2. Українці й поляки в Галичині
Михайло Грушевський
Захисники польського панування в Галичині у своїй апології галицького status quo виходять звичайно з сучасного співвідношення культурних сил поляків та українців (русинів [В Галичині за давньою традицією терміни «Русь», «русин», «руський» означають українську національність. – Прим. М. Г.]), тобто з того, що називається «станом володіння» (status possidendi, Besitzstand). Вони вказують, наприклад, на те, що коли взяти співвідношення учнів, студентів, професорів русинів і поляків, і взагалі культурних сил і засобів русинських та польських, то порівняно з кількістю учнів чи студентів кількість шкіл, гімназій, кафедр з русинською мовою цілком достатня, навіть надто велика; що русинам не чинять ніяких перешкод у досягненні вчених ступенів, у зайнятті посад; що велика кількість їх зустрічається серед викладачів гімназій, а судовий відділ вони просто заполонили. Словом, якщо взяти пропорцію культурних сил русинів і поляків, то русини опиняються в становищі привілейованому, так що можна казати навіть про «пригноблення русинами поляків» (ucisk Polaków przez Rusinów). Якщо ж русини не мають більше над те, що мають у наш час, то винні в цьому лише слабкість їхніх власних сил, брак культури, «байдужість до науки», словом, їх власна неспроможність, що обеззброює їхні претензії й не дозволяє їм використовувати навіть ті засоби й можливості, які їм уже надані.
Інші захисники польського панування переносять цю аргументацію й на грунт економічних стосунків. Вони вказують, що поляки як представники великої власності й капіталістичної буржуазії становлять, порівняно з русинами, значнішу платіжну силу і з точки зору буржуазно-конституційної мають користуватися більшим впливом, більшим голосом в управлінні краю і його представництві. І ці апологети почасти користуються статистичними даними, почасти загальними міркуваннями про нездатність русинів використати ту можливість самовизначення і розвитку, які їм надають, про «вищу культуру» поляків, внаслідок якої русини підлягають культурному впливові польського елементу, і т.д.
Як ми зможемо побачити, навіть виходячи з такої порівняльної оцінки сучасних культурних та економічних сил обох народностей, нинішній стан володіння (stan posiadania) поляків у Галичині не знаходить жодного виправдання ні в цифрах, ні в фактах, що можуть слугувати мірою сил і засобів обох народностей. Та перше ніж перейти на цей грунт, ми повинні нагадати, що такий облік сучасних стосунків є аж ніяк не єдиним принципом, з точки зору якого можна і слід здійснювати оцінку національних стосунків Галичини. Існують інші точки зору, значно суттєвіші, і передовсім точка зору історична, на яку я дозволю звернути увагу читача цих рядків. Це, зрештою, не історія хартій і привілеїв, а історія суспільних і культурних стосунків.
Русини й поляки у Східній Галичині не є двома незнайомцями, що зустрілися в наш час на новому, нейтральному грунті й наново встановлюють modus vivendi на підставі обліку численних стосунків, економічних і культурних засобів обох національностей. Національні польсько-українські взаємини в цьому краї, з давніх часів слов’янського розселення, заселеному південною (українською) гілкою східного слов’янства, мають історію дуже довгу. Я кажу тут про національні стосунки в межах краю, полишаючи осторонь попередню політичну боротьбу Русі й Польщі за прикордонні землі. Такі взаємини беруть свій початок у середині XIV ст., коли в 1349 р. поляки з’явилися в Галичині як завойовники, під проводом Казимира Великого. Як свідчать сучасники й пізніші письменники, в ті часи Галичина була багатим, щедрим на дари природи, облаштованим краєм, з могутньою тубільною аристократією, багатими містами, жвавими взаєминами з Західною Європою і Сходом. Економічно і культурно вона стояла якщо не вище, то в кожному разі навряд чи нижче за тодішню Польщу [Про це все я детально писав у своїй «Історії України-Руси», т. III, IV, V і VI, тому не вважаю за потрібне вдаватися в деталі й цитувати джерела; коротко про польсько-українські стосунки подано в моєму «Очерке истории украинского народа». – Прим. М. Г.].
З того часу, з невеликим інтервалом після першого поділу Польщі, коли австрійська бюрократія взяла була адміністрацію Галичини у свої руки, упродовж понад п’ятсот років Галичина перебувала під владою поляків: спочатку у володінні Польщі, потім під владою Австрії, але під фактичним польським пануванням. Упродовж п’ятсот років поляки виконували тут, серед тубільного українського населення, свою «історичну культурну місію», про яку все ще дуже поважно, з ентузіазмом говорить польська історіографія і польська публіцистика. І що сталося з цією «текущею медом и млеком» землею, що чарувала своєю розкішшю і багатством середньовічних польських істориків, за ці п’ятсот років польської опіки, польської культурної місії?
Стан, у якому отримала Галичину австрійська бюрократія в 1772 р., підводить підсумки польського управління, польської культурної роботи в цьому краї [Memorial Antoniego hr. Pergena pierwszego gubernatora Galicyi о stanie kraju. – Kwartalnik Historyczny, 1906.]. Австрія отримала край страшенно бідним і відсталим. Торгівля й ремесла були в занепаді; міста заповнювали напівголодні євреї; селянство було забите, придушене, розорене; тубільний елемент представляло напівграмотне духовенство, польський – свавільна, малокультурна шляхта. Століття подальшого панування поляків у краї увінчалося тим станом, у якому бачимо Східну Галичину тепер. Край найзапущеніший, найбідніший, найтемніший в усій Західній Європі; край без торгівлі, без промисловості, цілком пасивний у своєму балансі; край, де голодний тиф є звичайнісіньким і постійним гостем; край, у якому денний заробіток дорослого робітника коливався між 15 і 20 крейцарами (12 – 15 коп.) до останніх селянських страйків, придушених, втім, «залізною рукою» польської бюрократії; край, який за кількістю неписьменних є справжньою чорною плямою на карті Європи; край, прославлений сваволею своєї адміністрації й нечуваними «розбоями» під час виборів, здійснених вправною рукою тієї ж адміністрації, – одним словом, ославлений край злиднів, епідемій і безправності, широко популярний з цього огляду у ближніх і дальніх сусідів.
На дні останнього кола цієї юдолі горя й мороку опинилися давні господарі краю – русини. Перед своїм пробудженням, що відбулося в останні десятиліття XIX ст., вони становили майже винятково етнографічну масу, що складалася з цілковито придушеного, темного й доведеного до крайнього економічного виснаження селянства, в той час як єдину інтелігенцію (вельми невисокої якості) складало духовенство. І представники пануючої народності, польські шляхтичі, у 1860-ті рр. урочисто заявляли в Галицькому сеймі, що вони не знають русинського народу – знають лише хлопів і попів (niema Rusi, są popi і chłopi).
Давнє боярство Галичини, підірване конфіскаціями й реквізицією маєтків, відразу було відсунуте на дальній план привілейованими прибульцями, і його рештки втопилися в морі польської шляхти. Усілякими заборонами й винятками русинів відсунули від муніципального життя, від торгівлі й ремесел. З розвитком панщини й домініальної влади селян обернули на безмовний робочий інвентар польських поміщиків. Земля й угіддя перейшли до рук польської шляхти (останнім актом цього обезземелення селянства було присвоєння поміщиками, після скасування підданства 1848 р., угідь, що були в спільному користуванні поміщика й селян: незліченні процеси селян з поміщиками за ці «ліси і пасовиска» селяни програли в галицьких судах). Позбавлене освітніх засобів духовенство впало до рівня напівграмотних «луцаків», доки його рівень не піднесли заходи австрійського уряду. Духовне життя народу було зведене до мізерних залишків церковної літератури й усної творчості. До такої убогості дійшла Галицька Русь перед своїм відродженням – і, попри героїчні зусилля останніх десятиліть, вона й тепер недалеко відійшла від цього сумного стану.
Стан, безумовно, жалюгідний. Та замість того, аби на цьому факті базувати права на подальше панування поляків у Галичині, права тримати в чорному тілі русинів і користуватися всіма економічними й культурними засобами краю (що знаходяться в безконтрольній владі польських правлячих станів) винятково в інтересах своєї народності та її національних інтересів, як це роблять апологети польського панування, – питання, очевидно, слід поставити інакше. Якщо порівняно з польським елементом, який панував у цьому краї упродовж п’яти століть і зберігає досі свою привілейовану позицію, русинський елемент виявляється слабшим економічно й культурно (сам по собі польський елемент, втім, також не високо сягнув в економічному й культурному розвиткові й може конкурувати лише з придушеним віковим гнобленням елементом русинським), якщо після п’ятсот років польського управління й «культивування» краю русинське населення і весь край взагалі перебувають у найжалюгіднішому становищі, то в оцінці нинішніх взаємин від цього тим гірше для поляків, а не для русинів.
Ми повинні запитати: панове поляки, ви п’ять століть панували в цьому краї й насаджували в ньому культуру, як кажуть ваші історики й публіцисти, – чому ж цей край взагалі і його тубільне населення зокрема опинилися в такому неможливому стані? Що зробили ви за час вашого панування для піднесення його з цього жалюгідного стану? Ви оволоділи його землями й водами – що ж ви дали йому взамін? Ви стали панами на його землі й русини стали наймитами, які працюють на дворах і полях ваших, позбавлені найелементарніших умов людського існування, – чим виправдаєте ви своє привілейоване становище? Ваша «культурна місія» виявила свою повну неспроможність, ваші претензії на роль керуючого, правлячого класу виявили вашу повну нездібність до неї, – який висновок можна зробити з цього крім того, що єдине, що ви можете зробити, – це облишити ваші претензії на вищість, на перевагу в цьому краї, що волає про ваші історичні гріхи, й дати повну волю пригнобленому й пограбованому вами населенню самому дбати про поліпшення свого становища й створення умов культурного й економічного розвитку?
Це одна точка зору. З нею пов’язана інша, яку також ніяк не можна випускати з уваги для правильного розуміння польсько-української суперечки в Галичині й оцінки місцевих національних стосунків.
Русини в Східній Галичині становлять корінне автохтонне населення [Себто – вони живуть тут з часу слов’янського розселення; давнішої метрики не має жодне інше слов’янське населення. – Прим. М. Г.]. До цього часу, попри багатовікову денаціоналізацію русинського елементу, вільну й невільну, вони й тепер становлять значну більшість у цьому краї. Навіть за офіційною галицькою статистикою, яка загалом подає відсоток поляків більшим порівняно з дійсністю, русини, за переписом 1900 р. [Користуюся офіційним виданням: Podręcznik statystyki Galicyi, t. VII, 1903. – Прим. М. Г.] з 50 повітів Східної Галичини у 35 повітах становили понад 60 відсотків населення, у 18 повітах – понад 70 відсотків, у 7 – понад 80 відсотків, а насправді, очевидно, становлять близько 70 відсотків усього місцевого населення, тим часом як решта 30 відсотків ділиться між євреями і поляками [У момент приєднання Галичини до Австрії перший її губернатор граф Перген обчислював населення всієї Галичини (Східної і Західної, яка дещо відрізнялася, однак, своїми границями від нинішньої) у 2 мільйони, в тому числі ⅔ русинів і близько ¼ поляків. За переписом 1900 р., русинів у всій Галичині було 3074 тис, поляків – 3988 тис, але з цієї кількості поляків слід насправді виключити 800 тис. євреїв і перечислити з польської в русинську категорію, очевидно, не менше 200 тис. русинів римо-католицького визнання. Таким чином, у наш час кількість русинів у Галичині майже дорівнює кількості поляків (лише дещо переважає). Якщо, за повідомленням Пергена, визнати лише приблизну вірогідність, все-таки доводиться констатувати великі втрати русинського елементу за останнє століття. Причини їх почасти стануть зрозумілими з подальшого. – Прим. М. Г.].
Читач, однак, повинен пам’ятати, що цифри цієї офіційної статистики не дають справжнього уявлення про дійсні співвідношення, оскільки:
1) до категорії поляків вони залічують євреїв, яких австрійська статистика не виділяє в окрему національну категорію, розглядаючи їх не як національність, а як віровизнання;
2) в рубрику поляків вносять звичайно русинів римо-католицького сповідання, на підставі цієї конфесії, хоча за національністю вони залишаються русинами;
3) за тих умов, у яких вона здійснюється, ця статистика, загалом, дає сприятливіші результати для пануючої національності. Ці міркування слід постійно мати на увазі й надалі, при оцінці офіційних статистичних даних.
Вносячи необхідні поправки в дані цієї статистики, ми повинні констатувати далі, що і своєю безвідносною чисельністю русини є дуже помітною величиною серед народів Австрії: вони займають третє місце серед народів Цислейтанії, поступаючись чисельністю лише німцям і чехам та переважаючи поляків [За переписом 1900 р., в Австрії (Цислейтанії) було 4259 тис. поляків і 3375 тис. русинів (у Галичині й Буковині). Виключивши, згідно з вищесказаним, 811 тис. галицьких євреїв і перенісши з польської категорії в русинську римо-католиків русинів, ми отримали співвідношення 3,2 млн поляків і 3,5 мли русинів, але кількість русинів, безумовно, все ще нижча за справжню. З цією русинською територією Цислейтанії межує ще територія Угорської Русі (що входить до складу вже іншого політичного організму) з русинським населенням не меншим 450 тис, так що русинська територія Австро-Угорщини загалом нараховує понад 4 мільйони українського (русинського) населення. – Прим. М. Г.].
Будучи корінним населенням однієї з найбільших провінцій Австрії, русини складають і тепер більшість населення цієї провінції і представляють за чисельністю один з найбільших народів Австрії. Вони мають право вимагати, аби держава, яка бере з них податки й рекрутів, турбувалася і про їхні економічні та культурні потреби.
Більш-менш прирівнюючись за чисельністю до поляків (власне – переважаючи їх), русинська народність має право вимагати від держави, щоб вона надавала її потребам приблизно стільки ж опіки й уваги, скільки надає полякам. Той факт, що русини економічно й культурно стоять слабше за поляків, звісно, не применшує їхніх прав. Навпаки, народності відсталі, поставлені в невигідніші для свого розвитку умови, мають право на посилене сприяння уряду, – якщо розуміти роль держави не в формі преса, що витискає зі своїх членів податки й рекрутів, і навіть не банкіра, який веде поточні рахунки своїх клієнтів і виплачує їм відсотки відповідно до їхніх внесків у державний бюджет. Принцип, який проводять поляки і який зводиться, власне, до слів: хто має багато, тому буде ще дано, а хто нічого не має, у того візьметься й те, що має, – зовсім не відповідає сучасному прогресивному поняттю про державу. Але щодо Галичини він застосовувався постійно й застосовується доднесь, і дає привід для справедливих скарг з боку русина щодо уряду й правлячих польських кіл.
Протягом останніх сорока років урядом для Галичини фактично була польська шляхта. Починаючи з 1860-х рр. і до нинішнього дня вона грала роль лейб-гвардії віденського уряду й династії, і за це вимагала від уряду збереження свого панування в Галичині, недоторкані переваги польської національності, невтручання центральних органів в управління Галичини. Складаючи тісно згуртовану, добре організовану групу, що переслідувала, власне, свої станові (феодальні) інтереси й лише прикривала їх програмою польського національного панування, в ім’я якого вона вимагає солідарності й від польської буржуазії, і від інших польських суспільних елементів, – польська шляхта насправді надає суттєві послуги віденському урядові, підтримуючи його в усьому й слугуючи твердинею бюрократично-феодальних елементів, і за це справді безконтрольно й всевладно керує Галичиною. Всі вищі позиції в управлінні краю заміщають за рекомендацією польсько-шляхетського парламентського клубу, а спеціальний міністр для Галичини й низка польських директорів департаментів у віденських міністерствах, яких призначають за рекомендацією того ж клубу, пильно стежать, аби з урядових кіл не вийшло нічого, що могло б порушити польський stan posiadania в Галичині; інакше накладають своє veto й застосовують могутній вплив польського клубу.
Тому на адресу поляків і польської шляхти зокрема звертають русини ті претензії, які вони вважають за правомірне висловити урядові й державі. Саме їх роблять вони відповідальними за те, що для піднесення й розвитку української (русинської) народності робиться так мало, що її тримають у підневільному становищі, і навіть усі наміри центрального уряду зробити щось для русинів зустрічають опір польської шляхти. Поляків вважають вони відповідальними за те, що управління краєм зводиться лише до підтримки всілякими засобами польського панування, на шкоду не лише русинському населенню, але й економічному та культурному розвиткові краю загалом. Вони звинувачують їх у тому, що до бюрократичної зашкарублості Австрії долучаються ще гальма національного й станового характеру, і русинські народні маси марно товчуться об стіни цієї в’язниці у своїх прагненнях до економічного, культурного й політичного розвитку.
Русини вимагають поділу етнографічних територій – відмежування Східної (української) від Західної (польської) Галичини, встановлення національно-територіальної автономії і надання українському (русинському) елементові у Східній Галичині такої ролі, яка належить йому як національності, що переважає більше як утричі польське населення. Вони вимагають, щоб українській (русинській) народності надали ті культурні й освітні засоби, якими користується польська народність у західній, польській частині Галичини; щоб звернули увагу на тяжке становище селянських мас, з яких складається головним чином русинське населення Східної Галичини; щоб усунули ті штучно створені й підтримувані умови, які тримають їх у повній залежності від землевласників – польської шляхти й гальмують усяку можливість економічного й культурного розвитку.
Поляки чинять опір поділові етнографічних територій. Об’єднання Східної і Західної Галичини зміцнює становище польського елементу в Східній Галичині, забезпечує йому (особливо за нинішньої системи представництва) повну перевагу в місцевому сеймі, дає можливість тримати в руках управління обох частин Галичини і взагалі користуватися всіма засобами краю для посилення польської національності.
Втративши, мабуть, надію денаціоналізувати цілковито русинське населення, польська правляча партія (підтримувана, зрештою, у цих прагненнях і польським суспільством) низкою майстерно продуманих заходів, що становлять цілісну систему, прагне до того, аби послабити русинський елемент кількісно і якісно, затримати його по можливості в стані етнографічної маси, не дати розвинутися національному життю. Цій меті служить весь автономний механізм і вся величезна машина місцевого управління. Адміністрація, наприклад, наводнює Східну Галичину поляками – чиновниками, вчителями та ін. з Західної Галичини, тим часом як чиновників, вчителів та ін. русинської народності, особливо чимось «незручних», призначають у польські місцевості Західної Галичини, де вони не можуть бути корисними, діяльними членами українського суспільства. Система ця не втратила практичного значення й досі, незважаючи на голосні протести русинів. Школи, фінансові установи, економічні інституції – все слугує польським національним цілям. Як відверто признаються самі поляки в моменти щирості, керівники цієї «органічної роботи» (praca organiczna) прагнуть до того, щоб компенсувати втрати, яких зазнала польська народність у Пруссії й у Царстві Польському, посиленням її в Галичині, – і це посилення може відбутися лише коштом народності української (також і єврейської).
Тут лежить центр ваги національного протистояння в Галичині. Русини домагаються, щоб з ними рахувалися як з національністю, нарівні з польською, й надали їм те місце у Східній Галичині, яке поляки займають на своїй етнографічній території Галичини. Поляки підтримують принцип нерівноцінності національностей і покликаються на культурну й економічну перевагу поляків, скромно замовчуючи те, що до економічного й культурного занепаду русинів довели поляки, польське панування, й воно ж [далі] утримує цей стан. Для польської національності вони бажають зберегти становище народності панівної (nacyj dominującej w kraju), а українську народність тримати в становищі підкореному і нижчому.
З погляду національного егоїзму – політика зрозуміла. Але тепер національний егоїзм зазвичай не зважується виходити на світ Божий без прикриття. Таким прикриттям і слугують розмови про вищу й нижчу культурність, про культурні місії і навіть про вищі й нижчі расові якості. Доводиться звертатися до таких прикриттів і полякам Галичини, тим більше, що розмови про пригноблення русинів поляками компрометують протести поляків проти національної безправності польської народності в Росії і Пруссії. Там безправність також виправдовують розмовами про нижчу культуру поляків, нижчість слов’янської раси взагалі чи про нездатність поляків до політичного життя, відсутність у них державного інстинкту і т.ін., і полякам для свого захисту доводиться звертатися там до аргументів національної справедливості і природних прав людини. Але ці аргументи фатальним чином обертаються проти них, коли їх висувають для переоцінки польсько-українських стосунків у Галичині.
Щодо цих, останніх, польські захисники польського режиму Галичини, скажімо, заявлятимуть, що ставлення поляків до русинів цілком не порушує «національної справедливості», і єдиною причиною панівного становища поляків є їхня вища культурність порівняно з русинами, і що ця вища культурність своєю власною силою, без тиску ззовні, створює привілейоване становище для поляків і непривілейоване становище для русинської народності. Але детальніший розгляд стосунків покаже нам, наскільки обгрунтовані ці твердження, що кидають таке невигідне світло на українську народність, і відкриє нам ті справжні засади, на які спирається польське панування. До цього детального розгляду я й переходжу.