Неаполь

Михайло Грушевський

Неаполь – місто без історії. Існує він, щоправда, дуже давно; має довгий реєстр всяких подій і пригод, які з ним трапилися за той довгий вік; можна сі події при охоті розсліджувати й оповідати дуже докладно. Але все-таки се не історія – не тільки в значенні «оповідання про події важні», які б творили життя людське поза ближчою околицею міста, давали їй напрям і зміст, але навіть в значенні історії розвою і самоозначення життя самого сього міста. Перед нами не тільки не сильна індивідуальність, яка б творила життя для інших, а навіть і незвичайний «коваль своєї долі», яким силкується бути навіть кождий середній скільки-небудь самостійний чоловік.

Се розкішна, прославлена за свою рідку красу – і сама свідома своєї краси й пишна нею одаліска, яка за свого життя мала багато різних, гойних і можних конкурентів і адораторів, переходила з рук до рук, по волі і по неволі, часом інтригувала й зраджувала, частіше пасивно приймала зміни своїх володарів і приклонників, їх дари й ласки, їх деспотизм і своєволю. І як двадцять століть тому, пишно ніжиться вона й тепер під пестливим полудневим сонцем на березі тихої заводи, ліниво прислухаючися, як мурмотять коло неї морські хвилі й, набігаючи тихо, лоскочуть її тіло, лінива і гарна – стільки ж славна своєю красою, скільки малозамітна якою-небудь творчою мислю, творчою роботою.

Назва Неаполя, «Нового міста» належала до висілка з Партенопеї, старої колонії грецької, що заложена була дуже давно – ближче не звісно коли, і так само не знати – де саме, на території нинішнього Неаполя. Партенопею заложили виходні з Кіми, найстаршої з грецьких колоній Італії, звичайно знаної в латинській формі своєї назви – Куми. Заложення Кум кладуть на VIII вік перед Хр[истом], гіпотетичне тільки; скоро потім мав бути заложений той Партенопейський висілок, а звідти вийшла осада неапольська, в середині V віку перед Хр[истом]. Пізніше, в IV в., обидва висілки, старий і новий, були злучені в одну громаду, в одно місто, і тепер навіть незвісно докладно, як я вже згадав, – де саме була осада Партенопейська. Таким чином, теперішній Неаполь може доволі вести свій початок чи від тої старшої, чи від сеї новішої осади.

Куми, як метрополія грецької колонізації Італії й принесеної нею грецької культури, мала важне культурно-історичне цивілізаційне значення для італійської культури, що багато завдячала впливам грецьким, принесеним сею грецькою колонізацією і тривко закоріненим на сім північно-італійськім побережжі. Всі італійські альфабети вели свій початок від кумейського; відси ж виводилися різні подробиці італійських культів.

Але се старе культурне огнище скоро підупало, уже з кінцем V в., ще більше в дальших століттях, і з старого культурного осередка, кінець кінцем, зійшовши на гніздо морського розбою, піратства, було воно до решти зруйноване на початку XIII в. сусідніми мешканцями, неаполітанами між іншим, і перестало існувати зовсім, лишивши по собі тільки руїни свої, на західнім побережжі рогу, що відграничує від заходу Неаполітанську затоку. А на його місці розцвіли осади на побережжі сеї затоки – Мізенум, Байї, Путеолі, Неаполь, Геркуланум, Помпеї, а з них, без особливих своїх заслуг, завдяки щасливому положенню та збігу обставин найбільше і найтривкіше розвинувся Неаполь.

Свою славу, блиск і багатство побережжя Неаполітанського заливу завдячає передусім своїй ролі курортної околиці за пізніх римських часів. В IV в. до н.е. се побережжя перейшло під зверхність Риму і завдяки гарному положенню, м’якому клімату, мінеральним джерелам і грецькій культурі, яка задержалася по тутешніх містах аж до часів цісарських, ся околиця стає згодом улюбленим осідком для багатих римлян, з останнього віку республіки й часів цісарства, що цінили сі прикмети побережжя і любили бачити навколо себе культуру грецьку, якої приклонниками і приятелями все більше ставали.

За сих часів неаполітанське побережжя вкрилося багатими віллами, городами, резиденціями римських вельмож, пізніше імператорів, що в тутешніх резиденціях нагромадили розкішні колекції старої штуки, розкоші й багатства, надали блиск, славу і вигоду цілій сій околиці. Самостійного культурного чи артистичного життя не розвинулося тут і за сих римських часів, як і за попередніх часів чисто грецьких. Плинуло байдуже й веселе курортне життя, правда, гарне, м’яке, овіяне чаром високої цивілізації, багатого артизму, але позбавлене продуктивності й оригінальності.

VI вік по Хр[исті] суворо закаламутив се безначальне життя півбідної грецько-латинської муніципії. Двічі оружною рукою здобуто Неаполь, раз вчинило се візантійське військо Велізарія, другий – готи Тотилли, відбираючи Неаполь від Візантії (543); почалися тривожні часи, боротьба з лангобардськими завойовниками, з арабськими і норманськими наїзниками, що здобувають його в XII в. Нова доба життя зачинається для Неаполя з XIII віку, коли він є столицею Сіцілійського королівства, заложеного норманнами, пізніша його історія – вже історія столиці, тісно зв’язана з бурхливою історією сього королівства.

З кінцем XII в. опановують се королівство німецькі Гогенштауфени, в 1260-х роках французькі Анжуйці, але скоро тратять Сіцілію, а згодом і Неаполь, і землі переходять до династії Арагонської. З початком XVI в. починається панування тут віце-королів-намісників іспанських до початків XVIII в., коли Неаполь з Сардінією дістали австрійські Габсбурги. Але в середині XVIII в. вертаються вони назад до іспанських Бурбонів, і з перервами, внесеними пертурбаціями наполеонівських часів, тягнеться їх панування аж до 1860 р., коли Неаполітанське королівство прилучено до нового королівства Італії.

Ні в періоди свобіднішого життя, ні під пануванням тих різних народностей і династій, що тут змінялися, – візантійців і готів, німців і французів, іспанців і австрійців, не розвинула місцева людність ніякого сильнішого культурного чи суспільного життя. І сі різноплеменні володарі не доказали тут нічого значнішого на полі чи суспільного, чи культурного, чи чисто артистичного життя, так само, як і в часах античних. Не вважаючи на такий пригожий грунт, на таку інтересну зміну культурних і національних елементів, вони пройшли механічно в сім чарівнім кутку, не запліднивши тутешнього інертного, лінивого життя ніякими зародками сильнішого, самостійного розвитку.

З античних часів теперішній Неаполь не має нічого хоч трохи замітного. Так само середньовікові часи – норманнсько-арабські, що в інших місцях полудневої Італії лишили інтересну культурну й артистичну спадщину, тут не дали нічого. Новий період його розцвіту – часи Анжуйців – не дає теж нічого визначно-оригінального; в будівництві, в артизмі він приносить сюди французьку готику, котрої пам’ятки, одначе, теж в значній мірі закрив пізніший іспанській барок періоду іспанських віце-королів.

Як в будівництві, так і в малярстві або різьбярстві Неаполь не дав нічого свого скільки-небудь значного. Його великий музей заповнений більше-менше припадково зібраним матеріалом і не дає не тільки нічого значного свого неаполітанського, але навіть і зв’язаного безпосередньо з містом бодай територіально. Його безчисленні церкви не мають ні одного першорядного образу чи іншої пам’ятки штуки. Місцеві малярі XV–XVI в. не підіймалися над рівень другорядності і третьорядності й працювали під впливами інших шкіл і напрямів. Ні одного першорядного імені не вийшло й пізніше звідси з «неаполітанської школи» XVI–XVII в.

Для одного з найбільших, найстарших, найбільш блискучих і славних міст тодішніх – се аж дивно… Так багато дала природа й усякі зверхні обставини, і так мало потрапив з того зробити й себе проявити тутешній чоловік.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 564 – 566.