III

Михайло Грушевський

Щоб вияснити собі процес розвою сеї колонізації, яка починає так сильно поступати і тверднути власне з сього десятиліття 1638 – 1648, мусимо трохи приглянутися організації московської України, її колонізації й обороні.

XVI в. становить епоху в поході Московської держави на південь. З прилученням рязанських земель і відібранням від В[еликого] кн[язівства] Литовського Сіверщини вона по цілій лінії, від Дніпра до Поволжя стрілася з степовими просторами Чорномор’я. Закінчивши протягом XV в. процес збирання великоруських земель на півночі, могла вона тепер подумати про колонізаційні здобутки на півдні, тим більше що протягом того ж століття і потім XVI в. зазначився сильний рух людності з верхнього Поволжя, куди вона була загнана татарськими бурями, на південь в південні частини басейну Оки і верхів’я Дону.

Сі колонізаційні, а заразом і оборонні мотиви – супроти страшенних татарських спустошень, які від часу до часу спадають на московські землі, приводять до того, що московське правительство потиху і помалу, протягом всеї першої половини XVI в. робить заходи коло укріплення і оборони передстепової полоси, виробляючи охоронну систему, яка в другій половині сього століття докладно розроблюється, поволі посувається на південь, прилучаючи все нові простори для осілої колонізації і перед завірюхою «смутного часу», яка перервала сі заходи, осягає значні успіхи – рівняючи з попереднім.

Тепер, з непривички, навіть неймовірно собі представити, як глибоко на північ, в лісові простори була загнана великоруська і всяка інша осіла колонізація в попередніх століттях. По всіх заходах коло оборони східної і полудневої границі ще в половині XVI в. внутрішня оборонна лінія йде понад р. Окою – від Нижнього Новгорода на Муром, Рязань, Каширу і Серпухов; друга лінія проходить в південній частині басейну Оки – Пронськ, Михайлів, Тула. Крайня оборонна лінія іде з поріччя Сури на вододіл Оки й Дону (Алатир, Темніков, Ряжськ, Данков, Новосиль, Орел); сіверські городи – се крайній редут на заході, що далеко врізується на південь в басейні Десни й Сейму (Рильськ, Путивль, Новгород-Сіверський) і служить опорною базою для дальшого руху на південь.

Сей південний пояс: Сура – Десна, Алатир – Новгород-Сіверський живе на воєнній нозі; всі городи сильно укріплені, зв’язані між собою системою дрібніших фортифікацій, прикриті з півдня ланцюгом засік, валів, сторожовень, мають напоготові контингенти всякого воєнного люду і неустанно стережуть степу своїми сторожами і станицями, висилаючи їх далеко на південь – підстерігати ворога і завчасу повідомляти про його наближення пограничні воєнні центри.

Система вповні аналогічна з українською системою Литовської України, з її великокняжими замками, оселями воєнно-служебної людності, сторожами замковими, польними і шляховими. Аналогія поясняється не тільки однаковими географічними і колонізаційними обставинами, але і спільними традиціями – організації пограничної оборони в Київській державі, своєю дорогою теж приготовленої попередніми століттями пограничної практики в сусідстві з степом і його кочовниками. Але те, що в Польсько-Литовській державі, при її дезорганізації, недостачі фінансів і незмірно слабій екзекутиві велося слабко і уривково, виходило хаотично і безтолково, – в Московській державі з її незмірно розвиненим бюрократизмом переводилося систематично і планово, виконувалося досить точно і вірно.

Тільки – коли вже повести до кінця сю паралелю – в Польсько-Литовській державі безсильність і непорадність державної машини виручалася і нагорожалася самопоміччю, активністю народних мас, які кінець кінцем – хоч і ціною безконечних жертв – і оборону наладили, і колонізацію утворили; а в Московській державі менше було сеї активності – хоч би й тому, що запопадлива правительствена опіка лишала їй безконечно менше місця. І в результаті голий обрабований український демос упередив державну великоруську народність, в часи найбільших лихоліть своїх опанувавши простори московської України, і перехопив у великоруської народності сі території, географічними і політичними обставинами призначені властиво до сколонізування великоросам.

Після того як московське правительство рішучо облишило плани агресивної боротьби з Ордою, якими на хвилю вмів його захопити Дмитро Вишневецький, воно з 1560-х pp. з тим більшою рішучістю звертає свою енергію до планової оборони і повільного розширення своїх границь. 1571 р. для можливо систематичного переведення оборонних заходів цар Іван визначив завідателем сторожової і всякої степової служби одного з найвизначніших воєвод своїх кн[язя] Воротинського, доручивши зайнятися її можливо кращою організацією, а в помічники йому придав найкращих знавців відносин степових, між іншими і звісного дяка Ржевського, учасника воєнних походів Вишневецького.

Воротинський свою діяльність почав докладним виясненням дотеперішньої практики; зібрано попередні розпорядження і кореспонденцію в сій справі, скликано знавців сторожової служби з місць, що знали її за останніх 10 – 15 літ, і на підставі зібраних таким чином відомостей насамперед описано докладно дотеперішню організацію сторожової служби. З сеї інтересної «росписи» довідуємося, що вся степова московська границя в 1550 – 1560-х pp. поділялася на 12 районів («разрядів»), прив’язаних до пограничних городів.

Путивль і Рильськ, найдальше висунені на південь, обслугували своїми «дальними» і «ближними» сторожами пограниччя з Польщею і поріччя Донця; сі сторожі становили кілька категорій. Ближчу сторожу служили люди з міст за повинність – по Сейму, на вододілах Сейму, Псла і Ворскли, на півдня і день дороги від міст. Дальні сторожі «донецькі» служили наємні «севруки», під доглядом служебних «дітей боярських», в три переміни, міняючися щодва місяці. Було тих сторожових пунктів сім і вони виступали далеко в степи, на чотири, п’ять і більше днів дороги від своїх городів.

Таким чином в сім часі Московська держава, своїми кріпостями не виступаючи далі поріччя Сейму і полудневих допливів Оки, своїми сторожами захоплювала побережжя Донця на полудні. Але се була сторожа виключно вістова, яка мала підстерігати татарські наїзди на їх звичайних донських перевозах і давати вісті в пограничні городи. Якої-небудь відправи наїзникам сі дрібні пікети не могли дати: кождий складався з трьох севруків, під началом одного «боярського сина», і вони по двох їздили «вправо і вліво» від свого становища і нічого, крім подавання вістей, не могли зробити, та й сей обов’язок наємні севруки сповняли лихо, «стояли на сторожах неусторожливо»; весь сей степовий по-граничний пояс від Донця і до пограничних городів був зданий на волю Божу, і там всякі добичники і уходники з-за польського рубежа могли господарити зовсім свобідно.

Нова адміністрація на підставі зібраних відомостей і ревізії, переведеної на місці, крім деяких змін в розміщенні сторож, рішила згустити взагалі сю сторожову сітку, а, крім того, замінити непевний наємний елемент з тих севруків-уходників елементом служебним. В сторожі на будуче рішено посилати самих «дітей боярських», приписавши для пограничної служби ще різні інші міста (між ін[ишм] Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський), крім того, признано бажаним організувати для потреби пограничної служби козацькі контингенти в Путивлі і Рильську, чоловіка з тисячу, або скільки землі стане для роздачі їм.

Крім дотеперішніх сторож, заведено ще роз’їжджі «станиці», заведено службу так званих стоялих голов, котрі мали з своїх становищ розсилати патрулі, «разѣзды» в степах. Таким чином про-сторонь між поріччям Сейму і Донця і саме поріччя Донця по обох сторонах мали тепер в різних напрямках об’їздити сторожові станиці, висліджуючи «воєнних людей», і ся характеристична система сторож і роз’їздів далі потім розвивається, направляється і доповняється новими контингентами.

Але для сього всього треба було людей – особливо місцевих, призвичаєних до сеї тяжкої і прикрої степової служби: без більших контингентів вся ся складна система сторож і станиць ставала павутиною, крізь яку проривалась безпардонно всяка сильніша ватага. В 1591 р. воєводи доносять про повну безрадність пограничних сторож супроти українських ватаг – «черкасы во многих мѣстех ходять в поля и путивльскіе большіе станицы и сторожевые вcѣ погромили, и проѣзду из Путивля большим станицам к усть Айдару, а сторожевым к усть Боровой нѣть».

І от ми бачимо справді, що московське правительство радо приймає емігрантів, тих же черкас, верстає їх в козаки, хоче наділити грунтами і оселити при пограничних містах, щоб мати з них службу, а цар Федор, виставляючи свою кандидатуру на польську корону по смерті Баторія, між іншим виступав також з обіцянкою земельних надань магнатам і шляхті «коло нових городів в степу».

Сі нові городи, що починають будуватися на полудневій границі особливо з 1580-х pp., також потрібували великих засобів людності. Дуже.жваве будування їх починається особливо з 1586 р. Того року ухвалено поставити город Ливни на Сосні і Вороніж на Дону і в них оснувати нові центри сторожової служби в поміч давнішим. Кілька літ пізніше являється Єлець на Сосні, нижче Ливен; 1593 р. датується заснування городів Білгорода на Донці, Оскола на верхнім Осколі і Валуйки на нижнім [Осколі]; коло того ж часу або трохи згодом з’являються Кроми на верхів’ях Оки і Курськ в поріччі Сейму, і нарешті в останні роки XVI в. поставлено і обсаджено значною залогою крайній пункт сеї нової системи укріплень город Цареборисов, недалеко устя Оскола в Донець, в сусідстві теперішнього Ізюма.

Але ся нова система городів і зв’язаних з ними укріплень, засік і т. ін. не устоялася. Налетіли бурхливі «смутні часи», які заляли всякою вольницею се степове пограниччя, розстроїли всю систему оборони, і коли по десятилітній перерві нове правительство царя Михайла Федоровича взялося наново до реставрування південної оборонної лінії, воно зрікається такої великої і складної системи, яка була вироблена з кінцем XVI в. Цареборисівську кріпость залишено. Крайніми кріпостями на степовім пограниччі поруч старих Путивля і Рильська стають Курськ, Вороніж і перед ними найдальше висунені в степи Білгород, Оскол і Валуйка.

Складну і дорогу систему далеких сторож і роз’їздів облишено – бачимо тільки «ближчі» сторожі, по старій термінології; брак засобів по недавнім розстрою держави змушував до здержливості і можливої ощадності. Все-таки в порівнянні з системою оборони Польщі погранична оборона Москви виглядала досить показно й тепер. Маємо інтересні розписи пограничних кріпостей і залог 1616 р. і з них бачимо, що загальне число війська по полудневій границі виносило понад 6 тисяч.

Період нового розросту починається з закінченням польської війни. Насамперед розпочато будову нових городів і всякого роду граничних укріплень на східній, волзькій частині границі; потім в 1637 р. вислано комісію в донські і донецькі місця, на Муравський шлях, на Ізюмську й Кальміуську сакму (шлях) і згідно з предложеним сею комісією проектом рішено поставити два городи на Кальміуськім шляху, один на Муравськім і цілий ряд дрібніших укріплень і оборонних валів.

Так з’явилися в 1637 – 1638 pp. на р. Тихій Сосні Усерд, а на схід від нього на р. Холку, що тече в Оскол, – Яблонів, далі – Короча на р. Корочі, при Ізюмськім шляху, між Яблоновим і Білгородом; в pp. 1640 – 1641 на схід від Білгорода стали Хотмижськ і Вольний, над Ворсклою в pp. 1645 – 1648 – Олынанськ і Коротояк, що виповнили прогалину між Усердом і Доном, Новий Оскол між Усердом і Корочею, над р. Осколом, Болховой і Карпів (над Ворсклою) між Білгородом і Хотмижськом, а крайні на заході городи – Олешня і Ахтирка були примежовані від Польщі при розмежуванні 1645 p.

Таким чином Білгород, що перед тим стояв напереді, як один з форпостів, був включений в цілий ланцюг кріпостей, що тягнувся неперервано від Дону до польської границі і зв’язаний посередніми укріпленнями-валами, засіками, острогами і сторожовнями, творив славну «бєлгородську черту», по імені Білгорода, що в XVII в. стає центром сеї оборонної організації і взагалі всеї організаційної і колонізаційної діяльності московського правительства в пізнішій Слобідщині, перейнявши се значення від давнішого центру – Путивля. Поза сею «чертою», перед нею зісталася тільки Валуйка, в ролі московського форпосту, центру столичної і вістової служби, ескортування послів і гонців і т. ін.

Се була велика робота, а при тодішніх технічних засобах і в тих обставинах – просто таки грандіозна, вимагала масу праці і матеріальних засобів і переводилася з великим напруженням сил держави. Палісади – різні «надолбы», «столбці», «частики», «частоколи», – не кажучи про стіни і вежі, робилися незвичайно сильні і масивні; засіки, котрими перегороджувалися дороги через ліси, представляли собою величезні маси зрубаного дерева, на кількадесят сажнів широко (дерево надрубувалося, а не зрубувалося, щоб його не зсувано з місця).

Такі засіки тяглися через ліси, на прогалинах ставилися укріплення, вали й палісади, що боронили проходу. Від городів-кріпостей на кілька верст «направо і наліво» в напрямі сусідніх городів робилися звичайно високі вали, укріплені палісадом. Кінець кінцем ся «білгородська черта» утворила неперервану лінію укріплень, обсаджену сторожами, на протязі яких 300 верст – свого роду китайську стіну, тільки деревляну і земляну, а не камінну! Але до повного ладу вона була доведена тільки в 1670-х pp. і почавши з 1630-х pp. яких сорок літ ішла тяжка робота в сім напрямі – поки розвиток оселої української колонізації поза «чертою» зробив її властиво зайвою.

Будова сих нових городів, обсадження їх залогами, всякими служебними і сторожовими контингентами викликає нове запотрібування в людях. В нові городи правительство «зводить» різний служебний нарід – дворян і дітей боярських, стрільців, козаків і т. ін. з давніших городів, набирає на доповнення різних добровольців, і між ними знов і ще в більших розмірах, ніж перед тим, користується українськими емігрантами, які власне в сім часі – від повстання 1638 р. особливо – в великих масах ідуть за кордон.

Два явища – заходи московські коло своєї границі і еміграційний рух український, не тільки стрічаються хронологічно, але, без сумніву, й підтримують себе: московське правительство використовувало сей еміграційний рух для укріплення своєї границі, і навпаки «устроювання» українських емігрантів, наділювання грунтами, підмогами і постійною платою під умовою військової служби в сусідніх московських городах вабило і притягало українську колонізацію.

Се було більше-менше те саме, чого шукали українські маси в козаччині і чого позбавила їх катастрофа 1638 p., викинувши з козацьких прав десятки тисяч покозаченої людності і замкнувши козацький реєстр на розмірно невеликім числі старих козацьких родин. Обіцювано користання з землі без панщини і повинностей, свободу від панського права, з одиноким обов’язком воєнної служби. Правда, з часом приходилося познайомитись з тіневими сторонами тутешніх відносин – тяжкою властю адміністрації, прикрою, дріб’язковою регламентацією життя і «жесточею» на випадок її переступлення, – тому нерідко потім чуємо про «зраду» і утечу сих українських емігрантів, і пізніше, замість осідати по московських городах, вони волять оселятися на свободі поза «чертою» в Слобідщині. Але в кождім разі в 1630 – 1640 pp. українська еміграція в степові городи московської України розвивається значно.

Примітки

цар Іван визначив завідателем сторожової і всякої степової служби одного з найвизначніших воєвод своїх кн[язя] Воротинського… – Воротинський Михайло Іванович (бл. 1510 – 1573), князь, боярин та воєвода. У 1572 р. у Молодинській битві (50 км південніше Москви) розбив загін кримських татар. Пізніше був звинувачений у зраді, помер від тортур.

…цар Федор, виставляючи свою кандидатуру на польську корону по смерті Баторія… – Федор Іванович (1557 – 1598), останній московський цар з династії Рюриковичів (з 1584); син Івана IV; нездатний до державної діяльності, при ньому країною керував його шурин – Борис Годунов. Після смерті польського короля Стефана Баторія у грудні 1586 р. невдало претендував на польський трон.

Період нового розросту починається з закінченням польської війни – йдеться про польсько-російську війну 1632 – 1634 pp. Закінчилася капітуляцією російської армії під Смоленськом та Поляновським миром, що закріпляла за Річчю Посполитою майже всі землі, захоплені нею на початку XVII ст.

…були примежовані від Польщі при розмежуванні 1645 р. – після укладення Поляновського миру у 1634 р. між Російською державою та Річчю Посполитою протягом 1635 – 1648 pp. відбулося п’ять міждержавних розмежувань, внаслідок яких відбувалася незначна зміна кордону.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 149 – 155.