Пояснювальна записка в справі Східної Галичини

Михайло Грушевський

Східна Галичина, чи Західна область Української Республіки, розташована на північ від Карпат. Вона займає площу в 56 000 квадратних кілометрів, її головні міста – Лемберг (Львів), Перемишль і Станіславів. Згідно з офіційним переписом 1910 р., тут мешкало 5 млн осіб, з яких було 63,5% українців, що інакше називалися русинами або рутенами, 23% поляків, 12% євреїв. Зважаючи, що офіційний перепис підтримував польські права та претензії, українські статистики налічують реально приблизно 70% українців, 16% поляків і 13% євреїв.

Цей край залишається українським і донині, незважаючи на те, що упродовж довгих століть був об’єктом заздрощів сусідніх держав, особливо Польщі й Угорщини. Це обумовлювалося його географічним положенням та природними багатствами, якими він славиться (нафтою, сіллю, вугіллям, деревиною та кукурудзою). У X та XI ст. край належав до Київської держави. З XII по XIV ст. складав незалежну українську Галицько-Волинську державу із головними містами Галичем (який і дав назву всьому краю – Галичина) та Володимиром, від якого походить інша назва – Галичина-Лодомерія.

У 1349 p., незважаючи на опір населення, край захопили поляки, під владою яких він залишався до поділу Польщі в 1772 р. Упродовж трьох століть він був ареною боротьби проти польського панування, і ця боротьба, з її національними, релігійними та соціальними тенденціями, не завершилася навіть після австрійської окупації: за нової влади польська шляхта зберігала тут свою панівну роль.

Лише у виняткових випадках, коли треба було приборкати польські амбіції, австрійський уряд цікавився національними запитами української людності, але ніколи не намагався направду звільнити її від польського панування. Український рух з його демократичним і навіть радикальним характером залишався зігнорованим аристократичним і клерикальним режимом Австрії, а українці Галичини мусили боротися з австрійським урядом так само, як вони боролися з поляками.

Ця безперервна і вперта боротьба загартовувала національну та соціальну свідомість українців Галичини міцніше, аніж це було в інших українських краях. Заборона української літератури в Росії у 1863 р., та ще суворіша в 1876 p., змусила перенести український національний рух із Великої України в Галичину, яка мала певні конституційні права. Патріоти Галичини виступали за відродження Української держави (скасованої урядом Росії у XVIII ст.), і ще задовго до російської революції 1917 р. ідея об’єднання всієї України стала їхньою кінцевою метою. Але австро-польське панування, що стало жорстким як ніколи під час війни, не давало змоги реалізувати ці тенденції.

Лише восени 1918 p., коли союзники декларували права народів Австро-Угорської імперії розпоряджатися власною долею, делегати національних українських представництв (Східної Галичини та української Буковини, до яких пізніше приєдналися представництва української частини Угорщини) проголосили свою незалежність. 1 листопада 1918 р. Національна Рада, яка була сформована в Галичині, взяла на себе верховну владу в Східній Галичині та Північній Буковині. Таким чином ці землі утворили Західноукраїнську Республіку.

У відповідний момент ця нова республіка мала об’єднатися з Народною Республікою Великої України, заснованою в 1917 р. на території колишньої Росії, а на той час окупованою німцями на чолі з гетьманом Скоропадським. Повстання на Великій Україні скасувало правління гетьмана й відновило Республіку. З січня 1919 р. Національна Рада одноголосно висловилася за злуку Західної Республіки з воскреслою Українською Республікою. Трудовий конгрес (спершу парламент усієї України) підтримав цю злуку та 22 січня урочисто проголосив її в Києві. [Західна] Республіка стала Західною областю Української Народної Республіки.

Приблизно тоді ж поляки захопили Галичину. 15 листопада 1918 р. військові формування Польщі зайняли Перемишль, а польське населення повстало у Львові. Уряд і військо Західної Республіки змушені були евакуювати свою столицю, щоб уникнути вуличних сутичок. Водночас румуни, відповідно до їхньої угоди з поляками, захопили українську Буковину. За цих надзвичайних обставин розпочалася вперта війна за Галичину між українцями і поляками, яка тривала сім місяців і завершилася перемогою поляків лише завдяки моральній та матеріальній підтримці Антанти.

Мирна конференція, взявши на себе роль судді, виконувала цю місію лише на користь претензій поляків. Відкидаючи будь-які компроміси з українцями, запропоновані Антантою, поляки домоглися від Найвищої Ради повноваження зайняти Східну Галичину і «встановити цивільну адміністрацію». Вони скористалися армією генерала Галлера (озброєною у Франції для виступу проти Німеччини), щоб витіснити українську армію і заволоділи всією Східною Галичиною. Ця окупація була прийнята post factum Найвищою Радою, яка у своєму рішенні від 25 червня уповноважила сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч.

Наведемо окремі деталі, що розкривають характер польського панування в Галичині, санкціонованого мандатом Найвищої Ради: беремо уривки в основному з газет, що виходили в Галичині під суворою польською цензурою.

З 2 по 23 жовтня 1919 р. представники Міжнародного Червоного Хреста відвідали найбільші концтабори полонених у Польщі. Згідно з їхнім звітом, число українських полонених та інтернованих виглядає ось так:

Разом – 23 133 («Вперед», № 177)

Ці цифри не враховують менших таборів, а також полонених, яких вислали на примусові роботи. Умови життя в цих таборах і в’язницях жахливі. Навіть незалежна польська преса підтверджує цей факт (див. уривок із «Robotnik» нижче). Це справжні осередки епідемій. Ось що пише український соціалістичний часопис «Вперед»:

«Епідемія в Перемишлі. У цьому місті немилосердно поширюється тиф. Його занесено з концтабору в Пикуличах, де ще й досі хвороба вражає щодня десятки людей. Занедужали навіть комендант табору та лікар Шнайдер. Місцем зосередження пошесті є в основному передмістя Засяння, де щодня фіксують по кілька випадків недуги. Шпиталі переповнені, тому хворі перебувають у своїх домівках, через що епідемія шириться ще більше. Вже оголошено, що тиф з’явився у військових в’язницях» (№ 176).

Про незадовільний стан забезпечення Галичини та санітарні умови зазначає у своєму виступі депутат соціалістичної партії в Польському сеймі п. Пужак: «Протягом певного періоду часу, – говорить він, – повіти Східної Галичини, особливо Збаразький, Зборівський, Тернопільський, Скалатський і Теребовлянський, були спустошені голодом та епідеміями, що стало нормою. Становище населення цих повітів безнадійне. Унаслідок недостачі вугілля потяги курсують лише у крайніх випадках. Досить згадати, що головним напрямом Львів – Підзамче вони ходять лише раз на три дні. За таких обставин не може бути й мови про регулярне постачання найнеобхідніших речей, палива та медикаментів. Тому холод, голод і недуги, передовсім епідемія висипного тифу, забрали десять відсотків населення» («Вперед», № 166).

Польська влада реквізує врожаї нелюдськими методами. Ось невеликий приклад з «Вперед» (№ 172):

«З 25 по 30 листопада в комунах Довга Войнилівська та Перекоси в Калуському районі реквізиція зерна проходила під керівництвом жандарма місцевої жандармерії Яна Павлочека. Цей пан проводив реквізицію таким чином, що посилав солдатів по домівках, де вони конфісковували не лише кукурудзу, але й хліб, масло, сир, м’ясо птиці, сухофрукти, молоко й черевики. Вони не милували господарів. Так, у домі П.Чоловського побили молоду дівчину, а також Н.Микитина, який лежав хворий у ліжку, і Я.Копачевського. Після реквізиції пан Павлочек забрав у свій дім 6 бушелів пшениці, 17 голів свійської птиці і 3 бушелі картоплі».

Санітарний стан у краї став предметом розгляду на засіданні санітарної ради м. Львова 10 грудня 1919 р. Став очевидним факт, що під час епідемії тифу не було вжито жодних профілактичних заходів. Захворювання поширюється насамперед із концтаборів і в’язниць. У перший тиждень грудня тифом були заражені нижчезазначені повіти:

і т. д. «Вперед» (№ 171).

Отже, за польської окупації Східна Галичина перетворилася на царство мертвих. Чи то через байдужість, чи зі злої волі адміністрації – результат для краю однаковий. Оце і є той дійсний стан речей, який продовжує забезпечувати Антанта своєю силою і владою!

Примітки

1 листопада 1918 р. Національна Рада… – йдеться про політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії – Українську Національну Раду, яка постала 18 жовтня 1918 р. 19 жовтня 1919 р. УН Рада проголосила Українську Державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Внаслідок Листопадового повстання у Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. влада у західноукраїнських землях перейшла до УН Ради.

1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді, яка 13 листопада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», яким було проголошене утворення ЗУНР.

…підтримав цю злуку та 22 січня урочисто проголосив її в Києві – цій історичній події М.Грушевський присвятив окрему статтю – «Об’єднання України Наддніпрянської і Наддністрянської». Див. також статтю «Ще один звільнений край» та коментар до неї.

[Західна] Республіка стала Західною областю Української Народної Республіки – у тексті брошури допущена помилка: «The Eastern Republic became the «Western province of the Popular Ukrainian Republic» («Східна Республіка стала Західною областю Української Народної Республіки»). У цьому випадку «Eastern Republic» (Східна Республіка) виправлене на «Західна Республіка».

Починаючи з лютого 1919 p., органи ЗУНР у документах та офіційних зверненнях використовували назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР). Однак таке перейменування не було закріплене на законодавчому рівні. М.Лозинський з цього приводу зазначав, що, з юридичної точки зору, необхідно було прийняти закон, який би відміняв перший параграф «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13 листопада 1918 р.

На думку сучасних дослідників, назва «ЗОУНР» є самоназвою: з метою застереження автономії її було прийнято за ініціативою галицького керівництва, бо в документах Директорії чи РНМ у першій половині 1919 р. таке формулювання не зустрічається (Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. – перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37/1. – С. 340).

Уряд і військо Західної Республіки змушені були евакуювати свою столицю… – у ніч проти 22 листопада 1918 р. за наказом полковника Г.Стефаніва українські частини залишили Львів.

…розпочалася вперта війна за Галичину між українцями і поляками… – Українсько-польська війна тривала з 1 листопада 1918 р. до 17 липня 1919 р.

яка у своєму рішенні від 25 червня уповноважила сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч – див. коментар до звернення «До народів цивілізованого світу».

…представники Міжнародного Червоного Хреста… – див. коментар до статті «Горе України. Лист до американських українців» (18 березня 1920 p.).

…число українських полонених та інтернованих виглядає ось так… – тут подані цифри, наведені в огляді «В польській неволі. Урядова статистика полонених та інтернованих в Польщі» (Вперед (Львів). – 1919. – № 177. – 23 грудня. – С. 2). Окремі з них, вірогідно, через коректорський недогляд або невідповідне прочитання автографа, наведені неправильно, тому упорядник виправила їх за газетою «Вперед» (Домб’є: 2241 виправлено на 2140; Пикуличі: 1173 – на 1178; Демблін: 63 – на 68).

Проблема полонених та інтернованих вояків Галицької армії та українських громадян зі Східної Галичини в польських таборах постала в ході українсько-польської війни. За даними Українського горожанського комітету у Львові, від початку війни в Польщі були створені 9 таборів для українських військовополонених. Вони розміщувалися в Домб’є, Вадовицях, Бугшопах (біля Брест-Литовського), Пікуличах, Яловцях (біля Львова), Стшалкові, Стрию, Ланьцуті, а пізніше – і в Тухолі.

Крім того, військовополонені знаходились у різних так зв. робітничих компаніях (Модліні, Дембліні, Серадзу). В кінці 1919 р. діяли також пересильні пункти у Львові, Самборі, Стрию, Рівному, Тернополі, Станіславові, Луцьку, Засянні, Гродно, Любліні, Лодзі.

Як зазначає сучасний дослідник проблеми М.Павленко, кількість військовополонених та інтернованих українців у польських таборах встановити важко, позаяк точний їх облік відповідні польські структури не проводили. До того ж відбувалося постійне переведення з одного табору до іншого, звільнення чи поповнення новими інтернованими та полоненими.

Певна інформація стосовно кількості військовополонених та інтернованих містилася в звітах громадських організацій, які відвідували польські табори. За звітом Міжнародного Червоного Хреста, на вересень 1919 р. в таборах у Домб’є, Стшалкові, Тарнові, Львові та Бресті-Литовському перебувало 13 476 полонених та інтернованих. За даними місії Українського Червоного Хреста, на 1 січня 1920 р. у таборах в Домб’є, Стшалково, Вадовицях, Ланьцуті, Модліні, Перемишлі, Пікуличах, Яловцях та ін. перебувало 32 123 особи (Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини, Румунії: ставлення влади та умови перебування. 1919 – 1924. – К., 1999. – С. 49 – 51).

За іншими даними, у цих таборах напередодні зими 1919 – 1920 рр. утримували близько 100 000 українців (Трагедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію, варварства і польську окупацію Східної Галичини за кроваві роки: 1918,1919 і 1920 / Зладив і упорядкував О.Мегас. – Вінніпег, 1920. – С. 34).

Загалом, за даними Українського Горожанського Комітету у Львові, від 1919 р. до кінця 1921 р. через польські табори пройшло понад 200 тис. українського населення (Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані… – С. 51). На початку 1920 р. розпочалося звільнення військовополонених та інтернованих Галицької армії. Після листопадової катастрофи 1920 р. Армія УНР з боями відступила за Збруч і була інтернована польською владою. Відповідно до плану, виробленого Українською військово-ліквідаційною комісією і військовим міністерством Польщі, місцем перебування українських військ стали спеціальні табори: Олександрів, Вадовиці, Пикуличі, Каліш та ін. Ліквідація останніх осередків інтернування українських вояків на території Польщі завершилася в середині 1924 р.

Стшалково… – село в Західній Польщі, в якому у 1919 – 1920 рр. польська влада утримувала в ув’язненні близько 7 000 українців з Галичини. За даними Місії Українського Червоного Хреста, на грудень 1919 р. у таборі в Стшалково перебувало 12 300 полонених та інтернованих вояків Галицької армії і цивільних громадян зі Східної Галичини. З 1921 р. до середини 1923 р. тут був табір інтернованих Армії УНР, переведених з Ланьцуту. В кінці 1922 р. розпочалося поступове переведення табору в Стшалково в інші табори, що тривало до червня 1923 р.

Вадовиці… – місто неподалік Кракова, на околиці якого поруч лісової частини Карпат функціонував табір для військовополонених, збудований ще під час Першої світової війни. На 1 січня 1920 р. тут перебувало 1500 військовополонених Галицької армії. У 1920 – 1921 рр. табір став місцем утримання військовополонених та інтернованих частини Армії УНР.

На чолі Вадовицької групи інтернованих військовиків стояв генерал-полковник М.Омелянович-Павленко, з червня 1921 р. – генерал-хорунжий А.Вовк. На квітень 1920 р. в таборі перебувало близько 3 000 військовиків, на початку 1921 р. – близько 4 500. Незважаючи на табірні умови, тут проводили значну культурно-просвітню роботу: відбувалися заняття з ліквідації неграмотності, працювали історична й художня секції, хор, театр, бібліотека. Розвивався кооперативний рух, виходили сатиричні тижневики, Ілюстрований журнал «Запорожець», газета «Запорозька думка».

Берестя… – табір для військовополонених та інтернованих вояків Галицької армії, який був створений 1919 р. в Бересті, розмістили в передмісті на території фортеці («Бугшопи»). Через жахливі умови утримання із 5 тис. бранців менше ніж за півроку померло близько 3 тис. осіб, зокрема з 29 липня по 4 серпня 1919 р. – 776 осіб. Серед них були не лише військові, але й цивільні особи, зокрема, священик, посол австрійського парламенту, член УН Ради Стефан Онишкевич. Табір у Бересті, який визнали одним із найжахливіших тогочасних таборів для полонених у світі, на початку листопада 1919 р. був закритий.

Домб’є… – після окупації Львова польськими військами великі партії українських військовополонених були вивезені до табору Домб’є (містечко біля Кракова). На початок 1920 р. тут перебувало 2173 полонених та інтернованих. Табір мав статус дисциплінарного, до нього направляли, згідно з рішеннями українських чи польських військових властей, за дезертирство, шпигунство, зраду. Саме тому в Домб’є були найтяжчі умови: з листопада 1919 р. по листопад 1920 р. у таборі померло 323 особи. У 1920 р. там залишилися переважно інтерновані, кількість полонених скоротилася до 200 осіб.

Перемишль… – у таборі для військовополонених та інтернованих (у районі Засяння) на 1 січня 1920 р. перебувало 4000 осіб. З кінця 1919 р. тут діяв також пересильний пункт для полонених вояків Галицької армії та інтернованих цивільних осіб зі Східної Галичини.

Львів… – йдеться про в’язницю Бригідки у Львові (див.: В польській неволі. Урядова статистика полонених та інтернованих в Польщі // Вперед (Львів). – 1919. – № 177. – 23 грудня. – С. 2).

Модлін… – село за 30 км від Варшави. У 1919 – 1920 р. тут був облаштований табір для військовополонених та інтернованих українських вояків. На 1 січня 1920 р. в ньому перебувало 540 військовополонених Галицької армії.

Пикуличі… – у 1918 р. на території колишніх австрійських казарм у с Пікуличі (за 4 км від Перемишля) польська влада влаштувала табір для полонених вояків УГА та інтернованих цивільних осіб. На 1 січня 1920 р. тут перебувало 6000 військовополонених. У 1920 – 1921 рр. він став також місцем інтернування вояків Армії УНР, зокрема, першої Запорізької дивізії.

Занедбаний санітарний стан табору в Пікуличах став причиною епідемій: упродовж 1919 – 1921 рр. через масові епідемії дизентерії і тифу смерть забрала 2000 українців. Про умови таборового життя писав у своєму щоденнику Є.Чикаленко:

«[…] галичани, які не померли від тифу на Україні, то повмирають тут по лагерях, бо, наприклад, в Пікуличах, під Перемишлем, вмирають, як казав мені священик відтіля, і по 80 душ в день» (Чикаленко Євген. Щоденник (1919 – 1920). – К., 2011. – С. 17; запис за 6 грудня 1919 р.).

У лютому – березні 1921 р. інтернованих з цього табору перевезли до Вадовиць та Ланьцута. Перепоховання померлих на територію військового цвинтаря відбулось 1921 p., а три роки по тому на насипному кургані, за проектом української художниці Олени Кульчицької, встановили металевий хрест. Під час панування комуністичного режиму в Польщі територія цвинтаря перетворена на сміттєзвалище, а 1960 р. знищений металевий хрест. У 1990 р. цвинтар відновила українська громада Перемишля.

Тернопіль…– у місті з кінця 1919 р. діяв пересильний пункт для полонених вояків Галицької армії та інтернованих цивільних осіб зі Східної Галичини.

Ланьцут…– табір (поблизу м. Жешува) для військовополонених, інтернованих зі складу УГА та Армії УНР, а також цивільних осіб зі Східної Галичини. На 1 січня 1920 р. тут перебувало 3000 військовополонених Галицької армії. На 22 березня 1921 р. у Ланьцуті перебувало 2353 вояків Армії УНР. У таборі був відкритий Український народний університет, де викладали В.Біднов, І.Фещенко-Чопівський, Л.Бачинський та ін., таборова українська гімназія, Спілка захисту рідної мови, театр ім. Т.Шевченка, хор. У квітні 1921 р. в Ланьцуті відбувся з’їзд культурно-просвітніх робітників Армії УНР. У липні – серпні 1921 р. військові частини Армії УНР були передислоковані в табір Стшалково, а інтерновані – до Стрілкова на Познанщині.

Демблін…– місто в східній Польщі, на річках Вісла та Вепш. Тут розміщувалися так зв. робітничі компанії, де у 1919 – 1920 рр. перебували військовополонені Галицької армії.

«Епідемія в Перемишлі»– тут поданий зміст замітки «Епідемія тифу в Перемишлі» (Вперед (Львів). – 1919. – № 176. – 21 грудня. – С. 2).

…зазначає у своєму виступі депутат соціалістичної партії в Польському сеймі п. Пужак…– тут передається зміст замітки «Голод і нужда в Східній Галичині (Інтерпеляція соціалістів у Варшавському соймі) (Вперед (Львів). – 1919. – № 166. – 9 грудня. – С. 2).

Санітарний стан у краї став предметом розгляду на засіданні санітарної ради м. Львова 10 грудня 1919 р.– тут наведені відомості, подані в замітці «Епідемія тифу. Пятнистой тиф у Львові» (Вперед (Львів). – 1919. – № 171. – 14 грудня. – С. 3).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 251 – 254.