Addio!

Михайло Грушевський

Неаполь – класичне місце екскурсій. В самім місті, як я вже сказав, не розживешся; зате наоколо скільки краси, куди не кинути оком! Якби море не таке неспокійне та бурхливе, як тепер, треба б пуститися на Капрі, заглянути в його чудові гроти – синій, зелений, червоний, з їх дивними ефектами світла, походити по його горах, порозкошувати видами з Тіберієвої вілли. Або на Іскію, з чудовою панорамою верхів Епомея. Та й просто поїздити човнами по затоці, милуючися світляними ефектами моря й дивними перспективами берегів. Можна й берегом – залізницею, або фіакром, як у кишені бринять дрібні; проїхати в Пуццолі (Путеолі), з останками римських будівель, в Байї, в Мізенум з їх міфічними традиціями: гротою Сивілли, описаною у Вергілія, й понурим Авернським озером – вступом до підземного царства.

Сусідні Флегрейські поля, з своїми останками вулканічної роботи, повні різних природничих курйозів – гарячих джерел, різних випарів. На скруті вже чекає вас фіакр, щоб спокусити переїхатися, й вичисляє, що ви побачите на дорозі – чи дійсно, чи більше в фантазії, се вже інша річ. А коли схочете придивитися тому ближче, – привітного виду «мещизна» з охотою проведе вас всюду, покаже вам гарячу воду, сірчану пару, «собачу печеру», де вугляний газ стелиться, як сіра мряка долиною. Покаже, як можна сей газ зачерпнути в цебрик і вилляти. Собак уже, Богу дякувати, не вільно душити в сих «експериментах». Потім «мещизна» пояснить вам, що всі сі приємності коштують. Треба заплатити хазяйці сеї собачої печери за вступ, «за приряди до експериментів» осібно. А потім – не все разом, прощаючися з вами, відкриє і той секрет, що і йому, як «авторизованому провіднику», за його філантропію належить стільки і стільки по таксі, і покаже вам таксу, «затверджену правительством», з своєю фотографією і всяким іншим документом.

Коли кілька таких інцидентів занадто розбурять вам кров, раджу для заспокоєння спуститися в мовчазне підводне царство – раз-другий піти до славного неаполітанського акварія, подивитися на незграбних, повільних крабів, диванних слимаків, морських чортів; пополохати проворних риб, подивуватися розкішним, яскравим кольорам фарб одних, фантастичним формам других; придивлятися звичаям і норовам сього казкового світу…

Найліпше, одначе, мати добрі ноги й мандрувати далі й далі за привабною перспективою берега. Можна й залізницею, але се вже не те. А так per pedes apostolorum – нема іншої утіхи над те. Іти й купатися в морі світла, блиску, красоти. Іти назустріч синьому морю, що відступає і манить, і вабить, все далі й далі.

З-над Неаполітанської заводі – на Соррентський півострів, засіяний містами, містечками, віллами, з чудовими панорамами, все новими на кождім завороті дороги, з гірськими верхами, багатими краєвидами. За Соррентський півострів – до Амальфі і Салерно, з їх оригінальними старинностями норманських часів і з чудовою дорогою, вирубленою в надморських скалах; до Пестума з його чудовим храмом Нептуна, до…

Ба, але годі! Так нас берег бозна куди заведе. Досить на сей раз. Ще не прийшов мені час доживання на спочинку над сим синім морем, в промінні полудневого сонця.

Кінчаться скупо виміряні дні. Назад, до гамарні, де серед гуркоту й гамору, серед злоби і ненависті кується тяжке діло життя, суворе і грізне.

Чорні лилики (кажани), стривожені й розполохані моїми партикулярними гадками, можуть заспокоїтися і, засівши в темних кутах своїх, мріяти знову про ніч, морок, пітьму й інші темні річі.

До нової відпустки з тої гамарні, до нової оказії!

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 578 – 580.