IV

Михайло Грушевський

Кампанія 1638 p., програна козаками, закінчилася відновленням Кодака, що мав замкнути своє вільній козаччині дорогу на море, і осадженням на Запорожжі залоги з реєстрових козаків, що мала пильнувати тут порядку і не давати своєвільникам тут господарити. Комендант Кодака і козацький полковник, що стояв на Запорожжі (теж з польських шляхтичів, по новій ординації 1638 p.), мали спільними силами пильнувати тутешніх шляхів, переловлювати своєвільників, не давати їм прокрадатися на Запорожжя і на море. Але вповні сповнити се поручения вони не мали змоги. Своєвільна козаччина все-таки знаходила захист в дніпрових уходах, там способилася і вибиралася в походи на море і сухопуть. Так літом 1640 р. маємо відомість про напад запорозьких козаків на околиці Варни. Зимою 1640 – 1641 pp. вони ходили під Перекоп сухопуть. Ще частіше чуємо про спільні походи запорожців з донцями в сих роках.

Видані останніми роками донські акти 1630 – 1640-х pp. кинули дещо світла на сю сторону козацького життя – на воєнне братство, яке велося між козаками запорозькими і донськими. Ще в 1632 р. донські козаки казали московським людям:

«У нас у донських козаків з запорозькими черкасами така умова вчинена: коли сподіватися звідкись приходу великого на Дін або на Запорожжя, то запорозьким козакам нам на Дону помагати, а нам донським козакам – помагати запорозьким черкасам».

Тоді донські козаки сподівалися різних репресій від московського правительства і грозилися, що в такім разі напишуть на Запорожжя і до них прийде запорозьких черкасів багато – тисяч десять або й більше. Потім, коли донці заходилися здобувати Азов (1637), і далі як їм прийшлося боронити його від турків, – запорожці брали в тих їх війнах живу участь, і взагалі від того часу, як польське правительство утруднило своєвільному козацтву пробуток на Низу, воно залюбки удається на Дін, щоб відти йти в різні походи, великі і малі. Се не було секретом для польського правительства і через своїх послів, висланих до Москви зимою 1639 – 1640 pp., жадаючи у московського видачі інших всіх емігрантів, вони згадували, що «до королівського величества дійшла чутка, що найбільші зрадники і проводир того множества (емігрантів) Яцко Остряниця та Андрій (sic) Гуня з багатьма старшинами засіли в Азові й там живуть», і просило їх також видати.

Щодо Острянина, то не маємо ніяких вказівок про його участь у донських ділах, але щодо Гуні, то поголоска, очевидно, не була фальшивою. Весною 1640 р. оповідав один донський козак про похід донців на море: ходило їх 23 «струги» (чайки), отаманом був «Гунка» черкашенин; прийшовши «к гирлу Чорного моря» (очевидно – Керченської протоки), вони стріли там турецьку флоту, «40 каторг турецьких», і вернулися. На сім, одначе, не скінчилося, мабуть, і те, що оповідає в своїх записках Радивил, виглядає як продовження сих операцій: козаки ударили на турецьку флоту, що йшла під Азов, і потопили дві галери; а взяті турками невільники оповідали, що їх послав король польський і Річ Посполита.

Новий похід на море, спільними силами донців і запорожців, стався на весну 1641 р. Козаки сподівалися тоді турецького походу під Азов і в цвітні т[ого] р[оку] вислали «для язиків» експедицію на 12 «стругах», всього коло 600 люда під проводом отамана «Тимофія Яковлева». Ся ескадра наловила десь татарських «язиків», і по сім Яковлев вернувся з частиною човнів назад, а п’ять човнів під проводом «черкашенина» Миська Тарана послав зловити ще язиків турецьких. Вони ходили під турецький город «Подризу», наловили язиків і пішли з ними назад, але на «гирлі» стріли турецьку флоту і та їх до Азова не допустила.

Козаки кинулися горі Дніпром і послали дарунки полковникові, що стояв з залогою на Запорожжі, аби він позволив там переховатися від турків, поки ті відкриють їм знову дорогу. Той дарунки прийняв, але зажадав, щоб козаки видали йому човни; коли козаки не згодилися на се, він дав знати очаківському баші, і він на спілку з полковниковими козаками погромив тих морських козаків. Подібний епізод повторився два роки пізніше; сим разом Конєцпольський називає приходнів донцями, не запорожцями, але сю заяву його приходиться приймати обережно супроти польської тенденції – валити все на Москву.

В славній обороні Азова від турецьких військ, що мала місце того року, брали показну участь також і запорожці. Правда, не маємо ближчих подробиць про сю їх участь, але в високій мірі характеристично, напр., що московське правительство, наказуючи донцям покинути Азов, заразом умовляло їх, аби вони не слухали «черкасів, або якихось інших ворів», котрі б їх намовляли Азова не кидати і дальше воювати, – очевидно, сих «черкасів» в Москві вважали до повної міри за привидців тої азовської війни, «для своє во воровства и кровопролитья».

Восени 1644 р. стався морський похід запорожців під Азов в досить великих розмірах, і як оповідав про се донський отаман московському гонцеві – ініціатива всеї кампанії була запорозька: «В октябрі (1644) прийшло з моря стругів тридцять черкас, і стали приступати під Азов; побили багато людей азовських і наробили великої шкоди. І дали знати донському війську, щоб до них прийшли під Азов у поміч. І донські отамани й козаки ходили з тими черкасами під Азов, приступали з ними під Азов, починили багато шкоди коло города; вибили з гармат городового муру сажнів з дванадцять, а декотрі черкаси були і в городі».

Донські козаки перед тим, в 1642 р., на жадання московського правительства, щоб не заходити в війну з турками, облишили Азов туркам, і на тім з турками стала згода. Дуже правдоподібно, що нове «азовське розмир’я», що вийшло 1643 p., донці умисно складали на запорожців і їм надавали ініціативу походу, бодай перед московськими послами. Можливо, що вони дійсно підмовили запорожців взяти сю ініціативу «розмир’я» на себе, а в кождім разі участь запорожців в сій війні 1643 – 1644 pp. мусила справді бути визначна. Так само в морськім поході 1645 р., про котрий згаданий московський агент на підставі зібраних на місці відомостей оповідав так:

«Апріля в 20 день пішли з Дону отамани і козаки на Чорне море – тридцять чотири струги. Отаманом у них Олексій Старов, і з ними запорозький полковник Сулима з запорозькими черкасами. Та ще на морі пригребло до них тридцять стругів черкасів, та ще з Запорог їх, мовляв, іде двадцять стругів на море – всіх запорозьких стругів п’ятдесят, зійшлися докупи з донським військом. Мають вони бути під Керчю (там зійтися) і з моря приступивши, промишляти над Азовом – і драбини на морі роблять, а час призначений – на Петра».

Дальшого гонець не міг оповісти, за виїздом з Дону.

Весною 1646 p., коли московське правительство, по великих спустошеннях татарських, вчинених в московських землях перед тим зимою, змобілізувалося против татар – посунула до московських полків маса добровольців і з України польської. Дрібні ватаги їх прибували з різних сторін і приймалися до московського війська, але охочих було далеко більше, ніж московське правительство могло їх прийняти. Степан з Бобрика і Климко з Гадяча, що привели до Білгорода ватаги добровольців, оповідали, що в «Литовській стороні» з різних городів черкас зібралося тисяч п’ять, і стоять в зборі – як тільки буде їм грошева плата від государя – хочуть іти на службу йому.

В польських кругах теж оповідали в липні, що шість тисяч козаків з польських земель пішли, аби з’єднатися з козаками московськими. Але московське правительство ухилилося від такої маси добровольців, – може, навіть побоялося її, і поручило своїм воєводам не пускати їх через московську границю – бо більше добровольців уже не потрібно. Куди обернули свою енергію після сього сі запорозькі охотники, не ясно. Кримський вісник оповідав донським отаманам 12 мая с[тарого] ст[илю], як тисяч із сім запорозьких козаків пішли були походом на кримські Урмаметові улуси, що кочували в степах, але від запорожців утік до татар якийсь переметчик і перестеріг їх і сі улуси пішли в Крим, за Перекоп, і так з сеї експедиції нічого не вийшло. З донськими козаками, що незалежно від московських воєвод промишляли» того року над татарами й турками коло Азова, були теж українські козаки – про них доносили Потоцькому його кореспонденти. В донських актах заховалися тільки другорядні деталі з сеї кампанії.

Разом із сими більшими, більш організованими, більш коректними воєнними екскурсіями, де елемент війни переважав над добичництвом своєвільного козацького елементу, велася його силами і засобами, як звичайно, дрібніша і щиріше закрашена добичництвом партизанська війна, про котру для сих літ знаходимо досить багаті відомості особливо в московських актах, з польсько-московського пограниччя.

Так, напр., весною 1641 р. ватага «черкасів», коло сорок душ, промишляла розбоєм на усті Богучара до Дону – стояла курінями коло «Тарлав-ної Ізбушки» на усті Богучара. Літом того ж року попала подібна ватага козацька на солеварні торські (по р. Тору); взятий з тої кампанії в неволю черкашенин Фомка оповідав, що прийшли вони з Полтави, в числі 80 душ, з отаманом Василем Копанем, аби промишляти на Сіверськім Донці, на Дону й інших сусідніх річках ціле літо до осені – розбивати подорожніх людей, які їдуть до Азова і з Азова.

Особливо цікаві відомості про таких промишленників маємо з 1642 р. Весною того року «валуйські черкаси», бувши на промислах на Донці над р.Жеребцем (недалеко теп[ерішнього] Славянська), наскочили на «черкас литовських» – з польської сторони, і ті їх завели у своє становище на устя р.Жеребця: там стояв отаман їх Васько Рябуха і полковник Гришко Торський, і було з ними тих «литовських воровських черкас» сімсот чоловіка, або й більше.

Коло того ж самого часу, може, кілька днів пізніше, але далі на захід, на теперішній границі Донської області сталася пригода більш голосна – .з московським гонцем Засєкиним: коли він переїздив «для поспішання» з Валуйки на Дін через степи, на долішній Донець, коло «Миттякиного колодязя» (на границі теп[ерішньої] Донської області) напали на нього «воры запорожские черкаси», чоловіка зо сто, погромили і побили багато людей, і після того він їхав уже «глухим степом», обминаючи «черни (ліси) донецькі» і річки тутешні, бо по тих «чернях» і річках скрізь «черкаси» – такі ж, очевидно, «промишленники», як і отсі, що погромили його. З пізніших вістей виявилося, що се були козаки з тої ж компанії Васька Рябухи, під проводом отамана Мокія.

Валуйчане-вісники самі були тоді «в Черкаськім війську у Васька Рябухи з товаришами в становищах їх на річці Чорнім Жеребці» і були свідками тої утечі Мокієвої ватаги, як вони «из войска побежали вон». При них же переходила зміна власті в сім «війську»:

«Приїхали до того війська до Васька Рябухи два отамани з Литви: Семен Забузький та Трошевський (мабуть, згаданий вище Грицько Торський) і з ними прийшло з Литви 230 чоловіка, і почали вони володіти тими черкасами, що були з Васьком Рябухою».

Таким чином, побіч тих дрібних ватаг, що «промишляли» над різним переїжджим народом, вирисовується перед нами властивий кіш тої степової братії, «черкаське військо», на чолі котрого стояв «старший отаман» Забузький, що вважає себе немов легальним представником козачого війська польської України, яке має своєю метою охорону України від бусурман. З приводу поголоски про ворожі заміри сього війська супроти московської України і з приводу отого погрому царського гонця маємо два листи його до валуйського воєводи. Перший можемо досить докладно реставрувати в оригіналі, і я вважаю потрібним навести в цілості [Маємо його в копії, з великими пропусками, і в перекладі повнішім (Донские дела, II с. 437 – 438). Другий лист там же в перекладі.].

«От мене Семена Забузького, атамана старшего над товариством, козаками войска є[го] кор[олевской] милости Запорозкого и от нас всих черни пану Павлу Федоровичу, воеводе волуйскому – челом бєм до лица земли. Прислалисте до мене стороны вѣдомости о том неприятелю креста святого – где кочують; теды вѣдомо тебѣ чиним, иж около Донца на Магмутовѣ у Мелевого теж колодезя, як соль варять, там єсмо их били; а иниє розно стоят – всюды их много коло Донца, толко не могу знать о замыслах того неприятеля, где умышливаєть вторгнутися – чего єму Пане Боже не помоги; а што бих могл знати певного, то заразом старатися буду, чтоб вам вѣдомость дати о тих татарах.

Зашла теж к нам вѣдомость, иж нас удал перед вами Степан Бушинской и Демко Черкашаница, переѣзчики волуйские [Се власне згадані вище «валуйські черкаси», що були у Рябухи і донесли про замисли на Валуйку. Забузький зве їх переїзчиками-дезертирами, очевидно, з становища Польщі.], же бы єсмо хотѣли злой замысл взяти и Волуйку звоєвати – чего (рач) Боже заховати, жебы єсмо ся того могли важити ми(рноє) постановене королевскоє и царскоє розрывати! Не ймите тому слову их вѣры – а мы хочем и будем з вами по крестному целованю мирно жити. Писан у Торском [Торський – теп[ерішній] Славянськ, на р. Торці.] июня 7 дня року 1642».

З 1643 року не маємо ніяких інтересніших відомостей. 1644 р. літом, виправляючи назад московських послів і забезпечаючи їх від усяких можливих подорожніх пригод, донська старшина в своїм листі цареві поясняла своє піклування великою небезпекою «от литовских воровских людей с украинных городов»: «По Дону і Донцю від них завелося велике воровство, прийшло з Литви чимало народу, більш сімсот чоловіка», донських козаків на роз’їздах і всяких людей громлять і б’ють, засіли Дон ріку, і на Донці їх багато перебуває».

Але один епізод з промислів сих «литовських людей», переказаний воронізьким воєводою в його донесеннях до Москви, малює їх в менше зловіщім світлі. Двох валуйчан бувши на покосі під Валуйкою попали в руки татар, що невеликим загоном, 150 душ, побігли туди літом ловити язиків; коли татари вели їх в орду, на верхів’ях річки «Бахмутової» (на південь від теп[ерішнього] Бахмута) погромили тих татар «литовські люди»: отаман Матюшка Миргородець з товаришами, і відбивши від них тих валуйчан, відвезли їх в Святогорський монастир.

Зимою 1644 – 1645 pp. Донська старшина знову скаржиться московському правительству, що через «воровских литовских людей» перестали до них на Дон приїздити торговельні люди з московських українних городів, і не привозять до них ніяких хлібних запасів. І дійсно як ілюстрацію до сих скарг оповідає воронізький воєвода таку пригоду: вибралася була в Богучара на Дін «для свого промислу» ватага, 11 душ; і як інші вони повз «Обросимів караул» (теп[ерішня] Обросимівка на Дону, нижче Богучара), напали на них вночі воровські черкаси, кінні і піші, і на човнах Доном прийшовши – було їх чоловік з триста або й більше, – декотрих побили, декотрих половили; взятих в неволю розпитували, чи будуть іти знизу бударі, та казали провести їх на багаті козачі городки, де мало козаків, та на багаті українні села та городи. Одначе інші оповідали, що чули, як між тими воровськими людьми декотрі розмовляли між собою «руским язиком, а не по черкаски» – так що між ними могли бути й місцеві люди – коли не удавали тільки місцевих.

З другого боку, люди з Вільного, бувши «на литовській стороні», в Зінькові, чули там, що «черкашенин отаман Гришка Тарской» (Торський, очевидно, котрого ми стрічали в 1642) виходив і того року в степи громити московських, турецьких і кримських послів, і сподівався до себе людей з різних «литовських українних городів»: з Зінькова, Лютенки, Бобрика, Гадяча й інших, тисячі з півтори чоловіка, або й більше, але ті люди на час не поспіли, і тому посланників тих не громив, бо був «малолюден». Оповідали також про отамана Петрошенка, що з одним татарином, «чоловіком місцевого урядника Лукомського», зібравши чоловік 200 «литовських людей», пішли воювати «в Мордву» – в московські східні «україни».

На другий рік, 1646, уже з ранньої весни «черкаси» з’являються там же на Дону, в околицях Богучара. Тим часом як одні зголошували свою службу в московське військо, інші, а може, й ті самі добровольці, оскільки не були прийняті в московське військо, промишляли в тих же сторонах добичницт-вом. Московські воєводи, вислані на Дін для промислу над татарами, нарікаючи на всякі трудності, скаржаться гірко також і на черкаське добичництво: «Черкаси на (Дону) громлять судна безперестанку і два городки верхні (донських козаків) знищили». Воронізький воєвода доносить, що черкаси громлять на Дону воронізьких торгових людей. Ватага кінна, чоловіка триста або й більше – напала на козачий городок Решетів і знищила до решти.

З огляду на сю небезпеку від черкас воронізький воєвода підняв восени того року питання про те, щоб поставити город на Дону – на Богучарі, або на «козацькім перевозі», аби загородити дорогу черкасам в поволзькі сторони, «в мордовські і черемиські місця», і забезпечити від них Дін – бо вже воровські черкаси зайняли його своїми дрібними ватагами і вже нема дороги від них торговим людям, і московське правительство доручило йому ближче розробити план такого города. Дійсно, запорожці в тім часі проторили стежку за Дін і восени того року якась ватага «воровських черкас», «чоловіка п’ятсот або й більше» ходила в поріччях Хопра і Бузулука (уже на вододілі Волги), громила тутешні юрти.

Поминаючи дрібніші звістки восени 1647 p., знову маємо відомості про Гришка Торського. Оповідали в Миргороді московським вісникам, що другого тижня Пилипівки прийшов до Миргорода з Сіверського Донця – де, очевидно, він «промишляв» і сього сезону – Гришко Торський, «задля тих людей, котрі з ним бували в степу задля здобичі». Назбиравши в тутешніх «литовських городах черкас тисячі дві», він пішов з ними в степи «послів громити»: «і з тими черкасами пішло для торгівлі (очевидно, для скуплі здобичі головно) багато купців з Полтави».

Чи удалося тоді Гришкові дійсно погромити послів, про се не відомо. Але весною 1648 р. він знов промишляв в донецьких сторонах: білгородські вісники доносили воєводі, що Гришко прийшов з Миргорода на Донець «для воровства» з двомастами людей, а з Черкас повз Валків пройшов на Донець же «отаман» Забузький, маючи при собі ляхів і черкас 70 душ, татар 30 душ – всі вони їхали о двуконь і стали на Донцю в різних місцях. «І од тих ворів черкасів з ріки Донця чиниться велике воровство, і далі від тих ворів черкасів станичникам (роз’їжджій сторожі) на урочища (призначені для сторожі) проїхати не можна», – кінчить білгородський воєвода свою реляцію з 3 мая 1648 p. – в переддень великого перелому в житті Східної України.

Примітки

…і те, що оповідає в своїх записках Радивил… – М.Грушевський покликається на латиномовні записки Альбрехта Радивила (Радзивіла), канцлера Великого князівства Литовського. Двотомне польське видання, що вийшло у 1839 р. (Pamiątki Albrychta Stanisława x.Radziwiłła kanclerza W.ks.Litewskiego. – Poznań, 1839. – T. 1 – 2), він вважав недосконалим, окрім того, воно було неповним, тому він звертався у своїх покликах до рукопису записок. Польський дослідник А.Пшибось видав повне видання цього цінного до історії Хмельниччини джерела: Radziwiłł A.S. Memoriale rerum gestarum in Polonia 1632 – 1656 / Opr. A.Przyboś. – Wrocław, 1968 – 1975. – T. 1-5.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 155 – 161.