Умови життя полонених Східної Галичини в польських концтаборах
Михайло Грушевський
Звіт на Міжнародній Жіночій Лізі за мир і свободу
Полонений, що втік зі Стшалково, розповідає історію свого ув’язнення, позбавлення волі тощо [«Svoboda» (New Jersey City), № 141 (27 листопада 1919 p.).].
«Мене тримали у в’язниці в Тернополі, але 14 червня 1919 p., коли українське військо наблизилося до міста, нас зігнали докупи, щоб транспортувати далі. О 10.00 вивели на подвір’я. Хворі, деякі з лихоманкою у 40 градусів (за Цельсієм), змушені були крокувати під ударами прикладів. Серед нас були жінки й діти. їхні сльози й вмлівання лише провокували брутальність польських вояків. Ми покидали місто, несучи хворих на ношах.
У передмісті Тернополя перестрілися з загоном польських жовнірів, які заповзялися бити мушкетами й домагатися, щоб нас було розстріляно на місці. Потім зірвали з нас одяг і взуття, так що більшість, а серед них і я, пішли босоніж і лише в спідньому. Перед прибуттям до Озірної (близько 15 км від Тернополя) шестеро людей загинуло і їх залишили при дорозі. Нас зовсім не годували і навіть води не давали напитись. 17 червня нас припровадили до Золочева і протягом восьми годин тримали на вулиці, де кожен міг знущатися над нами задля розваги. У той же день нас розмістили в потязі з 300 ув’язненими з Золочева, по 50 – 60 осіб у вагоні, та відправили до Львова.
На двірці до нас підійшло кілька поляків, військових та залізничників, які приглядалися, шукаючи відомих осіб. Польський інженер Кшишто[фо]вич, таким чином, впізнав інженера Малішевського, якого несправедливо звинуватив у тому, що той живцем закопав у землю 18 поляків. Відійшовши, він незабаром повернувся з кількома польськими жовнірами, які звалили пана Малішевського і вдарили по голові. Коли той упав, продовжували бити й забили майже до смерті. Затим викинули в натовп людей. Коли він уже був непритомний, кинули назад у вагон. Лікар, який випадково виявився серед ув’язнених, через три години зміг повернути його до життя. Місцеві мешканці чекали нашого прибуття й на інших станціях. Військові й цивільні, старі жінки й молоді дівчата заходили у вагони й опльовували нещасних, які лежали в калюжах крові.
У вагонах, подібних до стаєнь, ширилися недуги. У Ярославі десять чоловік були доставлені до шпиталю, у Кракові – 140, та вже у таборі – ще 100. Шістдесят чотири померло в дорозі. По прибутті до концтабору підпоручик Малиновський наказав 20 жовнірам бити інженера Малішевського. На наших очах той отримав 250 нагаїв. Йому зламали чотири ребра, вибили праве око, а все тіло стало суцільною раною.
На цей час у концтаборі у Стшалково перебувало 10 000 осіб, з яких 5 000 – українців. Майже всі були босі й одягнені лише у спіднє. Жили в земляних бараках, які через абияк накриті дахи заливало дощем. Отож, не дивно, що 5 000 чоловік захворіло на тиф.
Щодня я бачив, як за наказом Малиновського польські жовніри знущалися над ув’язненими. Ставили в ряд, тих, хто був у штанях, змушували їх зняти. Потім бідолашні підходили по одному і покірно лягали на землю перед підпоручиком. Він ставив їм одну ногу на шию, а опісля бив їх нагайкою, рівночасно двоє солдатів тримали револьвери біля їхніх скронь, щоб не кричали. Кожної ночі вартові стріляли прямо в бараки, щоразу ранивши 5 або 6 чоловік, які, без лікарської опіки, звісно ж, помирали».
Ці жахливі умови приголомшили навіть польську громадськість. Ось що подає соціалістична польська газета «Robotnik»:
«Життя в таборах Модліну та Берестя шокує. Табір для полонених у Бересті-Литовському – це ганьба для Польщі. Умови життя в Бугшопах та фортеці Берга можуть довести до розпачу найбезсердечнішого спостерігача. У Бугшопах українських полонених поселяють у стайнях і бараках, побудованих німцями. У деяких із них долівки не дерев’яні, а зі звичайних кам’яних плит. Про солому годі й говорити, долівку полонені вистеляють будяками. Вікон немає, а самі амбразури розтрощені.
Такі умови існування у поєднанні з голодуванням (третина жовнірського буханця на день), крадіжки і зловживання з боку військових посадовців (кілька офіцерів та унтер-офіцерів, які тепер сидять у тюрмі, вкрали разом півмільйона марок) перетворили табір для військовополонених на табір смерті. Із 6 000 ув’язнених та інтернованих до табору два місяці тому, щодня виносили 50 – 100 мерців. Поширювалася дизентерія, що добивала вмираючих від голоду.
В одному місці, біля інфекційного шпиталю, трупи лежали непохованими майже три тижні, і їх пообгризали щурі. Тих, хто помер раніше, поховали в таких неглибоких могилах, що часто тіла виступали з-під землі. Як наслідок, безперервно поширювалися дизентерія і тиф, тому жовніри, які несли службу поблизу концтаборів, часто переносили інфекцію до своїх частин. Глянувши на цих учасників війни в таких таборах, можна було порівняти їх хіба що з мерцями. Дехто з них навіть не міг говорити, підвестись, щоб поїсти, чому? Бо вони такі знесилені, що не здужають вже й поворухнутись, допоки смерть не забере їх.
Одного з таких вояків відвідала мати, яка приїхала зі Східної Галичини і розмовляла польською, бо була полькою. її син лежав на кам’яному тоці в таборі, відкритий усім вітрам. Він не міг ні рухатися, ні говорити. Очі немов застигли, зуби вищирені, але він не хворий, лихоманки немає… Мати сиділа біля нього, мов скам’яніла, у відчаї, не в змозі нічого вдіяти, щоб полегшити його стан… А ось жінка, яка принесла трохи їжі для чоловіка. Насилу змогла пробитися до табору, – а було це нелегко, – як він з’їв усе, що вона принесла, і помер…
Коли ув’язнені виходять із табору і стають у чергу за пайками, – це виглядає на процесію трупів. Голодні й померзлі. Штовхають та пхають тих, хто товпиться біля кухні, щоб підібрати недоїдки, викинуті жовнірами. їдять ягоди всіх видів і навіть траву, відокремлюють від кінських кізяків частково переварений овес, щоб з’їсти посмажені зерна.
Вночі дрижать від холоду, не маючи чим прикрити себе, окрім жалюгідного лахміття. Кілька разів намагалися розвести вогонь у таборі, але польські жовніри спиняли їх, розганяючи прикладами, і гасили розпалене вогнище. Заледве марширують, а коли скаржаться, що не можуть рухатись швидше, їх «нагороджують» ударами прикладів. А б’ють жовніри немилосердно, виправдовуючись, що ті й так не виживуть. Інколи зморені голодом в’язні, не в силі знести таку жорстокість і муки, благають позбавити їх від страждань. Деякі, зовсім виснажені, не витримавши ударів, померли. Сержант з провінції Позен постійно ходить із палицею в руці, б’є в’язнів по голові та очах, що декілька вже втратило зір. Дехто втопився в річці Буг. Інші перерізали собі горло. Це жахливо!»
Львівська соціалістична газета «Вперед» подає недавню інформацію (23 грудня 1919):
«Місія Українського Червоного Хреста під управлінням доктора Черняхівського, яка відвідала 4 грудня 1919 р. бараки в Стшалково, ще раз підтвердила їх небезпечний і антисанітарний стан. У багнистому грунті вирито 289 бараків, де мешкає 12 300 в’язнів різних національностей, ці бараки постійно знаходяться у воді, а в’язні сплять на жалюгідних матрацах, не маючи чим укритися. Усі одягнені в брудні лахміття, босі. У всьому таборі Стшалково немає ні краплі питної води».
Примітки
Полонений, що втік зі Стшалково, розповідає історію свого ув’язнення, позбавлення волі тощо– тут переданий зміст статті «Страшні ляцькі звірства над українцями (3 віденського тижневика «Український прапор» з 8 жовтня 1919)» (Свобода (Джерсі Сіті). – 1919. – № 141. – 27 падолиста. – С. 2). У цьому ж числі «Свободи» вміщені й інші матеріали про жахливе становище українців, інтернованих у польських таборах.
Ось що подає соціалістична польська газета «Robotnik»… – тут подана стаття «Табори полонених», вміщена в польському соціалістичному часописі «Robotnik» (Варшава. – 1919. – № 339. – 16 жовтня).
Львівська соціалістична газета «Вперед» подає недавню інформацію (23 грудня 1919)…– тут подана замітка «Табор в Стшалковій» (Вперед (Львів). – 1919. – № 177. – 23 грудня. – С. 1).
…під управлінням доктора Черняхівського…– йдеться про Черняхівського Олександра Григоровича (1869 – 1939) – лікаря-гістолога, громадського діяча, троюрідного брата М.Грушевського. Місія Українського Червоного Хреста у складі О.Черняхівського, С.Русової, Л.Старицької-Черняхівської та В.Черняхівської у грудні 1919 р. побувала в Варшаві, Львові, Стшалково. В Перемишлі члени місії відвідали Є.Чикаленка, про що останній 13 грудня 1919 р. занотував у щоденнику:
«Вчора приїхала сюди, в Перемишль, місія непризнаного Червоного Хреста непризнаної української держави для огляду таборів, в яких сидять інтерновані українці обох Україн і для помочі їм з тих невеличких засобів, які уділено урядом на цю ціль» (Чикаленко Євген. Щоденник (1919 – 1920). – К., 2011. – С. 178).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 255 – 257.