32. Георгій Кедрін
Михайло Грушевський
Особа сього автора нам майже цілком невідома; догадуються, що був то якийсь духовний. Його всесвітня хроніка (Συνοψι? ίστοριων) кінчиться приходом на стіл імператорський Ісака – р. 1057 і, мабуть, коло того часу була й закінчена. Для нас вона цікава, головно, своїм оповіданням про останній похід русі на Константинополь, оповіданням дуже докладним і в візантійськім письменстві одиноким. Подаємо уривок з видання в боннськім Corpus scriptorum hist[oriae] Byz[antinae], (t. XXXIII, p. 551).
Місяця іюня того ж самого індикта (11 – p. 1043) трапився й похід русі (των ‘Ρως) на столицю. До того часу вона жила з ромеями в відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні й купці ходили звідти і звідси. А під той час вийшла в Візантії суперечка з якимись скитськими купцями, з того повстала бійка, й одного значного скита вбито. «Князь же (κατάρχον) сього народу Володимир, чоловік гарячий і гнівливий, скоро дізнався про той випадок, розсердився та, не гаючись і трохи з походом, зібрав своїх людей, скільки було до війська здатних, та приєднавши немалу поміч від народів, що мешкають на північних островах океану, зложив, як кажуть, сили коло 100 тисяч та, посадивши на місцеві кораблі, звані однодеревними (μονοξυλα), рушив на столицю [Цікаві тут натякання на живі зносини торговельні Русі з Візантією, на перебування повсечасне в Константинополі руських купців (за старою модою Кедрін воліє звати русь скитами) і руських вояків в візантійськім війську. Князя руського Кедрін зве Володимиром; є тут стільки помилки, що кермо держави Руської належало до Ярослава, а він вирядив в похід свого старшого сина Володимира, що сидів в Новгороді. Вояки з островів Північного океану мають означати найману дружину скандинавську: про участь її в поході каже ширша версія руська (варяги).].
Дізнавши про се, імператор посилає послів, просячи (Володимира), аби залишив похід, і обіцяючи відшкодування дати, коли яка кривда сталася, аби задля малої причини не квапивсь ламати віддавна уставленого спокою і народи один на одного напускати. Коли ж той, одержавши сей лист, з соромом прогнав послів і дав відповідь горду та нерозважну, імператор, залишивши надію на згоду, й собі як треба почав готуватись.
Скитських купців, які пробували в столиці, также і тих, що в помічнім війську були, порозсилав він по областях і безпечно умістив, щоб і в імперії якоїсь чвари не повстало, і урядивши, скільки дозволяв йому час і наглі обставини, імператорські триєри, і інших немало добре споряджених та легких, посадив на них військо з того люду воєнного, що трапивсь тоді в Візантії, сам сів на імператорський дромон, рушив на скитів і стрів їх коло устя Понту: стояли вони коло т. зв. Фара; чимале ж кінне військо (візантійське) йшло за ним (імператором) суходолом.
Обидві сили стали одна проти одної, але жадна не хотіла розпочинати: скити стояли спокійно на якорі в порту, а імператор чекав їх нападу. Так час ішов, і вже було надвечір; імператор знову послав послів до згоди, але варвар знову відправив їх з соромом, кажучи, щоб, аби він залишив війну з імператором, дали його війську по три літри золота [Літра, візантійський фунт = 72 солідів, себто червоних золотих.]. Відповідь була неможлива, і (імператор) постановив почати бій. Поки ті собі стояли безпечно, покликав імператор Василя Теодорокана і звелів йому взяти швидких кораблів (δρομάδα?), і поїхати, щоб попробувати, чи не зможе він стрільбою викликати скитів до битви. Той взяв три триєри і, рушивши до скитів, не став їх пробувати стрільбою, але кинувсь всередину їх і знадив сім кораблів штучним огнем, три потопив разом з людьми, а один взяв: скочив сам на нього і людей, що були там, інших повбивав, інших прогнав, бо злякались його відваги.
Коли ж побачили, що надходить імператор з усею силою і зміркували натурально, що коли від трьох триєр вони так постраждали в битві, що ж то прийдеться потерпіти, як будуть з цілим флотом битись, та й подались тікати, але викинуло їх на місце, де були скелі та каміння підводне, і втратили вони більшу частину кораблів, а тим часом з суходолу нападали ще вояки з війська, що тудою йшло, й побили багато, так що потому найшлося викиненого на береги трупу коло 15 тис[яч].
Після сієї побіди над скитами імператор простояв цілих два дні, а на третій вернувся до столиці, лишивши два полки і т. зв. έταιρεία? (товариство) під проводом паракимомена (спальника) Миколая і магістра Василя Теодорокана, щоб вони гляділи берегів, об’їздили та стерегли, аби варвари не вийшли де, цілому ж флоту сказав стояти коло Фара. Так урядивши, імператор прийшов до Візантії, а ті що з паракимоменом і з Теодороканом обходили береги, куди повикидало трупи варварів, здобули силу здобичі й зброї.
А двадцять чотири триєри, відділившись від решти флоту, погналися за варварами і гонячись, застали їх, що стояли в якійсь затоці. Скити довідались про мале число їх і дізнавшись, що нема їх більше, скільки з’явилось, і пішли з одного, і з другого боку на обхід, і гребучи дрібно, почали їх окружати. Ромеї, втомлені попередньою гребнею, коли гналися, та настрашені силою варварських кораблів, подалися тікати. Але варварські кораблі встигли окружити й заступити затоку, і вихід до моря був неможливий; тоді патрицій Ко[н]стантин Каваллурій, воєвода кивиреотів, сміливо став до бою з триєрами своїми й ще десятьма іншими, і по сильній битві побито його. Взято чотири триєри з людьми, разом з адміральським кораблем, і всіх на них вбито; решту ромейських кораблів повикидало на мілини, на береги, на скелі, і побились, а люди одні потонули в морі, інші, забрані варварами, віддані мечу й неволі, а ті, що спаслися, вернулись до свого табору піші та голі.
Що справа пішла не так, як сподівалися, стали думати скити за поворот додому. Коли вони йшли морем і суходолом (кораблів не ставало на всіх, бо декотрі потонули і побрані в вищезгаданій битві, інші від бурі та хвиль розбились, і для того більша частина йшла пішки), перестрів їх Катакалон Вест Обпалений (? κεκαυμένο?), що був старшим над городами й замками коло Істру, – на березі т. зв. Варни, напав і примусив тікати; багато побив, а 800 взяв живцем і зв’язаними послав до імператора. Сей (Катакалон), як ще скити з своїх країв ішли на столицю і почали живитися в області, що він тоді мав, зібрав своїх людей та вдарив на них і по міцній битві примусив їх тікати і забратися до своїх кораблів. А стережучи побережні місця свого краю і чекаючи кінця (того походу), перестрів їх при повороті й, напавши міцно, вчинив вище розказане [Про сей похід знаходимо в т. зв. Початковій літописі оповідання, також під р. 1043, яке має дві версії – коротшу в давніших редакціях і ширшу в т. зв. збірнику Воскресенськім. Се оповідання цілком не каже нічого про першу битву – в Босфорі, а кораблі Володимира розбиває буря, і він вертається; імператор послав 14 (у Кедріна 24) човнів в погоню, але русь їх побила; значна (мабуть, – переважна: 6000) частина русі пішла після бурі берегом, і їх греки побрали в неволю. Ширша версія додає, що за Дунаєм русь радила Володимиру вийти з військом на землю й отаборитись, а варяги умовили йти під Константинополь, і що та буря сталася тому, бо греки в море окунали Христові пелени (про сі версії див. замітку Куника в книжці: Дорн, Каспий). Як бачимо, окрім пропуску першої битви, коротка редакція цілком згоджується з оповіданням Кедріна. Як давня подробиця про причину бурі, що очевидно повторяє оповідання про перший похід русі на Константинополь IX в., трудно сказати; правдоподібніше, одначе, що маємо тут інтерполяцію пізнішу.].
Примітки
… оповіданням про останній похід русі на Константинополь… в візантійських письменників одиноким – окрім Георгія Кедрина, про похід 1043 р. детально розповів очевидець цих подій Михайло Пселл у творі «Хронографія» (російський переклад: Пселл Михаил. Хронография / Пер. Я.Н.Любарского. – М., 1978. – С. 95-97), а також Йоанн Скилиця в творі «Огляд історії».
… старшого сина Володимира, що сидів в Новгороді – йдеться про новгородського князя Володимира Ярославича (1034 – 1052 pp.).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 116 – 118.