3. Боротьба за Львівський університет

Михайло Грушевський

Останніми роками університетське питання як показник польсько-українських стосунків Галичини набрало особливої популярності, і при оцінці цих стосунків дуже часто звертаються найперше до цього хворого місця. При цьому використовують університетську статистику, а захисники галицького режиму звичайно заявляють, що університетське питання вони розглядають «лише з погляду народної справедливості».

А la bonne heure! Ми також при обговоренні цієї проблеми матимемо на увазі цю точку зору «національної справедливості». Оскільки ж університетське питання справді наболіло й виросло до значення національного, до того ж набуло великого розголосу, завдяки масовому виходові студентів-русинів з Львівського університету 1901 р. й останнім бурхливим подіям включно з нещодавньою демонстрацією, що закінчилася масовими арештами, голодуванням студентів-русинів і «чисткою» університету студентами-поляками, то й ми надамо йому відповідне місце й розпочнемо з нього. Його розгляд з’ясує нам і те, як розуміють національну справедливість польські сфери, думку яких відображають статті, що захищають польський режим Галичини.

Як і в інших проблемах, апологети польського режиму і тут полишають осторонь історію питання, хоча вона має суттєве значення для його розуміння [Детальніше історія питання викладена в моїй брошурі «Справа українського університету у Львові», 1899 р. (Передрук з журналу «Літературно-науковий вістник» за підписом «Observator»). Ширша (офіційна) історія Львівського університету – Finkel L., Starzynski S., «Historya uniwersytetu Lwowskiego», Львів, 1894.].

Львівський університет був заснований 1784 р. австрійським урядом і з перервою у 1805 – 1818 рр. існує з того часу до наших днів. До 1870 р. він мав німецький характер, та, безумовно, враховував культурні потреби русинського населення Східної Галичини. Для підготовки русинської молоді до університетських курсів при ньому заснували ліцей з богословсько-філософськими предметами, які викладали професори-русини. 1818 р., після згаданої перерви (упродовж якої існував лише ліцей, а університету не було), ліцей перетворили на університет, а місце ліцею зайняла т.зв. академічна гімназія (перша львівська гімназія, що за традицією стала русинською під час націоналізації шкіл).

Свій погляд на національне, так би мовити, призначення Львівського університету віденський уряд висловив у виданому в 1848 р. розпорядженні про викладання в гімназіях і вищих навчальних закладах «в русинській частині Галичини». У цьому розпорядженні викладання німецькою мовою як у гімназіях, так і в університеті оголошували тимчасовим, – поки не знайдуться професори, здатні викладати предмети місцевою мовою, себто русинською. Перетворення Львівського університету на русинський у найближчий час вважалося питанням вирішеним, і так дивилася на це тоді сама університетська корпорація. І це, звичайно, було цілком справедливим і розумним планом, оскільки поляки мали свій університет у Кракові, а в східній, русинській, частині Галичини слід було зважати на культурні й освітні інтереси місцевого – русинського (українського) населення.

Та заявивши ці добрі наміри, австрійська бюрократія нічого не зробила для їх здійснення – для вишколу «здібних і відповідно підготовлених» професорів та викладачів і поступового запровадження викладання русинською мовою. Запровадили лише (у 1848 – 1849 рр.) кафедри русинської (української) мови й літератури (на філософському факультеті) й пастирського богослов’я (на богословському факультеті) з викладанням русинською мовою. У всьому іншому «тимчасове» викладання німецькою мовою тривало далі, і уряд згадав про русинську мову лише в 1860-ті рр., коли знову постало на черзі питання про націоналізацію галицьких університетів.

1861 р. в Краківському університеті запровадили викладання польською мовою замість німецької (спочатку, втім, з деякими обмеженнями). Львівський університет уряд призначив знову ж для русинів, проте з огляду на відсутність у ньому професорів-русинів (крім богословського факультету, де викладання здійснювалося, головно, нейтральною латинською мовою, збереженою і згодом) він не запровадив тут русинської мови в тих межах, як зробив це в Кракові з польською, а заснував лише кілька паралельних кафедр з русинською мовою [викладання] на юридичному факультеті. Він доручив факультетові заступити дві з них (цивільного судочинства та кримінального права й судочинства) наявними кандидатами без подання дисертації, а запровадження подальших русинських кафедр зумовлював наявністю кандидатів, які б задовольняли університетські вимоги.

Якщо ми згадаємо, з одного боку, сказане в попередній статті про глибокий занепад, до якого на той час довела русинський елемент у Галичині вікова опіка польської народності і її керівних кіл; а з іншого боку, якщо ми врахуємо, що саме в цей час польська шляхта, змінивши політику фронди щодо австрійського уряду на політику ультра-урядову, цілком захоплює у свої руки управління краєм і своїм могутнім впливом у Відні починає гальмувати все, що могло б сприяти розвиткові русинського елементу, – то ми не будемо дивуватися, що серед русинів небагато знайшлося осіб, які зважилися використати можливість університетської кар’єри. Приготування до професури справа дуже нелегка. Воно вимагає не лише здібностей, енергії, але й засобів, а уряд нічого не зробив, аби полегшити цю підготовку для кандидатів-русинів – нічого того, що завжди практикується в таких випадках (надання стипендій, наукові відрядження і т.ін.).

Тим часом на шляху до університетської діяльності кандидатів-русинів стояли такі недоброзичливі інстанції, як німецька професорська корпорація, польська адміністрація і представництво краю, що мали суттєвий вплив також на університетське життя, як і на всі інші питання місцевих стосунків. І не дивно, що серед слабкої ще тоді і кількісно, і якісно русинської інтелігенції, придушеної польським пануванням, позбавленої віри в можливість чогось досягнути й зайнятої турботою про шматок хліба, не знаходилося сміливців, готових плисти між Сциллою і Харибдою до такої проблематичної мети, якою були ці «можливі до запровадження» русинські кафедри.

Тим часом поляки, забезпечивши собі панування в краї й досягнувши того, що польську мову вже запровадили в середніх навчальних закладах Східної (української) Галичини, систематично тиснули на центральний уряд, домагаючись панування польської мови й у Львівському університеті. Польська адміністрація краю і його представництво були провідниками цих вимог і щодо центрального уряду, і щодо університетських влад, які під таким тиском робили різні поступки польському елементові. Але австрійський уряд все-таки не зважувався облишити ідею, що Львівський університет належить русинам, хоча й не робив нічого для здійснення цієї думки. Врешті, піддавшись на тиск, він запропонував вирішити питання безпосередньо конкуруючим національностям (іншими словами – дозволив сильнішій відтиснути слабшу власними засобами). У 1871 р. імператорський рескрипт відмінив у Львівському університеті викладання німецькою мовою; професорів, які не могли викладати на одній з «мов краю» (Landesschprache), протягом трьох років мали перевести в інші університети, й до викладання в університеті допускалися на майбутнє лише особи, що володіли однією з крайових мов, тобто русинською чи польською.

Це розпорядження, таким чином, не вирішувало питання про мову викладання. Та за тодішнього стану обох народностей результат дуже легко можна було передбачити. Протягом трьох років філософський і юридичний факультети [Богословського факультету реформа не стосувалася, а медичного у Львові тоді ще не було. – Прим. М. Г.] заступили поляки завдяки дружним зусиллям польської адміністрації, університету й міністерства, де польський вплив був досить сильним. Відшукали перспективних осіб польської народності, яким надали можливість підготуватися до викладання; за відсутності місцевих сил запросили поляків-викладачів чи людей, відомих у науці, з Росії, з Німеччини і т.д. У 1874 р. Львівський університет був уже фактично польським і, раз заволодівши університетом, поляки, завдяки університетській автономії, стали в ньому справжніми господарями становища.

В Австрії автономія університетів і de jure досить значна; якщо ж за професорською корпорацією, як у даному разі, – за польською корпорацією Львівського університету, стоїть і місцева адміністрація, і могутній вплив польського шляхетського клубу, й інші зв’язки, то університет є твердинею, можна сказати, неприступною. Вакантні кафедри міністерство обсаджує кандидатами, запропонованими факультетом; факультет часом пропонує кількох кандидатів на вибір, часом лише одного; заміщення поза пропозицією факультету трапляються рідко і сприймаються з невдоволенням як порушення автономії. Допуск до викладання (venia legendi) залежить цілковито від факультету.

Щоб отримати звання приват-доцента, кандидат, що має ступінь доктора даного факультету, має подати самостійну наукову працю [Від дисертації на ступінь доктора філософії повної самостійності дослідження не вимагають, принаймні – частково. А докторат прав і медицини дають, грунтуючись лише на поданих дослідженнях, без дисертації. – Прим. М. Г.], а після прийняття її факультетом – пройти усний іспит на засіданні факультету (colloquium) і прочитати дві пробні лекції. Визнавши всі ці стадії випробування задовільними, факультет подає кандидата у званні приват-доцента міністрові на затвердження. Міністр запитує місцеву адміністрацію про політичну порядність кандидата й затверджує його, отримавши позитивну відповідь. Приват-доценти чи професори, які бажають викладати в іншому університеті, потребують також згоди факультету цього університету.

Я навмисне зупинився на цих порядках, щоб пояснити, яке значення має факультет при заміщенні кафедр і допускові до університетської діяльності, яким повним господарем і в позитивному, і в негативному сенсі є він у цих питаннях. Супроти волі факультету майже неможливо потрапити в університет (якщо міністерство не має наміру йому допекти – що за існуючих галицько-віденських стосунків припустити неможливо). Оцінка наукової вартості дисертації, задовільності усного іспиту, лекторських якостей на пробних лекціях – усе це речі, що майже не піддаються облікові, і на суд факультету тут немає апеляції. А провалитися при габілітації, отримати негативну оцінку своєї дисертації від факультету й т.ін. – усе це речі дуже тяжкі для кожної особи, яка цінує свою наукову репутацію, отож дуже трудно розраховувати на сміливців, які б ризикували пошукувати veniam legendo, знаючи, що для факультету вони є небажаними гостями.

І от ми бачимо, що, заволодівши фактично університетом, польська корпорація утримує його у своєму повному володінні. За винятком кількох кафедр, відкритих спеціально для викладання русинською мовою – їх у 1840 – 1860 рр. запровадили чотири [Кафедра української (русинської) мови й літератури – на філософському факультеті; цивільного права, кримінального права й процесу – на юридичному; пастирського богословія – на богословському. – Прим. М. Г.], а згодом з’явилося ще дві [Кафедра загальної історії (з 1891 р.) й друга кафедра української мови з долученням церковнослов’янської мови й української церковної літератури (з 1899 р.) – на філософському факультеті. – Прим. М. Г.], – всі інші кафедри заміщували винятково поляки.

За весь цей час факультети не запропонували міністерству на ці кафедри жодного кандидата русинської народності. Знаючи настрій факультетів, права викладання у Львівському університеті зазвичай шукали лише особи, впевнені у вдалому для себе розташуванні зірок [Цим пояснюється «величезний» відсоток русинів, допущених до читання лекцій, який фігурує в апологетів польського режиму: з кандидатів-русинів veniam legendi отримали 75%, з поляків – лише 40%. Слід лише додати, що всіх кандидатів-русинів при цьому було 4 (пізніші відхилення, про які я кажу, тут не беруться до уваги), а поляків кілька десятків… – Прим. М. Г.].

Решта йшла до інших університетів – чеських, хорватських, німецьких. Так з русинів-галичан, які викладали в інших університетах у 1880 – 1890 рр., мені відомі: відомий фізіолог Горбачевський – у Празькому університеті, відомий фізик і електротехнік Пулюй – у Празькій політехніці, відомий окуліст Борисикевич – у Грацькому університеті, славіст Калужняцький та історик Милькович – у Чернівецькому, юрист Зобків – у Загребському і т.д.

Навіть у Львівській політехніці, де національного питання не існувало, оскільки їй ще при заснуванні, у 1870-ті рр., уряд надав польського характеру, і внаслідок того, що серед студентів було мало русинів, питання про викладання українською мовою навіть не ставилося – і тут отримували кафедри русини (мінералог Медведський, ботанік Волощак, механік Мариняк, технолог Залозецький та ін.). Але у двері Львівського університету стукати зазвичай не наважувалися. Якщо ж хтось, «не спитавши броду», пробував щастя у Львівському університеті, то результат часто був невтішний. Такими невдалими були спроби д-ра Зобківа, від якого факультет спершу не прийняв прохання, потім забракував дисертацію, на підставі якої він, однак, згодом отримав veniam docendi в Загребі, й, нарешті, відхилив його прохання про допуск до викладання як суплента [Суплентами називають осіб без звання приват-доцента, допущених тимчасово до читання лекцій по вакантній кафедрі аж до її заміщення. – Прим. М. Г.] на вакантній тоді кафедрі цивільного права.

Так зазнав невдачі д-р Франко, який пошукував veniam legendi з історії літератури й етнографії (його факультет прийняв, але не затвердив через несприятливу атестацію галицької польської адміністрації), і вже не поновлював після цього спроб працювати в університеті. Так зазнав невдачі д-р Милькович, який згодом зайняв кафедру в Чернівецькому університеті. Так не прийняли дисертацію д-ра Студинського, який услід за цим на її ж підставі отримав veniam legendi в Кракові, й дещо пізніше, коли сприятливіше розташувалися зірки на небі, його запросили на кафедру з Кракова до Львівського університету. Так, зрештою, нещодавно змушений був забрати назад своє прохання математик д-р Левицький…

Для русинів залишалися доступними (та й то за сприятливих зірок) лише згадані кафедри з русинською мовою. Але й тут не обходилося без спроб у протилежному сенсі. У 1880 р. юридичний факультет запропонував міністрові ліквідувати кафедри з русинською мовою (в той час їх було дві, обидві екстраординатури), а замість них заснувати другу ординатуру цивільного права загального характеру, тобто не обмежуючись русинською мовою, а з правом викладання чи по-русинськи, чи по-польськи (як ми знаємо, така альтернатива існувала для всіх загальних кафедр, які на цій підставі фактично перетворилися на кафедри польські). Міністерство, однак, на це не погодилося. У 1890-ті рр., забракувавши кандидата-русина, була спроба провести на вакантну кафедру цивільного права доцента-поляка, але ця спроба також не вдалася, і врешті-решт довелося призначити русина. Наявні кафедри були збережені.

З піднесенням національного життя, зі зростом інтелігенції, зі збільшенням, особливо з 1890-х рр., її культурних і наукових запитів такий характер університетських стосунків почав викликати в українських (русинських) колах Галичини все рішучіше невдоволення.

Культурні сили наростали. Кількість студентів-русинів усе збільшувалася. Потреба в українських курсах відчувалася все гостріше, й усвідомлювалася можливість їх створення. Почалася помітна наукова праця в реорганізованому Науковому товаристві імені Шевченка. Називали осіб, які могли б цілком відповідати вимогам університетського викладання. В Росії були люди, готові взяти на себе викладання тих чи інших курсів українською мовою у Львівському університеті…

На ці й подібні подання з русинського боку – з боку польського, як правило, відповідали запевненнями, що поляки готові задовольнити всі справжні (за оцінкою поляків) культурні (але не політичні!) потреби русинів, і що збільшення русинських кафедр залежить лише від наявності наукових сил, а університет не чинитиме їм ніяких перешкод у досягненні veniam legendi і т.ін. Але дійсність погано гармоніювала з цими запевненнями. Сильне враження на українське суспільство Галичини справив згаданий вище епізод, коли після смерті професора цивільного права – русина, який займав кафедру з викладанням русинською мовою, пошукувача доцентури д-ра Зобківа забракували, а викладання доручили доцентові-поляку. Кілька інших провалів кандидатів-русинів за цей період посилили враження.

Залунали голоси, все настійливіші, що доки питання про русинські доцентури й кафедри вирішуватиметься факультетами, що складаються з професорів-поляків, воно буде безнадійним. Єдиним виходом вважали заснування окремого українського університету, для якого почасти знайшлися готові сили, почасти їх можна було б підготувати упродовж двох-трьох років, якби справу повели за участю зацікавлених культурними успіхами русинів установ, [таких] як Наукове товариство ім. Шевченка, яке з цього приводу зверталося з записками в міністерство, і т.ін. Але на ці подання з міністерських та інших сфер знову отримали відповідь, що слід найперше мати готові сили – професорів і доцентів; рекомендували здобувати veniam legendi у Львівському університеті, а пропозицію звернутися до запрошення викладацьких сил з-за кордону пропускали повз вуха, ніби вона була неможливою для виконання. Хоча такі заміщення закордонними кандидатами практикують скрізь і всюди, і постійно практикували й практикують при заміщенні кафедр польськими силами.

Питання ставало пекучим. Напружений стан призвів до кризи: восени 1901 р. сталося зіткнення з університетськими владами студентів-русинів. Останні упродовж кількох семестрів даремно домагалися розширення прав української мови у стосунках студентів з університетськими органами. Нарешті, роздратовані поведінкою університетських влад, вони вирішили колективно й солідарно вийти з Львівського університету, і справді поголовно, в кількості близько 600, виписалися з Львівського університету й перейшли в інші – Віденський, Празький, Краківський. Епізод був голосним, з часів сецесії студентів-німців з Празького університету – небувалим. У русинських колах він викликав справжній рух. Питання дебатували довгими місяцями на різних рівнях, навіть на сільських вічах. Зібрали дуже значну для убогого русинського населення Галичини суму (бл. 60000 корон), аби дати студентам-сецесіоністам засоби для продовження освіти в інших університетах; чимало жертвували при цьому й селяни. Пропонували навіть проекти заснування русинського університету за підпискою. Але це, звісно, було нездійсненним не лише через брак необхідних для цього засобів, а і тому, що отримати права для такого університету було б не набагато легше, ніж добитися заснування державного русинського університету. Співчуття русинам-сецесіоністам висловлювали також поступові елементи серед польської та єврейської університетської молоді.

Але ті польські сфери, від яких залежало вирішення цього питання, перенесли цей епізод надзвичайно стоїчно. Ніяких поступок, аби й надалі не кортіло! В цьому сенсі зробили відповідні подання міністерству, – і на всі запити, депутації, меморіали з русинського боку міністр відповідав: доки триває сецесія, не може бути й мови про якісь поступки; коли студенти-русини повернуться у Львівський університет, тоді уряд і університет зроблять усе можливе для виконання русинських вимог. Студенти справді повернулися у Львівський університет в зимовий семестр 1902 р., – але в сенсі розширення прав української мови у сфері адміністрації чи у сфері викладання в університеті не зробили нічого, ні тоді, ні згодом.

З того часу минуло майже три роки – питання стояло на мертвій точці. На постійні подання депутації, запити про необхідність українського університету, про неможливість нинішнього стану речей і т.ін., давали старі відповіді. Втім, їх дещо урізноманітнювали: часом міністр вказував на брак коштів у державі, часом повторював пораду – найперше подбати про підготовку доцентів (уряд, очевидно, не вважав зобов’язаним взяти це на себе), і висловлював упевненість, що Львівський університет зі свого боку не чинитиме жодних перешкод, і т. д. Але в русинських колах надія досягти чогось цим шляхом давно зникла. З польського боку не припиняли висловлювати міркування й аргументи як проти збільшення русинських кафедр у нинішньому університеті, так і проти запровадження окремого русинського університету, і на кожному кроці русинам доводилося натикатися на глуху стіну при першій-ліпшій спробі просунути вперед це питання. Якщо знаходилися сміливці, що бажали спробувати щастя на університетському грунті, – то… про результати спроб я вже казав.

Усі спроби розширити коло викладання русинською мовою чи сферу використання цієї мови в університетській практиці зустрічали заяви, що університет цей польський, і про розширення прав русинів не може бути й мови. І лише як прояв відчаю через неможливість досягнути чогось шляхом подань, петицій, скарг і т.д., слід оцінювати різкі демонстрації з боку русинського студентства, що мали місце в останні роки, – майже щороку.

Які ж аргументи протиставляли цим вимогам і бажанням русинів мати свій окремий русинський (український) університет, а доки його відкриють – домогтися розширення українських викладів у нинішньому університеті? Розглядаючи це питання «винятково з точки зору національної справедливості», захисники польського панування наводять такі міркування проти цієї вимоги. Студенти-русини становлять дуже малу кількість порівняно зі студентами-поляками, якихось 200 студентів, – для окремого університету це надто мало; бюджет русинського університету пропорційно до кількості його слухачів має бути мізерним, і тому сам університет, в разі заснування, стане таким злиденним, що русини волітимуть іти в чужі університети, як і тепер нібито віддають перевагу паралельним польським курсам.

Панегіристи польської культурної місії, очевидно, схильні вважати, що викладання русинською мовою не може стояти на такому рівні, як викладання польською, докидаючи домислів, що будь-які навчальні заклади з українською мовою дають вельми сумнівну користь. Врешті, пророкують вони, для українського університету не знайдеться і професорів, оскільки, хоч русини у львівському університеті не зазнають ніяких перешкод і відсоток русинських дисертацій, прийнятих факультетом, перевищує відсоток польських [Про цей блискучий відсоток я вже згадував вище. – Прим. М. Г.], русини досі «відкрили лише 7 русинських кафедр», що, на думку польських публіцистів, цілком переконливо доводить їх «байдуже ставлення до науки».

Ці заяложені докази галицько-польських шовіністів, однак, досить далеко розминаються з дійсністю, не кажучи вже про «національну справедливість».

Зокрема, кількість студентів-русинів зовсім не така мізерна порівняно з кількістю поляків, як подають польські публіцисти. Кількість поляків і тут більша за справжню, оскільки включає у себе і євреїв, які bongré-malgré фігурують у рубриці польської університетської народності, як [зрештою] і всілякої іншої місцевої статистики, підносячи її чисельність ad majorem Poloniae gloriam; вимоги студентів-євреїв виділити їх в окрему національну категорію досі залишалися невиконаними. Полишаючи осторонь кількість русинів і поляків в інших університетах, яку наводять польські публіцисти, але яка не стосується справи, оскільки ні русини, ні поляки не мають претензій на створення своїх університетів у Відні чи Празі, я звернуся лише до кількості студентів Львівського університету. Польські публіцисти для зимового семестру 1896 – 1897 рр. подають: поляків 1094, русинів 443.

Насправді до кількості поляків у цій таблиці входять 316 євреїв, не рахуючи деяких дрібніших груп (вірмен, русинів з категорії безпам’ятних своїх коренів і т.ін.), отож насправді головні складові частини львівського студентства 1896 – 1897 рр. були такими: поляків близько 770, русинів близько 450, євреїв 316 – на загальну кількість 1551. У зимовому семестрі 1905 р. у Львові русинів було близько 800 (у рубрику русинської народності вписалося 792). За факультетами вони розподілялися так: богословський – 300, юридичний – 278, медичний – 12, філософський – 202. Як бачимо, за винятком медичного факультету (взагалі нечисленного), кількість русинів-студентів була вже тоді цілком достатньою для того, аби з них хоч тепер сформувати окремий університет з трьох факультетів [Тепер кількість студентів-русинів Львівського університету сягає тисячі чи й більше: точних цифр не можемо подати, оскільки з 1906 р. рубрику національності взагалі вилучили зі звітів Львівського університету. Очевидно, ця статистика національностей стає декому незручною. – Прим. М. Г.]. В Австрії й поза нею були і є університети, значно малолюдніші. Так, університет у Чернівцях лише в останні роки почав наближатися до кількості 400 студентів на всіх трьох своїх факультетах, а в минулі роки мав значно менше.

Отже, цілком марно твердити, що для русинського університету немає студентів. Не більше підстав для твердження, що для такого університету не знайшлось би професорів. Можна вказати серед галицьких русинів цілий гурт людей, що заявили про себе науковими працями, які могли б, безумовно, обійняти кафедри у Львівському університеті за інших обставин. Декілька галичан очолює кафедри у різних вищих навчальних закладах Австрії. Безумовно, знайшлись би бажаючі обійняти кафедри з українською викладовою мовою і з Росії. Не викликає жодного сумніву, що за три роки, призначені для націоналізації Львівського університету в 1870-ті рр., можна б тепер сформувати український університет у Львові, який би якісно не поступався сформованому в 1871 – 1874 рр.

Які причини викликають нинішню, на думку польських публіцистів, «байдужість» русинів до університетської діяльності, внаслідок якої русини «відкрили» лише сім кафедр, – достатньо з’ясовано вище. Виходячи з цієї аргументації, я міг би подібним чином зробити висновок про надзвичайну байдужість до науки поляків у Росії з огляду на те, що кількість професорів-поляків у Варшаві в 1870 – 1890 рр. постійно зменшувалася, а їхні місця займали великороси й українці. Я міг би цілком річево казати про надзвичайну байдужість до науки євреїв у Росії точнісінько з таких причин, що й у Галичині. І, врешті-решт, користуючись цим методом, міг би прийти до висновку про нижчий культурний рівень поляків і євреїв у Росії порівняно з великоросами й українцями…

До науки й галицькі українці не байдужі, навіть дуже. За всіх несприятливих умов вони цікавляться нею й заявляють про себе науковою діяльністю (див. наукові видання Наукового товариства ім. Шевченка, які давно звернули на себе увагу в наукових колах і є досить вагомими попри скрутну матеріальну ситуацію цієї єдиної вищої наукової установи Галицької Русі). За вельми обмежених статків вони примудряються здійснювати наукові екскурсії, їздять у великі наукові центри й за кордон для удосконалення. Лише до університетської діяльності їм доводиться бути «байдужими», оскільки не можуть на неї вплинути.

Що до потреби українського університету у Львові не може бути жодних сумнівів. Полишаючи збоку незліченні резолюції, петиції, подання, записки, запити, депутації, що виходили з цього питання за останні шість років від русинських депутатських клубів, вчених товариств, мітингів студентських і громадських, міських і навіть сільських, – я вкажу лише загальні міркування, що не залишають місця для сумніву. Львів є в цей час центром національного життя української людності Галичини; її культурні запити за цей час значно зросли й культурний рівень піднявся, – це видно в науці, літературі, мистецтві. Кількість студентів-русинів Львівського університету є також наочним свідченням кількісного і якісного зростання інтелігенції.

Все це само по собі говорить про необхідність русинського університету. Але він потрібен ще й із причин практичного характеру. Існує низка гімназій, де всі предмети викладають по-русинськи; вже одна ця обставина робить дуже бажаним існування русинського філософського факультету, де майбутні викладачі середніх навчальних закладів могли б прослухати курси тією мовою, на якій їм доведеться викладати [Філософський факультет австрійських університетів відповідає взятим разом історико-філологічному, природничому й математичному факультетам університетів Росії. – Прим. М. Г.].

Те саме слід сказати також про юридичний факультет: сотні русинів-юристів не лише з суто культурних, але й із практичних мотивів бажали б прослухати курс юридичних наук рідною мовою, якою згодом користуватимуться у своїй подальшій діяльності. Запущене в обіг польськими публіцистами повідомлення, нібито студенти-русини віддають перевагу паралельним курсам над русинськими, належить до галузі белетристики; я можу сказати це досить рішуче [Професорам-русинам раніше рекомендували читати час від часу курси по-польськи з куртуазії для пануючої польської корпорації: і русини, мовляв, не винятково читають по-русинськи. Але в наш час це добре побажання уже ніхто не виконує. – Прим. М. Г.].

Абсурдними виглядають міркування, що окремий русинський університет буде мати дуже невеликі фінансові засоби через недостатню кількість студентів, а тому буде досить жалюгідним. Бюджет університету зовсім не залежить від кількості студентів; Краківський університет, наприклад, має слухачів значно менше за Львівський, а в ньому кафедр і викладачів більше, ніж у Львівському. Всі головні кафедри однаково повинні існувати, має факультет 20 чи 2000 студентів. Втім, як ми вже бачили, український університет з трьох факультетів у Львові вже тепер мав би цілком достатню кількість слухачів.

І засоби для цього знайшлися б. Уряд вбачає можливим утримувати дорогий медичний факультет у Львові для ста студентів, – утримання русинського університету з трьох факультетів не було б дорожчим. У 1870-ті рр. він не пошкодував засобів для заснування окремого університету для маленької Буковини з її півмільйонним (тоді) населенням, властиво – в інтересах кількох десятків тисяч місцевого німецького населення. І тепер він засновує окремий юридичний факультет для студентів-італійців невеликого університету в Інсбруку, мотивуючи це тим, що національний антагонізм німецьких та італійських студентів заважає спокійному плинові академічного життя Інсбруцького університету.

Якщо знайшлися засоби для задоволення культурних запитів нечисленного [За переписом 1900 р. в Австрії (Цислейтанії) було 727 тис. італійців. – Прим. М. Г.] італійського населення Австрії (при існуванні італійських університетів неподалік за кордоном), і уряд так близько бере до серця спокійний плин академічного життя в Інсбруку, то він, звичайно, знайшов би засоби для окремого русинського університету, для задоволення культурної потреби 4 мільйонів свого русинського населення й усунення досить гострого національного антагонізму у Львівському університеті. Але перешкода йде з польського боку: польські правлячі кола й суспільство протидіють культурній емансипації русинів і бачать у кожному їхньому культурному здобуткові новий удар по своєму пануванню в краї (stanu posiadania). З цих міркувань вони рішуче противляться і заснуванню окремого русинського університету, і збільшенню русинських кафедр, виявляють у цьому питанні надзвичайну турботливість про інтереси державної скарбниці й безапеляційно заявляють про брак культурних засобів у русинів, відсутність у них наукових викладацьких сил і їхню «байдужість» до науки. Про «національну справедливість» з огляду на це краще й не говорити.