Видовища Неаполя
Михайло Грушевський
Річами інтересними Неаполь не багатий. Рідко де в такім старім і великім місті було б так мало інтересних з архітектонічного, артистичного чи історичного погляду річей. Доми – се переважно рівні червоні стіни; публічні будинки переважно теж касарняного виду. Відкрита і зручно відреставрована недавно мармуряна брама в «Новій кріпості» – затиснений між двома високими гладкими, чорними кріпосними вежами білий мармуряний портал, дуже високий і розмірно до висоти дуже узький, оригінально скомпонований, прикрашений гарними різьбами – трохи чи не одинока пам’ятка старини, не попсована пізнішими переробками. Се тріумфальна брама, поставлена в середині XV в. на честь короля Альфонса Арагонського міланським архітектом і різьбярем Петро ді Мартіно.
З церков, яких Неаполь має щось 300, інтересних мало. Катедральна церква св. Януарія звертає на себе увагу своїм білим мармуряним порталом, в стилі французької готики XIV в., не вповні відновленим після землетрусу XV в.; на реставрацію її збирають доброхотні даянія, але в наші часи сею дорогою, мабуть, не збереш багато. Всередині кидається в очі гарно декорована стеля головного, середнього корабля: мальовані плафони, розділені золоченими орнаментами; але ся пізніша (XVII в.) блискуча стеля дуже слабо гармоніює з готицьким закроєм плану. За олтарем нагробна каплиця св. Дженнаро, багато прикрашена ренесансова будова.
В бічнім, правім кораблі – славна каплиця того ж св. Дженнаро (Януарія), патрона міста. Вона визначна тим, що коштувала в XVII в., коли її ставлено, колосальну суму – мільйон дукатів (5 міл[ьйонів] франків); варто поглянути на неї, щоб переконатися, що і з мільйонами люди можуть утяти зовсім ординарне й малоінтересне. Над каплицею надпись: «Святому Януарію, свому горожанину, опікуну й оборонцеві, дивним чудом крові вирахуваний від голоду, війни, чуми і огня Везувія Неаполь». Се чудо крові повторяється й тепер, і то навіть три рази до року – в маю, вересні й грудні, в сій катедрі св. Дженнаро.
По молитві духовенства і вірних, зібраних в церкві, більше або менше довгій (по сім міркують, чи рік буде добрий чи лихий – як чудо наступає скоро чи не скоро) – суха кров св. Дженнаро в чаші, що зберігається в олтарі катедри, розпускається і закипає… Одна з тих історій, які духовенство довго ще буде мусити пророблювати для утіхи вірних по принципу свому – mundus vult decipi ergo decipiatur (хочуть люди, щоб їх дурили, – треба їх дурити). Аж поки якесь «просвіщенне начальство» не зробить кінця.
Не дальше як у нас в Браїлові, на Поділлі (російськім), в костелі була чудовна статуя Христа, на котрій щороку відростало волосся, й ксьондзи стригли його при параді, на відпусті, й давали вірним, а ті уживали на всякі болі й хороби – навіть дітям ковтати давали се різане волосся; аж київський генерал-губернатор Безак одного прекрасного дня дав розпорядження, щоб волосся на Христі перестало рости – й справді перестало.
Інші найважніші церкви ще менше інтересні. «Домінік Великий», з XIII в., дуже багато обіцює туристові зверху, своєю оригінальною цегляною фасадою, але середина зовсім неінтересна – ординарна позолочена й різнокольоровими мармурами заляпана в стилі XVII–XVIII в. базиліка, з неестетичною стелею з золотих чотирикутників. Св. Кіара, з XIV в., принаймні хоч веселіша. Тепер вона має вигляд прегарної, розкішної, веселої бальової салі. Старі фрески Джотто без церемонії затиньковано в XVII в., помальовано наново «кращими» образами і розкішно визолочено. Багато світла – і весело. Не хочеться вірити, що се – усипальниця неаполітанських королів. Їх мармуряні гроби, в старім готицькім стилі, скромно ховаються за олтарем, не хотячи гробовим смутком нарушати веселого враження сеї гарної салі.
Все артистичне, що зібрав Неаполь, скуплене в величезнім «королівськім бурбонськім музеї», як його охрестив Фердинанд Бурбон, а тепер зветься він «Національним музеєм». Міститься він в кавалерійській касарні, побудованій при кінці XVI в., потім тут був університет, а з кінцем XVIII в. перенесено музей. Ужиток як на касарню дуже раціональний, але вигляд музею таки лишився касарняний. Зате се один з найбільших музеїв Європи, що містить масу інтересного матеріалу, – тільки неаполітанського спеціально в нім дуже мало.
Головне значення мають три колекції – Фарнезька, з Рима, чудові скульптури й бронзи з Геркуланума, з давніх римських вілл, і пам’ятки помпеянські. Величезний партер (нижній поверх) весь зайнятий античною скульптурою, майже без виїмків. Є тут кілька преінтересних пам’яток – як стара копія [з] атенської столиці тираноубійць Гармодія й Аристогітона, копія Поліклетового «канону» («Доріфор копійник»), – взірця пропорцій людського тіла (з 2-ї пол. V в.), Орфей і Еврідіка, прегарний аттичний рельєф з V в., визначний своєю незвичайною умілістю в передачі глибоко драматичної теми в м’яких пластичних формах, й ін. Тут же такі загальнопопулярні, хоч менш інтересні з артистичного боку річі, як колосальний фарнезький Геракл, або «фарнезький бик» (Амфіон і Зет прив’язують Дірку до рогів бика – стара копія, реставрована по вказівкам Мік[ель]анджело).
Мені й тут найбільше втіхи дали кілька портретів пізнішої, еліністичної доби. В пізнішій добі грецької штуки при всіх відмінах є для нас певні моменти глибокого внутрішнього споріднення. Се момент, коли на місце виключного студіювання людського тіла, його форм як гарного, здорового звіряти, що характеризує перший розцвіт античної скульптури, вона починає шукати в чоловіку духового змісту, психіки, внутрішнього життя. В протиставленні до першого розцвіту, що шукає фізично гарного, вона не вдоволяється самою фізичною красою й поруч неї ставить собі й такі проблеми – в фізично негарнім знайти внутрішню красу, внутрішню вартість і значення.
Найбільш популярна з таких проб – голова Сократа, негарна, з типом Силена, з бараболястим носом, але повна сили й експресії. Але є їх і більше. От анонімний «вождь» (ч. 6132) – широке м’ясисте лице, повне виразу й внутрішньої сили. Звісна голова Гомера, стареча, худа, з гарно переданою сліпотою широко отворених очей, що вдивляються у багатий, повний глибокого значення, внутрішній світ, приступний і видний лиш одному йому – цареві поетів. Чудова голова анонімного «філософа», як його називають (в т. зв. Portico degli imperatori), повна тонкого духового життя; пожовтілий від часу мармур достроївся до чудової експресії лиця, щоб надати йому ілюзію живого старечого тіла, худого, вижовклого, в якім убуток фізичної краси й сили пішов на приріст сили й краси духової…
Сі люди вміли розуміти красу духу!
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 569 – 571.