І
Михайло Грушевський
Українське розселення на східнім пограниччі і за границею Польщі і Москви в XVI – XVII в. досі, на мій погляд, зістається не оціненим відповідно як факт загальної української історії.
Історія сього розселення була виключно розроблювана як місцева історія Слобідщини чи менших її районів та окремих осад і з сього погляду має навіть чималу і цінну літературу [Важніші новіші праці по історії Слобідщини й її колонізації: Багалей, Очерки из истории колонизации степной Украины Московского государства, 1887; Миклашевский, К истории хозяйственного быта Моск[овского] госуд[арства] – Заселение и степное хозяйство южной Украины XVII в., 1894; Альбовский, История Харьковского слободского полка, 1905; Багалей, Миллер, История г. Харькова, І,1905.], але воно не введене як складова частина в загальний образ історичного процесу України, хоч в нім сьому епізодові належить визначне місце.
Хочу дещо зробити власне в сім напрямі, користуючися поруч давніше звісних матеріалів також новішими, дуже цінними публікаціями [Розумію особливо видання Московським архівом юстиції «Столбців Білгородського стола» (Описание [документов и] бумаг, т. XII-XIV, 1901 – 1905 и «Донские дела», І-III (Рус[ская] ист[орическая] библиот[ека], т. 18, 24, 26).], і добутками власних архівних занять.
Уже та сума матеріалу, якою ми тепер розпоряджаємо, відкриває перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю й стихійною силою – нового походу українського народу на схід. Ті саме моменти, що, на перший побіжний погляд, здавалися хвилею розбиття, безрадності, пониження і упокорення української стихії, були в дійсності хвилею могутнього дерзновения її – в сфері колонізації. Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні наддніпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподівався утворити царство свободи і безпанського життя, – він береться творити нову Україну за границями Польської держави, за межами шляхетського досягання. «Непослушна» людність, котру приборкували над Дніпром, Сулою або Ворсклою, шукає захисту над Донцем або Тихою Сосною; своєвільники, котрим Польща загороджувала «козацьку дорогу» Дніпрову, шукають і знаходять собі дороги через степи, через Донець і Дін «в мордовські і черемиські місця», в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнішій хліборобській українській колонізації.
Повторяється більше-менше той самий процес, який розвивався протягом попереднього століття колонізування Подніпров’я. Обставини відмінні, і супроти того й форми сього нового руху інакші – але основні моменти властиво ті ж самі. На услугах правительства й його організації воєнної охорони йдуть і осідають все значніші кадри української воєнно-служебної людності. Самовільне добичництво іде авангардом, опановуючи степи, зганяючи з них татарву; але серед галасу його погромів і розбоїв, лицарської боротьби з неприятелями хреста святого і нелицарського промислу над всяким переїжджим людом тихо і непомітно розвиваються господарські степові промисли, хазяйновита господарська людність.
Те, що діялося в середині й другій половині XVI в. на середнім і нижнім Дніпрі, в задніпрянських уходах, на Порогах і на запорозькім Низу, повторюється в отсім широкім степовім поясі, що тягнеться басейном Дону між границями осілої великоруської колонізації – рязанською українок) і донським козачим Низом – также глибоко Пересякненим українським козацьким елементом.
Місце литовсько-польських старост займають пограничні московські воєводи, служба в московських станицях; воєнно-адміністративна схема, система замків-городів, острогів і сторожевих станиць, начеркнена московським правительством, щоправда, далеко основніше і здійснювана далеко зручніше і витриваліше, ніж організація оборони України литовсько-польської, – заповняється українським змістом, народною українською стихією, яка витісняє і покриває зав’язки великоруської колонізації, насаджувані правительством, зганяє степове «воровство» українських і всяких інших добичників і протягом XVII в. на тих старих, забутих попелищах антів VI і VII в. творить зав’язки дійсно нової України, обшаром майже рівної Подніпрянській Україні XVI – XVII в.
Тяжкі розчарування великого руху середини XVII в. довершують сей процес, викликаючи все нові й нові еміграції. Український нарід немов нагороджує себе великими територіальними, колонізаційними здобутками за крах своїх політичних планів – розширенням української землі за розбиття самостійної України. Енергія соціальної і політичної боротьби заривається в степовий переліг московського пограниччя, кривава війна переходить в епопею здобутків українського плуга. Дістаємо не тільки величавий образ стихійної народної сили, але незвичайно характеристичну, хоч і не так уже втішну ілюстрацію переходу інтенсивної енергії в екстенсивну і перемогу сеї екстенсії – одну з многих записаних на сторінках української історії.
Примітки
Се епізод з VIII т. (другої частини) моєї «Історії України[-Руси]», з скороченнями в деталях… – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Відень, 1922. – Т. VIII. – Ч. 2. – С. 41 – 79 (розділ «Український колонізаційний похід на схід»).
…витісняє і покриває зав’язки великоруської колонізації, насаджувані правительством… – колонізація степових порубіжних земель відбувалася з боку Московської держави за рахунок урядових заходів, побудови городів та насильного переселення військовозобов’язаного населення, що було зобов’язане проживати у новопобудованих засічних городах. Степова колонізація з українського боку мала масовий народний характер. У її основі було також економічне підгрунтя, адже здебільшого українські козаки та селяни закладали господарства на цих вільних степових просторах.
…на тих старих, забутих попелищах антів VI і VII в. – М.Грушевський саме державне утворення племені антів на території України вважав провісником київської державності пізнішого періоду, а антів – предками українського народу, див.: Грушевський М. Анти. Уривок з «Історії України-Руси» // ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. XXI. – Кн. І. – С. 1 – 16 (нова публікація з коментарем: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2004. – Т. 6. – С. 452-464). Аналіз поглядів Грушевського в контексті сучасних знань про антів подали: Байчевський М. Михайло Грушевський та археологія // Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; К.; Львів; Мюнхен, 1991-1992. – № 3/4; 1/2. – С. 200-217; Домбровський О. Проблема антів у М. Грушевського // Там само. – С. 218 – 228.
Коментар Анджея Поппе до англомовного видання «Історії України-Руси» подає нову західну історіографію про антів: Poppe A. Editor’s addition // Hrushevsky M. History of Ukraine-Rus’. – Edmonton; Toronto, 1997. – Vol. I. – P. 420. Погляди M.Грушевського на антів як слов’янську людність досить популярні в сучасній історіографії. За новими дослідженнями, назва «анти» мала ірано-аланське мовне підгрунтя та могла бути накинута підкореним слов’янським племенам. Той факт, що з початку VII ст. це ім’я зникає з історичних джерел, свідчить про те, що воно не мало етнічного характеру, а позначало слов’янські та слов’янізовані племена. Існує ще кілька точок зору на антів як кавказьких аланів, причорноморських готів (Struminski В. Were the Antes Eastern Slaves? // Harvard Ukrainian Studies. – Harvard, 1979/1980. – Vol. III/IV. – Pt. 2. – P. 786-796).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 140 – 141.