V

Михайло Грушевський

Тимчасом як одна частина козацтва, виключеного з війська ординацією 1638 p., а не охочого вертатися в підданську кормигу, знаходила таким чином вихід своїй енергії в усякім добичництві за московською границею, друга частина, тікаючи від обставин, витворених тою ординацією, шукала воєнного ремесла в лояльній службі в московських пограничних городах, або в напівлегальних степових господарських промислах. Як я вже сказав, десятиліття по програній кампанії 1637 – 1638 pp. було добою незвичайно живої української еміграції в пограничні московські городи, в московську службу.

Певні служебні контингенти українські позіставалися в московських українних городах ще з смутних часів, з тих українських ватаг, що ходили тут. В другім і третім десятилітті в різних городах по цілому пограниччі, ген аж у Сибір бачимо відділи «литви і черкас», переважно невеликі, по кільканадцять і кількадесят чоловіка. Але великих розмірів «черкаська» людність в московських городах доходить по війнах 1637 – 1638 pp. У нас нема якої-небудь регістрації самого приходу її, але раптом починаючи з 1637 – 1638 pp., і потім в 1640-х pp. виступає в московській урядовій кореспонденції ся українська повінь, що заливає московське пограниччя. В Путивлі, Курську, Осколі, Вороніжі, Костенську, Коротояку, Усерді, Полонові, Корочі, Хотмижську, Білгороді, Валуйці і в подальших городах як Єлець, Ливни, Орел, Кроми, Новосиль, Чернь, Серпейськ – скрізь адміністрація заходиться в сім часі коло українських емігрантів.

Величезна маса московських розпоряджень і місцевих одписок з тих років присвячена справам «устроєнія черкасів» по всіх отих українських містах – наділення їх «жалуванням», грунтами, підмогами для загосподарення, зачисленням в службу і регламентацією сеї служби, відносинами їх до місцевої адміністрації й інших верств людності, їх внутрішніми сварами і різними «изменами». Московське правительство, очевидно, відповідно оцінювало сю еміграційну хвилю, яку гнав в її границі польський режим; воно не жалувало засобів і заходів, щоб заохотити до нових осель сих людей, і вважало до того першою умовою, щоб вони тут осілись, загосподарились і прив’язалися до землі; тому цінило особливо людей «семянистих», «прожиточних».

В загальній інструкції, виданій воєводам, наказувано пильнувати, щоб черкасам-пересельцям «не було ні од кого ніяких кривд і шкод, – аби коней і всякої худоби у них ніхто не крав і не відбирав, і сам воєвода аби був до них ласкавий і привітний, аби жесточю не привести в сумнів»; тих, котрі б хотіли вернутися потім назад в Литву, пускати свобідно зо всім («совсѣм вцѣлѣ»); черкасів «добрих, семянистих і прожиточних» записувати в службу, наділяти їх ріллями, сіножатями і всякими вигодами, а «одиноких, худих» (незаможних) в службу не приймати. Прихильно ставиться воно до «білоруських попів» [«Білоруський» – се в тодішній московській термінології не тільки білоруський, але і український.], що приходять разом з козаками, і т. ін.

Взірцем такої української колонії в «українних» московских городах сього часу може служити Короча, для котрої маємо з 1640 – 1646 pp. кількадесят актів, присвячених тутешній черкаській колонії. «Черкаси» приходили партіями і «устоялися» згідно з загальною інструкцією; напр., 1639 p. прийшло 17 чоловіка сем’янистих і 3 одиноких і їм дано «за вихід і на дворове строения» по 8 руб., а одиноким – по 5; жита мали давати більшим сім’ям – по 5 четвертей, меншим – по 4, одиноким – по 3, – але за життя давали грошима. В 1640 р. назбиралося черкас 466 чоловіка – того року роздано їм 2208 р[ублів], 734 четв[ертей] жита і стільки ж вівса. В 1643 – 1644 pp. було їх «440 чоловіка» – себто 440 родин; мешкали вони осібною слободою під самим «острогом корочанським».

З описі «пустих дворів» декотрих черкас-утікачів 1643 р. бачимо, що вони встигли побудуватися, мешкали в дворах, обгороджених «тином», мали крім хат комори, стайні, льохи. Розміру грунтів, виміряних тутешнім черкасам, в актах не показано; для аналогії можна вказати, що в селі Старикові, що причислене було до Корочі, козаки мали ще з 1620-х pp. по 20 «четей» орної землі в кожде поле (разом коло 30 десятин або 50 моргів), а отаман – 30 четей. Так само в сусіднім Усерді козакам в 1630-х pp. міряли по 20 четей; чугуївським черкасам також велено виміряти по 20 четей. Супроти сього можна думати, що і корочанським, і іншим черкасам в нових українських городах також давали по 20 четей, бо взагалі черкаси тутешні трактуються на одній лінії з козаками, тільки різна старшина черкаська мала більші грунти, або, попадаючи на службу «дітей боярських», діставали вони більші наділи.

Крім орної землі, діставали сіножаті і різні інші ужиткування, котрими користувалися спільно. На прогодування і посів діставали підмогу від держави, мабуть, і не раз; так ще в 1643 р. цар наказує корочанському воєводі, аби тим корочанським «русским людям і черкасам», котрі не мають чим посіяти і взагалі того потрібують, роздав «проса по четверику, и смотря по их землям, чѣм им земли свои обсѣменить, чтобы им на Карочѣ хлѣбом обзавестись». При тім воєводі доручалось допильнувати, щоб ті черкаси і «русскі люди» свої грунти («указныя свои земли») зорали і засіяли доконче – коли попереднього року деякі не зробили того з бідності своєї, то щоб сього року вони обробили і засіяли їх доконче – а котрі б почали «изгиляться», то їм аби велів обробити і засіяти землі «с наказанием».

Так само при роздаванні «жалования» того року велено воєводі брати за кождого «черкаса» поруку, що він в Корочі побудується, виміряну йому землю буде обробляти і засівати, «чтобы им впредь безхлѣбным не быть», а пізніших років при роздачі грошового жалування доручалося нагадувати, що сі гроші даються на те, аби вони службу служили, «на вічне життя уряджувалися, ріллю орали і збіжжя сіяли»; при роздачі мала бути черкаська старшина і статечні люди («рядовые лучшие черкаси») і мали казати воєводі по правді – котрі досі на Корочі на вічне життя не урядились, землі не орють, хліба не сіють і ніякого добра від них не надіятись, котрі пиячать, царське жалування пропивають, «в зернь програвають, або якимсь воровством промишляють» – таким грошей не давати.

«Жалування» діставали черкаси розмірно велике – відповідно до вищенаведеної інструкції. Як я вже сказав, вони рахувалися на лінії місцевих козаків «полкових» і служили однакову службу з ними, але «для их иноземства» їх гонорували вище, і платню більшу давали – у всяких перечнеленнях місцевих служебних людей їх звичайно називають після дітей боярських, а перед козаками («дѣти боярскія, черкасы и козаки»). Жалування грошового їм давали рядовим козакам по 5 рублів, сотникам, осаулам і прапорникам – по 6 p., отаманові – 7 р., тимчасом як козаки «полкові», звичайні діставали тоді по два рублі з четв[ертю]. одержання черкас таким чином коштувало державу величезні для тих часів суми, одна корочанська колонія коштувала 2215 рублів на рік.

Всі ті 440 корочанських черкас становили один дивізіон з чотирьох сотень, на чолі котрого стояв отаман, на чолі сотні – сотник, сотня поділялася на десять десятків, в кождім десятник; в кождій сотні була своя корогва і хорунжий. Так само були організовані «козаки русские», або полкові, і серед них теж знаходимо дуже багато українців, як показують їх деякі імення як Пожаренко, Волковицький, Полтавченко, Левченко, Мельниченко, Дубовиченко, Лагайденко, Єфимка Свиридов, Гришка Білашенко, Стенька Новицький і т. п. (було їх, безперечно, далеко більше, якби московські канцелярії не зміняли імен на великоруський лад). Були се, мабуть, українські виходці старшої дати, поверстані в звичайні козаки, тимчасом як тих 440 були.новоприхожі. Таким чином, місцева українська людність зовсім не кінчилася на тих офіціальних черкасах, а була значно більша, в самій черті, і ще більше – поза нею.

Наскільки автономна була в своїм житті українська колонія Корочі, її акти сього не поясняють, – чи був тутешній отаман і сотники виборні чи іменовані, не згадується. Але в кождім разі життя і відносини таких черкаських колоній підлягали незвичайно пильній і детальній регламентації – не тільки місцевій, а навіть центрального правительства. Московська адміністрація, напр., забороняла місцевим воєводам приймати в служилі черкаси на вакансії навіть найближчих свояків синів, братів і т. д. служилих черкас, не то щоб сама черкаська старшина мала сим завідувати: щоб зайняти спорожнене місце, треба було подаватися з чолобитнею до самого царя і т.п.

Ся тісна регламентація, яка випливала з духу московського бюрократизму й так глибоко переймала весь московський устрій, що на кождім кроці мусила давати себе відчувати українським емігрантам, безперечно, дуже докучила їм, бо глибоко противна була тим звичкам і поглядам, які сі українські емігранти приносили з своїх задніпрянських слобід. Далі, при всім бажанні московського правительства бути не тільки прихильним, але й спеціально вирозумілим і ласкавим для українських емігрантів, – легко допускаючи їм навіть таке, за що немилосердно карано своїх людей, воно попросту не вміло відчути тих прикрих сторін своєї політики, котрі мусили давати себе болісно відчувати українцям-емігрантам, – не могло переробити всеї адміністраційної практики з огляду на сю українську еміграцію.

Як дико, напр., се мусило здаватися українцеві, вихованому в поняттях козацької «свободи», коли він довідувався, що він не має права свобідно розпорядитися виданою йому з державної казни платою, не сміє її пропити або прогуляти і мусить відповідати перед властю за невідповідний ужиток сих грошей, які він вважав заслуженими своєю службою. Тим часом, от напр., доносить білгородський воєвода, що йому білгородські черкаси Лаврін Бережинський з товаришами (уже, видно, натаскані на московський порядок) донесли на «переїзжих черкас» Петра Данчура з товаришами (також, очевидно, білгородських служебних), що вони, бувши в Білгороді, «пропились і зерню програлись, пашні не завели, дворами не побудувались і служби від них наперед не сподіватися», і воєвода супроти того не важиться їм далі давати жалування і запитує правительство, як йому бути, а з Москви наказ: Петрові Данчурові з товаришами за їх воровство «учинити наказане, бить батоги нещадно, і учиня наказане дати жалованє по нашому указу сполна», та ще дати на поруки, «що на будуче їм не бражничати і ніяким воровством не воровать, на дачах своїх будуватися і землю орати». Не дуже, мабуть, смакувало і «жалування» з такими присмаками!

А от, напр., «державний» процес з приводу «непригожих слів», котрі говорила «короченского черкашенина жона Федьки Лободи Оринка Алексѣева дочь» у Корочі на забаві (на бесѣдѣ) у свого земляка «черкашенина Якушки Ткачева». Не було в тих словах нічого такого дуже страшного, але корочанські черкаси, що були на тій бесіді, не залишили їх донести (може, з огляду на присутнього стрільця Нечаєва, що в противнім випадку міг би донести не тільки на ту нещасливу Оринку, але і на їх яко укривателів).

Даремно Оринка випрошувалася, що говорила ті слова «забывся умом, больна падучею болѣзнью», і подала чолобиття на царське ім’я – московське правительство доручило воєводі розслідити «накрѣпко», чи дійсно та жінка хора падучею болізнею і говорить «завираючи» з хороби – в такім разі воєводі поручалося скористати з такого часу, коли вона не буде хора падачкою і бити її кнутом у приказної ізби при собі і при людях; коли ж слідство не потвердить її хороби і виявиться, що ті «непригожі слова» вона говорила «в цілім умі», в такім разі бити її «кнутом нещадно, только б чуть жива была».

На слідстві місцевий священик, духовник Оринчин, і корочанські черкаси під присягою показали, що Оринка здавна хора падучою хоробою, і воєвода поступив по указу: велів ту хору падачкою стару жінку коло розправи при собі і при інших людях бити кнутом, «і бивши віддав її чоловікові Федькові Лободі» [Корочанские акты, с. 52 (1646), новіше у: Новомбергский, Слово и дело, І, с. 537-538.]. Можна собі представити, яке враження робили такі епізоди на українців – до чого-чого, а вже зовсім не звичайних до таких екзекуцій, та ще й з такого благого приводу.

Вкажу також іще на одну обставину життя «на черті», яка теж не могла бути приємна українським емігрантам, – се земельна тіснота. Землеволодіння стояло під пильною регламентацією, адміністрація нарізувала грунти на основі розпоряджень центрального правительства, в розмірах не дуже щедрих. 30 десятин, хоч би з придатком сіножатей і ужитків, – се було дуже небагато для емігрантів, які прибували з лівобічних свобід і за московською границею шукали свободи, дозвілля, простору, а й такого наділу треба було допрошуватися, щоб володіти ним легально.

Московське правительство, виховане в практиці й традиціях своїх тісно засиджених центральних областей, не розуміло психології «новоприбулих» підданих, і се було причиною, чому серед них так часто виникають невдоволення, сварки між ними самими і з адміністрацією, і кінець кінцем – черкаська «измена» й утечі се були причини, чому українські емігранти не укладалися в рамки життя «в черті», а йшли «за черту», в ті неосвоєні порожні простори, що стелилися поза її межами на полуднє, й осідали тут, більшими й меншими групами, зрікаючися і більшої безпечності, і навіть московського жалування, аби за те мешкати свобідніше і просторніше, не знати прикрої регламентації й тісності московського укладу.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 161 – 166.