II

Михайло Грушевський

Перша половина XVII в. і особливо десятиліття безпосередньо перед Хмельниччиною – се був апогей колонізаційних здобутків польської шляхти, і вона дивилася на них, як на свою велику заслугу – як на властиву і реальну прислугу свою державі, в противність егоїстичним, династичним воєнним планам свого короля. Та обставина, що східноукраїнські маєтки, величезні тутешні латифундії зібралися в руках кількох впливових магнатів-достойників, міцно підпорядкувала самим поміщицьким інтересам інтереси державної політики, домагаючись приборкання татарських нападів з одного боку, козацького «непослушенства» з другого.

Станіслав Конєцпольський, що з сином своїм удвох держали староства Барське, Плоскировське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке і Миргородське, Миколай Потоцький – староста, між ін[шим], черкаський і ніжинський, Ярема Вишневецький, звісний властитель Лубенщини, Прилуччини, Роменщини – з природи річі, з свого становища були головними героями на сім полі колонізації, оборони і – приборкання своєвільства, і могли дійсно перед Хмельниччиною похвалитися неабиякими результатами.

Особливо Конєцпольский і Вишневецький славні своєю колонізаційною діяльністю. Звісний Боплан, що прослужив при Конєцпольськім кільканадцять літ як його придворний інженер, хвалиться, що він, бувши в його службі, сам положив фундаменти більш як п’ятдесяти визначних слобід – «справжніх колоній, з котрих за недовгий час, з помноженням сеї нової людності, вийшло більше тисячі осад» (villages), і ся людність, «покладаючи свої старання для добра держави», розширила далеко її границі, перетворила безплодні пустині в дивно родючі загони і зробила їх непереходним заборолом для турецьких і татарських нападів.

Під зверхньою поволокою самохвальства і побільшення в сих словах зостається все-таки багато правди, і на своїх звісних картах України Боплан закріпив результати сього колонізаційного зросту Східної України – тих розмірів, які вона осягнула, розуміється – не завдяки опіці польських магнатів і їх інженерів, а зовсім іншим, економічним і соціальним обставинам польського режиму, що наганяли хмари осадників у сі слободи. Образ заселення Задніпров’я в переддень Хмельниччини, в порівнянні не тільки з тим, чим було воно п’ятдесят-шістдесят літ тому, коли козаки Лободи і Наливайка ішли в сі задніпрянські пустині від польського війська, а навіть і з тим, як виглядали вони чверть віку перед Хмельниччиною, – справді імпозантний.

Переглядаючи генеральну карту Боплана, ми справді бачимо в поріччях Остра, Уцаю, Сули, Олави і Рашівки, Хоролу, Псла, Груні, в сусідстві східної границі – цілі десятки осад. Але сама статистика осад, хоч би й як деталічна, не дає ще, розуміється, поняття про стан заселення. Щоб відповідно оцінити його, треба пригадати наведені вище слова Боплана про тутешні слободи, «що значать так як колонії»; пригадати оповідання Потоцького про задніпрянські осади як головні розсадники бунту – «що містять в собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобиляки й інші осади» [Див.: «Історія України-Руси», т. VIII, с. 276.]; пригадати реляції з кампанії 1638 p., які засоби повстанські дало Острянинові московське пограниччя – «найбільше Роменщина, з котрої пристало до нього до десятка тисяч хлопів» [Ibid., с. 295.].

В світлі сих випадкових згадок сучасників, які власними очима бачили тутешнє заселення, не здаються гіперболічними і цифри заселення Вишневеччини перед Хмельниччиною, подані свого часу з незвісного ближче реєстру [Про сей реестр, особливо у Лазаревського «Лубенщина и кн[язья] Вишневецкие» (с. 343 і д.); хоч пок[ійний] Молчановський по замітках Лазаревського признав дані сього реєстру безвартісними ([К[иевская] старина, 1896, VI), одначе сам Лазаревський в своїх пізніших працях користувався сими даними без особливих застережень (Опис[ание] Ст[арой] Малороссии, Прилуцкий полк, с. 4 і далі, passim), і думаю, що так і треба було: фальсифікат тут трудно добачити.], де в таких волостях, як Лубенська, Хорольська, Лохвицька, Роменська, виступають тисячі господарств, десятки млинських колес.

Маємо ще інший, вповні певний, хоч і посередній тільки покажчик залюднення Задніпров’я перед Хмельниччиною – реєстр, споряджений восени 1649 p., себто в момент, коли пізніший рух з правого берега на лівий не встиг ще себе проявити. На території задніпрянської Київщини (задніпрянської частини Київського воєводства) маємо тут шість полків: Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Кропивенський, Миргородський і Полтавський, і в них вписано в реєстр 13 тисяч козаків. Коло трьох тисяч припадає на територію самої Вишневеччини. До декотрих міст приписано по дві, три, чотири сотні – все се дає досить високе свідоцтво залюднення в момент повстання.

Нарешті деякі інтересні ілюстрації тодішнього заселення східної границі дає переведене тут 1647 р. розмежування Польщі і Московщини [Акты, относящиеся к Малороссии, подал Холмогоров – Чтения московські, 1885, ІІ.]. При тім примежовано до московських земель пограничну смугу від сіверської границі до степів і докладно описано в межовім протоколі сі прилучені осади, а що вони, розуміється, попали в сю позицію зовсім випадково, то ся опись має певну типову вартість. І от в сім пограничнім поясі бачимо не тільки укріплені городи – кріпості, а й міські та сільські осади, з церквами, з усякими промислами – млини, винокурні, бровари і солодовні, рибні лови і пасіки.

Різна кореспонденція, яка виникла в зв’язку з сим розмежуванням між пограничною адміністрацією з обох боків, доповняє різними подробицями сей образ по граничної колонізації. Ярема Вишневецький просить продовжити час на виселення його підданим з Недригайлова, бо вони не встигли на визначений час перевезти збіжжя і сіно, бджоли і всякий припас з пасік і буд. Так само йшла кореспонденція про буди і пасіки, не звезені на час з-під Олешні й Ахтирки, про пасіки, заведені українцями з польської території над Мерлом, Можом, Коломаком за граничною лінією, котрі зганяла по розмежуванні московська адміністрація і т[ому] под[ібне].

В сумі сі звістки дають нам образ досить (розмірно) значного залюднення і загосподарювання сього крайнього пограниччя, яке півстоліття тому представлялося землею незнаемою, і ще більше, розуміється, обіцювали з нього собі властителі й державці в будуччині, з дальшим утриманням «золотого спокою», коли почнуть виходити терміни різних свобід, признаних мешканцям. Се й поясняє нам той азарт, той запал, який вносили в усякі заходи і забіги коло тутешніх латифундій місцеві королев’ята: в їх очах ся нова Україна малювалася золотою копальнею в будучності, країною нових, велетенських фортун, яких іще не знала Польща.

Та заселення Східної України, розуміється, не спинялося на польсько-московській границі. Ся зовсім припадково проведена, змінна, довгий час вповні теоретична, не закріплена якимись дійсними знаками володіння тої чи сеї держави границя не могла служити реальним розділом на території, об’єднаній спільними географічними, економічними і колонізаційними умовами. Ще далеко швидше ніж українське розселення заселило се пограниччя з польського боку тривко і густо, воно стало переливатися за його межі, як буйна піна з далеко ненаповненої ще чарки.

Границя довгий час не існувала для людності; вона розрізувала українську етнографічну територію й ігнорувалася живою суцільністю народного життя. Ще з першої половини XVI в. спільний нерв тутешнього життя – боротьба з татарською гідрою, об’єднував в спільних заходах против Орди обидві половини української землі, розрізані московською границею: козаків черкаських і канівських з козаками путивльськими, і так само потім з козаками донськими, чи то під проводом представників місцевої офіціальної адміністрації, чи то заходом власних вождів і ватажків козацьких.

Плани боротьби з Кримом спільними силами обох Україн, литовсько-польської і московської, піднесені особливо виразно Дм[итром] Вишневецьким, проходять потім червоною ниткою в діяльності пізніших козацьких ватажків, що стоять на становищі оборони обох держав, обох Україн від спільного ворога, і на тій підставі вимагають підмоги від обох правительств. Скільки б не було тут простого «желания к жалованью», але в усякім разі козацькі ватажки стояли на реальнім грунті спільного інтересу обох Україн, спільної боротьби їх силами, і московське правительство, приймаючи воєнні послуги козаків короля його милості», або й даючи їм різні воєнні доручення – як кн[язям] Рожинським, або Кр[иштофу] Косинському, – підчеркувало з цілою силою сю службу «на два боки».

Особливо царська грамота 1593 р. донським козакам, де поясняється план кампанії, організованої против Орди, являється цікавою ілюстрацією такої спільності в обороні полудневої границі всіх тутешніх сил. Донські козаки мають іти разом з московським військом, «з путивльськими і з запорозькими черкасами [Черкаси – звичайний в тім часі московський термін для подніпрянських українців і особливо українських козаків.], котрі приїдуть по нашому указу на Донець – велено черкасам запорозьким, гетману Хриштофу Косицькому (sic) і всім отаманам і черкасам бути на Донці на шляхах і за царем (ханом) іти на наші україни», – пише донцям цар московський» [Собрание государ[ственных] грамот, II, с. 62.].

Воєнне братство запорожців з донцями велося здавна, відколи розвинулися обидві козацькі громади. Правда, документальні наші дані не сягають так глибоко; але не тільки московські літописі, а навіть народна пам’ять – великоруська поезія донесла ім’я донського отамана «Мишки Черкашенина», що виступає в середніх десятиліттях XVI в. як один з найвизначніших проводирів донського війська, а смерть його оспівана піснею:

За Зарайском городом, за Рязанью за Старою

Из далеча из чиста поля, из раздолья широкаго,

Как бы гнѣдаго тура привезли убитаго,

Привезли убитаго атамана польскаго [Степового.],

А по имени Михайла Черкашенина.

Для пізнішого часу класичне свідоцтво запорозького отамана Олекси Шафрана, з 1626 р. [«Материалы» Куліша, с. 290.]: «Живе він Олексій на Дону 18 літ, а інші його товариші (з Запорожжя) живуть літ по 5 або по 6, а всіх їх на Дону буде з тисячу чоловіка, а на Запорожу донських козаків також багато – трохи не половина того, скільки їх (запорожців) тільки живуть переходячи, одні йдуть на Дін, а з Дону козаки до нас, і живуть скільки і де хто хоче, і се повелося у них з донськими козаками здавна, що сходяться між собою і живуть укупі, в одних куренях».

З другого боку, з давнього часу більші й менші ватаги українських козаків переходили границю і вступали в службу московського правительства, більше-менше на постійно, приймаючи на себе обов’язок пограничної сторожі і оборони. Одні з них осідали і «устроялися» при пограничних мосставалися на воєнній нозі, несучи за московське жалування сторожову і степову службу.

Заховані накази московському дворянинові Зінов’єву, завідателеві сторожової служби в 1580-х pp. [«Вифлиофика Русская» Полевого, 1834, с. 266 і далі.] знайомлять нас з одною такою значнішою ватагою, що вийшла з Запорожжя з отаманом Матвієм Федоровим [Українські ймення в московських актах звичайно передаються в таких змосковщених формах.] в 1589 p.; було їх коло 700 душ: літом 1589 р. посилалися гроші від правительства для 50 душ старшин («отамани й осавули») і 620 рядових козаків.

Їм доручено було тримати сторожу на р. Донці, на татарських перевозах, а за се обіцяно жалування. Присилали їм муку, толокно, сукно для старшини і гроші для рядових козаків, але в розмірах досить невеликих, «велике жалування» обіцялося на пізніше, коли вони певніше засвідчать свою вірність. Козаки скаржилися, що їм жити нема з чого, мусять коней різати та траву їсти, а московське правительство все прислухалося до різних підозрілих вістей про них і дивилося досить невірним оком, приглядаючись, чи вони не пристають до «воровських черкасів», що ходили в краях донських і навіть над Волгу. Московське правительство, очевидно, не вміло розібрати, де тут «вірні» і «не вірні» ватаги і тому боялося звірятися їм, на доказ вірності доручало громити і вішати «ворів черкасів», але кінець кінцем – такі непевні відносини знеохочували і самих козаків, які хотіли «служити» цареві в сих степах.

Інші осідали в пограничних містах і подібно як московські «діти боярські» (дворяни) й козаки одбували станичну та сторожову службу. Так, в московській кореспонденції того ж 1589 р. [Акты исторические, І, ч. 228; Вифлиофика, І[ocum] c[itatum].] згадується «черкашенин Василей Андрѣевь», що відстав від компанії отамана «Степана Євлашова», яка громила московських служебних козаків, і подався до Путивля «на государеве ім’я»; з доручення путивльських воєвод він «з путивльськими но-вовиїзжими черкасами» їздив на «ворів-черкасів» і по сих доказах своєї вірності просить «о государевѣ жалованьѣ и о верстаньѣ» (зачислення в службу).

Ще скоріше вступили в московську пограничну службу «черкаси Якуш Лисий і отаман Агій», їх теж посилають «з путивльськими черкасами і охочими козаками» в степи «громити ворів черкасів»; воєвода визначив був їм грунти для осель, але вони дворів не ставлять, відмовляються, що не мають чим, просять царського жалування, кажуть, що не мають що їсти і в що убратися.

Місцевий воєвода рекомендує цареві служби їх і їх товаришів – головно їх «промишлювання» над ворами черкасами, над їх розбійничими ватагами – громили їх на Донці і в «полі», заганялися і за польську границю, над Сулу, «межи Сули і Хорола, женучи за черкаськими ворогами, побивали їх і відбирали загарбану здобич. На їх прохання воєвода пустив Якуша просити у царя жалування, а на його місце вислав його товариша Івана Ізюмського з товаришами його «новоприборними козаками» – нововзятими в службу. Але про Якуша у московської адміністрації були вісті не дуже похвальні, його підозрювали в воровстві, і в царській грамоті Зінов’єву, коли б сі вісті справдилися, доручається без церемонії його бити і перевести з отаманства в «рядові черкаси».

В тих же наказах Зінов’єву згадується про висилку «жалования» черкасам Федору Городському з товаришами і донецьким отаманам Юшку Лопаткину, Івашкові Розмазні, Трушеві Черкашенинові, Гришкові Деменькову, Федьку Жулидорові, Іванкові Білоусові.

Як провідник «воровських черкасів, що ходили на московську територію, в сім часі виступає отаман Мишук; судячи з згадки грамоти, він теж служив давніше в путивльських козаках, потім пустився на воровство, загніздився з своїми товаришами на Донці й на Осколі, громив московських станичників, і московське правительство особливо наказувало своїм людям виловити і вивішати сю ватагу. Згаданий вище отаман Степан Євлашов промишляв на Донці і Кам’яній; у отамана Лазаря, що його погромив Якуш Лисий «в Княжих Горах», відібрано пограбоване ним майно путивльських севруків (уходників): «рухлядь и борошна и рушницы».

Той же Якуш відгромив «кіш» у отамана Лук’яна Карнауха і погромив отамана Берчуна на р.Батакві в Путивльськім повіті і забрав у нього борошно і рушниці путивльських севруків, а отаман Агій, шукаючи між Сулою і Хоролом черкасів, що ходять в московську землю «на бортні ухожаї», придибав отамана Колошу на Рополоті, а на Сулі «коло Нятина перевозу» погромили якусь іншу черкаську ватагу. Інші «вори черкаси» разом з донськими козаками ходять на Дону і Волзі, і їх громлять царські люди «з Шацького і Ряжського» і т.ін.

Се все вичислене з одного – двох літ; як бачимо, було того черкаського народу за московською границею досить.

Бачимо, що, крім промислів над черкасами-добичниками, «путивльські козаки» з черкасів промишляли і над більш скромною закордонною ухо-дницькою братією, зганяючи її з московської території, і взагалі се був промисел против промислу: против «воровських черкасів», які промишляли на московській території уходництвом і добичництвом, ішли черкаси путивльські, які з московської руки і в московських інтересах громили на московській території заграничних добичників і уходників, що йшли за московський рубіж, «в бортні уходи», на лови, на сіль і т. ін.

Я вже зазначив се явище – сей розвиток українського уходництва під охороною добичницьких ватаг, під загальною фірмою «воровства». Варто одмітити вказівки джерел XVI в. про черкасів, що йдуть з-за польської границі в землі московські «в бортные ухожаи», і поставити поруч пізніші нарікання московського правительства, на соборі 1621 р., на литовських людей, що вони переходять границю, будуються, захоплюють ліси і води, і в Путивльськім повіті в сімдесяти місцях промишляють різними промислами, варять селітру, палять ліси на попіл, ловлять рибу і звіря і побивають людей [Книги Разрядные, т. І, с. 774.].

Так було в XVI в., і ще більше потім в XVII. В міру того як отся українська колонізація все більше присувалася до московської границі, а за нею слідом ішла шляхта, своїми претензіями викликаючи сильне роздражнення і конфлікти з боку сеї української людності, рух її за московську границю мусив усе зростати. Український люд чим далі забирався в глибину польської України, шукаючи вільної безпанської землі, тим дражливіший мусив бути на всякі, хоч би й найменші прояви панських претензій до його свободи і праці.

Людність Лівобережжя, сеї «останньої України» польської, природно, була особливо дражливою з сього погляду і нас через те зовсім не повинні дивувати оповідання лубенської людності в 1618 p., що «трохи не половина» тутешніх осадників покинула свої осади й розійшлася, коли кн[язь] Юрій Вишневецький почав заводити тут «неслиханые податки пѣнежныє, быдлячие, медов накиданє, горелки и селитры» [Київ[ський] центр[альний] архів, кн. 13, л. 1035.] – або, перекладаючи на менше трагічну мову, мабуть, почав заводити перші початки чиншів, поволовщини і примусову продажу меду, горілки, і селітри – перші і найлегші, з погляду шляхетського господарства, початки експлуатації підданської людності, а люди з плачем скаржилися, що князь їх тим зубожил велми» і вони спочатку платили, але «на остаток, же внивец зубожено і знищено» їх тим, почали тікати.

Потім, в третім, четвертім і особливо п’ятім десятилітті – в часах славного заспокоєння і приборкання «непослушних» елементів, се оподаткування поступило значно далі і появилися вже перші початки панщини. В гадяцькій королівщині, то значить на території останнього заселення, в оренднім контракті, списанім в 1643 p., бачимо не тільки доходи з панських регалій – горілки, тютюну, млинів, судових доходів, «викидщину» і «заруки» «відумерщину» і «одбігщину», не тільки поволовщину і пчільну десятину, але і роботу на полі і підводи – «нажати дві копи якого-небудь збіжжя, звезти то, змолотити по дві копи, сіно косити один день, покошене зібрати, звезти і скидати на скирти, або замість того дати готове сіно, або грошима по 15 гр[ошів]», привезти по два вози дерева, возити поташ з гадяцьких буд; навіть гадяцькі міщани мають ходити з підводами, робити різні роботи, шарварки і т. ін. [Див. мою статтю в «Записках» київських, т. І: Господарство польського магната на Задніпров’ї (там і самий контракт).]

Се все для людності, яка йшла на край хрещеного світа, щоб позбутися панів, – були річі незносні, і се поясняє нам, чому вже під час повстань 1637 – 1638 pp. Задніпров’я з своїми слободами, як свідчив гетьман Потоцький, стало головним резервуаром непослушних, повстанських елементів, а в парі з тим мусило йти відси сильне переселення за московську границю, за межу панських претензій шляхти.

По всіх дотеперішніх марних силкуваннях сих пересельців – знайти собі вільну від панів землю, така можливість відгородити себе від них непе-реходимою державною границею мусила їх вабити дуже сильно, і мандрівка йшла, без сумніву, невпинно, збільшаючись до розмірів масових в моменти особливого напруження, невдалих конфліктів з панським правом, панських нагінок і т. ін. Літом 1638 р. урядник лубенський в листі до путивльського воєводи рахував на кілька тисяч підданих кн[язя] Вишневецького «оть мѣста Гадятцкого», що вийшли за границю в Путивль «в нинішню свою козацьку війну».

Допоминаючися видачі Острянина і Гуні з іншими емігрантами, польські посли перед московським правительством рахували сеї козацької еміграції на тисяч двадцять «або й більше»; по їх словам, сі емігранти поставили собі слободи в різних місцях на степах «на Усерді, під Ливнами, Яблоновим, Новосилем, Мценськом, Осколом, Валуйками, Вороніжем, Михайловим, Дідиловим, Гремячим, Дудинськом, Курськом, Путивлем, Сівськом й іншими старими городами царського величества».

І коли та цифра «тисяч 20 і більше» була може пущена без докладнішого обчислення, то, без сумніву, в польських кругах здавали таки собі справу з великих розмірів сього переселення і непокоїлися ними серйозно. Не тільки безпосередньо по погромі козаків 1638 p., але й далі українська людність ішла за московську границю, осідала при московських замках, наповняла собою степові уходи і творила зав’язки нової української колонізації в басейні Дону.

Примітки

Звісний Боплан, що прослужив при Конєцпольськім кільканадцять літ як його придворний інженер… – Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600 – 1673) – французький інженер та військовий картограф; з початку 1630 і до 1648 р. перебував на польській службі, здебільшого в Україні; будував численні замки й фортеці: Бар, Броди, Кременчук та ін. Про нього детальніше див.: PernalA.B., EssarD.F. Guilaume Le Vasseur, sieur de Beauplan // Przegląd wschodni. – Warszawa, 1993. – T. 2. – Z. 2. – S. 391 – 418; Перналь А.Б., Ессар Д.Ф. Гійом Ле Вассер де Боплан – військовий інженер, картограф, автор // Боплан і Україна. – Львів, 1998. – С. 15 – 45. Огляд бібліографії див.: Дашкевич Я. Бібліографічна Бопланіана // Боплан і Україна / Зб. наук, праць. – Львів, 1998. – С. 294 – 317.

…на своїх звісних картах України Боплан закріпив результати сього колонізаційного зросту Східної України… – про колонізаційний рух населення українських земель найкраще подає інформацію спеціальна карта України з 1650 p., створена Бопланом; її нещодавно видано з індексом назв місцевостей та прив’язкою до сучасної топографічної основи: Спеціальна карта Г.Боплана 1650 року. Покажчик назв об’єктів, зафіксованих на карті та ідентифікованих на підставі сучасної топографічної карти України (латинсько-український та українсько-латинський). – К., 2000. – 10 табл. + 71 с: Вавричин М., Голько О. Покажчик назв об’єктів, відображених на спеціальній карті України Г.Боплана 1650 р. // Боплан і Україна / Зб. наук, праць. – Львів, 1998. – С. 155 – 229. Про інші карти Боплана див. детальніше: Вавричин М. До історії створення Г.Бопланом карт України // Боплан і Україна / Зб. наук, праць. – Львів, 1998. – С. 88-113.

…пок[ійний] Молчановський по замітках Лазаревського признав дані сього реєстру безвартісними ([К[иевская] старина, 1896, VI)… – йдеться про так званий Чорноострівський список осілих господарів, що опублікував польський дослідник А.Пшездзєцький (Przeździecki A. Podole, Wołyń, Ukraina: obrazy miejsc і czasów. – Wilno, 1840. – Т. 1. – S. 41 – 44) і використав для підрахунків П.Куліш, оцінюючи масштаби колонізації Подніпров’я (История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 1. – С. 26 – 27). О.Лазаревський у згаданій статті про Вишневеччину висловив певний скептицизм щодо цього документа, який навіть не був точно датований видавцем та містив дані про чисельність задніпрянських поселень князя Яреми Вишневецького у другій чверті XVII ст., що не зазначалися в інших джерелах.

Н.Молчановський у 1896 р. зробив переклад з окремими редакторськими змінами та доповненнями широкої енциклопедичної статті О.Яблоновського про колонізацію Задніпров’я з видання «Słownik geograficzny. – Т. XIV. – S. 221 – 247» та випустив фрагмент тексту, де автор покликався на видання Пшездзєцького, вважаючи обгрунтованим критичний скептицизм Лазаревського щодо цього реєстру: [Яблоновский А.] Левобережная Украина в XV – XVII ст. Очерк колонизации / Перевод Н[икандра] М[олчановского] // Киевская старина. – К., 1896. – № 6. – С. 258-259.

М.Грушевський загалом з певним застереженням та усуненням пізніших вставок прийняв автентичність цього документа, і у відповідному місці своєї «Історії України-Руси» (Т. VIII. – Ч.2. – С. 46 – 47) він наводить цифри колонізаційних здобутків на Подніпров’ї за цим документом. Останньою писала про цей реєстр: Яковенко Н. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні визвольної війни 1648-1654 pp. // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С. 82.

Воєнне братство запорожців з донцями велося здавна, відколи розвинулися обидві козацькі громади… – ширше про зв’язки донського та запорізького козацтва писав: Брехуненко В.А. Источники о связях запорожского и донского казачества в первой половине XVII в. / Автореф… к.и.н. – Днепропетровск, 1990; Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. – К.; Запоріжжя, 1998; Брехуненко В.А. Стосунки українського та донського козацтва як фактор польсько-козацьких відносин XVI – першої половини XVII ст. // Наукові записки Києво-Могилянської академії. – К., 1999. – Т. 14. – С. 24-29.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 142 – 149.