ся зовсім нічого не варта, і основою всяких студій над літописсю повинний бути не хронологізований Іпатський кодекс (з опублікованих дотепер він тільки й має хронологію), а інші (як Хлебніковський і Погодінський), що хоч пізніші о століття, ближче стоять до архетипу, бо не мають ані хронології, ані тих стилістичних змін, які поробив хронологізатор, вставляючи роки (він викидав притім такі переходи, як: «въ та же лѣта, въ то же время», «въ то же лѣто», «зимѣ же бывши» «времени минувши», і т. ін. – не раз дуже цінні для уставлення порядку подій) [При тім усім і Хлебніковський та Погодінський кодекси не віддають нам вповні архетипу й мають деякі пізніші вставки, напр., вступ на с. 501: «Начнемь же сказати бесчисленыя рати» etс. Таким же пізнішим додатком треба уважати титул і на с. 508: «По семь скажемь многий мятежь» і т. д.].

Супроти такої повної довільності хронології Іпатського кодексу вона зовсім не може служити до ужитку. Ніяка редукція не поможе на неї: треба дату кождої події викомбіновувати на власну руку, хронологію ж іпатську попросту ігнорувати [В теперішніх виданнях літописі, що в основу кладуть Іпатський кодекс, його хронологія й зв’язані з нею зміни первісного тексту збивають читача непримітно. Очевидно, в основу видання її мусять лягти кодекси не хронологізовані, відчищені від пізніших змін і похибок.].

На жаль, се переконання досі не було загальноприйняте в науці. Щоправда, повну неужиточність іпатської хронології запримітив уже Карамзін, що перший віднайшов Галицько-Волинську літопись і рішуче признав її хронологію невірною [Карамзін писав ([История], т. ІІІ, прим. 113): «Хоч у Іпатськім кодексі й означені роки, але, певно, не автором, а копістом, і на здогад, бо його хронологія в усіх звісних нам випадках хибна».]. Одначе його осуд, дуже категоричний, не був відповідно оцінений пізнішими дослідниками.

Погодін, Соловйов, Костомаров, Бестужев-Рюмін, пишучи про Галицько-Волинську літопись, збувають її хронологію невиразними увагами, що вона «перебита», «неповна», «незручно зроблена», або зовсім промовчують [Погодин, Исследования, [т.] IV, с. 61 (в своїй хронологічній таблиці, с. 101 – 103, він лишив Галицько-Волинську літопись зовсім на боці). Соловьев, [История] І, с. 793. Костомаров, Лекции по рус[ской] истории, с. 49. Бестужев-Рюмин, О составе, с. 153.].

Соловйов, пишучи свою історію, хоч подекуди нотує похибки в хронології Галицько-Волинської літописі, але переважно бере її дати без застережень. Костомаров у своїй розвідці «Черты народной южнорусской истории» (1862) без скрупулів датує події її роками, навіть найбільше неможливими. Тільки Зубрицький в III т. своєї «Історії» (1855), спеціально займаючися подіями Галицько-Волинської літописі, полишає на боці іпатську хронологію й пробує, особливо в подіях початку XIII в., самостійно датувати факти, на підставі інших джерел (щоправда – забагато притім кладучи ваги на Густинську компіляцію та її хронологію). Але його погляд на іпатську хронологію далеко не так радикальний, як у Карамзіна; признаючи в ній «анахронізми», він одначе не цурається гадки про можливість редукції (с. 82), а в пізніших подіях часто живцем бере іпатські дати [За Зубрицьким ішов у хронології подекуди й Шараневич в своїй «Істории Гал[ичско]-Волод[имерской] Руси».].

На початку сімдесятих років майже разом вийшли дві незалежно від себе написані розвідки, що ближче займалися хронологією Галицько-Волинської літописі: розвідка проф. Шараневича про Іпатську літопись ([Szaraniewicz], Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte, 1872) і проф. Дашкевича про Данила (Княжение Даниила Галицкаго по русским и иностранным известиям, 1873).

Проф. Шараневич дав досить місця й уваги хронології подій Галицько-Волинської літописі (с. 6 – 7 спеціально і в IV–V гл[авах] passim) і, зібравши досить значний матеріал з польських, угорських і німецьких джерел, на підставі його поправляв часом дуже добре хронологію Іпатського кодексу. Але й його становище супроти сеї хронологи дуже здержливе: він уважав її роботою самого редактора літописі і хоч признавав в ній помилки («від одного до чотирьох років наперед або назад»), але старався витолкувати декотрі похибки переводом дат з січневого числення на вересневе (sic [так]) і змаганням літописця до прагматизму, а також уважав можливою редукцію сих дат (с. 7).

Далеко більш рішучо й основно виступив у сій справі проф. Дашкевич – тоді ще молодий студент Київського університету. Він признав роки Іпатського кодексу роботою копіста, «не вартого найменшого довір я, і для датування подій Галицько-Волинської літописі уважав одинокою дорогою: відшукування хронологічних вказівок у тексті літописі та порівняння їх з іншими джерелами (с. 6 – 7). В своїх безконечних нотках, що робили майже неудобочтимою сю, зрештою цінну книгу, він дійсно дав чимало дат, переважно добре виведених і часто умотивованих, хоч ніде спеціально над хронологією не застановлявся.

Не вважаючи, одначе, на появу сих праць, історична робота таки не вийшла на битий шлях в сій справі. Кількадесять дат, принагідно поданих у працях Зубрицького, Шараневича, Дашкевича, часто зовсім добрих, але не завсігди умотивованих, часом не згідних з собою, а головно розкиданих в нотках, принагідно трактованих, так що й відшукати їх в потребі було не легко, не могли заступити хронологічного підручника, якого треба було для Галицько-Волинської літописі. Самий навіть принцип повного ігнорування хронології Іпатського кодексу і самостійного комбінування літописних подій не знайшов собі повного горожанства в науці. Такий авторитет в українській історії, як проф. Антонович, в своїй «Історії Литви» (виданій 1878) уживає дат Іпатського кодексу. Інші знов дослідники не кидали гадки про можливість редукції його дат [Сей погляд бачимо і в новішій, дуже старанно зробленій «Genealogii Piastów» проф. Бальцера – напр., с. 265.].

А хоч не бракувало праць, де хронологія подій Галицько-Волинської літописі робилася самостійно або на підставі зроблених попередніми дослідниками комбінацій [Напр., в працях Іловайського (История России, I, ч. II), Андріяшева (Очерк истории Волын[ской] земли) подекуди бачимо проби раціонального датування.], хоч появлялися праці, де певні партії Галицько-Волинської літописі спеціально студіювалися й хронологізували (напр., Дроби: [Droba], Stosunki Lesxka Białego z Rusią і Węgrami, 1881; Лятковского: [Latkowsh], Mendog, 1892), але се все заступити такого підручника не могло, тим більше що й не всі дослідники розпоряджали відповідним для того апаратом.

Була заповіджена в «Rozprawах» Краківської академії [[Droba, Stosunki], – Rozprawy wydz[iatu] hist[oryczno]-filozof[icznego], XIII, с. 429.] спеціальна студія про хронологію Галицько-Волинської літописі пок[ійного] Дроби, але надрукована не була; зрештою, судячи по його друкованій праці, його хронологічні аналізи ледве чи відповіли б науковим вимогам. Таким чином, кождому досліднику, що заглядав до Галицько-Волинської літописі, приходилося далі спотикатися на хронологічній справі, і коли не хотів він збути її вказівкою, що ся літопись говорить те й те «під тим і тим роком» [І се було о стільки не вірно, що хронологія не належить до самої літописі, а з’явилася, як ми бачили, інтерполяцією одного з кодексів її; але за браком іншого способу цитування літописі мусить сей спосіб і далі зіставатися як malum necessarium.], то мусів вертувати різні праці, шукаючи в них хронологічних вказівок, а не знайшовши, чого потребував, – сам комбінувати дату, стягаючи до того матеріали, які міг і знав, а виходили й дальше праці, що в цілості або переважно йшли за іпатською хронологією [Напр., Иванов, Истор[ические] судьбы Волынской земли, 1895.].

Мавши не раз до діла з Галицько-Волинською літописсю, я часто мав нагоду на собі дізнавати сю приємність. Тож коли мені прийшлося останніми часами для історії Галичини (в ІІІ т. «Історії України-Руси») переробити Галицько-Волинську літопись від а до z, постановив я не скінчити на кількох хронологічних екскурсах, а зладити на підставі зібраного матеріалу підручник, який міг би бути придатним і для дальших дослідників, і по скінченні III т. своєї «Історії» зараз до нього забрався.

Сей підручник зложився в формі таблиці з коментарем, де кожда дата була б докладно виведена, бо без такого коментарю не мала б ніякої сили переконання й сама таблиця. В природнім порядку роботи подаю наперед виводи дат, а в кінці таблицю, як їх результат. Полеміки з відмінними хронологічними виводами оминаю, обмежаючися короткими вказівками: зрештою, моя аргументація служить і аргументацією contra відмінних виводів [З притиском підношу, що свою хронологізаційну роботу переводив я вповні самостійно від дат попередників і вказівки на них вибрав уже по скінченні роботи.].

По загальніше освітлення подій відсилаю до своєї «Історії України-Руси», т. ІІІ. В виводі дат старався я довести датування до можливої докладності, але подекуди се було неможливо, й приходиться обмежитися тільки приблизним означенням, з ваганнями до одного року. Різні степені докладності й певності дат означено на таблиці різним письмом і значками. Коментар до кождої дати можна знайти по поданих в хронологічній таблиці сторонах Галицько-Волинської літописі вид[ання] 1871 р. і ще легше – по поданій стороні мого коментарю.

Матеріал, яким я розпоряджав при виводі дат, значно більший, ніж мали мої попередники, але ідеально повним, певно, і він не буде. Всякі вказівки в сім напрямі я прийму радо. Так само не уважаю оконечними свої виводи дат, особливо, де вони опираються на комбінаціях, виведених з тексту літописі. Я б дуже тішився, коли б мої виводи викликали серед дослідників, що ближче займалися сими справами, деталічну речеву критику, яка б причинилася до більшої докладності сеї хронології й дала б вкінці дослідникам нашої старовини певну провідну нитку при користанні з Галицько-Волинської історії.

Примітки

В теперішніх виданнях літописі, що в основу кладуть Іпатський кодекс – М.Грушевський користувався найавторитетнішим на той час виданням Галицько-Волинського літопису: Летопись по Ипатскому списку. – СПб, 1871. Уперше літопис вийшов у світ у 1843 р. у 2-му томі «Полного собрания русских летописей». У 1908 р. О.Шахматов повторно опублікував пам’ятку в зазначеній серії. Цю публікацію було перевидано фототипічним способом у 1950 та 1998 pp. Інші видання: Галицко-Волынская летопись // Памятники литературы Древней Руси. XIII век. – М., 1981. – С. 235 – 425 (перевидання: Библиотека литературы Древней Руси. – СПб, 1997. – Т. 5. – С. 184 – 357); Староруські київські і галицько-волинські літописи. Острозький список (Хлебніковський) і список Четвертинського (Погодінський) / Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. – Корпус текстів. – Гарвард, 1990. – Т. 8; Галицько-Волинський літопис. – К., 2002.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 327 – 332.