VI

Михайло Грушевський

З українних московських городів українці йшли легально – розбираючи від московської адміністрації в державу, за певну оплату, ті ухожаї та пасіки, якими вона завідувала, або земельні надання, – і нелегально, без її контролі осідаючи в різних степових місцях.

Подібно як старости подніпрянських замків в XVI в., так воєводи українських московських городів розпоряджали роздачею всяким охочим людям бортних і всяких інших «ухожаїв» і різних ужиткувань за певну оплату. Завдяки писцевій книзі Путивльського повіту з 1620-х pp. маємо кілька інтересних дат з сеї області. Бачимо, що в тім часі воєводи роздавали в держави 266 бортних ухожаїв, з котрих збирали звиш 1000 пудів меду і 75 р. грошима.

Такі ухожаї в дійсності були великими хуторами, що займали великі простори землі, і в них проживало чимало людей, займаючися всяким хазяйством – рибальством, звіроловством і хліборобством; напр., один такий ухожай описується так: він лежить на Пслі і горі Пслом до Приліп і Біринської волості, на річці Уні і Смердиці, по р. Суджі і «на проходах». Книга доходів Бєлгородського повіту 1627 р. описує подобним чином тутешні пасіки; майже при кождій пасіці згадується орна земля, часом двори, рибні лови, хмельники і т. ін. Пасік сих було тут дуже багато.

Правительство радо роздавало також землі в держави (помѣстья) в тих степових просторах пізнішої Слобідщини. При заснуванні Царевоборисова, в наказі данім висланим воєводам доручалося їм закликати до себе отаманів і козаків лучших з Донця і Осколу і їм оголосити, що цар дає їм сі ріки з усіми допливами, аби вони тими землями по тих ріках володіли, а цареві сторожову і воєнну службу служили, і розписати ті землі («юрти» ) за тими козаками і отаманами – хто якими землями володітиме, і ті реєстри прислати до Москви.

Таким чином, тоді вже московському правительству уявлявся план роздачі тутешніх земель; план сей тоді не здійснився, і покинувши Царевоборисов – відступивши далі на північ, московська адміністрація мусила зріктися такої гадки про широку роздачу земель в поріччях середнього Донця. Одначе охочим роздавалися і далі землі в сих сторонах. В писцевій книзі Білгородського повіту стрічаємо ряд земельних надань в околицях теп[ерішнього] Харкова, Салтова, Печенігів, Чугуєва, Ізюма, розданих в другім і третім десятилітті XVII в. різним монастирям, церквам; між ними білгородський черкашенин Яцко Зарубин держав два «юрти» Баболинський і Тетлізький, на р. Бабці і Тетлізі, недалеко Чугуєва.

Але далеко більше, ніж таких легальних державців, промишляло всяким промислом і вело півоселе, або майже оселе життя в тутешніх сторонах різного захожого закордонного українського люду. Бачили ми таких заграничних черкас, що промишляли на бортних ухожаях тутешніх ще в XVI в., і ще більше маємо про них звісток з XVII [в]. Звістки припадкові, уривкові, але їх досить, щоб з усею силою потвердити сказане вище, що й тут, як над Дніпром, поруч з добичництвом і «воровством», уживаючи московського терміну, і під їх покровом розвивалося хазяйство уходницьке, півосела, а далі й осела колонізація.

Коли московська адміністрація заходилася ставити новий острог на Валківськім городищі, на верхів’ях р. Можу, при польській границі (теп[ерішні] Валки), і московський воєвода став на місці робити для того приготування (1646), перед ним ставилося кілька чоловіка черкасів, що проживали в пасіках на р. Можу й інших сусідніх річках; вони оповідали, що в околицях нового острога було до 150 литовських пасік, і в кождій жило 5 – 6 або й 10 чоловіка черкасів. Виявилося при тім, очевидно, що такі пасіки й хутори закордонних українців існують і по інших місцях. На другій рік московське правительство нарядило слідство в сій справі в Вольнівськім повіті, в поріччях Ворскли й її допливів.

В сім слідстві дійсно вольнівські люди подали до відомості, що по сусіднім річкам – Рабині, Братенці, Мерлу, Мерчику литовські люди тримають пасіки, і не тільки тут: між Вольним, Хотмижськом, Білгородом і Чугуєвим таких пасік може бути більше трьохсот. Декотрі з них заведено вже літ сім тому, інші останніми часами; литовські люди проживають там «безпрестанно», чоловіка по 5 – 6; від них вольнівцям приходиться терпіти всякі прикрості: коней їм крадуть, б’ють і побивають, так що по дорогах проїзду нема. Ближчі розсліди виявили, що сі литовські люди понаходили сюди з пограничних міст: Ахтирки, Миргорода, Гадяча, Полтави. Московське правительство веліло вислати їх всіх за границю «без бою і без задору» і наказати на будуче не входити в сі московські землі для ніякого промислу. Але сі українські хуторяни за кордон вертати не хотіли і московське правительство кінець кінцем прийняло їх в підданство і лишило на їх займанщинах.

Так поволі і потиху, неофіціально і нелегально оселювалася поволі українськими осадниками пізніша Слобідщина. Сей економічно-колонізаційний процес розпочався, як ми бачили, ще в XVI в., потроху приготовляючи пізнішу масову еміграцію в сі незахищені простори. Розвинулася вона головно по 1649 р. – але перша проба її, хоч і звихнена кінець кінцем, припадає знов-таки на отеє десятиліття 1638 – 1647 pp. Розумію еміграцію Острянина і його оселення на Чугуївськім городищі, за чертою, самостійною осадою.

Як перший крок, або прецедент пізніших козацьких осад, сей факт здавна звертав на себе увагу і варт її дійсно – не вважаючи, що ся перша проба скрахувала так мізерно. На жаль тільки, досі не маємо подробиць з розвитку сеї еміграції. Подібно як з тими ватагами, що в тім самім часі мандрували і осідалися в московських українних городах і перед нами виступають уже пізніше на сих своїх нових оселях, і дуже рідко маємо при тім якісь ретроспективні пояснення, – так і тут не маємо ближчих звісток по тім, як Острянин – по словам польських свідків – в нещасливій битві під Жовнином 3 (13) червня з кінним військом втік з козацького табору.

В польських кругах оповідалось також, що він і багато інших учасників повстання вже наперед мостили собі стежку за московську границю, вислали туди свої родини і майно. З липня маємо звістку від путивльського воєводи, що до нього прийшли післанці з листом від «гетьмана запорозького Яцка Острянина» для відшукання жінок своїх, і воєвода потім тих післанців відправив назад «в Литву», за польську границю. З того б виходило, що по своїй утечі з-під Жовнина Острянин ще пробував якийсь час на польській Україні, організуючи еміграцію, і на сім пункті, видко, були певні непорозуміння між ним і новим козацьким правлінням – від Гуні і Війська Запорозького до того ж самого воєводи приходили коло того ж самого часу післанці з остереженням, що ті черкаси, які пішли до Путивля, забрали з собою «много добрых людей, невинных душ и животов» (майна) – отже аби воевода тих черкасів арештував до дальших відомостей, а силоміць захоплених людей і чуже майно аби видав післанцям. Гуня тоді ще сидів на Старці і поки кампанія не була програна безповоротно, мусив кривим оком дивитися, як на дезерцію, на отсі утечі за московський кордон; переконавшися, що справа програна вповні, він потім, як знаємо, сам пішов слідом Острянина.

Не далі як в серпні 1638 р. Острянин приїхав до Білгорода з сином, з старшиною і з військом і ставившися перед тутешнім воєводою «били чолом» цареві на тім, що вони в литовській землі держалися православної віри і поляки та «папіжане», хотячи їх неволею привести в «папежську віру , почали їх самих і жінок та дітей їх убивати, і багато вже їх братії, жінок і дітей і всяких «родимців» побито, і вони – гетьман і черкаси, тікаючи від того смертного убийства і не хотячи бути в папежській вірі, з жінками і дітьми прийшли на царську сторону. Просили прийняти їх під царську державу і веліти «устроїти» на вічне життя на Чугуєвім.

Мотивували се тим, що з собою вони вивезли за границю худобу і бджіл, і як їх почнуть розсилати по різних українних городах, як то робила звичайно московська адміністрація, то худоба й бджоли пропадуть, і їх господарство піде прахом, а як їх посадять у Чугуєві, то вони тут своїм коштом побудуються і грошей та збіжжя у царя просити не будуть (так принаймні потім переказує сей пункт царська грамота).

Московське правительство прихилилося до їх бажання, позволило їм селитися на Чугуєвім городищі, на р. Донці – в районі тих «черкаських промислів», котрі і сій Остряниновій компанії зробили добре знайомою сю місцевість. Для «устроення» її вислано від білгородського воєводи свого чоловіка, М.Лодиженського, аби зайнявся будовою «острога» і визначенням грунтів для мешкання Остряниновим козакам. Всього їх зібралося тут тисяча чоловік [Точніше – 1012 козаків і 2 попи: Багалей, Очерки, с. 181.], цілий полк, який і організувався по-полковому: було десять сотників, дев’ять п’ятидесятників, 102 десятника, військовий осаул і писар, а ролю полковника сповняв сам Острянин, тільки далі заховує титул гетьмана, і московське правительство його в сій ранзі признає.

На перший початок велено дати їм по 5 четвертей жита і 5 рублів грошима, відповідно до наведеної вище загальної норми, а старшині більше, відповідно до ранги; жито, одначе, теж, при видачі замінено на гроші. Грунти під оселі роздано зараз же, ще з осені, і за зиму козаки будувалися і ставили під доглядом Ладиженського острог, а на весну просили виміряти їм грунти під ріллю і сіножаті, і московське правительство веліло виміряти – простим козакам по 20 четей в полі, старшині більше (сотникам по 35, Острянину по 120 четей) і видати їм на засів жита і вівса.

Але тут трапилася біда. Воєвода білгородський не приставив на час призначеного на засів збіжжя – писав до воєводи, визначеного в Чугуїв, аби прислав по збіжжя самих чугуївців, а ті відмовилися, що їм нічим возити, і так час засіву пройшов, і поселенці зісталися без збіжжя. В чолобитті до царя вони гірко описували свою біду: як вони стягалися з останнього, попродали всячину, аби дотягнути до хліба, зорали поле, і, не мавши що посіяти, тепер гинуть з голоду і всякої хороби.

Нарешті збіжжя прийшло, козаки обсіялися, мали добрий врожай, і біда від голоду проминула їх. Але виникли інші справи. Служба, котрою обложила їх московська адміністрація і її місцевий представник – воєвода чугуївський, була тяжка і на сім грунті між козаками і воєводою виникли непорозуміння. До того прилучилися також різні суперечки за грунти. Осідаючи на степу «за чертою», в центрі різних степових ухожаїв, острянинівці, мабуть, сподівалися, що матимуть бодай тут повне дозвілля, не так, як під рукою московської адміністрації по українських городах; але їм і тут не давали господарити, як хочуть, – скупенько виміряли ріллю і огороди, а коли вони хотіли свобідно використовувати сусідні ухожаї – і тут стрілися з різними обмеженнями і перешкодами з боку адміністрації: одні землі вважалися вже приналежними до білгородських поміщиків, в інших місцях воєвода забороняв їм ставити млини, заводити пасіки і т. ін.

В усяких таких непослушностях воєвода московським звичаєм брався до всякого «наказания», але ся московська «жесточ» могла тільки гнівати козаків ще більше. Кінець кінцем московське правительство забрало воєводу Щетініна і прислало на його місце Кокорєва, наказавши йому не карати черкас так остро, як своїх людей, аби вони «оть жестокаго наказанія в сумненіе не пришли», але відносини буди вже попсовані. До того, очевидно, прилучилася і агітація, яку вела польська погранична адміністрація, намовляючи емігрантів до повороту, підбурюючи против Острянина, лякаючи, що їх розведуть по українних московських городах і т. ін.

В зв’язку з сим серед козаків розвивалося невдоволення на Острянина, що хотів іти в лад московській адміністрації, і таким чином не здавався на речника козацьких інтересів перед нею, і іншого «гетьмана» козаки собі не могли вибрати, бо його московська санкція зробила нерухомим на сім становищі. Острянин не вмів порадити собі з сею опозицією, скаржився цареві, шукав помочі у адміністрації, а се ще гірше псувало відносини. Вже з початку 1639 р. маємо його донесення, що він не міг довести до кінця екскурсії на татар, бо сотник Розсоха збунтував козаків і вони вернулися з дороги. 1640 р. той же Розсоха з іншими організували петицію на Острянина, обвинувачуючи його в зраді, – мабуть, хотіли, аби його перемінили; але що слідом той сам Розсоха втік за границю, то петиція не мала успіху.

З початком 1641 р. козаки винесли нову петицію, підносячи різні кривди від Острянина (головно в земельних та господарських відносинах). Острянин поїхав сам на Москву, там переведено було слідство, Острянин довів свою лояльність і московське правительство вважало потрібним його підтримувати далі против опозиції. Прийнято його на царській авдієнції, чугуєвському воєводі дано знати, що «гетьману велено бути у чугуївських черкасів по-давньому», і воєводі поручалося їм наказати, «аби у всім його слухали».

Але результат з сього був зовсім противний: Острянинові козаки, переконавшися, що повалити його їм таки не вдасться, по його повороті з Москви збунтувалися, вбили його, билися з воєводою і московською залогою, що була при нім, і, забравши своє майно, жінок і дітей, пішли з усім назад за польську границю 26 квітня 1641 р. Ближчих подробиць не маємо, і про самий епізод знаємо тільки з урядової кореспонденції московської, зверненої на те, аби запобігти якійсь тривозі в українських колоніях по інших містах. Московське правительство, очевидно, боялось, щоб чугуївський епізод не викликав «сумнительства» і серед інших українських емігрантів, і поспішило розіслати грамоти, наказуючи адміністрації запевнити їх, аби вони «не сомнялись», служили вірно і були певні царської ласки.

Заразом, одначе, доручено перевести слідство і всякі елементи непевні з-поміж емігрантів, за котрих інші не схотіли ручити, висилано у внутрішні міста. З чугуївськими утікачами слідом стрічаємося в ролі «воровских черкас»: літом 1641 р. приходили на Тор «измѣнники чугуевскіе черкасы» і взяті з них «язики» показали, що приходили вони з Полтави, значить, вернулися туди, куди накликали їх пограничні польські урядники. На Чугуїв на їх місце московське правительство вислало нові партії «сведенців» з самих великоросійських служебних людей. В результаті московська Україна в Чугуєві дістала другий, поруч Валуйки, ще більше висунений в степи аванпост своєї лінії укріплень.

Взагалі скільки можна судити, чугуївський епізод не полишив по собі прикрого враження в московських правительствених кругах, – і не повинен був полишити. Проба кінець кінцем не вдалася, але вона дала цінний досвід, який научив, що з певними змінами такі «черкаські» городи в степах вповні можливі. Перший український гетьман, прийнятий під царську руку, зістався лояльним супроти московського правительства до кінця – наложив навіть головою в своїй лояльності [Про долю Острянинової жінки, що зісталася в Московщині і постриглася в Москві царським коштом, – моя замітка в «Записках», т. XIII.].

«Измѣна» козацького війська знаходила для себе оправдання і в намовах польських, і в різних помилках московської адміністрації, що боком вийшли сим емігрантам. Тому московське правительство далі радо приймає українську еміграцію, як ми бачили; розсилає її, щоправда, – по своїх городах, але перехід Острянина став прецедентом і для пізніших козацьких осель «за чертою», які розвиваються під час Хмельниччини, а очевидно – не зістався без значення, як прецедент, і в переговорах московського правительства з самим Хмельницьким – в московських пропозиціях переходу на московську територію, і нарешті – в приймленні його під царську руку на території польській.

З українського боку еміграція за московську границю також, певно, не зісталася без значення в розвитку дальших подій, передусім самої Хмельниччини. Еміграція ся протягом десятиліття утворила значні кадри воєнної людності, не придавленої шляхетським ярмом, яка потім могла взяти участь в великім народнім руху і сею участю його зміцнити. Се значення позитивне; але було і негативне, далеко важніше.

Еміграція ся, проробивши дороги на схід протягом отсього десятиліття перед Хмельниччиною, виробивши певну практику, певний досвід, – послужила прецедентом до масової утечі української людності по перших невдачах великого повстання 1648 р. По перших розчаруваннях в нім українські маси замість приложити старань до реформування козацької політики в бажанім напрямі, стали покидати арену боротьби, Польщу і польську Україну. Народний рух не дійшов до повної інтенсивності – бо еміграція відкрила інший вихід, і народна енергія пішла в сторону меншого сопротивления. Енергія екстенсивна, як я сказав, ще раз взяла перевагу над інтенсивною.

Справа самостійності України була вбита – за ціну її територіального розширення. Справа прилучення України до Москви і пізніших компромісів з Польщею й Московщиною до певної міри була вже пересуджена отсим еміграційним рухом, котрого перші стадії ми оглянули тут.

Примітки

Про долю Острянинової жінки, що зісталася в Московщині і постриглася в Москві царським коштом, – моя замітка в «Записках», т. ХІІІ – див.: Грушевський М. До історії Острянинової еміграції. Постриження вдови Острянина у Москві // Записки Українського наукового товариства у Києві. – К., 1914. – Кн. XIII. – С. 45 – 48.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 166 – 172.